Окрема думка від 05.03.2025 по справі 179/36/22

Окрема думка

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Крата В. І.

05 березня 2025 року

м. Київ

справа № 179/36/22

провадження № 61-10371св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І., касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 червня 2023 року в частині задоволених позовних вимог керівника Новомосковської окружної прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди від 01 лютого 2021 року № 61/57-21-ДО з одночасним припиненням права оренди ОСОБА_1 скасував. Ухвалив в зазначеній частині нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог керівника Новомосковської окружної прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації відмовив. Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 червня 2023 року в частині задоволених позовних вимог керівника Новомосковської окружної прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації про витребування земельної ділянки змінив шляхом викладення абзацу четвертого резолютивної частини рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2022 року в такій редакції: «Повернути державі земельну ділянку природно-заповідного призначення площею 44,4622 га, кадастровий номер 1222387200:01:001:0801, яка розташована на території на території Чернеччинської сільської об`єднаної територіальна громади Дніпропетровської області, від ОСОБА_1 ». В іншій частині рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 червня 2023 року залишив без змін.

1. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц (провадження № 14-76цс22) зазначено, що:

«Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

За обставинами справи № 554/10517/16-ц мета позивача спрямована на усунення перешкод власникові (територіальній громаді міста Полтави), який не втратив володіння специфічним об`єктом цивільних відносин (земельною ділянкою на території об`єкта природно-заповідного фонду), у користуванні та розпорядженні цією ділянкою шляхом її повернення від ОСОБА_2.

Задоволення судом позовної вимоги має з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема реально відновити суб`єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, і той, який обрав позивач, можна використати для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких він звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним, зокрема неефективним, і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлену позовну вимогу взагалі не можна використати для захисту права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, таку вимогу не можна розглядати як спосіб захисту (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 36), 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18).

Встановивши, що мета позову спрямована на усунення перешкод територіальній громаді міста Полтави, яка не втратила володіння земельною ділянкою, у користуванні та розпорядженні останньою шляхом її повернення від ОСОБА_2, Велика Палата Верховного Суду розглядає вимогу витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку до земель запасу Полтавської міської ради як вимогу про повернення цієї земельної ділянки територіальній громаді міста Полтави за правилами негаторного позову».

1. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

2. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19) вказано, що «аналіз статті 387 ЦК свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника:

а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо;

б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом».

3. Очевидно, що з урахуванням специфіки правового режиму рухомих та нерухомих речей, фізичне вибуття речі із володіння стосується саме рухомих речей, натомість юридичне вибуття майна з володіння, з урахуванням існування реєстраційного підтвердження володіння, - нерухомих. При цьому відносно нерухомих речей може мати місце фізичне та юридичне вибуття речі з володіння.

3.1. У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

3.2. Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння.

3.3. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

3.4. Тобто, при всій дискусійності критеріїв для розмежування віндикаційного та негаторного позовів в сучасній цивілістичній доктрині та практиці, варто зауважити, що безумовно таким є наявність/відсутність володіння у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо у власника є володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість власник, який позбавлений володіння (фізичного чи/та «юридичного»), і пред`являє вимогу про відновлення володіння, то така вимога має кваліфікуватися як віндикаційний позов.

4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

4.1. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що:

«предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку».

4.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) відсутня вказівка про відступ від висновків зроблених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

5. При цьому постають питання, зокрема: чи може суд перекваліфікувати вимогу про витребування речі з чужого незаконного володіння на вимогу про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання, в тій ситуації коли володіння (як фізично, так і «юридично») власником є втраченим? Наскільки такий підхід допустимий та свідчить про передбачуваність у застосуванні норм про віндикаційний та негаторний позов?

5.1. Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні. Питання тлумачення та застосовування національного законодавства є, перш за все, компетенцією національних органів влади. Проте Суд повинен перевірити, чи породжує спосіб тлумачення та застосування національного законодавства наслідки, що відповідають принципам Конвенції, як вони тлумачаться у світлі практики Суду (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, 41, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року).

5.2. Європейський суд з прав людини вказує, що:

«… звичайно, саме національні суди повинні визначати правильну правову кваліфікацію позовів на підставі національного законодавства, це має відбуватися із дотриманням принципу справедливого судового розгляду, який передбачає надання належного обґрунтування принаймні стосовно питань, які є вирішальними для результату розгляду справи. Однак у цій справі апеляційний суд, як вбачається, фактично ухвалив рішення за позовом, який не був поданий заявником, оскільки заявник не вимагав відшкодування як потерпілий від злочину у зв`язку з тим, що винні у викраденні особи були невстановлені або неплатоспроможні, що становило підставу для звернення за відшкодуванням шкоди за рахунок держави відповідно до особливого порядку відшкодування потерпілим від злочину, передбаченого статтею 1177 Цивільного кодексу України. Натомість заявник подав звичайний позов на підставі положень щодо загальних деліктних (позадоговірних) відносин проти Міністерства внутрішніх справ України, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої в результаті недбалого або нечіткого планування операції його працівниками. На думку Суду, така далекосяжна зміна правової кваліфікації поданого заявником позову вимагала наведення чітких аргументів принаймні щодо співвідношення положень щодо загальних деліктних (позадоговірних) відносин та положень про особливу відповідальність держави за статтею 1177 Цивільного кодексу України. Однак таких аргументів наведено не було.

