Постанова

від 28.08.2024 по справі 357/10696/23

НЕ ВКАЗАНО

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 357/10696/23

Апеляційне провадження

№22-ц/824/9151/2024

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Ящуку Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області (суддя Ярмола О.Я.) від 6 лютого 2024 року у цивільній справі за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та стягнення заборгованості,

встановив:

у вересні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому, з врахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просив виселити відповідачок з кімнати АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення; стягнути з відповідачок заборгованість за отримані комунальні послуги на загальну суму 14 685,46грн.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що на його балансі перебуває казерменно-житловий фонд комунальних споруд та обладнання, квартирного майна, в тому числі гуртожиток по АДРЕСА_2 , згідно акту приймання-передачі, затвердженого начальником КЕУ від 9 лютого 2006 року. Вказаний гуртожиток призначений для проживання військовослужбовців та членів їх сімей.

Позивач посилався на те, що ОСОБА_3 , як колишній дружині військовослужбовця, разом з онукою ОСОБА_4 , було надано ордер № 16 від 13 квітня 2009 року на тимчасове проживання у кімнаті № 25 вказаного гуртожитку . При цьому, будь-які рішення щодо постановки на квартирний облік для отримання житлового приміщення для постійного проживання членами сім`ї ОСОБА_3 не приймались.

Позивач зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, а кімнатою № 25 за вказаною адресою продовжили користуватись її онука - ОСОБА_2 та її донька - ОСОБА_1 , що були зареєстровані у цій кімнаті. При цьому вказані особи не перебувають у трудових чи будь-яких інших стосунках з позивачем чи структурами Збройних Сил України та Міністерства оборони України, а відтак не входять до кола осіб, яких не може бути виселено із службового житла без надання іншого житлового приміщення.

Крім цього, позивач зазначав, що відповідачки з 1 червня 2022 року не здійснювали

оплату за спожиті житлово-комунальні послуги, у зв`язку з чим станом на 1 серпня 2023 року мають заборгованість у розмірі 14 685,46грн. Житлове приміщення використовується відповідачками на договірних умовах згідно договору про надання житлово-комунальних послуг № 727 від 28 грудня 2021 року, відповідно до п. 13.2 якого передбачено відповідальність в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний день прострочки оплати отриманих комунальних послуг.

Також позивач вважав, що на підставі частини 2 статті 625 ЦК України, відповідачки зобов`язані сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за увесь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 6 лютого 2024 року позов задоволено. Виселено без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з кімнати АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква заборгованість за житлово-комунальні послуги в сумі 14 685грн 46коп. та судові витрати по справі в сумі 5 368грн, тобто по 2 684грн з кожного відповідача.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 простять рішення суду в частині задоволення позовних вимоги про їх виселення скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовити, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідачки зазначають, що ордер, на який посилається позивач, був виданий лише у 2009 році, тоді як вони проживають у вказаному гуртожитку з 2002 року. Тобто вони проживали у гуртожитку на законних підставах ще до видачі позивачем зазначеного ордеру, тому сама його видача була не актуальною та не мала правових наслідків.

Також відповідачки, посилаючись на статтю 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також практику ЄСПЛ, зазначають, що вказана кімната є їх єдиним житлом, в якому вони проживають протягом тривалого часу, тому їх виселення з цієї кімнати є невиправданим втручанням в приватну власність особи та неповагою до житла в розумінні Конвенції.

Крім цього, відповідачки вважають, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, зокрема статті 263 ЦПК України, не навівши в рішенні ані їх доводів по суті спору, ані мотивів, з яких такі доводи було відхилено.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Квартирно-експлуатаційного відділу міста Біла Церква - Ігор Горобець просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що наведена відповідачками практика ЄСПЛ не може бути підставою для скасування рішення суду, оскільки статтею 125 ЖК України в імперативній формі визначено перелік осіб, які не можуть бути виселені без надання іншого житла, однак відповідачки не відносять до таких категорій осіб.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідачок, які підтримали апеляційну скаргу, пояснення представника позивача - Виштак Ю.М., який просив залишити рішення суду без мін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом установлено і матеріалами справи підтверджено, що відповідно до рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради Київської області жилий будинок АДРЕСА_2 перебуває на балансі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква та зареєстрований, як гуртожиток.

13 квітня 2009 року ОСОБА_3 отримала ордер № 16 на зайняття в сімейному гуртожитку військової частини НОМЕР_1 кімнати АДРЕСА_4 , в графі «склад сім`ї» вказано онуку ОСОБА_2 .

Відповідачі у справі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстровані та фактично проживають в кімнаті АДРЕСА_5 .

28 грудня 2021 року між КЕВ м. Біла Церква та ОСОБА_3 укладено договір № 727 про надання житлово-комунальних послуг, згідно пункту 1 якого, виконавець надає споживачеві послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, централізованого водопостачання та водовідведення, постачання електричної енергії, вивозу та захоронення побутового сміття, централізованого теплопостачання у гуртожитку, а споживач - зобов`язується своєчасно оплатити такі послуги за встановленим тарифом у строки і на умовах, що передбачені цим договором та чинним законодавством України.

Згідно з пунктом 2 вказаного договору у кімнаті проживає споживач та члени його сім`ї, а саме: онука - ОСОБА_2 та дочка - ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

Позивач направив на адресу відповідачів досудове повідомлення № 623 від 16 березня 2023 року про необхідність сплатити заборгованість з оплати житлово-комунальних послуг та звільнити житлове приміщення.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що проживання в гуртожитку було надано ОСОБА_3 тимчасово, як колишній дружині військовослужбовця та особі, яка перебувала у трудових відносинах з Квартирно-експлуатаційним відділом. Жодних наказів чи рішень щодо постановки ОСОБА_3 чи членів її сім`ї на квартирний облік не приймалося. Оскільки ОСОБА_3 померла, а відповідачі не перебувають у трудових чи службових відносинах з позивачем чи іншими структурами ЗС/МО України, то суд, з посиланням на статті 116, 132 ЖК України, дійшов висновку про наявність підстав для їх виселення без надання іншого житлового приміщення.

Також суд зазначив, що позивачем надані докази не сплати відповідачками за надані житлово-комунальні послуги.

Рішення суду в частині задоволення вимоги позову про стягнення з відповідачок заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг в апеляційному порядку не оскаржується, тому відповідно до положень частини 1 статті 367 ЦПК України колегією суддів не переглядається.

Проте, колегія суддів не погоджується з висновком суду про наявність правових підстав для виселення відповідачок з таких підстав.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Відповідно до частини другої статті 128, статті 129 ЖК України жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації та відповідного профспілкового комітету, на підставі якого громадянинові видається спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

Задовольняючи вимогу позову про виселення відповідачів із кімнати в гуртожитку

без надання їм іншого житла, суд, як на підставу такого виселення, послався на статті 116,

132 ЖК України.

Так, за змістом статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов`язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною.

Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Отже, статтею 116 ЖК України фактично передбачено декілька окремих підстав для виселення осіб із займаного житлового приміщення без надання іншого житла, як-от: 1) систематичне руйнування чи псування житла; 2) використання його не за призначенням; 3) систематичне порушення правил співжиття; 4) самоправне зайняття житлового приміщення.

Колегія суддів зазначає, що відповідачі вселилися до кімнати в гуртожитку як члени сім`ї наймача ОСОБА_3 , яка у 2009 році отримала ордер на відповідне приміщення. Відтак відповідачі проживають у кімнаті АДРЕСА_5 за наявності належної правової підстави і не можуть уважатися такими, що самоправно її зайняли.

Крім того, судом не встановлено обставин систематичного руйнування чи псування відповідачками житла або порушення ними правил співжиття, а позивач на такі факти не посилався.

Що стосується такої підстави для виселення, як використання житла не за цільовим призначенням, то, на переконання колегії суддів, законодавець, вживши таке формулювання, ввів заборону на використання житла як нежитлового приміщення чи у інший невластивий житловому фонду спосіб.

Якщо ж розглядати «призначення» житла у вузькому сенсі, то спірний гуртожиток призначений для проживання у ньому військовослужбовців, працівників Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква та інших структур ЗС/МО України, а також членів їх сімей. Оскільки відповідачки вселилися до спірного житлового приміщення, як члени сім`ї особи, яка перебувала в трудових відносинах з Квартирно-експлуатаційним відділом м. Біла Церква, то так само не можуть вважатися такими, що використовують його не за призначенням.

До того ж для застосування приписів частини першої статті 116 ЖК України обов`язковою умовою є попереднє вжиття заходів запобігання і громадського впливу, які виявились безрезультатними, чого в даній справі не встановлено.

Що стосується посилання суду на статтю 132 ЖК України, то колегія суддів зазначає наступне.

Так, відповідно до частин першої-третьої зазначеної норми права, сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням.

Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни

або вчинення злочину.

Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Тобто, для виселення особи з кімнати в гуртожитку без надання іншого житлового приміщення необхідно встановити, що підставою її вселення була сезонна чи тимчасова робота (навчання) або постійні трудові відносини, причиною припинення яких стало звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.

У даній справі відповідачі, як уже зазначалося, вселилися до кімнати в гуртожитку як члени сім`ї наймача ОСОБА_3 , яка перебувала у безстрокових трудових відносинах з Квартирно-експлуатаційним відділом м. Біла Церква. Обставин її звільнення з роботи за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину судом під час розгляду справи не встановлено.

За таких обставин відсутні підстави для виселення членів сім`ї ОСОБА_3 із займаного ними житла на підставі статті 132 ЖК України без надання іншого житлового приміщення.

Посилання суду першої інстанції на Інструкцію з організації забезпечення військовослужбовців ЗСУ та членів їх сімей житловими приміщеннями, за змістом якої виселенню без надання іншого житла підлягають колишні члени сімей наймачів (військовослужбовців), є необґрунтованим, оскільки в силу приписів частини четвертої статті 9 ЖК України підстави для виселення (а тим паче - для виселення без надання іншого житлового приміщення) мають бути прямо передбачені законом (а не підзаконними чи локальними актами).

Крім того, заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про неможливість виселення осіб із приміщення, до якого вони законно вселилися та яке є їх єдиним житлом.

Зокрема, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс

заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що «коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар.

Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу

пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції.

У даній справі, встановивши, що відповідачі: 1) зайняли житлове приміщення в гуртожитку на підставі ордеру як члени сім`ї ОСОБА_3 , яка перебувала у трудових відносинах з балансоутримувачем будинку; 2) понад 20 років проживали в кімнаті № 25 без будь-яких заперечень з боку власника/балансоутримувача будинку; 3) не мають у власності іншого житла, апеляційний суд вважає, що відсутні підстави для їх виселення із займаної кімнати без надання іншого житлового приміщення, оскільки такий захід буде явно непропорційним переслідуваній меті та не є необхідним у демократичному суспільстві.

Необхідність застосування положень Конвенції та практики ЄСПЛ до правовідносин щодо користування державним житловим фондом загалом та гуртожитків зокрема підтверджена Верховним Судом у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 759/1078/17.

Суд першої інстанції на вказані обставини уваги не звернув, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про виселення відповідачок.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, не оцінив надані докази, неправильно застосував норми матеріального права при вирішенні позовної вимоги про виселення, тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України з позивача на користь кожної з відповідачок підлягає стягненню сплачений ними судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 4 026грн кожній.

Керуючись статтями 367, 374 ,76, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 6 лютого 2024 року в частині задоволення позовних вимог про виселення скасувати, ухваливши в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про виселення відмовити.

Стягнути з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква, ЄДРПОУ 08167863, яке знаходиться у місті Біла Церква, вул. Ярмаркова, 1, на користь ОСОБА_2 , ПНОКПП НОМЕР_2 , яка проживає у АДРЕСА_6 , 4 026грн сплаченого судового збору.

Стягнути з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква, ЄДРПОУ 08167863, яке знаходиться у місті Біла Церква, вул. Ярмаркова, 1, на користь ОСОБА_1 , ПНОКПП НОМЕР_3 , яка проживає у АДРЕСА_6 , 4 026грн сплаченого судового збору.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 25 квітня 2025 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук