Постанова

від 19.03.2025 по справі 495/1174/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2025 року

м. Київ

справа № 495/1174/20

провадження № 61-10192св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Мологівська сільська рада Білгород-Дністровського району Одеської області,

третя особа -Білгород-Дністровська міська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22 липня 2023 року у складі судді Мишка В. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2024 року у складі колегії суддів: Дришлюка А. І., Сегеди С. М., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, третя особа - Білгород-Дністровська міська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її дід - ОСОБА_3 , який за життя склав заповіт (13 квітня 2009 року), згідно з яким він заповідав своїй сестрі - ОСОБА_2 земельні ділянки, котрі належали йому за життя. Вважала такий заповіт недійсним, оскільки у момент його складання діду був практично сліпим, нічого не бачив, не міг читати та тяжко хворів і не міг усвідомлювати значення своїх дій, страждав кардіосклерозом. Дід тривалий час, як до складання заповіту, так і після цього, взагалі не розумів своїх дій. Крім того, заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, оскільки здійснений за умови надання спадкоємцем грошових коштів ОСОБА_3 на лікування, котрі не було отримано, та посвідчено сільським головою, однак рішення сесії Андріївської сільської ради про покладення обов`язків секретаря на сільського голову не було.

При цьому, вказувала, що ОСОБА_3 03 липня 2005 року складав заповіт на неї.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним з моменту його складання заповіт ОСОБА_3 , посвідчений сільським головою Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області 13 квітня 2009 року і зареєстрований у реєстрі за № 3, згідно з яким він заповідав ОСОБА_2 належні йому земельні ділянки, розташовані на території Монашівської сільської ради масив № НОМЕР_1 ділянка № НОМЕР_2 , площею 0,457 га, масив № НОМЕР_3 ділянка № НОМЕР_1 , площею 4,571 га, масив № НОМЕР_4 ділянка № НОМЕР_5 , площею 2,103 га.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 22 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 12 червня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що позивач до спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 не закликалася та не входила до кола спадкоємців за законом. При цьому, районний суд вказав, що заповіт 2005 року на ім`я позивача містить численні незавірені помилки, у сільській раді він не складався і в книзі реєстраційних дій він не значиться. Позивач не зверталася до нотаріуса про спадкування.

ОСОБА_1 не є особою, чиї права порушено оспорюваним нею заповітом, тому не може вимагати перегляду волевиявлення ОСОБА_3 відносно розпорядження своїм майном за заповітом, який не порушує її суб`єктивні права на спадкове майно останнього.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2024 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, за результатами розгляду справи ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкових висновків про те, що вона не є особою, яка мала право оспорювати заповіт, оскільки її покійний дід склав на її ім`я попередній заповіт у 2005 році.

Неврахування заповіту 2005 року судами через невнесення його до реєстру нотаріальних дій посадовими особами сільської ради, на думку заявника, є незаконним та таким, що суперечить практиці Верховного Суду.

Суди не надали правової оцінки посвідченню заповіту 2009 року не секретарем сільської ради, яка відмовилася це робити, а сільським головою, який не мав відповідних повноважень.

Посилання судів на встановлені у справі № 2-1328/11 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання заповіту 2009 року недійсним, обставини є нерелевантними, оскільки у цій справі заявлені інші підстави для визнання заповіту недійсним.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

12 серпня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ІІ-ОД № 008666, виданого 04 серпня 2003 року та зареєстрованого в книзі записів державних актів на право власності на землю за № 10/14, ОСОБА_3 належала земельна ділянка площею 7,131 га, яка розташована на території Монашівської сільської ради масив № НОМЕР_1 ділянка № НОМЕР_2 , масив № НОМЕР_3 ділянка № НОМЕР_1 , масив № НОМЕР_4 ділянка № НОМЕР_5 і передана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_6 від 07 травня 2010 року.

Згідно із заповітом, посвідченим сільським головою Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області Лисенко В.Ф. 13 квітня 2009 року, зареєстрованим у реєстрі за № 3, дублікат якого виданий ОСОБА_5 , секретарем виконавчого комітету Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області 08 вересня 2010 року, за реєстровим № 35, ОСОБА_3 на випадок своєї смерті заповідав вказану вище земельну ділянку ОСОБА_2 (том 1, а. с. 76, 91).

На час смерті ОСОБА_3 з ним в одному будинку проживали та були зареєстровані на АДРЕСА_1 : ОСОБА_6 - син, ОСОБА_6 - дочка, ОСОБА_7 , 1992 року народження - внучка, ОСОБА_1 , 2001 року народження - внучка, що підтверджується довідкою, виданою 13 жовтня 2010 року Андріївською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області.

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, яка складалася з вищезазначеної земельної ділянки. З дослідженої судами спадкової справи № 312/2010 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 вбачається, що до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори після його смерті звернулися із заявами про прийняття спадщини ОСОБА_2 , як спадкоємиця за заповітом, ОСОБА_4 (дружина покійного), як спадкоємиця за законом.

Син спадкодавця - ОСОБА_6 , та дочка спадкодавця - ОСОБА_6 , подали до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори 03 листопада 2010 року заяви про відмову від спадкового майна, яке залишилося після смерті їх батька, на користь ОСОБА_4 .

Державним нотаріусом Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Кушнір І. В. 04 листопада 2011 року ОСОБА_2 видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 5/6 часток вище зазначеної земельної ділянки, що належала померлому ОСОБА_3 . Інша 1/6 частка вказаної земельної ділянки успадкована ОСОБА_4 .

Відповідно до свідоцтва про смерть НОМЕР_7 від 17 травня 2019 року, ОСОБА_6 померла у м. Білгороді-Дністровському Одеської області.

Згідно зі свідоцтвом про народження від 15 грудня 1972 року серії НОМЕР_8 ОСОБА_6 була дочкою заповідача ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Відповідно до свідоцтва про народження від 29 квітня 2015 року серії НОМЕР_9 позивач ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_6 і ОСОБА_8 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 рок у справі №588/1278/17, від 29 квітня 2021 року № 211/2628/16-ц. Також зазначає, що судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно із пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Положення вказаних норм процесуального права, а також норм статей 4, 15, 16 ЦК України дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь-яке право особи, а саме порушене.

Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

Згідно із частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (частина перша статті 1222 ЦК України).

Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Статтею 1258 ЦК України визначено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Частиною першою статті 1268 ЦК України встановлено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття (частини перша, п`ята та шоста статті 1273 ЦК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановивши, що після смерті ОСОБА_3 із заявами про прийняття спадщини звернулися ОСОБА_2 (сестра померлого), як спадкоємиця за заповітом, та ОСОБА_4 (дружина покійного), як спадкоємиця за законом, а його діти: ОСОБА_6 (син) та ОСОБА_6 (дочка та матір позивача у цій справі) написали заяви про відмову від прийняття спадщини на користь ОСОБА_4 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не є належним позивачем у цій справі, особою, за позовною заявою якої можна надавати оцінку законності складеного ОСОБА_3 заповіту, оскільки вона не входить до кола осіб, які прийняли спадщину, тому її права порушено не було.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 за життя (у 2005 році) було складено заповіт на її ім`я колегією судді відхиляються, оскільки спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій обставинами, які не взяли до уваги надану позивачем копію відповідного заповіту.

Відхиляючи такі доводи позивача, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, вказав, що надана позивачем копія заповіту не є належним доказом того, що ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_3 , оскільки містить численні орфографічні помилки і відповідно до листа Монашівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 28 липня 2020 року № 02-19/259 та відповіді Монашівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 22 вересня 2020 року № 02-19/293 на запит адвоката Братінова І. П., ОСОБА_3 03 липня 2005 року у сільській раді заповіт не складав, у книзі для реєстрації нотаріальних дій номеру, за яким значиться заповіт, не існує.

Крім того, позивачем не надано суду доказів про звернення із заявою про прийняття спадщини за вказаним вище заповітом від 03 липня 2005 року. Матеріали спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_3 , заяви позивача про прийняття спадщини та самого заповіту від 03 липня 2005 року також не містять.

Доведення вказаних обставин є процесуальним обов`язком позивачки і вона це не довела.

Тобто, суди попередніх інстанцій дослідили та надали правову оцінку вказаному доказу у справі, а Верховний Суд позбавлений можливості робити переоцінку доказів, оскільки таке не входить до повноважень суду касаційної інстанції відповідно до положень статті 400 ЦПК України.

Посилання заявника на те, що неврахування заповіту 2005 року судами через невнесення його в реєстр посадовими особами сільської ради, є незаконним та таким, що суперечить практиці Верховного Суду, не заслуговують на увагу, оскільки вказаний доказ не було прийнято судами не через не внесення його до реєстру, а оцінено після повного та всебічного дослідження обставин справи на предмет його належності та достовірності в сукупності з іншими доказами у справі. У наведених в касаційній скарзі постановах Верховного Суду були встановлені інші фактичні обставини.

Інші доводи касаційної скарги стосуються надання оцінки оспорюваному заповіту по суті спору, тому, враховуючи підставу, за якої у задоволенні позову було відмовлено, а саме відсутність порушеного права позивача, суд касаційної інстанції таким доводам оцінку не дає та залишає їх без уваги.

Отже, доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не відповідають матеріалам справи та встановленим судом обставинам, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційних скаргах заявників доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційних скарг висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22 липня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець