Ухвала

від 24.04.2025 по справі 152/1059/24

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 152/1059/24

Провадження № 22-ц/801/950/2025

Категорія: 101

Головуючий у суді 1-ї інстанції Роздорожна А. Г.

Доповідач :Панасюк О. С.

УХВАЛА

24 квітня 2025 рокуСправа № 152/1059/24м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Панасюка О. С. (суддя доповідач),

суддів Берегового О. Ю., Шемети Т. М.,

з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,

розглядаючи у відкритому судовому засіданні цивільну справуза позовом ОСОБА_1 ,який поданийїї представницею адвокаткоюГрушко Ж.В., до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардіїУкраїни,Головне управлінняНаціональної гвардіїУкраїни,Джуринська сільськарада Жмеринськогорайону Вінницькоїобласті, про встановленняфакту проживаннята перебуванняфізичної особина утриманні за апеляційною скаргою представниці ОСОБА_1 адвокатки Грушко Ж. В. на рішенняШаргородського районногосуду Вінницькоїобласті у складі судді Роздорожної А.Г. від 07 лютого 2025 року,

в с т а н о в и в:

У липні 2024 року ОСОБА_4 через свою представницю адвокатку Грушко Ж.В. звернулася до суду з цим позовом, за яким просила встановити факт спільного проживання ОСОБА_5 разом з її батьком ОСОБА_6 у період з 02 жовтня 2014 року до дня його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 та факт перебування ОСОБА_5 на утриманні свого батька ОСОБА_6 у період з 02 жовтня 2014 року до дня його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Шаргородськогорайонного судуВінницької області від07лютого 2025року у позові відмовлено.

В апеляційній скарзі представниця ОСОБА_7 адвокатка Грушко Ж. В., посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просила рішення скасувати і ухвалити нове про задоволення позову.

Представниця ОСОБА_2 адвокатка Петришина І. А. подала відзив на апеляційну скаргу.

Апеляційний суд, заслухавши думку учасників процесу, прийшов до висновку про необхідність зупинення апеляційного провадження у справі виходячи з наступного.

Пунктом 10 частини першої статті 252 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) установлено, що у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду, суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі.

Отже підставою для зупинення провадження у справі може бути прийняття палатою, об`єднаною палатою або Великою Палатою Верховного Суду до свого розгляду іншої справи у подібних правовідносинах (стаття 403 ЦПК України).

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) зауважив, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

В іншій справі ЄСПЛ вказав, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).

Статтею 13 Конвенції визначається право людини на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріальноправові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.

Ефективність обраного засобу юридичного захисту, з практичної та законодавчої точки зору є головним критерієм його обрання. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Під захистом права розуміється застосування державою примусу, спрямоване на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, компенсація витрат, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Як визначає Верховний Суд у постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17-ц спосіб захисту права чи інтересу може бути визначено як вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи результату, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

При цьому спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Як правило суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Обрання конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (Близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц).

Надаючи правову оцінку належності обраного особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Європейської конвенції про права людини. Так у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» ЄСПЛ наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Зі змісту цих норм та висновків ЄСПЛ випливає загальне правило ефективний спосіб захисту такий, за умови застосування якого «один спір має вирішуватися судами лише один раз, по одному спору має прийматися лише одне судове рішення». Тобто після ухвалення остаточного судового рішення у справі відбувається повне відновлення порушеного, невизнаного або оспорюваного права позивача. Якщо ж для такого відновлення може виникнути необхідність у повторному зверненні за судовим захистом, такий спосіб захисту визнати ефективним неможна.

У постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

Вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження є помилковими. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав, а лише підставою для вирішення позову (відповідної матеріально-правової вимоги).

Позовна заява ОСОБА_7 взагалі не містить вимоги матеріально-правового характеру, тобто вимоги за якою можливе застосування державою примусу, спрямоване на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин (у даному випадку ОСОБА_7 , яка вважає, що має право на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей») і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною ( ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 , яка таке право заперечує), внаслідок чого відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, компенсація витрат, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2025 року справу № 308/17634/23 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. У цій справі заявниця звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту перебування онуки на утриманні загиблого військовослужбовця, метою встановлення якого зазначила: отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку із загибеллю військовослужбовця.

В ухвалі Верховний Суд виснував:

«У постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23) Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання щодо юрисдикційності вирішення питання про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з метою призначення та виплати одноразової грошової допомоги. Зазначила, що судом, встановленим законом, який розглядає справи про встановлення такого факту є загальний суд, який діє за правилами цивільного судочинства.

Водночас Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, за змістом якого будь-який факт з метою призначення та виплати одноразової грошової допомоги має розглядатися в порядку цивільного судочинства в окремому провадженні, а також фактично виснувала, що між заявниками та державою в особі відповідного органу військового управління не може бути спору про право на отримання одноразової грошової допомоги, оскільки відповідач не є суб`єктом отримання такої соціальної допомоги.

Такий підхід може мати негативні наслідки для вирішення спорів щодо призначення та виплати одноразової грошової допомоги, оскільки всупереч чинному правовому регулюванню фактично створює передумови для можливості визнання права на призначення та виплату такої допомоги в безспірному порядку. Відповідне рішення суду, ухвалене в окремому провадженні, є обов`язковим (преюдиційним) як для органів військового управління, так і для адміністративного суду у справі про оскарження рішення відповідної комісії Міноборони, ухваленого після прийняття судового рішення про встановлення в окремому провадженні за правилами цивільного судочинства відповідного факту.

Крім того, встановлення в окремому провадженні факту перебування онуки на утриманні загиблого військовослужбовця слугуватиме підставою для призначення пенсії у разі втрати годувальника, хоча загальний суд не має повноважень вирішувати такі питання.

Таким чином, без відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23), шляхом його конкретизації колегія суддів позбавлена самостійно ухвалити остаточне рішення у цій справі, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду для вирішення вказаних питань.

Конкретизація висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є формою відступлення від нього, про що свідчить практика Великої Палати Верховного Суду (див. пункт 62 постанови від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), пункт 42 постанови від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20))».

Верховний Суду складіколегії суддівДругої судовоїпалати Касаційногоцивільного суду вважав за необхідне відступити від наведеного загального висновку щодо застосування відповідних норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23) та зазначив, що:

«Ключовим питанням при вирішенні того, чи перебувала особа на утриманні загиблого (померлого) військовослужбовця, є те, чи має така особа саме як член його сім`ї право на пенсію у разі втрати годувальника. Після відмови у призначенні та виплати одноразової грошової допомоги встановлення в окремому провадженні у порядку цивільного судочинства того, що особа була утриманкою загиблого (померлого) військовослужбовця, означатиме встановлення її належності до членів його сім`ї та визнання права такої особи на отримання пенсії у разі втрати годувальника, навіть якщо цю пенсію їй держава не призначила. Проте загальний суд за правилами цивільного судочинства ні в окремому, ні у позовному провадженні не має таких повноважень.

Більше того, встановлення за правилами цивільного судочинства факту перебування особи як члена сім`ї загиблого (померлого) військовослужбовця на його утриманні може суперечити витягу з особової справи (послужного списку) цього військовослужбовця й облікової картки про склад його сім`ї, в яких він цю особу членом своєї сім`ї не вказував.

Розгляд справи в окремому провадженні за правилами цивільного судочинства неможливий за наявності спору про право, зокрема й про право на призначення й отримання одноразової грошової допомоги особою, яка стверджує, що перебувала на утриманні загиблого (померлого) військовослужбовця, та пенсії у разі втрати годувальника для неї.

