Рішення

від 27.02.2025 по справі 694/2357/24

ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 694/2357/24

2/694/114/25

Рішення

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.02.2025 року м. Звенигородка

Звенигородський районний суд Черкаської області у складі:

головуючого - судді Смовж О.Ю.,

за участі секретаря судового засідання Блискавки А.С.,

представника позивача - адвоката Геращенка М.В.,

представника відповідача - адвоката Тимцяся Р.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Тамарікс Продакшн» про стягнення коштів,

встановив:

До Звенигородського районного суду Черкаської області 12 вересня 2024 року через уповноваженого представника з позовною заявою звернувся ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Тамарікс Продакшн» (далі - ТОВ «Тамарікс Продакшн», Товариство) з вимогами про стягнення коштів у розмірі 7 841 693,10 грн.

Позов мотивований тим, що 12.10.2020 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Тамарікс Продакшн», яка складає 30% (150 000 грн).

За попереднім усним погодженням з іншими учасниками Товариства позивач упродовж певного періоду перерахував до статутного капіталу Товариства суму, що перевищує номінальну вартість його частки, що підтверджується відповідними платіжними документами. Загальна сума переплати склала 5 530 000 грн. Частково кошти позивачу були повернуті, що на його думку, свідчить про визнання факту переплати, а окрім того зазначає, що відповідачем на відповідну заяву позивача від 17.07.2024 запропоновано укласти договір про врегулювання спору шляхом повернення коштів рівними частинами. Врешті, залишок суми переплати Товариством не повернуто, позивач вважає їх безпідставно набутими в силу статті 1212 ЦК України, такими, що підлягають стягненню з відповідача, про що просить суд.

Одночасно, позивач заявляє вимоги щодо застосування до відповідача положень частини другої статті 625 ЦК України та стягнення у зв`язку з цим нарахованих 3% річних (431 210 грн) та інфляційних втрат (2 067 933,10 грн) на суму безпідставно набутих коштів, про що надає відповідний розрахунок.

Ухвалою Звенигородського районного суду Черкаської області від 16.09.2024 відкрито провадження у справі, визначено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження з проведенням підготовчого судового засідання та викликом сторін в судове засідання.

Представником відповідача 15.10.2024 надано суду відзив на позовну заяву, у якому проти позовних вимог заперечує та зазначає, що грошові кошти, які вносилися позивачем на рахунок відповідача, відповідно до квитанцій мають призначення платежів - внесок до статутного фонду. При цьому жодних рішень щодо збільшення статутного фонду Товариством не приймалося, а отже, ОСОБА_1 на власний розсуд та добровільно зробив внески грошових коштів. Товариство визнає, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було попереднє усне погодження лише про продаж частки 30% у статутному капіталі за символічною ціною 100 грн, за що ОСОБА_1 зобов`язався внести грошові кошти на розвиток діяльності відповідача, учасником якого він став. ОСОБА_2 виконала свою частину домовленості та уклала з ОСОБА_1 договір, а ОСОБА_1 упродовж часу з 23.12.2020 по 16.08.2022 (загалом 11 разів) у свою чергу перераховував на рахунок відповідача грошові кошти і не мав жодних претензій та вимог, через що Товариство користувалося коштами упродовж 18 місяців. Надалі 17.07.2024 ОСОБА_1 надіслав листа Товариству з вимогою повернути йому кошти, тобто змінив свою думку та рішення. Відтак, Товариство визнає, що перерахування коштів здійснювалося позивачем на рахунок відповідача за домовленістю між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , водночас, у ОСОБА_1 не виникло офіційного обов`язку щодо внесення грошових коштів в рахунок збільшення статутного капіталу, оскільки не приймалося жодних рішень відносно цього питання, або інших рішень на рівні загальних зборів Товариства.

