Постанова

від 11.02.2025 по справі 914/780/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 914/780/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Краснов Є. В.

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.,

та представників:

позивача - не з`явився,

відповідача - Шниря Я. Б., Нікітчин Т. М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.11.2024

та рішення Господарського суду Львівської області від 26.06.2024

у справі № 914/780/24

за позовом Львівської міської ради

до Приватного підприємства "Лорелея"

про зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом приведення самочинно реконструйованої будівлі у відповідність до технічного паспорта, виготовленого станом на 03.03.2006,

В С Т А Н О В И В:

Львівська міська рада (далі - Міськрада; позивач) звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом про зобов`язання Приватного підприємства "Лорелея" (далі - ПП "Лорелея"; відповідач) звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом приведення самочинно реконструйованої будівлі у відповідність до технічного паспорта, виготовленого станом на 03.03.2006.

Позовні вимоги Міськрада обґрунтувала тим, що відповідач самовільно зайняв і використовує земельну ділянку площею 0,0066 га, яка належить до комунальної власності, на площі І. Підкови, 3 шляхом розміщення на ній будівлі площею більшою, ніж та щодо якої зареєстровано за ним право власності, чим порушує права Львівської міської територіальної громади.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 26.06.2024 (суддя - Матвіїв Р. І.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.11.2024 (головуючий суддя - Бонк Т. Б., судді - Бойко С. М., Якімець Г. Г.), у задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті згідно з ухвалою Господарського суду Львівської області від 01.04.2024.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що ПП "Лорелея" є власником будівлі загальною площею 48,3 кв. м за адресою: м. Львів, площа І. Підкови, 3 про що свідчить свідоцтво про право власності від 16.03.2006 № Г-01773, видане Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради згідно з розпорядженням № 320.

01.02.2024 позивачем було складено акт № 16 обстеження земельної ділянки на площі І. Підкови, 3 у м. Львові, у якому зазначено таке: земельну ділянку використовує ПП "Лорелея" в особі керівника Нікітчин Тетяни Михайлівни; загальна (орієнтовна) площа земельної ділянки: 0,0066 га, кадастровий номер земельної ділянки: відсутній; форма власності: комунальна; категорія земель: рішень Міськради щодо відведення земельної ділянки, на якій розміщена споруда відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не приймалося; інформація про плату за використання землі: інформація відсутня; на земельній ділянці, орієнтовною площею 0,0066 га, розміщена споруда з сандвіч панелей з склопакетним заскленням (кафе) "Арома Кава", орієнтовною площею 58,9 кв. м (8,63 м * 6,83 м). Будівлю, загальною площею 48,3 кв. м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 14209262) на площі І. Підкови, 3 у м. Львові не виявлено.

У цьому акті у розділі "підстава набуття права на землю" зазначено таке: ухвалою Міськради від 20.11.1997 № 949 затверджено проєкт відведення і встановлення меж земельних ділянок для ПП "Лорелея" та надано в довгострокове користування на умовах оренди (терміном на 10 років) для влаштування і обслуговування павільйонів і літніх майданчиків земельні ділянки на: на проспекті Шевченка, 7-9 площею 99 кв. м, на площі Підкови площею 92 кв. м; неодноразово укладалися договори оренди щодо земельних ділянок площею 92 кв. м, площею 50 кв. м і площею 42 кв. м. Згідно з ухвалою Міськради від 30.11.2021 № 1754 відмовлено ПП "Лорелея" у продовжені терміну оренди земельних ділянок площею 92,0 кв. м (на площі І. Підкови, 3) і площею 99,0 кв. м (на проспекті Т. Шевченка, 7-9) для обслуговування павільйонів і літніх майданчиків.

Також у вказаному акті у розділі "результат обстеження земельної ділянки" було вказано, що площа земельної ділянки, яка зазначена в ухвалі Міськради від 20.11.1997 № 949 "на площі Підкови - площею 92 кв. м" і у договорі оренди земельної ділянки від 24.05.2002 № 2584 "площею 92,0 кв. м" не відповідає площі земельної ділянки згідно з затвердженим проєктом відведення земельних ділянок і перенесення їх в натуру для укладання договору на право тимчасового користування (на умовах оренди) ПП "Лорелея" у м. Львові на проспекті Шевченка і на площі Підкови, згідно з яким площа земельної ділянка на площі Підкови становить 99 кв. м. Зазначена площа в ухвалі Міськради від 20.11.1997 № 949 і у договорі оренди земельної ділянки від 24.05.2002 № 2584 відповідає площі земельної ділянки на проспекті Шевченка, 7-9, згідно з вищезазначеного проєкта відведення земельних ділянок. Вбачається, що ухвала Міськради від 20.11.1997 № 949 про надання ПП "Лорелея" земельної ділянки площею 92 кв. м в довгострокове користування на умовах оренди терміном на 10 років для влаштування і обслуговування павільйонів і літніх майданчиків на площі Підкови прийнята не правомірно, оскільки проєкт відведення земельної ділянки на цю земельну ділянку не розроблявся.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 24.05.2002 між Міськрадою (орендодавець) і ПП "Лорелея" (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки в новій редакції щодо земельних ділянок на проспекті Шевченка, 7-9 площею 99 кв. м і на площі Підкови площею 92 кв. м. А 03.03.2006 Комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" затвердило технічний паспорт на будівлю А-1 ПП "Лорелея" на площі Підкови, 3 загальною площею 48,3 кв. м.

Після відкриття провадження у цій справі, відповідач виготовив технічний паспорт на громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами на площі І. Підкови, 3, який є у власності ПП "Лорелея", відповідно до якого загальна площа приміщення складає 48,3 кв. м. Дата виготовлення паспорта 13.05.2024 (а. с. 95-98, т.1).

Відповідно до висновку судового експерта Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, складеного за результатами проведення будівельно - технічної експертизи від 28.05.2024 № 1993-Е, нерухоме майно, будівля на площі І. Підкови, 3 в м. Львові відповідає даним технічних паспортів, складених 03.03.2006 і 13.05.2024; технічні характеристики основних конструктивних елементів будівлі на площі І. Підкови, 3 в місті Львові: фундаменти - монолітні бетонні, стрічкові шириною 0,40 м, заглиблені в ґрунт на 0,80 м, виступають над рівнем ґрунту (висота цоколя) на 0,30 м; стіни - металевий каркас, заповнений цеглою, товщиною 120 мм, зовні обличковані дерев?яними панелями, художньо оформленими і пофарбованими; дах - куполоподібний; покриття даху - рубероїдні ромбічні в плані плитки імпортного виробника "Тегла" по дерев?яній обрешітці на руберойді. Всередині використано прозорі пластикові листи товщиною 15,0 мм імпортного виробника; підлога - керамічна плитка з підігрівом; вікна, двері - дерев?яні, в верхній частині аркоподібні; опалення - від електричного котла. Вентиляція - механічна примусова. Будівлю бару обладнано кондиціюванням. Будівля обладнана мережами холодного та гарячого (від власного котла) водопостачання, каналізації та електропостачання.

Господарські суди встановили і те, що згідно з випискою по особовому рахунку за період 01.01.2010 - 13.05.2024 відповідач сплачував орендну плату за землю, серед іншого, яка знаходиться на площі Підкови, 3, а саме з грудня 2012 року. Спору стосовно орендних платежів між сторонами немає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з того, що наявними у матеріалах справи документами підтверджується, що ПП "Лорелея" є власником нерухомого майна (будівлі), яке відповідає даним технічних паспортів, складених 03.03.2006 і 13.05.2024 і які не містять розбіжностей щодо площі відповідної будівлі. Встановили, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що відповідачем самочинно здійснювалася реконструкція цієї будівлі.

Не погоджуючись із постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.11.2024 і рішенням Господарського суду Львівської області від 26.06.2024, Міськрада звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме тим, що судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного суду України, Верховного Суду, викладених у постановах від 04.12.2013 у справі № 6-130цс, від 31.01.2024 у справі № 520/110/17, від 06.10.2021 у справі № 916/1870/20, від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 04.04.2018 у справі № 2-6977/11, від 14.12.2023 у справі № 591/1849/20, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 23.12.2021 у справі № 5015/45/11 (914/1919/20), від 31.05.2023 у справі № 916/1176/22 та інших.

У касаційній скарзі скаржник зазначив також таке: Міськрада є власником земельної ділянки на площі І. Підкови, 3 у м. Львові і нею здійснено обстеження цієї земельної ділянки, яке не потребувало присутності власника приміщення; відповідачу не надавався дозвіл на реконструкцію спірної будівлі і вона є самочинною; для проведення експертизи не надавалися такі документи як: проектна документація, містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, документи про прийняття закінченого будівництвом об`єкта в експлуатацію; судом першої інстанції безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання про призначення експертизи у справі, оцінку чому не дав апеляційний господарський суд. На думку скаржника, шляхом використанням ПП "Лорелея" спірної земельної ділянки, за відсутності відповідного рішення Міськради про її передачу у власність або користування (оренду) відповідачу, порушуюються права Львівської міської територіальної громади.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міськрада на вказані судові рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 07.01.2025.

У відзиві відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення, які ухвалено відповідно до ст. 236 ГПК України, без змін. При цьому, у відзиві зазначає і про нерелевантність справ, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, справі, яка переглядається.

