Постанова

від 12.03.2025 по справі 175/2625/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1924/25 Справа № 175/2625/23 Суддя у 1-й інстанції - Журавель Т. С. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2025 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Халаджи О. В.

суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В.,

секретар Піменова М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, треті особи ОСОБА_2 , приватний нотаріус Дніпровського нотаріального округу Дніпропетровської області Маркарова Вікторія Юріївна про визнання будинку спільною сумісною власністю та визнання права власності на майно (суддя першої інстанції Журавель Т.С., повний текст рішення складено 25 жовтня 2024 року),

В С Т А Н О В И В:

У червні2023року ОСОБА_1 звернулась доДніпропетровського районногосуду Дніпропетровськоїобласті зпозовом до Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, треті особи ОСОБА_2 , приватний нотаріус Дніпровського нотаріального округу Дніпропетровської області Маркарова Вікторія Юріївна про визнання будинку спільною сумісною власністю та визнання права власності на майно, в якому просила:

Встановити факт проживання однією сім?єю ОСОБА_1 , 1976 р.н.,та чоловіка ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу в період з 12.08.1997 року по 08.01.2021 року, за адресою:

АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 , 1976 р.н. та ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнати за ОСОБА_1 , 1976 р.н. право власності на l/2 частку частину житлового будинку АДРЕСА_2 .

Визнати за ОСОБА_1 , 1976 р.н. право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1194 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .

Скасувати свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок АДРЕСА_2 видане на підставі рішення виконкому Підгороднянської міської ради народних депутатів N? 167 від 26.08.1998 року.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Із вказаним рішенням суду не погодилась ОСОБА_1 та подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без належного з`ясування обставин справи.

Скарга мотивована тим, що факт тривалого проживання позивачки з померлим ОСОБА_4 з 1997 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 підтверджено показами свідків з боку позивача та не спростовано свідками зі сторони третьої особи.

Зазначає, що всі свідки підтвердили, що після смерті ОСОБА_3 у 2021 році у будинку залишилась жити ОСОБА_1 .

Також вказує на те, що всі свідки засвідчили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були у стосунках, які притаманні подружжю, протягом всього часу сумісного проживання.

Наголошує на тому, що суд першої інстанції не з`ясував у справі та не вказав у рішенні з яких обставин та причин третя особа, ОСОБА_5 вніс до реєстратора не правдиву інформацію про втрату свідоцтва на права власності на спадкове майно.

ОСОБА_1 просила рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Від учасників справи відзив на апеляційну скаргу не надходив.

ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_6 у судовому засіданні підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити у повному обсязі.

Представник ОСОБА_2 ОСОБА_7 , у судовому засіданні заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила оскаржуване рішення залишити без змін.

Від представника Підгородненської міської ради Ганчева С.Г., та від приватного нотаріуса Маркарової В.Ю., надійшли заяви про розгляд справи без їх участі.

Згідно із ч. 2 ст.372ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що на підставі рішення виконкому Підгородненської міської ради народних депутатів від 23.10.1996 року №215, ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку у м. Підгородне, площею 0,1194 гектарів для обслуговування житлового будинку, господарських споруд та будівель та видано державний акт серії ДП №010469 від 13.12.1996 року, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право власності на землю за №9912.

Згідно архівного витягу з рішення виконавчого комітету №167 від 26.08.1998 року «Про оформлення документів на право власності на житлові будинки», виконавчий комітет Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області вирішив оформити документи на право власності на житловий будинок ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_3 .

26.08.1998 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок (домоволодіння) за адресою: АДРЕСА_3 .

Як вбачається з технічного паспорту, власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 є ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, про що 12.01.2021 року зроблено актовий запис №39, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Дніпровському, Солонянському районах Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро).

На момент смерті ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , знятий з реєстрації 17.03.2021 року у зв`язку зі смертю, що підтверджується відповіддю міського голови Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області від 29.03.2021 року №1022.

