Постанова від 03.04.2025 по справі 910/1153/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/1153/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. (головуючий), Кролевець О. А., Мамалуя О. О.,

за участю секретаря судового засідання Москалика О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства соціальної політики України

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Бондарчук В. В.

від 09 вересня 2024 року

та на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Сітайло Л. Г., Буравльова С. І., Шапрана В. В.

від 04 грудня 2024 року (повний текст складений 16 грудня 2024 року)

за позовом Міністерства соціальної політики України

до 1) Компанії "Belintech Ltd",

2) Приватного акціонерного товариства "Центр комп`ютерних технологій "Інфоплюс"

3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайм Системс"

4) Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайм Системс карт сервіс"

про визнання договору недійсним,

за участю представників:

від позивача: не з`явилися

від відповідача-1: не з`явилися

від відповідача-2: Сіняк Д. В., Лічман Т. В.

від відповідача-3: не з`явилися

від відповідача-4: не з`явилися

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

У січні 2024 року Міністерство соціальної політики України звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Компанії Компанії "Belintech Ltd", Приватного акціонерного товариства "Центр комп`ютерних технологій "Інфоплюс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайм Системс" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайм Системс карт сервіс" про визнання недійсним договору про співпрацю щодо розробки та удосконалення прикладного програмного забезпечення інформаційної системи управління в рамках проєкту з модернізації системи соціальної підтримки населення України від 10 жовтня 2017 року № 17/1020, укладеного між відповідачами.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зазначений договір був укладений з недодержанням вимог, встановлених частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України, суперечить статті 58, частинам четвертій, п`ятій статті 118 та статті 120 Господарського кодексу України, не підпадає під жодну класифікацію договорів, передбачену чинним законодавством України: не є ні засновницьким договором, ні договором про спільну діяльність, ні договором комерційного посередництва (агентських відносин), ні договором комісії, ні договором представництва, а також є нікчемним відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 19 лютого 2024 року прийняв позовну заяву Міністерства соціальної політики України до розгляду та відкрив провадження у справі № 910/1153/24.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

10 жовтня 2017 року між Компанією «Belintech Ltd» (далі - сторона 1), Приватним акціонерним товариством «Центр комп`ютерних технологій "Інфоплюс"» (далі - сторона 2), Товариством з обмеженою відповідальністю «Лайм Системс» (далі - сторона 3) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лайм Системс карт сервіс» (далі - сторона 4) (далі разом - сторони) був укладений договір про співпрацю щодо розробки та удосконалення прикладного програмного забезпечення інформаційної системи управління в рамках проєкту з модернізації системи соціальної підтримки населення України №17/1020 (далі по тексту - договір, спірний договір).

Відповідно до пункту 1.1. договору сторони домовились за цим договором створити договірний Консорціум (без створення окремої юридичної особи та без об`єднання вкладів) з метою участі в проєкті з модернізації системи соціальної підтримки населення України, а саме: для розробки та удосконалення прикладного програмного забезпечення інформаційної системи управління.

Згідно з пунктом 1.2. договору співпраця сторін передбачає об`єднання досвіду та напрацювань кожного із учасників Консорціуму для досягнення мети.

Замовником в рамках даного договору є Міністерство соціальної політики України (пункт 1.3. договору).

Сторони домовились, що Компанія «Belintech Ltd» (сторона 1) буде відповідальним представником Консорціуму у всіх взаємовідносинах із Замовником, в тому числі при підписанні та поданні Замовнику листа про зацікавленість, наданні технічних та фінансових пропозицій, при підписанні договору (контракту) із Замовником від імені всіх учасників Консорціуму (пункт 3.1. договору).

У пунктах 3.2. та 3.3. договору сторони узгодили, що у разі необхідності сторони надають Стороні 1 окремі довіреності на підписання документів в межах даного договору. Для виконання завдань в рамках підписаного договору (контракту) із Замовником сторони будуть укладати зі Стороною 1 окремі двосторонні договори на виконання певного переліку робіт та одержувати оплату по ньому.

Співробітництво в рамках даного договору ведеться у формі окремих двосторонніх договорів між сторонами. Також в рамках договору відсутнє будь-яке спільне майно, кошти сторін. Сторони не отримують спільний прибуток, внаслідок чого не ведуть спільний бухгалтерський та податковий облік. Даний договір не є договором простого товариства (пункт 3.4. договору).

Відповідно до пункту 3.5. договору у разі невиконання Стороною 1 з будь-яких причин обов`язків відповідального представника Консорціуму згідно з пунктом 3.1., функції та обов`язки такого представника приймає на себе сторона 2.

Згідно з пунктом 4.1. договору результатом спільної діяльності сторін, передбаченої цим договором, є виконання договору (контракту) із Замовником.

Відповідно до пунктів 4.2. та 4.3. договору фінальний звіт за результатом виконання договору (контракту) із Замовником складає Сторона 1 на підставі власної інформації та інформації від інших сторін за договорами зі Стороною 1, з урахуванням переліку робіт, виконаних кожною зі сторін. Сторони кожна та окремо, не є суб`єктами договірних відносин із Замовником.

Даний договір набуває чинності з моменту його підписання повноважними представниками сторін та діє до повного виконання сторонами умов цього договору та умов підписаного договору (контракту) із Замовником (пункт 5.1. договору).

У пункті 5.3. договору сторони підтверджують та заявляють, що на дату підписання договору ними досягнуто згоди з усіх умов, які є істотними для цього договору.

Всі розбіжності і спори, що виникають між сторонами у зв`язку з цим договором, вирішуються шляхом переговорів між сторонами. У разі, якщо спір не вдається вирішити шляхом переговорів, всі спори щодо відносин, які випливають з цього договору, у зв`язку з ним або можуть виникнути в майбутньому, підлягають остаточному вирішенню в судовому порядку відповідно до підвідомчості та підсудності, визначеної чинним законодавством України (пункти 7.1., 7.2. договору).

Договір складений українською мовою у п`яти автентичних примірниках, по одному примірнику для кожної зі сторін та один примірник - для Замовника (пункт 9.1. договору).

Згідно з пунктом 9.2. договору усі правовідносини, що виникають з цього договору або пов`язані із ним, у тому числі пов`язані із дійсністю, укладенням, виконанням, зміною та припиненням цього договору, тлумаченням його умов, визначенням наслідків його недійсності або порушення договору, регулюються цим договором та відповідними нормами чинного законодавства України, а також звичаями ділового обороту, які застосовуються до таких правовідносин на підставі принципів добросовісності, розумності та справедливості.

У січні 2024 року Міністерство соціальної політики України звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Компанії Компанії "Belintech Ltd", Приватного акціонерного товариства "Центр комп`ютерних технологій "Інфоплюс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайм Системс" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайм Системс карт сервіс" про визнання недійсним договору про співпрацю щодо розробки та удосконалення прикладного програмного забезпечення інформаційної системи управління в рамках проєкту з модернізації системи соціальної підтримки населення України від 10 жовтня 2017 року № 17/1020, укладеного між відповідачами.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зазначений договір був укладений з недодержанням вимог, встановлених частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України, суперечить статті 58 та частинам четвертій, п`ятій статті 118 та статті 120 Господарського кодексу України, не підпадає під жодну класифікацію договорів, передбачену чинним законодавством України та є нікчемним відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України.

3. Короткий зміст оскаржуваних рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів, мотиви їх ухвалення.