Також у відзиві представник відповідача зазначає, що предметом розгляду у цій справі є не порушення зобов`язання, а повернення безпідставно набутих коштів, а відтак відсутні правові підстави для нарахування трьох відсотків річних та врахування інфляційних втрат, у зв`язку з чим в цілому вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Від представника позивача 17.10.2024 надійшла відповідь на відзив, у якій ще раз зазначається, що частина внесених позивачем коштів була повернута, а саме: 30.11.2023 - 181 850 грн, 31.05.2024 - 5 600 грн, що свідчить, на його думку, про те, що відповідач визнає обставини безпідставного отримання грошових коштів. Щодо вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат зазначається, що дія статті 625 ЦК України поширюється на всі види зобов`язань, у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, яке виникло на підставі статті 1212 ЦК України, тому підлягає застосуванню у даному випадку.

Представником позивача подані суду також додаткові пояснення від 25.10.2024, у яких зазначається, що здійснюючи перерахування на рахунок відповідача грошових коштів, позивач мав на увазі та зазначив: сплата засновником внеску до статутного фонду відповідача. Окрім того заперечує релевантність справи №127/12240/22 по відношенню до цієї справи, оскільки вважає, що висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 17.04.2024, стосуються інших обставин, а саме - коли особа безпідставно перерахувала кошти іншій особі, усвідомлюючи, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте, здійснила таку сплату, а отже поводилася суперечливо, коли згодом вимагала повернення сплаченого. А у даному випадку, враховуючи наявність у позивача статусу учасника Товариства та домовленості з іншими учасниками щодо збільшення статутного фонду, позивач діяв цілком добросовісно, за наявності чіткого наміру - збільшити статутний фонд Товариства, яке йому частково належить.

У підсумку представник позивача зазначив, що виходячи з того, що домовленість учасників щодо збільшення статутного фонду так і не була оформлена відповідним рішенням та не була фактично реалізована іншими учасниками, правова підстава перебування коштів у розпорядженні відповідача так і не виникла, що свідчить про безпідставність їх набуття.

Ухвалою суду від 25.10.2024 частково задоволено заяву представника позивача про забезпечення позову, заборонено Товариству з обмеженою відповідальністю «Тамарікс Продакшн» здійснювати будь-які дії щодо відчуження земельної ділянки, кадастровий номер 7121285200:01:003:0397, яка належить на праві власності ТОВ «Тамарікс Продакшн». Надалі зазначена ухвала суду була роз`яснена за заявою представника позивача, про що винесено ухвалу від 16.01.2025 у цій справі.

Представником відповідача 29.10.2024 подані заперечення на відповідь позивача на відзив, у яких фактично повторюються аргументи та доводи, викладені у раніше поданих до суду документах.

Ухвалою суду від 08.11.2024 закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду.

Упродовж розгляду справи проводилося кілька судових засідань, в які з`являлися уповноважені представники сторін, надавали пояснення, відповідали на питання один до одного та суду. Представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, наполягав на їх задоволенні. Представник відповідача проти позову заперечував, спираючись на позицію, викладену у письмових зверненнях до суду по суті позовних вимог. Додатково зазначив, що справа розглядається судом з порушенням правил підсудності, оскільки спір є, на його думку, господарським.

Виходячи з положень Закону України від 19 грудня 2024 року №4173-ІХ "Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення ухвалення та проголошення судових рішень, враховуючи складність справи суд ухвалив відкласти ухвалення та проголошення судового рішення на строк не більше десяти днів з дня переходу до стадії ухвалення судового рішення, визначивши дату та час судового засідання, в якому буде відбуватися проголошення судового рішення на 27 лютого 2025 року на 16.30.

Заслухавши пояснення представників сторін, повно та всебічно дослідивши матеріали справи та наявні у ній докази, суд дійшов таких висновків.

Стосовно дотримання судом правил підсудності у даній справі.

Згідно з положеннями частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Вирішуючи питання про наявність або відсутність юрисдикції суду, необхідно з`ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.

Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.03.2021 у справі №367/4695/20 (провадження №14-12цс21), критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі. При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом. Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.

Визначення правильної юрисдикційності того чи іншого спору має важливе значення. Адже Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення ЄСПЛ від 29 квітня 1988 року у справі «Белілос проти Швейцарії»); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №415/2542/15-ц (провадження № 14-40цс18) зазначено, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/1733/18 (провадження № 12-170гс18) вказано, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів такі справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII до юрисдикції господарських судів належать спори щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18 (провадження № 12-170гс18), від 19 березня 2019 року у справі № 904/2526/18 (провадження № 12-272гс18). Велика Палата Верховного Суду додатково звертає увагу на те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Таких висновків дійшов і Верховний Суд при ухваленні постанов від 17 листопада 2021 року у справі № 705/4132/19, від 09 лютого 2022 року у справі №607/21964/19.

