Ухвала від 18.03.2025 по справі 359/8573/20

УХВАЛА

18 березня 2025 року

м. Київ

cправа № 359/8573/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н.М. - головуючий, Бакуліна С.В., Вронська Г.О.,

за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю.А.,

представників учасників справи:

позивача - Вітліна М.О.,

відповідача -Бакало В.М., Казак К.І.,

третьої особи-1 - Лисов Д.О.,

третьої особи-2 - Паньків В.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_1 та Державного підприємства обслуговування повітряного руху України

на рішення Господарського суду Київської області

у складі судді Бацуци В.М.

від 28.02.2024 та

на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Кропивна Л.В., Барсук М.А., Руденко М.А.

від 04.12.2024

за позовом ОСОБА_1

до Первинної профспілкової організації "Інженерно-технічних фахівців"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Державне підприємство обслуговування повітряного руху України; Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України

про скасування рішення профспілкового комітету.

1. Історія справи

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Бориспільського міськрайонного суду Київської області із позовом до Первинної профспілкової організації "Інженерно-технічних фахівців" про скасування рішення профспілкового комітету Первинної профспілкової організації "Інженерно-технічних фахівців" від 22.04.2020 про розірвання трудового договору (контракту) з виконуючим обов`язки директора Державного підприємства обслуговування повітряного руху України - ОСОБА_1 .

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішення профспілкового комітету Первинної профспілкової організації "Інженерно-технічних фахівців" від 22.04.2020 про розірвання трудового договору (контракту) з виконуючим обов`язки директора Державного підприємства обслуговування повітряного руху України - ОСОБА_1 прийнято за відсутності відповідних правових підстав та з порушенням встановленої процедури його прийняття.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13.10.2021 у справі № 359/8573/20 позов залишено без задоволення.

Постановою від 14.09.2022 Київський апеляційний суд скасував рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13.10.2021 у справі № 359/8573/20. Ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив: скасував рішення профспілкового комітету Первинної профспілкової організації "Інженерно-технічних фахівців" від 22.04.2020 про розірвання трудового договору (контракту) з виконуючим обов`язки директора Державного підприємства обслуговування повітряного руху України - ОСОБА_1 .

Постановою від 10.05.2023 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13.10.2021 та постанову Київського апеляційного суду від 14.09.2022 у справі № 359/8573/20. Закрив провадження у справі № 359/8573/20 за позовом ОСОБА_1 до Первинної профспілкової організації "Інженерно-технічних фахівців", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Державне підприємство обслуговування повітряного руху України, Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, про скасування рішення про звільнення з посади.

Скасовуючи рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13.10.2021 та постанову Київського апеляційного суду від 14.09.2022 у справі № 359/8573/20, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що спір у даній справі належить розглядати за правилами господарського судочинства.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.05.2023 справу № 359/8573/20 за позовом ОСОБА_1 до Первинної профспілкової організації "Інженерно-технічних фахівців", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Державне підприємство обслуговування повітряного руху України, Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України про скасування рішення профспілкового комітету передано до Господарського суду Київської області.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 28.07.2023 відкрито провадження у справі № 359/8573/20, визначено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Рішенням Господарського суду Київської області від 28.02.2024 у справі № 359/8573/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2024, у задоволенні позову відмовлено.

Приймаючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій встановили такі обставини справи:

Державне підприємство обслуговування повітряного руху України відповідно до пункту 1.1 його статуту є державним унітарним підприємством, яке діє як державне комерційне підприємство та входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України.

Відповідно до пунктів 7.2, 7.4 статуту Державного підприємства обслуговування повітряного руху України управління підприємством здійснює директор підприємства, який є підзвітним та підконтрольним уповноваженому органу управління - Міністерству інфраструктури України. Директор підприємства самостійно, в межах своєї компетенції, вирішує питання діяльності підприємства, за винятком тих, що віднесені статутом до компетенції уповноваженого органу управління.

Первинна профспілкова організація "Інженерно-технічних фахівців" (ППО "ІТФ") утворена 15.07.2014, що підтверджується протоколом № 1 установчих зборів щодо створення первинної профспілкової організації в головному офісі Украероруху.

Відповідно до зазначеного протоколу Первинна профспілкова організація "Інженерно-технічних фахівців" приймає та визнає статут Всеукраїнської профспілки "Федерації профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв`язку України" (ВП "ФПАРРіЗУ").

05.01.2018 Міністерством соціальної політики України було зареєстровано Галузеву угоду між Міністерством інфраструктури України, Федерацією роботодавців транспорту України та профспілками працівників цивільної авіації України на 2018 - 2020 роки, укладену між Міністерством інфраструктури України, Федерацією роботодавців транспорту України, Професійною спілкою авіапрацівників України, Професійною спілкою - Асоціацією льотного складу цивільної авіації України, Всеукраїнською профспілкою „Федерації профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв?язку України", Всеукраїнською профспілкою „Федерації профспілок авіаційних диспетчерів України.

Наказом Міністерства інфраструктури України від 10.10.2019 № 10-Ос ОСОБА_1 призначено виконувачем обов`язків директора Державного підприємства обслуговування повітряного руху України з 15 жовтня 2019 року на період до прийняття відповідного рішення уповноваженим органом управління, з посадовим окладом згідно зі штатним розписом для керівника цього підприємства.

