Ухвала від 27.02.2025 по справі 990/70/25

УХВАЛА

27 лютого 2025 року

м. Київ

справа №990/70/25

адміністративне провадження № П/990/70/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Рибачука А.І.,

суддів: Бучик А.Ю., Берназюка Я.О., Кравчука В.М., Стародуба О.П.,

перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання протиправним та скасування рішення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

24.02.2025 до Верховного Суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ВРП, в якій позивач просить суд:

визнати його право на належне виконання відповідачем зобов`язання діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України - законослухняність суб`єкта владних повноважень);

визнати протиправним та нечинним (таким що містить дискримінаційні чинники та чинники, які порушують його право на незалежність суду) пункти 12, 13 та 14 Положення про Службу судової охорони, затвердженого рішенням ВРП від 04.04.2019 № 1051/0/15-19 із змінами згідно з рішенням ВРП від 03.12.2019 №3300/0/15-19 та рішенням ВРП від 18.01. 2022 №51/0/15-22;

визнати протиправним та нечинним в повному обсязі рішення ВРП від 04.04.2019 №1051/0/15-19 "Про затвердження Положення про Службу судової охорони" із змінами згідно з рішенням ВРП від 03.12.2019 № 3300/0/15-19 та рішенням ВРП від 18.01.2022 №51/0/15-22 як таке, яким введено в дію дискримінаційний акт;

визнати порушення діями ВРП його права на законослухняність ВРП та його права на рівні конституційні права і свободи та рівність перед законом (стаття 24 Конституції України) та незалежність суду (стаття 6 Конвенції);

визнати факт нанесення йому порушенням його прав з боку відповідача моральної шкоди;

стягнути з державного бюджету України на його користь грошову суму у розмірі 10 000 000 грн в якості відшкодування моральної шкоди, заподіяної порушенням його прав.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначає, що спірним рішенням ВРП було затверджено Положення про Службу судової охорони (далі - Положення), яке, на його думку, є дискримінаційним, оскільки з огляду на повноваження надані Службі судової охорони, остання може бути використана як засіб впливу на суддів шляхом залякування їх неіснуючою загрозою або загрозою життю іх родичів чи загрозою збереження їх майна, взяттям їх в заручники під виглядом нібито під захист або залякуванням їх в дійсно небезпечній ситуації залишити їх без захисту на підставі, що підзахистні нібито не виконують їх безпекових розпоряджень. Тобто відповідними пунктами Положення Службі судової охорони надані інструменти впливу на суддів, що є загрозою їх незалежності і порушує право позивача на незалежний суд, у зв`язку з чим ОСОБА_1 просить скасувати рішення ВРП від 04.04.2019 № 1051/0/15-19 "Про затвердження Положення про Службу судової охорони" із змінами згідно з рішенням ВРП від 03.12.2019 № 3300/0/15-19 та рішенням ВРП від 18.01. 2022 №51/0/15-22 та стягнути на його користь грошову суму у розмірі 10 000 000 грн в якості відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.

За наслідками перевірки матеріалів позовної заяви ОСОБА_1 , колегія суддів вважає, що у відкритті провадження у справі необхідно відмовити з огляду на таке.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21.12.2010 у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України").

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

За змістом частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні, зокрема, справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, зокрема, ВРП визначені у статті 266 КАС України.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 266 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Зі змісту позовної заяви видно, що ОСОБА_1 оскаржує рішення ВРП від 04.04.2019 № 1051/0/15-19 "Про затвердження Положення про Службу судової охорони" із змінами згідно з рішенням ВРП від 03.12.2019 № 3300/0/15-19 та рішенням ВРП від 18.01. 2022 №51/0/15-22, яким, на його думку, Службі судової охорони надані інструменти впливу на суддів, що є загрозою їх незалежності і порушує його право на незалежний суд, що є підставою для його скасування та стягнення на його користь моральної шкоди.

З огляду на такі доводи та вимоги позовної заяви, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Законом України від 12.07.2018 № 2509-VIII "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у зв`язку з прийняттям Закону України "Про Вищий антикорупційний суд" внесені зміни до Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII), якими унормована діяльність Служби судової охорони, її статус, повноваження, порядок проходження служби, питання соціального захисту співробітників.

Статтею 160 Закону № 1402-VIII передбачено, що підтримання громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорону приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, виконання функцій щодо державного забезпечення особистої безпеки суддів та членів їхніх сімей, працівників суду, забезпечення у суді безпеки учасників судового процесу здійснює Служба судової охорони.

Відповідно до частини першої та другої статті 161 Закону № 1402-VIII Служба судової охорони є державним органом у системі правосуддя для забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах. Служба судової охорони підзвітна Вищій раді правосуддя та підконтрольна Державній судовій адміністрації України.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 3 Закону України від 21.12.2016 №1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі - Закон №1798-VIII) Положення про Службу судової охорони затверджує Вища рада правосуддя.

Реалізовуючи наведені вище законодавчі приписи, ВРП рішенням від 04.04.2019 №1051/0/15-19 затвердила Положення про Службу судової охорони.

Завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини першої статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Стосовно конституційного права особи на захист від порушень з боку органів державної влади, то офіційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України міститься, зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 14.12.2011 №19-рп/2011. У цьому рішенні Конституційний Суд України, серед іншого, відзначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Також у вищезгаданому рішенні Конституційного Суду України зазначено про те, що відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Стосовно порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж рішенні Конституційного Суду України зазначено, що "поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним".

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Частиною другою статті 264 КАС України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Отже, Верховний Суд зазначає, що держава законами встановлює критерії, за якими право на доступ до суду не є абсолютним.

У випадку оскарження нормативно-правового акта таким критерієм є можливість його оскарження особою, щодо якої його застосовано або, яка є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

З огляду на наведене, колегія суддів констатує, що оскаржуване позивачем рішення ВРП від 04.04.2019 №1051/0/15-19, яким затверджено Положення про Службу судової охорони, поширює свою дію на конкретно визначених суб`єктів: Службу судової охорони та її співробітників, і, відповідно, визначає повноваження, завдання, права та обов`язки згаданих вище суб`єктів і застосовується такий нормативно-правовий акт виключно стосовно зазначених осіб.

Таким чином, оспорюване в цій справі рішення ВРП не породжує, не змінює і не припиняє прав чи обов`язків позивача, зазначене рішення щодо позивача не застосоване, позивач не є учасником правовідносин, в яких зазначене рішення застосовується, що унеможливлює оскарження в судовому порядку цього нормативно-правового акта позивачем.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Колегія суддів зауважує, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а також спорів, стосовно яких законом установлені імперативні вимоги щодо суб`єктного складу, у зв`язку з чим Верховний Суд не зазначає, до юрисдикції якого суду належить вирішення заявлених у цій справі позовних вимог.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 22, 170, 266, 294 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та скасування рішення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Копію ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами надіслати позивачу.

Ухвала набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження та може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її прийняття.

Суддя-доповідач А.І. Рибачук

судді А.Ю. Бучик

Я.О. Берназюк

В.М. Кравчук

О.П. Стародуб