Постанова

від 01.04.2025 по справі 320/11301/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/11301/24 Головуючий у 1 інстанції: Марич Є.В.

Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.

Суддів Аліменка В.О.

Ключковича В.Ю.

За участю секретаря Заміхановської Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України, Верховного Суду про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач - ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України, Верховного Суду, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України Ігоря Романківа від 09.02.2024 р. №47-к про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу";

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах Верховного Суду з 09.02.2024 р.;

- стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу .

- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах Верховного Суду та в частині виплати грошового забезпечення у межах суми стягнення за один місяць, згідно до вимог ст.371 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду, позивач - ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, апелянт вказує, що положення Закону №3481-ІХ не передбачають звільнення працівників апарату Верховного Суду України, а лише вказують на процедуру, за якої такі працівники мають рути переведені на рівнозначні посади до Верховного Суду. Зокрема, до таких умов віднесено: дійсність повноважень відповідного державного службовця та подання ним особистої заяви про переведення на рівнозначну посаду. Також, апелянт звертає увагу нате, що у нормах Закону № 3481-IX відсутні будь-які згадки про ліквідаційну комісію Верховного Суду України та її повноваження щодо звільнення працівників апарату Верховного Суду України. Також, апелянт вважає, що у відповідача були наявні інші вакантні посади, як рівнозначні так і нижчі, які відповідали професійній підготовці позивача, проте, жодної іншої посади їй не було запропоновано. З огляду на це, апелянт вважає, що при звільненні позивача відповідачі не дотрималися вимог частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, що зумовило невиконання обов`язку щодо пропонування ОСОБА_1 усіх посад державної служби, які вона могла обійняти з урахуванням своєї кваліфікації, що є істотним порушенням процедури припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення.

28 січня 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Верховного Суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.

05 лютого 2025 року до суду апеляційної інстанції від відповідача - голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.

10 лютого 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив Верховного Суду на апеляційну скаргу.

Також, 11 лютого 2025 року до суду апеляційної інстанції від позивача - ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України на апеляційну скаргу.

20 березня 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Верховного Суду надійшли додаткові пояснення у справі.

24 березня 2025 року до суду апеляційної інстанції від позивача - ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення у справі, у відповідь на додаткові пояснення Верховного Суду.

Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом Верховного Суду України від 26.11.2010 №1125-к ОСОБА_1 переведена на посаду заступника начальника управління - начальника відділу консультантів управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах з резерву державних службовців Верховного Суду України.

На підставі наказу Верховного Суду України від 17.06.2015 №452/0/16-15 «Про внесення змін до облікових документів працівників Апарату Верховного Суду України», до трудової книжки ОСОБА_1 внесено запис, згідно якого, ОСОБА_1 вважалась такою, яка перебуває на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України.

08 січня 2024 року ОСОБА_1 попередженням про наступне звільнення було повідомлено про можливе звільнення у порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

У вищевказаному попередженні було зазначено, що для реалізації пункту 4-2 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» позивачу необхідно звернутися із особистою заявою до керівника апарату Верховного Суду з копією підписаного попередження. Додатком вказано зразок заяви, одержаний від Верховного Суду.

З попередженням ОСОБА_1 ознайомлена під особистий підпис 08.01.2024.

11 січня 2024 року ОСОБА_1 звернулась до керівника апарату Верховного Суду із заявою про переведення на рівнозначну посаду в Апарат Верховного Суду.

Листом від 11.01.2024 №12/0/11-24 Верховний Суд повідомив ОСОБА_1 , що станом на 11.01.2024 в Апараті Верховного Суду відсутня рівнозначна/інша відповідна вакантна посада, яка може бути їй запропонована. У разі, якщо в межах дії строку попередження про наступне звільнення в апараті Верховного Суду утвориться відповідна вакантна посада, ОСОБА_1 буде проінформовано про це невідкладно.

В подальшому, листом керівника служби управління персоналом Верховного Суду від 15.01.2024 №18/0/11-24 повідомлено ОСОБА_1 про те, що станом на 15.01.2024 в Апараті Верховного Суду наявні посади: спеціаліста відділу опрацювання документів (канцелярія) управління забезпечення автоматизованого документообігу суду; спеціаліста відділу забезпечення функціонування автоматизованого документообігу управління забезпечення автоматизованого документообігу суду.

