Постанова

від 11.03.2025 по справі 201/4863/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2685/25 Справа № 201/4863/24 Суддя у 1-й інстанції - Демидова С. О. Доповідач - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2025 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - судді Макарова М.О.

суддів - Єлізаренко І.А., Свистунової О.В.

при секретарі - Паромовій О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Регіональний медичний центр родинного здоров`я» Дніпропетровської обласної ради, про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И Л А :

У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Комунального підприємства «Регіональний медичний центр родинного здоров`я» Дніпропетровської обласної ради, про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що з 01 жовтня 2013 року вона працювала на ставку лікаря - лаборанта за основним місцем роботи у КП «РМЦРЗ» ДО, а наказом №188-к від 04 квітня 2024 року її було звільнено на підставі п.4 ст.40 КЗпП України.

Позивачка вважає її звільнення незаконним з наступних причин.

Улітку 2023 року під час відпустки, наданої їй за згодою сторін, вона поїхала до Німеччини та залишилась там.

Знаходячись у Німеччині, отримала статус особи, що перебуває під тимчасовим захистом країни, про що повідомляла у своїх заявах про продовження відпустки від 13 листопада 2023 року і 15 лютого 2024 року.

19 лютого 2024 року вона отримала листа за підписом Генерального директора, що її заява про надання відпустки залишається без розгляду, хоча вона була складена згідно вимог ст. 5 Закону України «Про звернення громадян», що вже є порушенням ст. 7 зазначеного Закону: «звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду».

01 квітня 2024 року на її електрону адресу надійшов лист від 29 березня 2024 року №661/1 за підписом Генерального директора «Про надання письмових пояснень», в якому було зазначено, що відповідно до наказу КП«РМЦРЗ`ДОР» від 29 березня 2024 року №129 «Про службове розслідування» Генеральний директор Олексій Власов просить її до 01 квітня 2024 року надати письмові пояснення з приводу відсутності на робочому місті з 24 лютого 2024 року.

Оскільки з наказом від 29 березня 2024 року №129 «Про службове розслідування» її ніхто не ознайомив, вона звернулась з листом на ім`я Генерального директора з проханням про ознайомлення з вище зазначеним наказом, у випадку якщо службове розслідування стосується саме її. Але, не зважаючи на її законні вимоги, з наказом вона ознайомлена не була, інформацію про склад дисциплінарної комісії, яка проводить службове розслідування не отримала, як і не отримала будь-яких запитань від членів Комісії.

04 квітня 2024 року на електронну адресу отримала Наказ КП«РМЦРЗ`ДОР» від 04 квітня 2024 року за №188-к про звільнення.

Враховуючи викладене, позивачка просила поновити її на посаді лікаря-лаборанта за основним місцем роботи у КП«РМЦРЗ`ДОР» та стягнути з КП«РМЦРЗ`ДОР» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 квітня 2024 року до дня поновлення на роботі.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року відмовлено у задоволенні позовних вимог.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована тим, що збереження життя та здоров`я працівника є поважною причиною відсутності на робочому місці, а тому звільнення є незаконним.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року залишити без змін.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.

Так, матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що наказом № 135-К від 01 жовтня 2013 року ОСОБА_1 , прийнято на посаду лікаря-лаборанта клініко-діагностичної лабораторії КЗ "Дніпропетровський обласний перинатальний центр зі стаціонаром" Дніпропетровської обласної ради" на 1,0 ставки.

У зв`язку з реорганізацією закладу 19 листопада 2021 року наказом № 448-к ОСОБА_1 переведено до комунального підприємства "Регіональний медичний центр родинного здоров`я" Дніпропетровської обласної ради" на посаду лікаря-лаборанта клініко-діагностичної лабораторії 2, на 1,0 ставки.

13 листопада 2023 року ОСОБА_1 подано заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати відповідно до п. 4 ст. 12 Закону №2136-ІХ, з фото-підтвердженням із закордонного паспорту, що виїхали за межі території України.

Наказом № 595-к від 16 листопада 2023 року ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати за згодою сторін на період дії воєнного стану, тривалістю 90 календарних днів з 26 листопада 2023 року по 23 лютого 2024 року, приступити до роботи 24 лютого 2024 року п. 4 ст. 12 Закону № 2136-ІХ , з яким позивачка ознайомилася 18 листопада 2023 року.

16 лютого 2024 року за вх.№ 237 на електронну пошту КП "РМЦРЗ"ДОР" надійшла друга заява від 15 лютого 2024 року про надання відпустки без збереження заробітної плати відповідно до п. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" , з фото-підтвердженням із закордонного паспорту, що виїхали за межі території України

19 лютого 2024 року за вих. № 386 за результатами розгляду заяви

ОСОБА_1 від 15 лютого 2024 року надано відповідь, що її заява залишається без розгляду, у зв`язку з неможливістю надання відпустки за п. 4 ст. 12. Та повторно у листі запропоновано скористатись іншим видом відпустки без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану за п. 3 ст. 12 Закону № 2136.

22 лютого 2024 року за вх.№ 270 від ОСОБА_1 надійшов лист від 21 лютого 2024 року, в якому вона повторно наполягала в наданні повторної відпустки за п. 4 ст. 12 Закону № 2136-ІХ.

22 лютого 2024 року за вих.№ 407 ОСОБА_1 надано відповідь та повторно наголошено у відповіді, що вона вже її використала, та в черговий раз запропоновано скористатись іншим видом відпусток - п. 3 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

Отже, листами відповідача та перепискою у месенджері «Viber» підтверджено, що відповідачем запропоновано позивачці надати інший вид відпустки без збереження заробітної плати на підставі ч. 3 ст. 12 Закону №2136-ІХ.

22 лютого 2024 року КП «РМЦРЗ» ДОР» листом № 387 звернулося до Південно-східного міжрегіонального управління державної служби з питань праці з проханням надати індивідуальне роз`яснення стосовно подальших дій роботодавця стосовно даного працівника.

22 березня 2024 року відповідно до листа Південно-східного міжрегіонального управління державної служби з питань праці за № ПС/3.1/5643-24 встановлено наступне:

Згідно із ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 № 96, Держпраці є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику, зокрема з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю.

Підпунктом 46 пункту 4 Положення передбачено, що Держпраці відповідно до покладених на неї завдань забезпечує роботодавців і працівників інформацією та роз`ясненнями щодо ефективних засобів дотримання законодавства та запобігання можливим його порушенням.

Відповідно ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" № 2136 у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України "Про відпустки".

Якщо після завершення відпустки без збереження зарплати на підставі ч. 4 ст. 12 Закону № 2136 працівник не вийшов на зв`язок із роботодавцем і не повідомив про свої подальші дії, то в Табелі обліку використання робочого часу проставляється відмітка "НЗ".

Працівник, який використав 90 календарних днів відпустки за цією підставою та не готовий повернутися до роботи, може оформити інші види відпусток без збереження зарплати або звільнитися, наприклад, за власним бажанням чи за угодою сторін (п.3 ст. 12 Закону № 2136).

Якщо працівник відмовляється оформити відпустку без збереження зарплати і звільнятися, відсутність працівника на робочому місті табелюється позначкою «НЗ» (неявки з нез`ясованих причин) до вирішення питання.

Фіксація відсутності працівника на роботі здійснюється на підставі доповідної записки безпосереднього керівника працівника, актів про відсутність на робочому місці працівника. Якщо ж працівник вийде на зв`язок пізніше та обере один із запропонованих вище варіантів стосовно оформлення своєї подальшої відсутності, Табель коригувати не потрібно - відпустку без збереження зарплати табелюється з дня виходу на зв`язок та написання відповідної заяви.

29 березня 2024 року згідно наказу КП "РМЦРЗ" ДОР" № 129 "Про створення тимчасової комісії для службового розслідування" створено комісію для проведення службового розслідування щодо факту відсутності на роботі лікаря-лаборанта клініко-діагностичної лабораторії 2 ОСОБА_1 з 24 лютого 2024 року.