Як вбачається з довідки голови вуличного комітету від 11.01.2021 року, ОСОБА_1 дійсно мешкає за адресою: АДРЕСА_2 і на день смерті, ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживала разом з ним, вела спільне господарство, здійснювала за ним постійний догляд та поховала за власні кошти, що підтверджують сусіди: ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

12.01.2021 року ОСОБА_1 було видано свідоцтво про поховання №26, як особі, яка здійснила поховання ОСОБА_3 .

Згідно довідки №447, виданої відділом соціального захисту населення Підгородненської міської ради від 09.04.2021 року, підписана головним спеціалістом та начальником відділу, ОСОБА_1 дійсно проживає за адресою: АДРЕСА_2 , і на момент смерті чоловіка ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , вела з ним спільне господарство з 1997 року.

Згідно витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження, батьком ОСОБА_3 зазначений ОСОБА_11 , матір`ю ОСОБА_12 .

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану м. Нікополь від 21.04.1973 року, батьком ОСОБА_2 зазначений ОСОБА_11 , матір`ю ОСОБА_12 .

19.03.2021 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Дніпровського нотаріального округу Дніпропетровської області Маркарової В.Ю. з заявою про прийняття спадщини після смерті брата - ОСОБА_3 , на підставі якої відкрилася спадкова справа №40/2021.

01.04.2021 року ОСОБА_1 також звернулася до приватного нотаріуса Дніпровського нотаріального округу Дніпропетровської області Маркарової В.Ю. з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 .

Відповідно до відомостей Державного реєстру актів цивільного стану відсутня інформація про укладення шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що підтверджується витягом з ДРАЦС №00040246509 від 23.06.2023 року.

Згідно довідки про склад спадкоємців №155/01-16 від 14.04.2023 року, ОСОБА_2 є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 . Інших спадкоємців, які б прийняли спадщину немає.

Постановою приватного нотаріуса Дніпровського нотаріального округу Дніпропетровської області Маркарової В.Ю. від 08.06.2023 року ОСОБА_2 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки 01.06.2023 року ОСОБА_1 було подано заяву, в якій вона повідомила приватного нотаріуса Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Маркарову В.Ю., що нею була подана позовна заява про визнання будинку спільною сумісною власністю та визнання права власності на майно до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області та просила зупинити видачу спадщини після смерті ОСОБА_3 до вирішення справи судом. Для перевірки факту надходження позовної заяви ОСОБА_1 до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, було подано запит нотаріуса.

Згідно відповіді керівника апарату Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12.06.2023 року, перевіркою автоматизованої системи документообігу суду встановлено, що 12.05.2023 року за вх. №6944/23-Вх до Дніпропетровського районного суду Днітропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, третя особа: приватний нотаріус Дніпровського нотаріального округу Дніпропетровської області Маркарова Вікторія Юріївна про визнання будинку спільною сумісною власністю та визнання права власності на майно, яка у визначеному порядку автоматизованою системою документообігу суду розподілена на суддю Озерянську Ж.М. з присвоєнням єдиного унікального номеру справи №175/2240/23. Ухвалою суду від 30.05.2023 року на підставі заяви представника позивача вказана позовна заява повернута позивачу.

Постановою приватного нотаріуса Дніпровського нотаріального округу Дніпропетровської області Маркарової В.Ю. від 23.06.2023 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки останньою не було подано документів, які підтверджують факт родинних відносин з ОСОБА_3 та факт належності майна подружжю на праві спільної сумісної власності.

З матеріалів справи вбачається, що у суді першої інстанції були допитані свідки: ОСОБА_13 , ОСОБА_10 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_11 , ОСОБА_16 .

Свідок ОСОБА_13 повідомила, що є подругою позивачки та з 2011 року вони є сусідами. Коли вона познайомилася з ОСОБА_1 та померлим ОСОБА_3 , то вважала їх чоловіком та дружиною, оскільки останні вели спільний побут. Також зазначила, що зі слів померлого вона знає, що будинок вони будували разом з ОСОБА_1 .

Свідок ОСОБА_10 зазначила, що знає ОСОБА_1 з 1993 року, з часів, коли працювала на Укрпошті. З померлим та його батьком знайома давно, оскільки проживала напроти їх будинку у гуртожитку з адресою: АДРЕСА_4 . Свідок повідомила, що у 1995 році заходила до будинку ОСОБА_3 , який вже був побудований, проте не було ремонту. У 1997 році в цей дім переїхала ОСОБА_1 та проживала разом з померлим ОСОБА_3 . Також ОСОБА_10 зазначила, що була свідком того, як вони штукатурили разом стіни у будинку, проте за чиї гроші були куплені будівельні матеріали, свідок не знає.

Свідок ОСОБА_14 знає позивача з 1997 року, коли вона переїхала до свого чоловіка ОСОБА_3 . Вони були сусідами, часто спілкувалися та ходили в гості один до одного. ОСОБА_14 повідомила, що будівництво будинку велося спільно, але безпосередьо вона цього не бачила. Крім того, була здивована, як подружжя жило в таких умовах, оскільки внутрішні роботи в будинку не були дороблені.

Свідок ОСОБА_15 також є сусідом та знав померлого ОСОБА_3 та його батька за 14-15 років до смерті. Часто приїжджав до них додому та бачив там ОСОБА_1 , яку представили як дружину ОСОБА_3 .

Свідок ОСОБА_11 є двоюрідним братом померлого та ОСОБА_2 . Повідомив, що навідував свого дядька батька ОСОБА_3 у його будинку 4-5 разів на рік кожного року. Також зазначив, що будинок вже був побудований у 1994-1995 році, всі комунікації всередині також були. З ОСОБА_1 познайомився у м. Нікополі та знав, що остання була співмешканкою двоюрідного брата.

Свідок ОСОБА_16 повідомив,що в1997році померлий ОСОБА_3 зі своїмбатьком запросилийого робитизовнішні ремонтніроботи побудинку.В тойчас ОСОБА_17 жив убудинку один.Також свідокпідтвердив,що ОСОБА_1 жила зпомерлим ОСОБА_17 ,проте почаливони житиразом десьз 1999року,до цьогочасу вбудинку їїне бачив,зустрічав їїлише тоді,коли останнявиходила зділянки,розвозивши пошту.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено жодними доказами факт того, що нею вкладені власні кошти на ремонт будинку, його добудову чи перебудову.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції.

Відповідно до частини першоїстатті 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зістаттею 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно достатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першоюстатті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина першастатті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованихКонституцієюі законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК Українивизначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже,стаття 15 ЦК Українивизначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей12,81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ізстаттею 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною другоюстатті 3 СК Українивизначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частин першої та другоїстатті 21 СК Українишлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Статтею 60 СК Українизакріплено презумпцію спільності майна подружжя. Відповідно до положень вказаної статті майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно достатті 69 СК Українидружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Частиною першоюстатті 70 СК Українипередбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із частиною четвертоюстатті 368 ЦК Українимайно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно достатті 74 СК Україниякщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положенняглави 8 цього Кодексу.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2022 року у справі №199/3941/20 (провадження №61-7340св22) зроблено висновок, що «проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставістатті 74 СК Українисуд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц (провадження №14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має встановити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті3,74 СК України), і підсумувала, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю у наведеному визначенні.

Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя.

З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті3,74 СК України)».

Будь-яких доказів стосовно того, що у період проживання з ОСОБА_3 позивачка витрачала власні кошти на ремонт та побудову будинку не надано.

Як пояснила сама позивачка у судовому засіданні апеляційного суду, вона із померлим будинок не будувала, а лише робили в ньому разом опалення та будували господарські будівлі на подвір`ї.

Долучені до матеріалів справи товарні чеки (т. 1 а.с.152-153), апеляційний суд у якості належного доказу не враховує, оскільки з даних чеків не вбачається на кого вони видавались та хто був платником.

Інших належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог в частині, що переглядається матеріали справи не містять.

Отже, встановивши, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження спільної побудови будинку та з її особистих пояснень у суді апеляційної інстанції, колегія суддів вважає, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, щодо не доведення позовних вимог.