Господарський суд міста Києва рішенням від 09 вересня 2024 року у справі № 910/1153/24, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04 грудня 2024 року, у задоволенні позову Міністерства соціальної політики України відмовив.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що позивач не довів невідповідність спірного договору нормам чинного законодавства України та виходили з того, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України спірний договір є непоіменованим договором про співпрацю, в якому сторони погодили його предмет та цілі, визначили свої права та обов`язки, правила взаємодії при виконанні завдань в рамках укладеного з позивачем у цій справі договору № ІСВ-А1/1 від 28 лютого 2018 року «Розробка та удосконалення прикладного програмного забезпечення інформаційної системи управління (перша черга)», а також результат, який має бути досягнутий при виконанні проєкту з модернізації системи соціальної підтримки населення України, що не суперечить нормам чинного законодавства. Крім того, суди, дослідивши умови спірного договору, дійшли висновку про те, що цей договір не порушує публічний порядок.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі позивач - Міністерство соціальної політики України просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 09 вересня 2024 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 грудня 2024 року, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивач послався на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені:

- у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 559/1605/18 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2023 року у справі № 910/7975/21 щодо застосування пункту 3 статті 3, абзацу 2 частини третьої статті 6 та статті 162 Цивільного кодексу України стосовно принципу свободи договору;

- у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 липня 2022 року у справі № 910/1801/21 щодо правової природи договору;

- у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 липня 2018 року у справі № 727/1795/17 щодо застосування статті 228 Цивільного кодексу України стосовно нікчемності договору, який порушує публічний порядок.

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Відповідач-2 - Приватне акціонерне товариство "Центр комп`ютерних технологій "Інфоплюс" у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржувані рішення та постанову з правильним застосуванням та з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги побудовані на доводах, які вже були оцінені судами попередніх інстанцій.

Крім того, відповідач-2 у відзиві на касаційну скаргу навів орієнтовний (попередній) розмір витрат на професійну правничу допомогу, які він очікує понести у зв`язку з касаційним розглядом цієї справи, який за його розрахунками складає 20 000,00 грн, та зазначив про те, що надасть остаточні докази понесення ним цих витрат у строки, встановлені Господарським процесуальним кодексом України.

Інші відповідачі відзивів на касаційну скаргу не надали.

Позиція Верховного Суду

7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанції.

Верховний Суд, здійснивши розгляд касаційної скарги, дослідивши підстави касаційного оскарження судових рішень, наведені позивачем у касаційній скарзі, та доводи відповідача-2, наведені у відзиві на касаційну скаргу, перевіривши правильність застосування та дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

У статті 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, яка означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як встановили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи в обґрунтування недійсності спірного у цій справі договору позивач послався на те, що цей договір суперечить статті 58 та частинам четвертій, п`ятій статті 118 та статті 120 Господарського кодексу України, не підпадає під жодну класифікацію договорів, передбачену чинним законодавством України та відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним.

Дослідивши наведені позивачем в обґрунтування недійсності спірного договору обставини, суди попередніх інстанцій встановили, що 10 жовтня 2017 року між відповідачами був укладений договір про співпрацю щодо розробки та удосконалення прикладного програмного забезпечення інформаційної системи управління в рамках проекту з модернізації системи соціальної підтримки населення України №17/1020, згідно з пунктом 1.1. якого сторони домовились створити договірний Консорціум (без створення окремої юридичної особи та без об`єднання вкладів) з метою участі в проєкті з модернізації системи соціальної підтримки населення України, а саме: для розробки та удосконалення прикладного програмного забезпечення інформаційної системи управління. Замовником такого проєкту є Мінсоцполітики (пункт 1.3. договору).

Відповідно частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом пункту 3 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Суть принципу свободи договору закріплена у статті 627 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частинами першою - третьою статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Тлумачення статті 6 Цивільного кодексу України свідчить про те, що сторони мають право укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, за умови, що вони відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Такі договори є непоіменованими, оскільки не визначені в актах законодавствах. Свої відносини в непоіменованих договорах сторони врегульовують на власний розсуд.

Аналогічна висновки Верховного Суду викладені у постанові від 13 квітня 2022 року у справі № 175/3873/17.