01 квітня 2024 року на електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_1

ОСОБА_1 надіслано лист від 29 березня 2024 року № 661/1 з проханням надати пояснення щодо факту відсутності на робочому місці з 24 лютого 2024 року в рамках проведення службового розслідування та направлено копію листа Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці щодо індивідуального роз`яснення стосовно порушеного питання.

01 квітня 2024 року за вх.№ 471зв, у відповідь щодо надання пояснень, від ОСОБА_1 надійшов лист, в якому вона наполягала, що жодного разу не скористалася правом на відпустку без збереження заробітної плати.

24 лютого 2024 року, 27 лютого 2024 року, 28 лютого 2024 року, 29 лютого 2024 року, 04 березня 2024 року, 11 березня 2024 року, 15 березня 2024 року, 19 березня 2024 року, 23 березня 2024 року, 26 березня 2024 року, 29 березня 2024 року, завідувачем клініко-діагностичної лабораторії 2 Гладченко Н.В. складено рапорти щодо не виходу на роботу лікаря-лаборанта клініко-діагностичної лабораторії 2 ОСОБА_1 ..

Актами від 26 лютого 2024 року № 1, 27 лютого 2024 року № 2, 28 лютого 2024 року № 3, 29 лютого 2024 року № 4, 04 березня 2024 року №5, 11 березня 2024 року №6, 15 березня 2024 року № 7, 19 березня 2024 року № 8, 23 березня 2024 року № 9, 26 лютого 2024 року № 10, 29 березня 2024 року № 11 підтверджено відсутність на роботі протягом всього робочого дня лікаря-лаборанта клініко-діагностичної лабораторії 2 ОСОБА_1 ..

В Табелях обліку використання робочого часу, згідно вищезазначених Актів, лікарю-лаборанту клініко-діагностичної лабораторії 2 ОСОБА_1 проставлено відмітка "НЗ".

01 квітня 2024 року завідувачем клініко-діагностичної лабораторії 2 ОСОБА_2 складено доповідну записку про відсуніть ОСОБА_1 на робочому місці з 24 лютого 2024 року.

02 квітня 2024 року згідно Акту службового розслідування комісією розглянуто та підтверджено вищезазначені факти, які свідчать про відсутність працівника на робочому місці, порушення норм трудового законодавства працівником. Комісією встановлено, що комунальним підприємством "Регіональний медичний центр родинного здоров`я" Дніпропетровської обласної ради" вжито вичерпний перелік заходів та неодноразово пропонувалось ОСОБА_1 скористатись іншим видом відпусток (п.3 ст.12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" ) з метою оформлення належним чином трудових відносин - але вона відмовилась та з 24 лютого 2024 року до роботи не приступила, будь яких інших заяв, які дають право на відпустку - не подавала.

02 квітня 2024 року відповідач звернувся до Голови первинної профспілкової організації КП "РМЦРЗ" ДОР" щодо погодження звільнення ОСОБА_1 за п. 4 ст. 40 КЗпП України.

03 квітня 2024 року надійшов Протокол № 13 профспілкового комітету ППО КП "РМЦРЗ"ДОР" щодо погодження звільнення ОСОБА_1 "

згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України, за прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

04 квітня 2024 року згідно наказу №188-к "Про звільнення лікаря-лаборанта ОСОБА_1 ", останню звільнено згідно п.4 ст. 40 КЗпП України, за прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Супровідними листами КП "РМЦРЗ" ДОР" на електронну адресу ОСОБА_1 направлено: від 04 квітня 2024 року № 711 - копію наказу від 04 квітня 2024 року № 188-к з проханням ознайомитись та надіслати фото підтвердження; від 04 квітня 2024 року № 712 - лист про необхідність отримання трудової книжки. Також було роз`яснено, що ОСОБА_1 може надати письмову згоду на направлення трудової книжки поштою. У письмовій згоді надати поштову адресу на території України. Разом з цим, пересилати трудову книжку за кордон заборонено пунктом 37 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.