Щодо вимог про встановлення факту спільного проживання позивачки з померлим з 1997 року по 2021, то суд першої інстанції послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року (справа №523/14489/15-ц) в якій зазначено, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника. У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбаченорозділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.

Суд першої інстанції вказав, що позивачкою заявлені вимоги про встановлення факту спільного проживання і встановлення даного факту, які позивачці необхідні для отримання права власності на спірний будинок. Так, позивачка просить встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1997 року, тоді як законодавцем таке право надано лише з 01.01.2004 року з набранням чинності Сімейним кодексом України, тоді як будинок введено в експлуатацію ще у 1998 році та на підтвердження чого було видано ОСОБА_3 право власності на зазначений будинок. За таких обставин, суд першої інстанції вважав, що у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання з ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1997 року по 2021 рік слід відмовити, так як обраний спосіб захисту є неефективним відповідно до викладеної в позові вимоги.

Погоджуючись по суті з вирішенням спору апеляційний суд вважає необхідним зазначити наступне. Апелянт посилається на можливість застосування ст. 74 СК України, відповідно до яких якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. У зв`язку з цим, представник апелянта вважає що позивач, яка проживала з померлим однією сім`єю, але не перебувала у шлюбі з ним до 2021 року, має право вимагати і визнання права власності на майно померлого як частку у праві спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживали без реєстрації шлюбу, та виключення такого майна зі спадкової маси. Між тим, застосування ст. 74 СК України до спірних правовідносин можливо лише з 01 січня 2004 року, так само як і вимоги про встановлення факту спільного проживання з 01 січня 2004 року по 2021 рік можуть вирішуватись судом для встановлення певних юридичних наслідків (якщо між учасниками спадкових правовідносин відсутній спір) або для вирішення цивільно-правового спору щодо визнання права власності на майно, яке набуто у вказаному періоді внаслідок спільного проживання. Свого часу Пленум ВСУ в п. 12постанови N 16 від 12.06.98 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України»вказував, що судам слід мати на увазі, що правила статей22,28,29 КпШСне застосовують до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори мають вирішуватися згідно з п.1 ст.17Закону України "Про власність", відповідних нормЦивільного кодексу Україниіз урахуванням роз`яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в п.5постанови від 22 грудня 1995 р. N 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". В останньому вказано, що розглядаючи позови,пов`язані з спільною власністю громадян,суди повинні виходити з того,що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є:майно,нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону "Про власність",ст.22 Кодексу прошлюб тасім`ю України;майно,придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї чи майно,що є у власності осіб,які ведуть селянське (фермерське)господарство,якщо письмовою угодою відповідно між членами сім`ї чи членами селянського (фермерського)господарства непередбачено інше або майно,придбане внаслідок спільної праці громадян,що об`єдналися для спільної діяльності,коли укладеною між ними письмовою угодою визначено,що воно є спільною сумісною власністю(п.1ст.17,ст.18,п.2ст.17Закону "Про власність");квартира (будинок),кімнати в квартирах та одноквартирних будинках,передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім`ї наймача у їх спільну сумісну власність(ст.8Закону України"Про приватизацію державного житлового фонду". В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності принадбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності. Частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. Оскільки праця є основою створення і примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає із законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами Кодексу про шлюб та сім`ю. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними.

Отже, позивач повинен був визначити спірне майно, на яке можуть бути розповсюджені вищевказані положення закону та заявити відповідні вимоги, які б могли бути предметом судового розгляду.

Висновки суду першої у межах доводів апеляційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

У силу положень частини третьоїстатті 89 ЦПК Українисудами всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Всі докази оцінено судом у їх сукупності з урахуванням фактичних обставин справи.

Інші доводи, наведені в обґрунтування скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт першийстатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Керуючись статтями374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді: О.В. Халаджи

О.В. Агєєв

Т.В. Космачевська

Повний текст судового рішення складено 12 березня 2025 року.

Головуючи суддя О.В. Халаджи