З матеріалів позовної заяви та пояснень представника позивача вбачається, що перераховуючи грошові кошти на рахунок відповідача, позивач чітко визначив призначення платежів - сплата засновником внеску до статутного фонду ТОВ «Тамарікс Продакшн». При цьому, здійснюючи сплату коштів, позивач виходив з досягнення попередньої усної домовленості з іншими засновниками про збільшення статутного фонду Товариства. Разом з тим, оскільки попередня домовленість щодо збільшення статутного фонду так і не була оформлена відповідним рішенням та не була фактично реалізована іншими учасниками Товариства, то правова підстава для знаходження грошових коштів, внесених позивачем у розпорядження відповідача, так і не виникла, що на його думку, свідчить про безпідставність їх набуття і має бути кваліфікована відповідно до положень статті 1212 ЦК України, як не договірні правовідносини, коли особа набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно).

Суд зазначає, що Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 20 березня 2019 року по справі № 607/5422/16-ц (провадження № 61-17355св18) зробив правовий висновок, що наявність між сторонами договору, який є нікчемним або який визнано недійсним, виключає можливість стягнення переданих на його виконання коштів на підставі статті 1212 ЦК України. Якщо договір між сторонами не був укладений, тобто правової підстави передачі коштів у момент їх передачі немає, до правовідносин застосовується стаття 1212 ЦК України.

Аналіз статті 1212 ЦК України вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) - це відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов:

а) набуття або збереження майна,

б) набуття або збереження за рахунок іншої особи,

в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто відсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Виходячи з обґрунтувань позовної заяви, відповідно до яких позивач зазначає, що звернувся до суду саме з питання повернення безпідставно набутих Товариством грошових коштів, суд дійшов висновку, що дану справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства з урахуванням існуючої практики Верховного Суду.

Окрім зазначеного, суд звертає увагу, що стороною відповідача не оскаржувалася ухвала суду про відкриття провадження у справі з питань підсудності.

По суті позовних вимог суд дійшов таких висновків.

Як вбачається з фактичних обставин справи, 23.12.2020 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Тамарікс Продакшн», яка складається з 30%, що номінально становить 150 000,00 грн.

Відповідно до пункту 3 Договору ціна продажу частки - 100 грн.

Як зазначив представник відповідача в судовому засіданні, Товариство визнає, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існувала попередня усна домовленість про те, що ОСОБА_2 продає ОСОБА_1 частку 30% у статутному капіталі Товариства символічно за ціною 100 грн, а ОСОБА_1 вносить за це кошти на розвиток діяльності відповідача, учасником якого він стає.

Обидві сторони свої зобов`язання виконали: ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_1 . Договір, а останній у свою чергу упродовж періоду з 23.12.2020 по 16.08.2022 перерахував частинами на рахунок відповідача грошові кошти, що підтверджується наданими до матеріалів справи оригіналами квитанцій, жодних претензій упродовж зазначеного періоду часу і до 17.07.2024 Товариству не пред`являв.

В цій частині суд оцінює доводи представника відповідача про неналежність наданих до матеріалів справи доказів, а саме: оригіналів банківських квитанцій на загальну суму 5 530 000,00 грн, які заявлені до стягнення відповідно до позовних вимог (а.с.111-121). Представник відповідача під час розгляду справи наполягав на неналежності вказаних доказів, посилаючись на те, що квитанції отримані позивачем в один день, підписані однією та тією самою особою, не зношені, що свідчить, на його думку, про те, що ОСОБА_1 не має оригіналів квитанцій та отримав їх копії під час розгляду справи, оскільки судом відповідною ухвалою витребувані саме оригінали таких доказів.