Відповідач звертався до Верховного Суду із письмовими поясненнями.

10.02.2025 до Верховного Суду від відповідача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи документів, зокрема, публікацій засобів масової інформації щодо справи. Оскільки у клопотанні відповідач фактично просить прийняти і надати оцінку відповідним документам, а згідно з ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, то Верховний Суд відмовляє в задоволенні цього клопотання відповідача.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідача, перевіривши наявність зазначеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

У гл. 24 роз. I кнг. 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплений інститут, який регулює набуття права власності.

Самочинне будівництво за своєю правовою природою є специфічним об`єктом, який фізично є нерухомістю, однак без наявності в особи, яка здійснює будівництво юридичних прав на цю річ. Самочинним будівництвом можуть бути визнані як нове будівництво, так і реконструкція існуючих об`єктів нерухомості тощо.

На законодавчому рівні самочинне будівництво регулює, зокрема, ст. 376 ЦК України. Так, відповідно до ч. ч. 1-4 цієї статті житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Здійснюючи аналіз вказаної норми матеріального права, Верховний Суд неодноразово висновував те, що нею імперативно, чітко і недвозначно визначено, що: 1). Самочинним будівництвом вважаються житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно, якщо вони, зокрема, збудовані на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2). Особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього; 3). Якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 04.09.2024 у справі № 910/8317/23).

При цьому, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, формулювання положень ст. 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тобто реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень ч. 4 цієї статті.

Законодавець у ч. 3 ст. 2 ГПК України закріпив норму, відповідно до якої одним із основних засад (принципів) господарського судочинства є змагальність сторін.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 04.03.2021 у справі № 908/1879/17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2024 справі № 910/14524/22 виснувала, що суд, вирішуючи спір, обмежений сформульованими учасниками справи вимогами, а тому вирішення спору судом безпосередньо залежить від вимоги, адресованої судові, про відправлення правосуддя. Отже, суд (за загальним правилом та якщо про це немає спеціальної норми права) не має права вийти за межі сформульованих і заявлених позивачем вимог, оскільки це суперечитиме принципу диспозитивності судочинства у приватноправових відносинах. Вочевидь такі вимоги не є надмірно формальними, оскільки їх реалізація забезпечує дотримання й іншого засадничого принципу судового процесу - принципу змагальності сторін, за яким кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, а також кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Врахувавши предмет і підстави цього позову, надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до ст. 86 ГПК України, встановивши, що між сторонами існують відносини оренди землі починаючи з 1997 року та, що ПП "Лорелея" є власником нерухомості на площі І. Підкови, 3 загальною площею 48,3 кв. м, про що свідчить свідоцтво про право власності на будівлю від 16.03.2006, а також витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 21.03.2006, технічні паспорта від 03.03.2006, від 13.05.2024 та, що позивачем не доведено здійснення відповідачем відповідної зміни конфігурації будівлі на площі І. Підкови, 3, на що помилково посилається позивач на обґрунтування позову, господарські суди попередніх інстанцій підставно відмовили у задоволенні позову про звільнення самовільно зайняту земельну ділянку шляхом приведення самочинно реконструйованої будівлі у відповідність до технічного паспорта, виготовленого станом на 03.03.2006.

Верховний Суд зазначає, що доводи касаційної скарги фактично зводяться лише до надання іншої оцінки акту обстеження земельної ділянки, який, як встановили суди, був складений без участі власника приміщення та в якому містяться відомості про орієнтовну площу земельної ділянки, а також висновку експерта, технічному паспорту від 13.05.2024 (у якому вказано таку ж загальну площу будівлі як і у технічному паспорті від 03.03.2006), яким надавалася оцінка судами попередніх інстанцій відповідно до ст. 86 ГПК України. Водночас, з огляду на норму ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (див. також постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18 та інші).

З норми ст. 287 ГПК України вбачається, що підставою для касаційного оскарження - п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, якою обґрунтовано подану касаційну скаргу, є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення/цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Отже, здійснивши аналіз оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах, наведених у касаційній скарзі, оскільки ухвалені у справі судові рішення їм не суперечать, а доводи скаржника про їх неврахування зводяться лише до неправильного розуміння цих висновків Верховного Суду, на свою користь. Крім того, деякі справи, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, також різняться предметом та підставами позову, тобто не є релевантними справі, яка переглядається.

З огляду на вищевикладене, Верховний Суд вважає безпідставними доводи касаційної скарги про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані і, відповідно, Верховним Судом не розглядаються (див. постанову Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/2491/23).

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення, ухвалені відповідно до ст. 236 ГПК України - без змін.

Згідно з ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.11.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 26.06.2024 у справі № 914/780/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н.О.

Краснов Є. В.