Від зайняття вказаних посад ОСОБА_1 відмовилася.

Наказом Верховного Суду України від 09.02.2024 №47-к ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника управління - начальника відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, з 09.02.2024 у порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Підстава: попередження про наступне звільнення від 08.01.2024.

Не погоджуючись із наказом про звільнення, позивач звернулась до суду з вищевказаним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону № 889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Згідно ч.ч. 1-3 ст. 5 Закону № 889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

У відповідності до ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII, державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі виходу державного службовця на пенсію або досягнення ним 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади"; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону).

Підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення визначені частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII.

Пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

В силу вимог частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII, суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходила державну службу у Верховному Суді України на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України.

Частиною 1 статті 155 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), організаційне забезпечення роботи суду здійснює його апарат, який очолює керівник апарату.

Частиною 5 статті 155 Закону № 1402-VIII передбачено, що правовий статус працівників апарату суду визначається Законом України «Про державну службу» з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Згідно частини 2 стаття 125 Конституції України, суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Так, підпунктом 1 пункту 4 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017) було передбачено, що протягом дванадцяти місяців з дня набрання чинності цим Законом утворюється Верховний Суд у порядку та у складі, що визначені цим Законом.

У відповідності до п. 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII передбачено, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному вказаним Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку.

Таким чином, було розпочато ліквідаційну процедуру Верховного Суду України та 21.06.2018 до реєстраційної справи Верховного Суду України було внесено запис щодо початку припинення Верховного Суду України як юридичної особи, процедуру припинення якого наразі не завершено.

В подальшому, 18 лютого 2020 року Конституційним Судом України ухвалено Рішення № 2-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII, яким, зокрема, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII зі змінами, зокрема, пункт 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України.

Вищевказаним пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до визнання його неконституційним в частині передбачалось, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів»".

Ухвалюючи таке Рішення в зазначеній частині, Конституційний Суд України вказав, що Законом № 1401 не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом № 1401 не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20.01.2016 № 1-в/2016, від 30.01.2016 №2-в/2016.

Отже, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом № 1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова «України» - власної назви держави - із словесної конструкції «Верховний Суд України».

Конституційний Суд України вважав, що Закон № 1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом №1401 продовжує діяти під назвою «Верховний Суд».

Таким чином, Конституційний Суд України визнав неконституційними положення щодо ліквідації Верховного Суду України, проте, інша частина положень пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» неконституційними не визнавались, зокрема й в частині припинення діяльності Верховного Суду України, хоча в конституційному поданні питання про таку вимогу ставилось.

Так, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 06 березня 2024 року у справі №640/19589/19, від 12 червня 2023 року у справі №640/9900/19, від 12 травня 2022 року у справі № 640/19566/19 вказав, що Конституційний Суд України фактично визнав, що припинення діяльності Верховного Суду України є конституційним, крім того прямо вказав, що лише судді цього Суду мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду, зрозуміло ж у складі Верховного Суду.

У резолютивній частині свого Рішення від 18.02.2020 № 2-р/2020 (пункт 5) Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно привести положення законодавства у відповідність із цим Рішенням.

Вказаний висновок Конституційного Суду підтримав Європейський суд з прав людини у справі «Гуменюк та інші проти України» (Заява № 11423/19).

21 листопада 2023 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 3481-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України», який набрав чинності 27 грудня 2023 року (далі - Закон №3481-ІХ).

Даним Законом №3481-ІХ внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема, у розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» доповнено пунктами 41 і 42 такого змісту:

« 4-1. Судді Верховного Суду України, обрані на посади до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», продовжують здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду відповідної спеціалізації до звільнення або припинення їхніх повноважень з підстав, визначених» Конституцією України.

Голова Верховного Суду у двадцятиденний строк з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» зараховує суддів, зазначених в абзаці першому цього пункту, які станом на день набрання чинності зазначеним законом перебувають у штаті Верховного Суду України, до штату Верховного Суду - у касаційний суд тієї спеціалізації, яка відповідає спеціалізації судової палати Верховного Суду України, в якій такий суддя здійснював правосуддя.

4-2. Працівники апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, за особистою заявою переводяться на рівнозначні посади в апараті Верховного Суду, за умови наявності рівнозначних вакантних посад, у порядку, встановленому законом, без обов`язкового проведення конкурсу.