22.04.2020 профспілковим комітетом Первинної профспілкової організації „Інженерно-технічних фахівців" було прийнято рішення, відповідно до якого вимагає від Міністерства інфраструктури України розірвання трудового договору (контракту) із виконувачем обов`язків директора Державного підприємства обслуговування повітряного руху України ОСОБА_1 з причин численних порушень адміністрацією підприємства законодавства України, а саме:

- нездійснення на вимогу ВП „ФПАРРіЗУ" об?єктивного аналізу дій посадових осіб підприємства, що призвели до порушення пункту 1.4 колективного договору Украероруху та нездійснення відповідних заходів згідно з частиною другою пункту 11.6 колективного договору, що є невиконанням пунктів 11.3 та 11.6 цього договору та порушенням статті 18 Закону України „Про колективні договори і угоди";

- ненадання працівникам штатного розпису, введеного в дію 03 лютого 2020 року наказом від 08 січня 2020 року № 9;

- ненадання можливості працівникам підприємства претендувати на посади, зазначені в цьому штатному розписі, що призвело до порушення статті 42 КЗпП України стосовно працівників, які згодом отримали попередження про скорочення;

- прийняття на роботу сторонніх осіб у період з 03 до 11 лютого 2020 року, зокрема сторонні особи працевлаштовані у цей період на посади, на які звільнені 13 квітня 2020 року працівники могли бути працевлаштовані;

- ненадання на запити ВП „ФПАРРіЗУ" штатного розпису підприємства, введеного в дію 03 лютого 2020 року наказом від 08 січня 2020 року № 9;

- ненадання на запити ВП „ФПАРРіЗУ" чинного штатного розпису підприємства, що припиняє дію 12 травня 2020 року, та переліку осіб, прийнятих на посади в підрозділи підприємства у період з 03 до 12 лютого 2020 року;

- звільнення 18 грудня 2019 року начальника служб інформаційних технологій ОСОБА_2 ;

- звільнення 05 грудня 2019 року без законних підстав головного радника з питань виробництва групи радників департаменту персоналу ОСОБА_3 ;

- звільнення 13 квітня 2020 року керівника виборного профспілкового органу ОСОБА_4 без попередньої згоди виборного органу, членом якого він є, та вищого виборного органу, а також без додержання строків надання такої згоди;

- ненадання матеріальної допомоги при виході на пенсію та скороченні;

- надіслання на адресу профспілки подання про розірвання трудового договору з працівником підприємства в порушення вимог постанов Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 „Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" та від 02 квітня 2020 року № 255 „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211".

У квітні 2020 року відповідач звернувся до Міністра інфраструктури України із листом № ІТФ-330 від 23.04.2020 про розірвання трудового договору, у якому повідомив та надав Рішення профспілкового комітету Первинної профспілкової організації „Інженерно-технічних фахівців" від 22.04.2020.

Оскаржувані у цій справі № 359/8573/20 рішення суду першої та апеляційної інстанцій мотивовані таким:

- у процесі розгляду справи позивачем у відповідності до частини 3 статті 13 та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України не було надано суду жодних належних, допустимих та достатніх доказів, що б спростували всі обставини та факти порушення трудового законодавства, викладені у спірному рішенні профспілкового комітету Первинної профспілкової організації „Інженерно-технічних фахівців" від 22.04.2020;

- у процесі розгляду справи судом встановлено, що обставини та факти порушення трудового законодавства, викладені у рішенні профспілкового комітету Первинної профспілкової організації „Інженерно-технічних фахівців" від 22.04.2020, в подальшому були підтверджені також рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 02.12.2020 у справі № 295/463/20, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 14.04.2021; рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11.06.2020 у справі № 359/490/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24.09.2020, в частині визнання незаконним та скасування наказу про звільнення ОСОБА_2 з посади начальника служби інформаційних технологій Державного підприємства обслуговування повітряного руху України; рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18.08.2020 у справі № 359/3506/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 03.03.2021 та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.09.2021; рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02.11.2020 у справі № 359/3098/20, залишеним без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.02.2023; рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24.05.2021 у справі № 359/3507/20, залишеним без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.01.2022; рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22.11.2021 у справі № 359/3773/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 29.06.2022 в частині визнання незаконним та скасування наказу в.о. директора державного підприємства обслуговування повітряного руху України № 409/о від 13 квітня 2020 року про звільнення ОСОБА_5 , головного інженера Украероруху; рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.11.2021 у справі № 359/3766/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 08.06.2022 в частині визнання незаконним та скасування наказу в.о. директора державного підприємства обслуговування повітряного руху України №403/о від 13 квітня 2020 року про звільнення ОСОБА_6 , начальника служби інформаційних технологій та інформаційної безпеки; рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02.11.2020 у справі № 359/3250/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07.04.2021 та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29.07.2021 в частині стягнення з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_7 заборгованості з невиплаченої матеріальної допомоги; рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17.12.2020 у справі № 359/3247/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14.09.2021; рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25.01.2021 у справі № 359/3262/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14.04.2021 в частині стягнення з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_8 матеріальну допомогу при звільненні працівника за власним бажанням у зв?язку з виходом на пенсію; рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04.11.2020 у справі № 753/7856/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24.02.2021, в частині стягнення з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_9 заборгованості по виплаті матеріальної допомоги при звільненні; рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30.10.2020 у справі № 359/3256/20, залишеним без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23.11.2022, та підтверджуються іншими документами, наявними у матеріалах справи;

- оспорюване рішення профспілкового комітету Первинної профспілкової організації „Інженерно-технічних фахівців" від 22.04.2020 було прийнято відповідачем з дотриманням положень Кодексу законів про працю України, Закону України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", Закону України „Про колективні угоди та договори, інших нормативно-правових актів, прийняття рішення по якому щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення відноситься до компетенції відповідного повноважного органу управління, а тому позовна вимога позивача до відповідача про його скасування є такою, що не ґрунтується на нормах законодавства України, а тому суд не вбачає підстав для задоволення позову.