Взявши до уваги наведені норми закону та зазначені висновки Верховного Суду щодо їх застосування, дослідивши зміст спірного укладеного між відповідачами у цій справі договору, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спірний договір є договором про співпрацю, був укладений для належного виконання відповідачами умов укладеного з Міністерством соціальної політики України договору № ІСВ-А1/1 "Розробка та удосконалення прикладного програмного забезпечення інформаційної системи управління (перша черга)" від 28 лютого 2018 року з метою участі відповідачів в проєкті з модернізації системи соціальної підтримки населення України та розробки та удосконалення прикладного програмного забезпечення інформаційної системи управління, замовником якого є позивач.

У спірному договорі його сторони погодили предмет та цілі договору, свої права та обов`язки, правила взаємодії між собою при виконанні завдань в рамках виконання укладеного з позивачем у цій справі договору № ІСВ-А1/1 від 28 лютого 2018 року, а також результат, який має бути досягнутий при виконанні проєкту з модернізації системи соціальної підтримки населення України, що, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, не суперечить нормам чинного законодавства.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли правильного та обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів обставин невідповідність спірного договору нормам чинного законодавства України.

Позивач у касаційній скарзі зазначив про те, що ці висновки судів попередніх інстанцій є помилковими, оскільки суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 559/1605/18 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2023 року у справі № 910/7975/21 щодо застосування пункту 3 статті 3, абзацу 2 частини третьої статті 6 та статті 162 Цивільного кодексу України стосовно принципу свободи договору, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 липня 2022 року у справі № 910/1801/21 щодо правової природи договору.

Однак, Верховний Суд не бере до уваги ці доводи скаржника з огляду на таке.

Ці доводи скаржника наведені в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

У зв`язку з цим Верховний Суд зазначає про те, що для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення з цієї підстави є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, на які послався скаржник, з правовідносинами у справі, яка переглядається. При цьому, таку подібність слід оцінювати за певними критеріями, а саме: змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями, з яких: змістовий є основним, а два інші (суб`єктний та об`єктний) - додатковими.

Змістовний критерій полягає у тому, що оцінювання спірних правовідносин здійснюється за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних положень процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.

Проаналізувавши висновки Верховного Суду, викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 559/1605/18, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2023 року у справі № 910/7975/21 та від 07 липня 2022 року у справі № 910/1801/21, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах, в яких Верховний Суд сформував висновки, на які послався скаржник, є неподібними до правовідносин, які склалися між сторонами у цій справі № 910/1153/24.

У цій справі № 917/1241/23, що розглядається, спірні правовідносини стосуються визнання недійсним укладеного між відповідачами договору про співпрацю щодо розробки та удосконалення прикладного програмного забезпечення інформаційної системи управління в рамках проєкту з модернізації системи соціальної підтримки населення України від 10 жовтня 2017 року № 17/1020 з підстав того, що договір суперечить вимогам чинного законодавства (статті 58 та частинам четвертій, п`ятій статті 118 та статті 120 Господарського кодексу України), не підпадає під жодну класифікацію договорів, передбачену чинним законодавством України, порушує публічний порядок та є нікчемним.

Однак, у справах № 559/1605/18 та № 910/1801/21, на висновки Верховного Суду в яких послався позивач, спірні правовідносини не стосувалися недійсності правочину. У справі № № 559/1605/18 позов був поданий на захист прав споживачів, предметом спору було стягнення вартості сплачених та не наданих послуг за договором про надання туристичних послуг (на туристичне обслуговування), пені та моральної шкоди; у справі № 910/1801/21 предметом спору були вимоги про стягнення штрафних санкцій за договором про надання рекламних послуг, упущеної вигоди, матеріальних збитків та моральної шкоди.