Працівники апарату Верховного Суду України, зазначені в абзаці першому цього пункту, протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» подають особисту заяву про переведення на рівнозначну вакантну посаду в апараті Верховного Суду».

При цьому, пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону №3481-ІХ передбачено, що положення цього Закону поширюються на правовідносини, що виникли у зв`язку з перейменуванням Верховного Суду України у Верховний Суд, а також з ліквідацією Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України.

Як зазначає апелянт, положення Закону №3481-ІХ не передбачають звільнення працівників апарату Верховного Суду України, а лише вказують на процедуру, за якої такі працівники мають бути переведені на рівнозначні посади до Верховного Суду. Зокрема, до таких умов віднесено: дійсність повноважень відповідного державного службовця та подання ним особистої заяви про переведення на рівнозначну посаду.

Також, апелянт звертає увагу на те, що у нормах Закону № 3481-IX відсутні будь-які згадки і про ліквідаційну комісію Верховного Суду України та її повноваження щодо звільнення працівників апарату Верховного Суду України.

Колегія суддів приймає до уваги вищевказані доводи апелянта, разом з тим, вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що положення Закону №3481-ІХ є пріоритетними у правовідносинах, що виникли у зв`язку з перейменуванням Верховного Суду України у Верховний Суд, зокрема, і в частині врегулювання питання переведення працівників апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені.

Згідно доводів апелянта, з оскаржуваного наказу не вбачається дотримання застосованої Верховним Судом норми пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII, а саме, не вказано та не конкретизовано підставу звільнення позивача з державної служби.

При цьому, апелянт вказує, що посилання відповідача в наказі про звільнення на пункт 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII без зазначення конкретної підстави для звільнення, лише з посиланням на норму закону, породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.

Колегія суддів, надаючи оцінку вищевказаним доводам апелянта, вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що норми Закону №3481-ІХ є обмеженими у часі, оскільки, після одноразового переведення працівників апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, за особистою заявою на рівнозначні посади в апараті Верховного Суду, за умови наявності рівнозначних вакантних посад, у порядку, встановленому законом, без обов`язкового проведення конкурсу, вони не застосовуватимуться в майбутньому (включно з визначеними у них умовами).

Іншими словами, підпункт 4-2 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вичерпає свою дію тоді, коли умовно «останнього» працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, буде переведено до апарату Верховного Суду відповідно до встановлених означеним пунктом умов або цей працівник апарату Верховного Суду України буде звільнений у випадку відсутності можливості виконати такі умови.

Слід зазначити, що, виходячи з положень підпункту 4-2 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», обов`язковими умовами для переведення працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, є: подання ним заяви протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом №3481-ІХ (до 25.01.2024) та наявність рівнозначних вакантних посад у Верховному Суді.

Таким чином, для переведення працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, до апарату Верховного Суду в межах правовідносин, врегульованих Законом №3481-ІХ, необхідним є дотримання двох вищевказаних умов.

Без дотримання хоча б однієї з цих умов, переведення працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, до апарату Верховного Суду є неможливим.

Як стверджує апелянт, обидві ці умови були дотриманні позивачем.

Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 звернулась до керівника Апарату Верховного Суду із заявою від 11 січня 2024 року про переведення на рівнозначну посаду в Апарат Верховного Суду (Т. 1 а.с. 64).

Верховний Суд листом від 11.01.2024 №12/0/11-24 повідомив позивача, що станом на 11.01.2024 в Апараті Верховного Суду відсутня рівнозначна/інша відповідна вакантна посада, яка може бути їй запропонована. У разі, якщо в межах дії строку попередження про наступне звільнення в апараті Верховного Суду утвориться відповідна вакантна посада, ОСОБА_1 буде проінформовано про це невідкладно (Т. 1 а.с. 38).

Отже, з вищевказаного листа відповідача вбачається, що станом на 11.01.2024 в Апараті Верховного Суду була відсутня рівнозначна/інша відповідна вакантна посада, яка могла бути запропонована позивачу.

Разом з тим, на переконання апелянта, у відповідача були наявні інші вакантні посади, як рівнозначні так і нижчі, які відповідали професійній підготовці позивача, проте, жодної іншої посади їй не було запропоновано.