Апеляційний господарський суд визнав обґрунтованими висновки суду першої інстанції.

До того ж судом апеляційної інстанції також зазначено, що:

- підтверджені судовими рішення обставини, що ОСОБА_1 , перебуваючи на посаді виконуючого обов`язки директора Державного підприємства обслуговування повітряного руху України, допустив порушення норм трудового законодавства, не можуть бути спростовані наданими поясненнями та листами адміністрації підприємства, інших профспілкових організацій та Міністерства інфраструктури України, на які посилаються скаржники в своїх апеляційних скаргах;

- доводи Державного підприємства обслуговування повітряного руху України щодо того, що стороною в даних справах є підприємство, а не керівник ОСОБА_1. є неспроможними, адже назовні воля Державного підприємства обслуговування повітряного руху України реалізується через рішення та дії його виконавчого органу. Наявність на підприємстві іншої профспілки - Всеукраїнської профспілки "Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв`язку України" на формування спільного представницького органу, не зобов`язує утворені на підприємстві профспілкові організації узгоджувати з Всеукраїнською, чи іншою профспілковою організацією, свої рішення, в силу рівності прав та автономності кожної організації при прийнятті нею рішень по здійсненню функцій представництва, захисту прав та інтересів членів профспілки;

- викладена у частині 2 статті 4 Закону України "Про колективні договори і угоди" вимога за наявності на підприємстві кількох профспілок чи їх об`єднань або інших уповноважених трудовими колективами на представництво органів сформувати спільний представницький орган стосується виключно питань укладення колективного договору;

- та обставина, що позивач виконує обов`язки директора Державного підприємства, а не призначений на посаду директора, не змінює можливості застосування до нього процедур, передбачених статтею 45 Кодексу законів про працю України.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 та Державне підприємств обслуговування повітряного руху України звернулись до Верховного Суду з касаційними скаргами, в яких просили скасувати рішення Господарського суду Київської області від 28.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2024 у даній справі, та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначено пункти 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме:

- суд апеляційної інстанції застосував пункт 9 частини 1 статті 38, частину 2 статті 37 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" без урахування висновків щодо застосування вказаних норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 266/4331/17;

- відсутністю висновку Верховного Суду щодо застосування частини 2 статті 4 Закону України "Про колективні договори і угоди" у подібних правовідносинах;

- судами у повному обсязі не досліджено забрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Підставою касаційного оскарження Державним підприємством обслуговування повітряного руху України зазначено пункти 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме:

- відсутністю висновку Верховного Суду щодо законності розірвання трудового договору з керівником господарської організації на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації в порядку, передбаченому статтею 45, пунктом 9 статті 247 Кодексу законів про працю України, статтею 33, пунктом 9 частини 1 статті 38 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії їх діяльності";

- судами при вирішенні справи по суті не надано належну правову оцінку поясненням та листам адміністрації підприємства, діючих профспілкових організацій та Міністерства інфраструктури України.

Відповідач подав відзиви на касаційні скарги, в яких просив залишити їх без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України подало пояснення щодо касаційних скарг, в яких просить їх задовольнити.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, здійснюючи касаційне провадження, дійшов висновку про необхідність передачі справи № 359/8573/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.

Однією з підстав касаційного оскарження у цій справі є те, що, на думку позивача, без урахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 266/4331/17 суди першої та апеляційної інстанції неправильно застосували приписи пункту 9 частини 1 статті 38, частини 2 статті 37 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності".

Так, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду була переглянута справа № 266/4331/17. Предметом позову у цій справі були вимоги Олійника О.О. до Первинної профспілкової організації Державного підприємства «Маріупольський морський торгівельний порт» профспілки працівників вугільної промисловості України про визнання незаконним та скасування рішення виборного органу профспілкової організації від 17.10.2017 № 01.10.2017р. про розірвання трудового договору з виконуючим обов`язки директора ДП «Маріупольський міський торговельний порт» Олійником О.О. Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя від 06.07.2018 у справі № 266/4331/17, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Донецької області від 04.09.2018, позов Олійника О.О. задоволено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у вказаній справі мотивовані, зокрема, тим, що: 1) з метою здійснення представництва і захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів працівників ДП «Маріупольський морський торгівельний порт» створено Первинну профспілкову організацію ДП «Маріупольський морський торгівельний порт» профспілки працівників вугільної промисловості України, яка об`єднує 57 працівників, у той час як діюча на підприємстві Профспілкова організація ДП «Маріупольський морський торговий порт» об`єднує більше 3 000,00 працівників; 2) при наявності на підприємстві декількох профспілок (профспілкових організацій) або інших уповноважених трудовим колективом на представництво органів, вони мають сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів та укладення колективного договору. У цьому разі кожна первинна профспілкова організація має визначитися щодо своїх конкретних зобов`язань за колективним договором та відповідальності за їх невиконання. Зважаючи на те, що відповідач не приймав участі у погодженні та підписанні колективного договору ДП «Маріупольський морський торговельний порт» на 2015-2018 роки, не є членом представницького органу профспілок, Первинна профспілкова організація ДП «Маріупольський морський торгівельний порт» профспілки працівників вугільної промисловості України не набула передбаченого законом права на звернення до Міністерства інфраструктури з вимогою про розірвання договору з позивачем.

Постановою від 11.12.2019 у справі № 266/4331/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу Первинної профспілкової організації Державного підприємства «Маріупольський морський торгівельний порт» профспілки працівників вугільної промисловості України залишив без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 06 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 04 вересня 2018 року залишив без змін.