Якщо особа отримала відмову у призначенні одноразової грошової допомоги чи пенсії у разі втрати годувальника, немає підстав стверджувати, що спір із повноважним органом держави, зокрема військового управління, у неї відсутній, і що фактично для збирання доказів і оскарження такого рішення в адміністративному суді вона може використовувати можливості цивільного судочинства. Те, що відповідний орган держави не може претендувати на отримання допомоги чи пенсії, не означає, що він у кожному випадку від імені держави висловлює згоду з призначенням таких соціальних виплат. Тому в особи може виникати спір із державою в особі такого суб`єкта владних повноважень щодо призначення та виплати вказаних допомоги і пенсії.

Чинне законодавство не дає підстав для висновку про те, що встановлення факту перебування на утриманні померлого (загиблого) військовослужбовця для цілей призначення та виплати одноразової грошової допомоги чи пенсії у разі втрати годувальника можливе на підставі рішення загального суду в окремому чи позовному провадженні в порядку цивільного судочинства.

Не можна ініціювати судове провадження у порядку цивільного судочинства з метою оцінки обставин (фактів), які становлять предмет доказування у провадженні в порядку адміністративного судочинства, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу в такому провадженні належним і допустимим.

Можливість встановлення певного юридичного факту у цивільному судочинстві передбачена для іншої мети, ніж вирішення спору, зокрема й адміністративного спору щодо призначення та виплати одноразової грошової допомоги, крім випадків, передбачених законом. Такий винятковий випадок передбачений статтею 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в редакції Закону № 3515-IX від 09 грудня 2023 року лише щодо факту проживання однією сім`єю жінки (чоловіка) із загиблим (померлим) військовослужбовцем, які не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.

Спір про право на одноразову грошову допомогу (її призначення та виплату) чи про право на отримання пенсії у разі втрати годувальника належить до юрисдикції адміністративного суду. Встановлення відповідного факту є необхідним та можливим під час розгляду справи в суді адміністративної юрисдикції у зв`язку з оскарженням рішення (дій/бездіяльності) суб`єкта владних повноважень про відмову у здійсненні такої виплати. У такому випадку факт перебування заявника на утриманні загиблого (померлого) військовослужбовця є підставою адміністративного позову, а не його предметом. Цей юридично значимий факт як одна з фактичних підстав позову належить до предмета доказування та підлягає встановленню під час вирішення публічно-правового спору в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, не можна розглядати у цивільному судочинстві заяви про встановлення фактів з метою призначення та виплати одноразової грошової допомоги за загиблого (померлого) військовослужбовця після відмови у її призначенні органом військового управління або за встановлення спору про право з державою в особі такого органу, крім випадків, передбачених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Разом з тим, не виключається вирішення питання про встановлення таких фактів у цивільному судочинстві в порядку позовного провадження за відсутності спору з органом військового управління, але за наявності інших заінтересованих осіб, які претендують на отримання одноразової грошової допомоги, та спору між ними щодо права на призначення й отримання цієї допомоги».

Оскільки Велика Палата Верховного Суду має серед іншого у справі № 308/17634/23 дати відповідь на питання про можливість розгляду в порядку позовного провадження вимоги про встановлення відповідного юридичного факту, від якого залежить право особи на отримання одноразової грошової допомоги, то провадження у справі необхідно зупинити до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 308/17634/23.

Керуючись статтями 252, 253, 260ЦПК України суд

п о с т а н о в и в:

Зупинити апеляційне провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 ,який поданийїї представницею адвокаткоюГрушко Ж.В., до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардіїУкраїни,Головне управлінняНаціональної гвардіїУкраїни,Джуринська сільськарада Жмеринськогорайону Вінницькоїобласті, про встановленняфакту проживаннята перебуванняфізичної особина утриманні до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду цивільної справи № 308/17634/23.

Ухвала суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

(Повний текст судового рішення виготовлено 24 квітня 2025 року).

Головуючий О. С. Панасюк

Судді: О. Ю. Береговий

Т. М. Шемета