Дослідженням зазначених доказів судом встановлено, що банківські квитанції містять дату здійснення операцій позивачем ОСОБА_1 , необхідні реквізити грошових переказів, суму коштів, зазначення призначення платежів - «внесок до статутного фонду засновника», підписані уповноваженою особою банку з проставленням штампу про дату видачі. При цьому дати видачі квитанцій різняться, а не видані в один день, через що твердження представника відповідача є необґрунтованими.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Подані представником позивача докази - оригінали банківських квитанцій є належними, оскільки містять та підтверджують інформацію про внесення грошових коштів позивачем на рахунок відповідача у відповідні дати.

Окрім того, предметом доказування у даній справі не є обставини внесення або не внесення позивачем грошових коштів, а підставність чи безпідставність їх набуття. Обставини ж дійсного їх внесення позивачем на рахунок відповідача, Товариством не оскаржується, не є аргументом та доводом поданого відзиву та інших заперечень відповідача.

Повертаючись до обставин справи, суд зазначає, що 17.07.2024 ОСОБА_1 надіслав до Товариства лист з вимогою повернути сплачені ним кошти у розмірі 5 342 650 грн як безпідставно набуті. Товариством 29.07.2024 надано відповідь, згідно з якою зазначено, що (дослівно): …внесені Вами грошові кошти не є помилково (зайво) сплаченими грошовими коштами, а вносилися Вами на рахунок ТОВ «Тамарікс Продакшн» на підставі попереднього усного погодження між всіма учасниками ТОВ «Тамарікс Продакшн» питання щодо збільшення в майбутньому розміру статутного капіталу ТОВ «Тамарікс Продакшн».

Далі в листі зазначено, що ОСОБА_1 вносив грошові кошти в рахунок майбутнього збільшення статутного фонду, але Товариство не має достатньої фінансової можливості здійснити повернення грошових коштів одним переказом, тому пропонує укласти угоду про врегулювання спору, в якому передбачити рівними частинами графік платежів.

Також, частина коштів була повернута позивачу відповідно до виписок про рух коштів по рахунку позивача за періоди 30.11.2023-30.11.2023 від 21.08.2024 та 31.05.2024-31.05.2024 від 21.08.2024 у розмірі 181 850 000 грн та 5 600 грн відповідно.

Залишок коштів, які позивач вважає безпідставно набутими, у розмірі 5 342 550 грн Товариством не повернута, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, просить стягнути зазначену суму з відповідача із нарахованими 3% річних та з урахуванням інфляційних втрат всього на суму 7 841 693,10 грн.

У свою чергу відповідач стверджує, що у ОСОБА_1 не виникло обов`язку щодо внесення грошових коштів на рахунок відповідача, співучасником якого він є, оскільки загальних зборів учасників Товариства з питань збільшення розміру статутного фонду не проводилося, відповідно й таких рішень не приймалося. Щонайменше 11 разів позивач здійснив внесення на рахунок Товариства грошових коштів упродовж січня 2021 по серпень 2022 (18 місяців), при цьому з моменту останнього платежу та протягом двох років прохань та претензій щодо повернення коштів не висловлював, а свою позицію змінив лише у липні 2024 року.

Оцінюючи доводи позивача та відповідача, суд виходить з такого.

Згідно з положеннями частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Передбачений статтею 1212 ЦК України вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав. Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі.

Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

У цій справі, ОСОБА_1 вніс на рахунок ТОВ «Тамарікс Продакшн» грошові кошти, знаючи, що загальні збори учасників Товариства не скликалися, рішення щодо збільшення статутного фонду не приймалося, тобто між ним та відповідачем не виникло зобов`язання щодо внесення кожним з учасників Товариства, що володіє часткою у статутному капіталі, грошових коштів в рахунок його збільшення. Відтак, позивач добровільно сплачував кошти, спираючись лише на попередню усну домовленість між ним та іншими учасниками Товариства.

Наявність листа від учасника ТОВ «Тамарікс Продакшн» ОСОБА_2 , яка одночасно обіймала посаду директора Товариства, про те, що дійсно існує попередня усна домовленість з учасниками про збільшення у майбутньому розміру статного капіталу, на переконання суду не свідчить та не замінює собою прийняття відповідного рішення на рівні загальних зборів Товариства з відповідним його оформленням.

Отже, якщо у Товариства не виникло зобов`язання, то відсутній й обов`язок з повернення коштів ОСОБА_1 .