Верховний Суд у вказаній справі погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, та зазначив, що:

- доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій ураховуючи, що відповідач не реалізував своє право при наявності на підприємстві іншої профспілки - Профспілкової організації ДП «Маріупольський морський торговий порт» на формування спільного представницького органу, незважаючи на те, що відповідно до частини 2 статті 4 Закону України «Про колективні договори і угоди» за наявності на підприємстві кількох профспілок чи їх об`єднань або інших уповноважених трудовими колективами на представництво органів вони повинні сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів і укладення колективного договору. Аналогічне за змістом положення передбачене частиною 2 статті 37 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»;

- первинна профспілкова організація, що відмовилася від участі в представницькому органі, позбавляється права представляти інтереси найманих працівників при підписанні колективного договору (частина 2 статті 37 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»);

- за наявності на підприємстві, установі, організації декількох профспілкових організацій, які здійснюють представництво і захист прав та інтересів членів профспілок, їх виборні органи на відповідному рівні договірного регулювання повинні узгоджувати свої дії задля досягнення своїх статутних цілей і завдань в питанні захисту інтересів членів своїх профспілок для уникнення можливого прийняття рішення, яке б суперечило правам та інтересам членів іншої профспілкової організації, оскільки за законом профспілки є рівними у своїх правах.

Такого ж висновку про те, що у разі, якщо первинна професійна спілка не приймала участі в укладенні колективного договору з роботодавцем, вона не є членом представницького органу профспілок, що діють на цьому підприємстві, а тому у неї відсутні повноваження на прийняття рішення щодо висування вимоги про розірвання трудового договору з директором підприємства, дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03.02.2021 у справі № 213/4925/19-ц. При цьому у вказаній справі № 213/4925/19-ц Касаційний цивільний суд посилався, зокрема, на приписи статті 45 Кодексу законів про працю України, та на приписи пункту 9 статті 247 Кодексу законів про працю України, яка є тотожною пункту 9 частини 1 статті 38 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії їх діяльності".

Правовідносини у справах № 266/4331/17 та № 213/4925/19-ц є подібними з правовідносинам у цій справі № 359/8573/20, що переглядається, з огляду на те, що у цих справах первинна професійна спілка прийняла рішення звернутись до роботодавця щодо порушення керівником трудового законодавства, у вказаних справах первинна профспілка не була стороною колективного договору, у зазначених справах керівники щодо яких прийняті відповідні рішення первинної професійної спілки звернулися з вимогами про незаконність відповідних рішень.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування приписів пункту 9 частини 1 статті 38, частини 2 статті 37 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", статті 45 Кодексу законів про працю України, пункту 9 статті 247 Кодексу законів про працю України, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 266/4331/17 та від 03.02.2021 у справі № 213/4925/19-ц, з огляду на таке.

Правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються Кодексом законів про працю України та Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності".

Відповідно до Конституції України та Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати професійні спілки з метою представництва, здійснення і захисту своїх трудових та соціально-економічних прав та інтересів, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь у роботі професійних спілок. Держава визнає професійні спілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів в органах державної влади та місцевого самоврядування, у відносинах з власником або уповноваженим ним органом, а також з іншими об`єднаннями громадян (стаття 243 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 246 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Первинні профспілкові організації здійснюють свої повноваження через утворені відповідно до статуту (положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не утворюються, - через профспілкового представника, уповноваженого згідно із статутом на представництво інтересів членів професійної спілки, який діє в межах прав, наданих Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та статутом професійної спілки. У разі якщо на підприємстві, в установі, організації діє кілька первинних профспілкових організацій, представництво колективних інтересів працівників підприємства, установи, організації щодо укладення колективного договору здійснюється об`єднаним представницьким органом у порядку, визначеному частиною другою статті 12 цього Кодексу.

Статтею 244 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що права професійних спілок, їх об`єднань визначаються Конституцією України, Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) професійна спілка (профспілка) - це добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання);

Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

Законодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону України "Про об`єднання громадян", цього Закону, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них. Закони та інші нормативно-правові акти не можуть бути спрямовані на обмеження прав і гарантій діяльності профспілок, передбачених Конституцією України, цим Законом, крім випадків, передбачених частиною другою статті 3 цього Закону (частини 1, 2 статті 4 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Статтею 10 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що усі профспілки рівні перед законом і мають рівні права щодо здійснення представництва та захисту прав і інтересів членів профспілки.

Відповідно до частин 1, 2 статті 11 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) для представництва і здійснення захисту прав та інтересів членів профспілок на відповідному рівні договірного регулювання трудових і соціально-економічних відносин профспілки, організації профспілок можуть мати статус первинних, місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських. Статус первинних мають профспілки чи організації профспілки, які діють на підприємстві, в установі, організації, закладі освіти або об`єднують членів профспілки, які забезпечують себе роботою самостійно чи працюють на різних підприємствах, в установах, організаціях або у фізичних осіб.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує цей Закон, законодавство про працю, про колективні договори та угоди. Вимога профспілкових органів про розірвання трудового договору (контракту) є обов`язковою для розгляду і виконання (стаття 33 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) підставами припинення трудового договору є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Згідно з частиною 1 статті 45 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди, Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності".

Пунктом 9 частини 1 статті 247 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що виборний орган первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації приймає рішення про вимогу до власника або уповноваженого ним органу розірвати трудовий договір (контракт) з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", законодавство про працю, ухиляється від участі в переговорах щодо укладення або зміни колективного договору, не виконує зобов`язань за колективним договором, допускає інші порушення законодавства про колективні договори.