Тому, апелянт стверджує, що Верховним Судом не було запропоновано позивачу всі вільні вакансії, які за функціональними обов`язками є аналогічними із займаною посадою позивача, що призвело до порушення відповідачем вимог чинного законодавства щодо звільнення позивача. При цьому, неможливість переведення працівника за його згодою на іншу роботу повинна бути реальною і може бути доведеним фактом вжиття роботодавцем всіх необхідних заходів для надання працівникові іншої роботи.

З огляду на це, апелянт вважає, що при звільненні позивача відповідачі недотрималися вимог частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, що зумовило невиконання обов`язку щодо пропонування ОСОБА_1 усіх посад державної служби, які вона могла обійняти з урахуванням своєї кваліфікації, що є істотним порушенням процедури припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення.

Надаючи оцінку вищевказаним доводам апелянта, колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції було витребувано у відповідача список вакантних посад, які були в наявності з 08.01.2024 по 09.02.2024.

На виконання вимог ухвали суду першої інстанції, Верховним Судом було надано як список вакантних посад в Апараті Верховного Суду, які є рівнозначними/нижчими для посади заступника начальника управління - начальника відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах апарату Верховного Суду України станом на 15.01.2024, так і в цілому списки всіх вакантних посад в Апараті Верховного Суду станом з 08.01.2024 по 09.02.2024 (Т. 1 а.с. 63, 65-130).

Колегія суддів звертає увагу на те, що, стверджуючи в апеляційній скарзі про наявність в Апараті Верховного Суду вакантних рівнозначних посад, позивач не вказує на жодну посаду, зазначену в наданих відповідачем списках, яку вона вважає рівнозначною.

Також, не назвав таку вакантну посаду, з перелічених в наданих відповідачем списках, представник позивача в суді апеляційної інстанції.

Таким чином, апелянт не спростував доводи відповідача, викладені в листі від 11.01.2024 №12/0/11-24, про відсутність рівнозначної чи іншої відповідної вакантної посади, яка може бути запропонована позивачу.

Крім того, колегія суддів повторно наголошує на тому, що положеннями Закону №3481-ІХ передбачено переведення працівників апарату Верховного Суду України в апарат Верховного Суду саме на рівнозначні посади та за умови наявності таких рівнозначних вакантних посад.

Посилання апелянта на постанови Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 12.04.2023 у справі №340/1791/22 та від 19.02.2024 у справі №990/47/23 колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки, дані судові рішення прийнято Верховним Судом за інших обставин справи та правовідносин, а тому, викладені в них висновки не підлягають застосуванню при вирішенні спору у даній справі.

Попри це, необхідно зазначити, що після повідомлення позивача про відсутність вакантних рівнозначних посад, листом керівника служби управління персоналом Верховного Суду від 15.01.2024 №18/0/11-24 позивача було повідомлено про наявність в апараті Верховного Суду інших посад, які є нижчими, а саме: спеціаліста відділу опрацювання документів (канцелярія) управління забезпечення автоматизованого документообігу суду; спеціаліста відділу забезпечення функціонування автоматизованого документообігу управління забезпечення автоматизованого документообігу суду (Т. 1 а.с. 62-63).

Однак, від вищевказаних посад позивач відмовилась.

Враховуючи вищезазначене, оскільки, станом на дату подання заяви позивача в Апараті Верховного Суду були відсутні рівнозначні вакантні посади, а також, у зв`язку з відмовою позивача від запропонованих посад нижчого рівня, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що Верховним Судом України правомірно видано наказ від 09.02.2024 №47-к в про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади у порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Посилання апелянта на те, що відповідачем не було враховано обставини, щодо умов продуктивності праці, кваліфікації та досвіду трудової діяльності позивача серед інших працівників, ним не з`ясовувалося, чи мала позивач переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством, не перевірялася кваліфікація, досвід трудової діяльності, сімейний стан позивача, тощо, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки, такі обов`язки Законом №3481-ІХ на відповідача не покладено.

З приводу посилання апелянта на незалучення судом першої інстанції третьою особою Державної казначейської служби України, колегія суддів зазначає, що це жодним чином не впливає на правильність вирішення судом першої інстанції даної справи з прийняттям обґрунтованого рішення.

Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та відсутність правових підстав для їх задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.

Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.

Судді Аліменко В.О.

Ключкович В.Ю.

Повне судове рішення складено 03.04.2025 р.