05 квітня 2024 року за вих.№ 725, у відповідь на лист ОСОБА_1 від 01 квітня 2024 року, що надійшов та зареєстрований 01 квітня 2024 року за вх. №471зв, відповідно до ст. 20 Закону України " Про звернення громадян" надано скан-копію наказу від 29 березня 2024 року № 129.

09 квітня 2024 року за № С-1021/0/220-24 від департаменту охорони здоров`я Дніпропетровської обласної адміністрації надійшов лист стосовно надання пояснень на Претензію ОСОБА_1 від 08 квітня 2024 року (відповідь надано від 15 квітня 2024 року № 790).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою використано право на відпустку без збереження заробітної плати у період дії воєнного стану, а тому повторне надання відпустки згідно п. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не передбачено. Оскільки позивачкою не було доведено поважності відсутності її на робочому місці, суд вважав, що вона здійснила прогули в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Колегія суддів погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до ст. 232 КЗпП України безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами:

1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;

2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними у п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 (з наступними змінами) «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевірити їх відповідність законові.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частини перша та шоста статті 43 Конституції України).

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 43 Конституції України - кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Згідно ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 147 КЗпП України звільнення на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни. Крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причини його відсутності.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника. Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі».

24 лютого 2022 року Верховна Рада України затвердила Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022. Воєнний стан в Україні введено на всій території України та діє до теперішнього часу.

Згідно з пунктом 3 Указу у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

Статтею 1 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" передбачено, що цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Відповідно до підпункту 5 пункту 1 статті 6 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" в указі Президента України про введення воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно із пунктом 2 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" главу XIX "Прикінцеві положення" Кодексу законів про працю України доповнено пунктом 2 такого змісту: "Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

З огляду на вищевикладене положення Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж Кодекс законів про працю - мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. Водночас, інші норми законодавства про працю, які не суперечать положенням Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" також можуть або повинні застосовуватися у відносинах між працівником та роботодавцем.

Відповідно до ст. 12 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", яка діяла в редакції до 19 липня 2022 року, у період дії воєнного стану щорічна основна оплачувана відпустка надається працівникам тривалістю 24 календарні дні. У період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури. Протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України "Про відпустки".

Однак, 19 липня 2022 року статтю 12 Закону було викладено у новій редакції, частинами 2-4 якої передбачено, що у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури.

У період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України "Про відпустки".

Встановлено, що за період із 26 листопада 2023 року по 23 лютого 2024 року відповідач, за заявою позивачки надавав останній відпустки без збереження заробітної плати, у тому числі і відпустку тривалістю 90 календарних днів, передбачену ч. 4 ст. 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Встановивши, що позивачкою використано право на відпустку без збереження заробітної плати у період дії воєнного стану, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що повторне надання відпустки згідно п. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не передбачено.

При цьому, колегія суддів погоджується із висновком суду про безпідставність тверджень позивачки про те, що наказом КП «РМЦРЗ» ДОР» від 16 листопада 2023 № 595-к їй надана відпустка за згодою сторін, так як у наказі є чітке посилання, саме на ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» і позивачка у своїй заяві про надання цієї відпустки просила надати відпустку за ч. 4 ст. 12 Закону. Жодного згадування ані у заяві ані у наказі про «згоду сторін» немає.

Встановивши факт відсутності позивачки на роботі у період з 24 лютого 2024 року та до 04 квітня 2024 року, а також відсутність доказів поважності відсутності на робочому місці, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачкою здійснено прогули в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, а тому правові підстави для задоволення позову відсутні.

Доводи апелянта в скарзі про те, що збереження життя та здоров`я працівника є поважною причиною відсутності на робочому місці, а тому звільнення є незаконним, колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на те, що позивачкою ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження поважності відсутності на робочому місці.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції чітко вказав підстави для відмови задоволенні позову, які відповідають нормам чинного законодавства та з якими погоджується колегія суддів.

Інші доводи апелянта колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення суду.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рішення, як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 11 березня 2025 року.

Повний текст судового рішення складено 14 березня 2025 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді І.А. Єлізаренко

О.В. Свистунова