Як вбачається з наведених положень Кодексу законів про працю України та Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" правом приймати рішення про вимогу до власника або уповноваженого ним органу розірвати трудовий договір (контракт) з керівником підприємства, установи, організації, та пред`явлення його роботодавцю, наділена кожна первинна профспілкова організація на підприємстві, в установі, організації, і таке право не ставиться в залежність від того, чи брала ця профспілка участь в укладанні колективного договору, чи ні.

До того ж у частині 3 статті 36 Конституції України визначено, зокрема, що громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об`єднують громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Конституційний Суд України у рішенні від 29.10.1998 № 14-рп/98 у справі № 1-31/98 (справа про профспілку, що діє на підприємстві) зазначив, що:

- Конституція України закріпила не тільки право кожного на працю, а й гарантії реалізації цього права як особисто, так і через об`єднання громадян, зокрема професійні спілки. Право громадян на об`єднання у професійні спілки, які утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів, встановлено частиною третьою статті 36 Конституції України, статтею 243 Кодексу законів про працю України;

- відповідно до статей 244, 247, 248 Кодексу законів про працю України на професійні спілки покладається здійснення контролю за додержанням законодавства про працю, захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників;

- права, обов`язки і гарантії працівників закріплено у Кодексі законів про працю України, в якому, зокрема, встановлено правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення. Однією з правових гарантій від незаконного звільнення є встановлені законом обмеження щодо розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Так, відповідно до статті 43 Кодексу законів про працю України звільнення працівника з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається лише за попередньою згодою профспілкового органу;

- винятки з цього правила наведені у статті 43-1 Кодексу законів про працю України. Зокрема, звільнення працівника без згоди профспілкового органу допускається, якщо він не є членом професійної спілки, що діє на підприємстві, в установі, організації, або коли професійної спілки взагалі немає;

- згідно із зазначеними положеннями Кодексу законів про працю України згода на звільнення з роботи працівника дається лише професійною спілкою, що діє на підприємстві, в установі, організації і утворена відповідно до Конституції та законів України. Конституція України не містить обмежень щодо утворення професійних спілок громадянами, які працюють на одному підприємстві, в установі, організації;

- відповідно до статті 12 Кодексу законів про працю України та статей 3, 4 Закону України "Про колективні договори і угоди" ( 3356-12 ) від 1 липня 1993 року (Відомості Верховної Ради України, 1993, N 36, ст. 361) в укладанні колективного договору, угоди беруть участь одна або кілька професійних спілок підприємства, установи, організації. Якщо на підприємстві, в установі, організації є кілька професійних спілок, то вони повинні сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів і укладання колективного договору, угоди. Таким чином, всі професійні спілки, що діють на підприємстві, в установі, організації, мають право брати участь в укладанні колективного договору, угоди;

- разом з тим названі нормативні акти допускають можливість укладання колективного договору, угоди як всіма професійними спілками підприємства, установи, організації, так і окремими з них, а також іншими органами, уповноваженими трудовим колективом. Отже, участь професійної спілки в укладанні колективного договору, угоди не впливає на здійснення нею своїх повноважень і не є ознакою для визначення професійної спілки такою, що діє на підприємстві, в установі, організації;

- із змісту частини третьої статті 36 Конституції України ( 254к/96-ВР ) випливає, що всі професійні спілки, які утворені і діють згідно з їх статутами на підприємствах, в установах, організаціях, мають гарантовані Конституцією України рівні права для захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів своїх членів, в тому числі й для надання згоди на розірвання трудового договору з працівником - членом професійної спілки відповідно до Кодексу законів про працю України;

- наведене свідчить, що згоду на розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу надає лише професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації, членом якої є працівник і стосовно якого вирішується питання про звільнення, незалежно від того, чи брала ця профспілка участь в укладанні колективного договору, угоди;

- поняттям "професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації", яке вживається в абзаці шостому частини першої статті 43-1 Кодексу законів про працю України, охоплюється будь-яка професійна спілка (профспілкова організація), яка відповідно до Конституції та законів України утворена на підприємстві, в установі, організації на основі вільного вибору її членів з метою захисту їх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, незалежно від того, чи є така професійна спілка стороною колективного договору, угоди;

- професійні спілки, які діють на одному й тому ж підприємстві, в установі, організації, мають рівні права і є рівними перед законом. Питання про надання згоди на розірвання трудового договору з працівником у передбачених законом випадках і порядку вирішує професійна спілка, яка діє на підприємстві, в установі, організації, членом якої є працівник.

Відповідно до статті 1512 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Таким чином, враховуючи юридичну позицію Конституційного Суду України у рішенні від 29.10.1998 № 14-рп/98 у справі № 1-31/98 (справа про профспілку, що діє на підприємстві), колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації, з метою захисту трудових прав своїх членів, наділена повноваженнями приймати рішення про вимогу до власника або уповноваженого ним органу розірвати трудовий договір (контракт) з керівником підприємства, установи, організації, та пред`явлення його роботодавцю, незалежно від того, чи є така професійна спілка стороною колективного договору.

З огляду на викладене, є необхідність для відступу від висновків щодо застосування приписів пункту 9 частини 1 статті 38, частини 2 статті 37 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", статті 45 Кодексу законів про працю України, пункту 9 статті 247 Кодексу законів про працю України, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 266/4331/17 та від 03.02.2021 у справі № 213/4925/19-ц.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду також враховує, що викладене правове питання вже перебувало на розгляді Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/909/20. Однак, у зв`язку з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо юрисдикційності спору у справі № 201/909/20 (помилкового розгляду справи в порядку цивільного судочинства) відповідних висновків щодо означеного вище правового питання Велика Палата Верховного Суду не здійснювала.

