Постанова

від 10.03.2025 по справі 174/1102/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2082/25 Справа № 174/1102/24 Суддя у 1-й інстанції - Ілюшик І. А. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2025 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

Судді - доповідача Халаджи О.В.,

суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В.,

розглянувши впорядку спрощеногопозовного провадженнябез повідомленняучасників справиза наявнимив нійматеріалами,у письмовомупровадженні ум.Дніпро апеляційнускаргу ОСОБА_1 на рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Вільногірська центральна міська лікарня» про стягнення матеріальної та моральної шкоди (суддя першої інстанції Ілюшик І.А.),

В С Т А Н О В И В:

11 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Вільногірського міського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Вільногірська центральна міська лікарня» про стягнення матеріальної та моральної шкоди, в якому просила стягнути з відповідача на свою користь матеріальну шкоду у розмірі 6600,00 грн., та моральну шкоду у розмірі 15000,00 грн.

Рішенням Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Вільногірська центральна міська лікарня» про стягнення матеріальної та моральної шкоди задоволено частково.

Стягнуто з Комунального підприємства «Вільногірська центральна міська лікарня» на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 1000 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Стягнуто з Комунального підприємства «Вільногірська центральна міська лікарня» на користь держави судовий збір в сумі 80,74 грн.

Із вказаним рішенням суду в частині відмовлених позовних вимог не погодилась позивачка, та подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що місцевий суд під час ухвалення рішення допустив норми матеріального та процесуального права, що призвело до неповного з`ясування обставин справи.

Мотивує скаргу тим, що відповідач заподіяв матеріальну шкоду тим, що здійснив певні дії медичного характеру, а потім відмовив у наданні медичних послуг.

Також зазначає, що моральна шкода полягала у душевних стражданнях через непрофесійну медичну допомогу та поспішні медичні маніпуляції.

ОСОБА_1 просила задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.

Від КП «Вільногірська центральна міська лікарня» Вільногірської міської ради Дніпропетровської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому йдеться посилання на безпідставність доводів апеляційної скарги та недоведеність позовних вимог.

Комунальне підприємство просило оскаржуване рішення залишити без змін.

Відповідно до частини 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою «Апеляційне провадження».

Згідно частини.1ст.369ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

За таких обставин, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, якою передбачено,що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

В даній справі ціна позову становить 21600 грн., тобто менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму (3028х30 =90840), а тому справа підлягаєрозгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що вона не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першоїінстанції встановлено,що в копії заказу-наряду, визначено перелік медичних послуг та їх вартість в розмірі 2531,69 грн. Також долучена копія квитанції про повернення коштів (а.с. 11).

Відповідно до листа директора КП «Вільногірська центральна міська лікарня» Вільногірської міської ради Дніпропетровської області І. Яцевича, на заяву позивача від 02.08.2024 року, в зв`язку зі складної анатомією прикусу, що було причиною оточення зубів, лікар виявив складне протезування, з яким він, в подальшому не міг впоратись самотужки, та рекомендував звернутись до більш кваліфікованих спеціалістів (а.с. 12).

Згідно квитанції на суму 6600,00 грн. за стоматологічні послуги сплачено ФОП ОСОБА_2 (а.с. 13).

Відмовляючи у задоволенні матеріальної шкоди, суд зазначив, що не надано доказів, що витрати у розмірі 6600 грн. відносяться до витрат, що пов`язані із завданою шкодою, та частково задовольняючи моральну шкоду виходив із засад розумності та справедливості.

Апеляційний суд погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції.

Згідно ч.1ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За загальним правилом статей15,16 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першоюстатті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У відповідності до вимог статті 83 ЦПК України, сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Договірна відповідальність настає за невиконання умов договору, а позадоговірна (деліктна) за спричинену шкоду здоров`ю на підставі правил статей 1166, 1167, 1195 ЦК України.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що для настання відповідальності за завдання шкоди ушкодженням здоров`я необхідна наявність таких умов: протиправна поведінка особи, яка завдала шкоду, наявність шкоди, причинно-наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, наявність вини.

У деліктних правовідносинах у сфері надання медичної допомоги протиправна поведінка спрямована на порушення суб`єктивного особистого немайнового права особи, яке має абсолютний характер, - права на медичну допомогу. У сфері надання медичної допомоги протиправними необхідно вважати дії медичного працівника, які не відповідають законодавству у сфері охорони здоров`я, зокрема стандартам у сфері охорони здоров`я та нормативним локальним актам.

Відповідно до частини другої статті 34 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» обов`язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження та лікування пацієнта.

Таким чином, надання несвоєчасної або некваліфікованої медичної допомоги є протиправною поведінкою медичного працівника.

Верховний Суд звертав увагу на специфіку тягаря доказування у справах щодо надання медичних послуг. Від пацієнтів не можна очікувати та вимагати точного володіння медичними знаннями. Вони не мають точного розуміння процесів лікування та необхідної кваліфікації для аналізу та надання обставин справи, що становлять предмет спору. З метою належної участі в цивільному процесі сторона не повинна мати професійні медичні знання. У зв`язку з цим сторона процесу, яка є пацієнтом, має право обмежитися доповіддю, що дасть змогу припустити про порушення зі сторони обслуговуючого персоналу в силу наслідків, що настали для пацієнта. Тому, з урахуванням принципу розумності, пацієнту, який звернувся до суду за захистом порушених прав, слід тільки вказати на порушення, а далі тягар доказування покладається на медичну установу чи на лікаря. При цьому вказане не призводить до порушення принципу диспозитивності судового процесу, а навпаки слугує для забезпечення процесуальної рівності сторін (постанови Верховного Суду від 30.11.2022 у справі №344/3764/21 та від 03.07.2023 у справі №523/10085/19).