Слід зазначити також, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідача посилався на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 17.04.2024 у справі №127/12240/22.

У наведеній постанові суду вищої інстанції оцінюється добросовісність поведінки сторони спору та зазначається, зокрема, що «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

У справі, яка переглядалася Верховним Судом, особа сплатила іншій особі кошти, знаючи, що між ним та відповідачем відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) з повернення коштів, позивач добровільно сплачував кошти, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків). При цьому позивач перераховував відповідачу кошти тривалий час, а саме: півроку, регулярно, різними сумами, всього було перераховано 37 платежів. У призначеннях платежу позивач зазначав, що призначенням платежу є поповнення карткового рахунку відповідача. У підсумку Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки позивач не був зобов`язаний перераховувати кошти внаслідок відсутності договірних відносин із відповідачем щодо створення спільного бізнесу, а також будь-яких інших зобов`язань, проте він здійснював ці платежі протягом тривалого часу, регулярно, його поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою та недобросовісною.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду також у постановах від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 (провадження № 61-434 св 20) та від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022 св 22).

Повертаючись до оцінки обставин у цій справі та оцінюючи добросовісність поведінки ОСОБА_1 , суд не ставить її під сумнів, оскільки позивач, сплачуючи грошові кошти на користь відповідача, вочевидь виходив з попередніх домовленостей про збільшення статутного капіталу Товариства та очікував такої ж добросовісної поведінки з боку інших його учасників.

Водночас, суд враховує й те, що правових підстав для обов`язкового внесення грошових коштів в рахунок збільшення статутного капіталу не виникло, а відтак, позивач вносив їх добровільно, при цьому упродовж тривалого часу не ставив питань щодо скликання загальних зборів для обговорення та прийняття відповідного рішення. У свою чергу Товариство здійснювало часткове повернення грошових коштів позивачу також добровільно, намагаючись узгодити зазначене питання шляхом пропозиції про укладення угоди про врегулювання спору, у якій передбачити повернення коштів рівними частинами відповідно до графіку. На зазначену пропозицію позивач не погодився.

Отже, виходячи з фактичних обставин справи, встановлених судом, оцінки наявних у справі доказів, суд не знаходить правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення безпідставно набутих коштів, оскільки зобов`язань з їх обов`язкового внесення у позивача не виникло.

Виходячи з такого висновку, не підлягають задоволенню й вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих позивачем на основну суму не повернутих коштів.

Таким чином, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог позивача повністю.

Відповідно до частин девятої та десятої статті 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Згідно з положеннями статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд відмовляє позивачу у задоволенні позову, судові витрати по сплаті судового збору відшкодуванню не підлягають.

Керуючись статтями 1212-1215 ЦК України, ст.ст. 12, 81, 158, 141, 263-265, 354 ЦПК України, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Тамарікс Продакшн» про стягнення коштів відмовити повністю.

Судові витрати із сплати судового збору розподілу не підлягають.

Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Звенигородського районного суду Черкаської області від 25 жовтня 2024 року в цивільній справі №694/2357/24, шляхом зняття заборони Товариству з обмеженою відповідальністю «Тамарікс Продакшн» здійснювати будь-які дії щодо відчуження земельної ділянки, кадастровий номер земельної ділянки 7121285200:01:003:0397, яка належить на праві власності Товариству з обмеженою відповідальністю «Тамарікс Продакшн» (код ЄДРПОУ 43573982, адреса реєстрації місцезнаходження: вул. Заводська, 10-Б, с. Вільховець, Звенигородського району, Черкаської області, 20260), реєстраційний номер 2481952571020.

Заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили рішенням суду у цій справі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Рішення може бути оскаржене сторонами в апеляційному порядку до Черкаського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Ознайомитись з повним текстом судового рішенням, в електронній формі, сторони можуть за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення складено та проголошено 27 лютого 2025 року о 16 год 30 хв.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 , тел. НОМЕР_2 ).

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Тамарікс Продакшн» (адреса: 20260, Черкаська область, Звенигородський район, с. Вільховець, вул. Заводська, 10-Б, код ЄДРПОУ 43573982, тел. 0669055050, 0989055050).

Суддя О.Ю. Смовж