Крім того, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне також відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо юрисдикційності спору, викладених у постановах від 13.03.2024 у справі № 760/479/22, від 10.07.2024 у справі № 359/2668/23, з огляду на таке.

Так, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 13.03.2024 у справі № 760/479/22 за позовом ОСОБА_1 до Всеукраїнської профспілки "Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв`язку України", треті особи: Державне підприємство обслуговування повітряного руху України, Міністерство інфраструктури України (перейменоване в Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України) про скасування рішення Всеукраїнської профспілки "Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв`язку України" від 04.11.2020 з вимогою про розірвання трудового договору з виконувачем обов`язків директора Державного підприємства обслуговування повітряного руху України Ярмаком А.М., здійснивши аналіз положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України, статей 65, 73 Господарського кодексу України, статей 1, 3, 4 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", дійшов висновку про, що цей спір пов`язаний з діяльністю підприємства й управлінням ним. Наслідки його вирішення можуть впливати на трудові правовідносини з виконувачем обов`язків директора Державного підприємства обслуговування повітряного руху України Ярмаком А.М., що не змінює корпоративного характеру такого спору.

У подальшому Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 10.07.2024 у справі № 359/2668/23 повністю підтримав та погодився з висновками, викладеними у постанові від 13.03.2024 у справі № 760/479/22.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що у постанові від 14.12.2022 у справі № 201/909/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що спір за позовом голови правління АТ «КБ «Приватбанк» про визнання незаконним та скасування рішення первинної профспілкової організації АТ «КБ «Приватбанк» щодо направлення наглядовій раді банку письмової вимоги про розірвання трудового договору (звільнення) з головою правління пов`язаний з діяльністю банку та управлінням ним, а тому підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Як у вказаній постанові зазначено:

"Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини. Такі висновки Велика Палата Верховного Суду неодноразово підтверджувала, зокрема, у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17, від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16, від19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

До господарських товариств належать, зокрема, акціонерні товариства (частина перша статті 84, частина друга статті 113 ЦК України). Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями (частина перша статті 152 ЦК України, частина перша статті 3 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» (далі - Закон № 514-VI)).

АТ «КБ «Приватбанк» утворене відповідно до установчого договору від 06 липня 2000 року та на підставі рішення установчих зборів акціонерів від 06 липня 2000 року реорганізоване шляхом зміни організаційно-правової форми у Закрите акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк». Рішенням загальних зборів акціонерів від 30 квітня 2009 року було змінено тип банку на Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк». Наказом Мінфіну від 21 травня 2018 року № 519 (рішенням єдиного акціонера банку) було змінено тип банку на приватне та його найменування на АТ «КБ «Приватбанк». Організаційно-правова форма банку - акціонерне товариство, тип акціонерного товариства - приватне. З 21 грудня 2016 року єдиним акціонером банку, якому належить 100 відсотків акцій статутного капіталу банку, є держава. Функції з управління корпоративними правами держави, функції вищого органу в банку здійснює Кабінет Міністрів України. Банк є юридичною особою приватного права (пункти 1, 3, 4, 7, 8, 11 Статуту АТ «КБ «Приватбанк», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05 червня 2019 року № 594 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2019 року № 712 (далі - Статут банку)).

Органами управління банку є: 1) вищий орган управління банку; 2) наглядова рада банку; 3) правління банку (пункт 73 Статуту банку).

Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом(частини перша, друга статті 97 ЦК України).

Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства (частина перша статті 98 ЦК України).

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів (речення перше частини першої статті 159 ЦК України; близький за змістом припис викладений у частині першій статті 32 Закону № 514-VI).Загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до виключної компетенції наглядової ради законом або статутом (абзац перший частини першої статті 33 Закону № 514-VI).

До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить, зокрема, утворення та ліквідація наглядової ради та інших органів товариства, обрання та відкликання членів наглядової ради (пункт 2 частини другої статті 159 ЦК України).

Відповідно до вимог статті 160 ЦК України в акціонерному товаристві може бути створена наглядова рада акціонерного товариства, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства. Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані нею для вирішення виконавчому органу товариства. Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути членами його виконавчого органу. Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми контролю за діяльністю його виконавчого органу.

Назвою виконавчого органу товариства відповідно до установчих документів або закону може бути «правління», «дирекція» (частина четверта статті 99 ЦК України).

За статтею 101 ЦК України в установі обов`язково створюється правління, до якого застосовуються положення статті 99 цього Кодексу.

Єдиним акціонером банку є держава (абзац перший пункту 7 Статуту банку).

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

Функції з управління корпоративними правами держави у банку здійснює Кабінет Міністрів України (абзац третій пункту 7 Статуту банку).

Кабінет Міністрів України у сфері економіки, фінансів, трудових відносин, зайнятості населення, трудової міграції, оплати та охорони праці здійснює відповідно до закону управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами(абзац четвертий пункту 1 частини першої статті 20 Закону України від 27 лютого 2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України»).

Управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб (стаття 1 Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V «Про управління об`єктами державної власності»).

10 січня 2018 року наглядова рада АТ «КБ «Приватбанк» призначила П. Крумханзла його головою правління.

Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь в управлінні ним шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним (абзац четвертий пункту 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі № 1-2/2010).

Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб (речення перше частини другої статті 99 ЦК України). Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень (частина третя вказаної статті).

Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом (абзац перший частини першої статті 161 ЦК України). Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор) (частина друга цієї статті; частина третя статті 58 Закону № 514-VI).

Голова колегіального виконавчого органу організовує роботу колегіального виконавчого органу, скликає засідання, забезпечує ведення протоколів засідань (абзац другий частини п`ятої статті 59 Закону № 514-VI). Голова колегіального виконавчого органу має право без довіреності діяти від імені товариства відповідно до рішень колегіального виконавчого органу, в тому числі представляти інтереси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та давати розпорядження, обов`язкові для виконання всіма працівниками товариства (речення перше абзацу третього вказаної частини).

Повноваження члена виконавчого органу припиняються за рішенням наглядової ради, якщо статутом товариства це питання не віднесено до компетенції загальних зборів. Підстави припинення повноважень голови та/або члена виконавчого органу встановлюються законом, статутом товариства, а також контрактом, укладеним з головою та/або членом виконавчого органу (абзаци другий і третій частини першої статті 61 Закону № 514-VI).

Отже, підстави припинення повноважень голови правління акціонерного товариства (звільнення) можуть бути визначені не тільки у контракті, але й у законі.

Підставою розірвання трудового договору є, зокрема, порушення керівником підприємства, установи, організації законодавства про працю, про колективні договори і угоди, Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Таке розірвання проводиться роботодавцем на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) (стаття 45 КЗпП України та стаття 33 Закону № 1045-XIV).

08 січня 2020 року на засіданні комітету ППОС АТ «КБ «Приватбанк» прийнято рішення про направлення наглядовій раді АТ «КБ «Приватбанк» письмової вимоги про розірвання трудового договору (звільнення) з головою правління банку ОСОБА_1, оформлене протоколом засідання профспілки від 08 січня 2020 року № 19.

П. Крумханзл звернувся до суду з позовом до ППОС АТ «КБ «Приватбанк» про визнання незаконним та скасування рішення комітету профспілкової організації.

Отже, цей спір пов`язаний з діяльністю банку й управлінням ним. Наслідки його вирішення можуть впливати на трудові правовідносини з головою правління АТ «КБ «Приватбанк», що не змінює корпоративного характеру такого спору.".

Із наведеного вбачається, що спір у справі № 201/909/20 був пов`язаний з діяльністю банку, як юридичною особою приватного права, й управлінням ним.

Натомість правовідносини у цій справі № 359/8573/20 та у справах № 760/479/22, № 359/2668/23 стосуються діяльності юридичних осіб публічного права, й управлінням ним, а не юридичних осіб приватного права.

Так, згідно з частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною 1 статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Разом з тим відповідно до частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер, а також коли належність справ до юрисдикції господарських судів прямо передбачено положеннями законодавства.

За змістом частин 1-3 статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, яка здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.

Отже, вирішуючи питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського кодексу України, щодо віднесення до господарських правовідносин.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 (пункт 4.11) визначено ознаки спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, та спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (пункт 74) зроблено висновок, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.

Пунктом 3 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що до юрисдикції господарських судів віднесено розгляд справ у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Конституційний Суд України в абзацах другому та четвертому пункту 3.2 свого Рішення № 1-рп/2010 від 12.01.2010 у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України, посилаючись на положення законів, що регулюють цивільно-правові відносини, а саме частину першу статті 98 та частину першу статті 99 ЦК України, а також чинні на той час частину першу статті 23, пункт «г» частини п`ятої статті 41, частину першу статті 59 Закону України «Про господарські товариства» і частину п`яту статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства», виснував, що підставою набуття виконавчим органом товариства повноважень є факт його обрання (призначення) загальними зборами учасників (акціонерів) або укладення із членом виконавчого органу товариства трудового договору, який від імені товариства може підписувати голова наглядової ради чи особа, уповноважена на те наглядовою радою.

При цьому Конституційний Суд України наголосив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово підтримувала ці висновки, зокрема, в постановах від 10.09.2019 у справі № 921/36/18 та від 30.01.2019 у справі № 145/1885/15-ц, де також виснувала, що хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.

Так, управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини 1, 2 статті 97 Цивільного кодексу України).Частинами 1-4 статті 99 Цивільного кодексу України передбачено, зокрема, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб.

Отже, за загальним правилом створення (обрання) виконавчого органу товариства відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства (частина 1 статті 99 Цивільного кодексу України). Це рішення породжує між особами, яких воно стосується, корпоративні відносини, у яких обрана особа наділяється повноваженнями з управління.

Ці корпоративні відносини також є підставою для виникнення відносин представництва товариства перед третіми особами, а також трудових відносин, що регулюються законодавством про працю, та виникають у зв`язку з укладенням в установленому порядку з одноосібним виконавчим органом (членом колегіального виконавчого органу) трудового договору (контракту).

Такий трудовий договір (контракт) може визначати окремі аспекти діяльності одноосібного виконавчого органу (члена колегіального виконавчого органу) як працівника товариства, зокрема, строк здійснення ним повноважень; права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальну); умови матеріального забезпечення; умови звільнення з посади (у тому числі дострокового).

Водночас в обох випадках - коли особу обрано до складу виконавчого органу (між товариством та особою встановлені відносини управління товариством) та укладено трудовий договір (встановлені трудові відносини) і коли існують тільки відносини з управління товариством без укладення трудового договору - саме відносини з управління товариством, у яких керівнику надані відповідні повноваження, за здійснення яких він несе встановлену законом відповідальність, становлять основу відносин між товариством та цією особою.

Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника або члена виконавчого органу юридичної особи приватного права та робила правові висновки про те, що такий спір за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.

Водночас, можливість застосування частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України залежить від порядку створення юридичної особи.

Відповідно до частини 2 статті 81 Цивільного кодексу України юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Ця норма права містить вказівку на одну зі складових порядку створення юридичних осіб публічного права.

У частині 3 статті 81 Цивільного кодексу України вказується, що цим Кодексом встановлюється порядок створення виключно юридичних осіб приватного права, тоді, як порядок створення юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом.

Однією з ознак юридичної особи публічного права є реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади.

Головна відмінність між ними полягає в тому, що юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статуту або засновницького договору, якщо інше не встановлено законом) рівноправними суб`єктами на договірних засадах, що й визначає приватноправовий характер їх взаємовідносин.

Юридичні особи публічного права створюються на підставі розпорядчого акта Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування.

Під час здійснення своєї діяльності юридичні особи приватного права керуються главою 8 підрозділу 2 розділу ІІ Цивільного кодексу України та іншими спеціальними законами.

Діяльність юридичних осіб публічного права визначена Конституцією України та спеціальними законами.

Статті 961- 100 Цивільного кодексу України (зі статтею 99 включно) регулюють діяльність учасників корпоративних відносин у вигляді товариства.

Текстуальний системний аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що критеріями застосування частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України є: порядок створення юридичної особи (юридична особа приватного права); форма організації (товариство).

Тому, повноваження посадових осіб публічного права, зокрема, органів державної влади, припиненню на підставі частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України не підлягають.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.07.2024 у справі № 573/1020/22.

У даній справі № 359/8573/20 Державне підприємство обслуговування повітряного руху України є державним унітарним підприємством, яке діє як державне комерційне підприємство та входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України (пункт 1.1 Статуту).

Відповідно до частини 4 статті 63 Господарського кодексу України (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який призначається (обирається) засновником (наглядовою радою такого підприємства у разі її утворення), керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об`єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Згідно з частинами 1, 3 статті 167 Господарського кодексу України (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Із аналізу вищенаведеного випливає, що у даному спорі відсутній корпоративний характер, а тому спори щодо припинення повноважень керівників юридичних осіб публічного права підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

Згідно з частиною 1 статті 303 Господарського процесуального кодексу України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Частиною 3 статті 303 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати може бути вирішене до прийняття постанови судом касаційної інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Без відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених вище постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, що належить до процесуальних повноважень лише Великої Палати Верховного Суду, правильно сформувати правову позицію у цій справі є неможливим.

За таких обставин, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду з огляду на частину 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України вважає за необхідне відступити: 1) від висновків щодо застосування приписів пункту 9 частини 1 статті 38, частини 2 статті 37 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", статті 45 Кодексу законів про працю України, пункту 9 статті 247 Кодексу законів про працю України, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 266/4331/17 та від 03.02.2021 у справі № 213/4925/19-ц; 2) від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо юрисдикційності спору, викладених у постановах від 13.03.2024 у справі № 760/479/22 та від 10.07.2024 у справі № 359/2668/23.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду також враховує, що за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Як зазначає ЄСПЛ, у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (рішення у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами [рішенням від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06, 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність у заявників доступу до суду касаційної інстанції, бо відмова Вищого адміністративного суду України розглянути їхні касаційні скарги всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ зазначив, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40). У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці через те, що її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є саме Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26). У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125). У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ виснував, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, бо національні суди надавали суперечливі роз`яснення стосовно їхньої юрисдикції у справі заявниці, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)].

Так, дійсно, ця справа № 359/8573/20 вже перебувала на розгляді у судах цивільної юрисдикції, та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10.05.2023 у справі № 359/8573/20 передана на розгляд до суду господарської юрисдикції.

Колегія суддів зазначає, що у даному випадку у цій справі місцевий господарський суд, апеляційний господарський суд та Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду діють як належні суди [враховуючи, що ця справа має бути розглянута за правилами господарського судочинства, тому що позивачу необхідно забезпечити доступ до правосуддя навіть в іншому судочинстві, ніж це передбачено законом, оскільки перешкоди до розгляду в цивільному судочинстві виникли у зв`язку із процесуальною діяльністю суду (див. mutatis mutandis підпункт 7.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/6125/20)].

Водночас, у статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (правовладдя).

Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (правовладдя).

Елементом верховенства права (правовладдя) є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Згідно з частиною 4 статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина 1 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно з пунктом 6 частини 2 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Частинами 2, 3 статті 37 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що у складі Верховного Суду діють: 1) Велика Палата Верховного Суду; 2) Касаційний адміністративний суд; 3) Касаційний господарський суд; 4) Касаційний кримінальний суд; 5) Касаційний цивільний суд. До складу кожного касаційного суду входять судді відповідної спеціалізації.

Тобто Верховний Суд є багатоюрисдикційним органом, а завданням його Великої Палати, зважаючи на вимоги усіх процесуальних кодексів, є визначення предметної та суб`єктної юрисдикційності спорів, уникнення «конфлікту юрисдикцій» та спрямування судової практики до уніфікації при визначенні виду судочинства, за яким повинна розглядатися конкретна категорія справ через розгляд конкретної справи.

Положеннями пункту 1 частини 2 статті 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддя Верховного Суду здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом.

Відповідно до частини 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Згідно з частиною 6 статті 302 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

У даному випадку колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, як належний суд, вважає необхідність передачі цієї справи на підставі частини 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України, а не на підставі частини 6 статті 302 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Справу № 359/8573/20 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню.

Головуючий Н.М. Губенко

Судді С.В. Бакуліна

Г.О. Вронська