Крім того, апеляційний суд, вочевидь, не врахував, що питання факту та права, які стосувалися статті 1177 Цивільного кодексу України, дуже відрізнялися від тих, на яких ґрунтувався позов заявника. Зокрема, хоча поданий та обґрунтований заявником позов вимагав надання доказів неналежного виконання службових обов`язків працівниками міліції та наявності причинно-наслідкового зв`язку між такими діями і завданою шкодою, відповідно до статті 1177 Цивільного кодексу України заявник, вочевидь, мав довести, що він зазнав шкоди внаслідок злочинних дій, а винні особи були невстановлені або неплатоспроможні. Оскільки правову кваліфікацію позову заявника було змінено рішенням апеляційного суду, з точки зору основоположних вимог справедливого судового розгляду та принципу змагальності було важливо надати заявнику можливість подати докази та аргументи щодо питань, які стосувалися положення, визнаного застосовним, або шляхом повернення справи на новий розгляд районним судом, або в іншому процесуальному порядку з огляду на можливості, передбачені національним законодавством (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Клінік дез Акація та інші проти Франції» (Clinique des Acacias and Others v. France), пункти 38-43, рішення у справі «Прик`ян та Ангелова проти Болгарії» (Prikyan and Angelova v. Bulgaria), заява № 44624/98, пункти 42-53, від 16 лютого 2006 року, та згадане рішення у справі «Чепек проти Чехії» (), пункти 5-60).

Насамкінець, стосовно твердження Уряду, що районний суд припустився помилки у застосуванні статей 1166 та 1167, оскільки не було встановлено, що працівники міліції несли відповідальність за будь-які незаконні рішення, дії чи бездіяльність, Суд зазначає, що районний суд посилався на фактологічні висновки, зроблені у вироку від 26 березня 2004 року під час відповідного кримінального провадження, та дійшов своїх висновків на підставі наявних у нього доказів. Крім того, що важливо, апеляційний суд: (i) не заперечив проти цих висновків, (ii) не зазначив, що вони були недостатніми для доведення згаданої бездіяльності працівників міліції під час їхньої операції із затримання викрадачів, та (iii) не припустив, що вказані факти мали бути додатково встановлені або підтверджені під час будь-якого провадження, окрім проведеного, яке передувало ухваленню вироку судом, який розглядав кримінальну справу, 26 березня 2004 року.

З огляду на зазначене Суд вважає, що відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову заявника апеляційним судом, який спочатку двічі задовольнив цей позов (див. пункт 10), а також висновок, зроблений внаслідок цього не на користь заявника, і відсутність у нього можливості подати відповідні докази та аргументи у зв`язку зі зміною правової кваліфікації, мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу. В ухвалі від 25 липня 2011 року, якою Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ залишив без змін рішення апеляційного суду від 21 лютого 2011 року (див. пункт 15), також не було роз`яснене це питання, хоча у своїй касаційній скарзі заявник посилався на неправильне застосування норм матеріального права (там само) (Гусєв проти України, № 25531/12, § 30-33, ЄСПЛ, від 14 січня 2021 року).

5.3. Здійснення судом перекваліфікації вимог, за умови, що одна сутнісно виключає іншу, це дуже небезпечний підхід, який, по суті, дозволяє перекваліфікувати будь-яку позовну вимогу, і серйозно зашкоджує передбачуваності в застосуванні норм, що регулюють віндикаційний та негаторний позов, та й власне стабільності цивільного обороту.

5.4. В тому разі коли власник втрачає, як фізичне, так і «юридичне» (інша особа зареєструвала на своє ім`я право власності в державному реєстрі прав на нерухомість) володіння, констатувати наявність в публічного власника (держави чи територіальної громади) володіння на земельною ділянкою водного фонду (за умови його відсутності), і повертати таку земельну ділянку за допомогою негаторного позову є недопустимим.

5.5. Тому очевидно, що у разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і «юридичне» (інша особа зареєструвала на своє ім`я право власності в державному реєстрі прав на нерухомість) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, на який поширюється позовна давність.

6. За таких обставин, касаційному суду необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку із необхідністю відступу від висновків, що містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц (провадження № 14-76цс22).

Суддя В. І. Крат