При цьому аналіз норм ЦК України щодо відшкодування шкоди з урахуванням визначених цивільно-процесуальним законодавством принципів змагальності і диспозитивності цивільного судочинства дає підстави для висновку, що законодавством не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди, діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. Такий же правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі № 3-51гс14, підстав відступити від якого Верховний Суд не встановив.

Разом з тим, потерпілий має довести належними доказами факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт того, що відповідач є заподіювачем шкоди.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров`я, що передбачає, зокрема, кваліфіковану медичну та реабілітаційну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря та фахівця з реабілітації, вибір методів лікування та реабілітації відповідно до рекомендацій лікаря та фахівця з реабілітації, вибір закладу охорони здоров`я; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров`я і здоров`я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь (стаття 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я»).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, другастатті 23 ЦК України).

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина першастатті 1167 ЦК України).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня

2022 року у справі № 214/7462/20.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивачка посилалась на те, що через неякісне надання медичних послуг, відповідач їй завдав матеріальну та моральну шкоду.

В якості підтвердження завдання їй відповідачем матеріальної шкоди надала до матеріалів справи копію квитанції ФОП ОСОБА_2 , згідно якої, було надано стоматологічних послуг на 6600 грн., (а.с.13), однак апеляційний суд до наданого доказу ставить критично, оскільки з надано квитанції не вбачається, кому надавалась послуга чи хто є таким платником, також слід наголосити на тому, що позивачкою не надано належних доказів звернення до стоматологічного кабінету ФОП ОСОБА_2 та не надано доказів отримання ОСОБА_1 медичних послуг, а тому апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, щодо недоведеності завдання їй відповідачем матеріальної шкоди.

Положеннями частини третьоїстатті 23 ЦК Українивизначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.

Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Разом із цим, розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.

Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19) та постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 23 вересня 2021 року у справі № 295/13971/20 (провадження № 61-10849св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 607/16567/20 (провадження № 61-9023св21) й інших.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертастатті 263 ЦПК України).

Апеляційний суд вважає, що при ухваленні рішення в частині стягнення моральної шкоди у розмірі 1000 грн., суд першої інстанції обґрунтовано виходив, що позивачці відповідачем була завдана моральна шкода через неналежне надання медичних послуг, які пов`язані із перенесенням лікування.

Апеляційний суд не вбачає підстав для збільшення суми моральної шкоди, оскільки ОСОБА_1 , на підтвердження своїх доводів сильного душевного страждання не надано жодного доказу.

Визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди відповідає засадам розумності та справедливості.

Разом з тим, моральну шкоду, зважаючи на її сутність, не можна відшкодувати у повному обсязі, оскільки не має (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю. Зважаючи на це, будь-яка компенсація моральної шкоди не є (і не може бути) адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.

Європейський суд з прав людини вказує, що перше реченнястатті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) вимагає від держав, серед іншого, запровадження законодавчих та адміністративних механізмів, спрямованих на забезпечення ефективного стримування загроз праву на життя у контексті як державної, так і приватної діяльності, під час здійснення якої право на життя може опинитися під загрозою (рішення у справі "Енерюлдіз проти Туреччини"). Якщо порушення права на життя чи тілесну недоторканість не здійснюється навмисно, позитивне зобов`язання за статтею 2 Конвенції щодо створення ефективної судової системи не обов`язково вимагає надання кримінально-правового засобу правового захисту в кожному випадку (рішення у справі "Во проти Франції").

Ґрунтуючись на природно-правових засадах розумності й добросовісності, суд бере до уваги вразливість становища позивачів, ступінь важливості для їх предмета спору та, відповідно, необхідність вияву суб`єктами правозастосування особливої сумлінності при розгляді справи цієї особи.

При оцінці обґрунтованості вимог позивачів у справах про відшкодування моральної шкоди необхідно керуватися принципом розумності, тобто виходити з об`єктивно передбачуваних обставин конкретної справи втілень моральної шкоди. Відповідно, як основний доказ заподіяння моральної шкоди слід розглядати достатньо переконливі з погляду розумності пояснення потерпілої сторони щодо характеру завданих їй немайнових втрат.

З огляду на моральну зумовленість виникнення інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

В рішенні ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі" зазначається, що "з огляду на її природу, стверджувана моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення. Проте розумно припустити, що особи, які зіткнулися з проблемами... можуть зазнати страждань і тривоги". Звідси випливає, що фактичною основою для висновку про наявність негативних наслідків у немайновій сфері потерпілої особи у більшості ситуацій може бути як таке розумне припущення про природність їх виникнення за подібних обставин.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт першийстатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував та є однаковими з доводами які були викладені у позовній заяві.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Керуючись статтями 374,375,381-384 ЦПК України , апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вільногірського міськогосуду Дніпропетровськоїобласті від21жовтня 2024року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 ст. 389 ЦПК України.

Судді: О.В. Халаджи

О.В. Агєєв

Т.В. Космачевська