У справі № 910/7975/21, спірні правовідносини, як і у цій справі № 910/1153/24, що розглядається, хоча і стосувалися визнання недійсним договору, однак, підстави позову (підстави недійсності договору) були іншими: укладення договору з перевищенням повноважень, без належного обсягу дієздатності (без погодження КМУ та ФДМУ). При цьому, положення статей 58, 118 та 120 Господарського кодексу України не були визначені правовими підставами позову у справі № 910/7975/21; позивач у справі № 910/7975/21 не посилався на обставини того, що спірний договір не підпадає під жодну класифікацію договорів, передбачену чинним законодавством України.

Отже, правовідносини у справах № 559/1605/18, № 910/1801/21 та № 910/7975/21 відрізняються від правовідносин у цій справі № 910/1153/24 за матеріально-правовим регулюванням, змістом заявлених позовних вимог, підставами і предметом позовів та встановленими судами фактичними обставинами справ, що свідчить про неподібність правовідносин у зазначених справах до правовідносин у цій справі № 910/1153/21 та унеможливлює необхідність врахування висновків Верховного Суду, сформованих у межах зазначених справ.

Крім того, як встановили суди попередніх інстанцій, позивач в обґрунтування позовних вимог у цій справі також послався на те, що спірний договір порушує публічний порядок та є нікчемним відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Зі змісту оскаржуваних позивачем рішення та постанови вбачається, що суди попередніх інстанцій при застосуванні статті 228 Цивільного кодексу України керувалися висновками Верховного Суду щодо застосування цієї норми права, викладеними у постанові від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19.

Так, Верховний Суд у цій постанові зазначив про те, що виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому, категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на наведене, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Таким чином, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Подібні висновки Верховного Суду щодо застосування статті 228 Цивільного кодексу України містяться також і у постанові від 09 липня 2018 року у справі № 727/1795/17, на неврахування якої судами попередніх інстанцій послався позивач у касаційній скарзі.

З огляду на те, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі врахували висновки Верховного Суду щодо застосування статті 228 Цивільного кодексу України, викладені у постанові від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19, які є подібними до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09 липня 2018 року у справі № 727/1795/17, на неврахування яких судами попередніх інстанцій послався позивач у касаційній скарзі, Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій цих висновків.

Врахувавши зазначені висновки Верховного Суду та дослідивши умови спірного договору про співпрацю від 10 жовтня 2017 року № 17/1020, суди попередніх інстанцій дійшли правильного та обґрунтованого висновку про те, що цей договір не порушує публічний порядок. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довів існування обставин, які б свідчили про порушення спірним договором публічного порядку, не надав доказів того, що укладення цього правочину було спрямоване на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

При цьому, Верховний Суд зазначає про те, що висновки судів попередніх інстанцій в частині застосування статті 228 Цивільного кодексу України не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 09 липня 2018 року у справі № 727/1795/17, на яку послався скаржник, оскільки були зроблені з урахуванням цих висновків, про що зазначалося вище по тексту цієї постанови.

З огляду на викладене суд касаційної інстанції зазначає про те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України є необґрунтованою та не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на те, що доводи позивача, наведені у касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, а наведена ним підстава касаційного оскарження є необґрунтованою, Верховний Суд не вбачає підстав для зміни чи скасування оскаржуваних рішення Господарського суду міста Києва від 09 вересня 2024 року та постанови Північного апеляційного господарського суду від 04 грудня 2024 року у справі № 910/1153/24.

9. Судові витрати.

Зважаючи на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Крім того, Верховний Суд зазначає про те, що згідно з частиною восьмою статті 129 Господарського процесуального кодексу України заява відповідача про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з касаційним розглядом цієї справи, наведена у відзиві на касаційну скаргу, буде розглянута після подання заявником відповідних доказів розміру цих витрат протягом п`яти днів після ухвалення цієї постанови. У разі неподання заявником відповідних доказів протягом встановленого строку ця заява залишається без розгляду.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, cуд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Міністерства соціальної політики України залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 09 вересня 2024 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04 грудня 2024 року у справі № 910/1153/24 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді О. Кролевець

О. Мамалуй