Постанова

від 30.04.2025 по справі 906/29/25

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2025 року Справа № 906/29/25

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Маціщук А.В. , суддя Бучинська Г.Б.

секретар судового засідання Черначук А.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Вест Ойл Груп" на рішення Господарського суду Житомирської області у справі № 906/29/25 від 21 лютого 2025 року (суддя Тимошенко О.М.)

час та місце ухвалення рішення: 21 лютого 2025 року; майдан Путятинський, 3/65, повний текст рішення складено 21 лютого 2025 року

за позовом Керівника Бердичівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі

Семенівської сільської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вест Ойл Груп"

про стягнення 1 200 630 грн 35 коп.

за участю представників сторін:

від Прокурора - Гіліс І.В.;

від Позивача - не з`явився;

від Відповідача - Мороз О.В..

ВСТАНОВИВ:

Керівник Бердичівської окружної прокуратури (надалі - Прокурор) в інтересах держави в особі Семенівської сільської ради (надалі Позивач) звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вест Ойл Груп" (надалі Відповідач) про стягнення 1200630 грн 35 коп. безпідставно збережених коштів орендної плати за користування земельною ділянкою за 2024 рік.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Відповідачу належить нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 1820882400:03:000:0695, площею 3,7545 Га. Прокурор вказує, що з моменту набуття права власності на нерухоме майно Відповідач користувався земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та оплати орендної плати, що є порушенням статті 125 Земельного кодексу України та просить стягнути з Відповідача борг на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 21 лютого 2025 року позов задоволено частково та стягнуто з Відповідача на користь Позивача 1148429 грн 04 коп. боргу. Судом відмовлено в задоволенні позову в частині вимоги про стягнення 52201 грн 31 коп. боргу.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що відповідно до інформації з Державного земельного кадастру відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 1820882400:03:000:0695 були внесені до Державного земельного кадастру 9 жовтня 2018 року. Вказано, що судом встановлено, що у користуванні Відповідача перебуває сформована земельна ділянка, із визначеною площею, присвоєним кадастровим номером та адресою, з чого зроблено висновок, що зазначена земельна ділянка цілком відповідає ознакам об`єкта цивільних прав, може виступати у якості предмета відповідного договору купівлі-продажу та/чи оренди.

Місцевий господарський суд зазначив, що ставка орендної плати, яка застосовується для розрахунку - 9% від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки (з 1 січня 2024 року по 30 листопада 2024 року) та що згідно розрахунку боргу нараховано 1879247 грн 32 коп., добровільно сплачено 522013 грн 10 коп. (з січня по жовтень 2024) визначивши, що сума боргу становить 1200630 грн 35 коп.. При цьому суд констатує, що згідно вимог позовної заяви, Прокурор просить стягнути з Відповідача орендну плату за період з 1 січня 2024 року по 30 листопада 2024 року, тобто за 11 місяців (156603,95х11=1722643,45). До того ж, суд першої інстанції вказав, що згідно довідки АТ "Банк інвестицій та заощаджень" №06-4/25/48/48, Відповідач сплатив земельний податок 27 грудня 2024 року за листопад 2024 року на суму 52201 грн 31 коп., про що не вказано у розрахунку боргу Позивача. З даного місцевий господарський суд виснував, що сума безпідставно збережених коштів за час фактичного користування Відповідачем спірною земельною ділянкою за період з 1 січня 2024 року по 30 листопада 2024 року становить 1148429 грн 04 коп., у зв`язку з чим вимоги Позивача в цій частині судом задоволено.

Не погоджуючи з рішенням суду першої інстанції, Відповідач звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 21 лютого 2025 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Скаржник зазначає, що Відповідач був позбавлений можливості оформити земельну ділянку до 12 вересня 2024 року, у зв`язку з відсутністю державної реєстрації права власності не неї, оскільки саме 12 вересня 2024 року Позивач оформив право власності на земельну ділянку. Вважає, що оскільки державна реєстрація права власності Позивача на земельну ділянку 1820882400:03:000:0695 була здійснена лише 12 вересня 2024 року, належною формою плати за таку земельну ділянку по 12 вересня 2025 року був виключно земельний податок. Відповідач зазначає, що він як власник нерухомого майна є фактичним постійним землекористувачем та що не маючи змоги оформити права на земельну ділянку у зв`язку з відсутністю державної реєстрації права власності на неї, Відповідач сплачував земельний податок за земельну ділянку 1820882400:03:000:0695.

Окрім того, як вказує Відповідач в апеляційній скарзі, рішенням № 255 встановлено, що для земель з цільовим призначенням 12.11 (для розміщення та експлуатації об`єктів дорожнього сервісу) ставка земельного податку для юридичних осіб становить 3 % нормативної грошової оцінки. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки 1820882400:03:000:0695 згідно витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земель району від 19 жовтня 2018 року становить 15 705 370 грн 58 коп.. Відтак, на переконання апелянта сплата земельного податку має здійснюватися Відповідачем в розмірі 3 % нормативної грошової оцінки (з урахуванням коефіцієнта індексації).

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 24 березня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача. Запропоновано Позивачу в строк протягом 7 днів з дня вручення даної ухвали надати до канцелярії суду відзив на апеляційну скаргу з доказами його (доданих до нього документів) надсилання в порядку частини 2 статті 263 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою апеляційного господарського суду від 11 квітня 2025 року в справі №906/29/25 проведення підготовчих дій закінчено, розгляд апеляційних скарг призначено на 30 квітня 2025 року об 15:15 год.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 25 квітня 2025 року заяву представника Відповідача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволеною.

В судове засідання від 30 квітня 2025 року представник Позивача не з`явився.

Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Разом з тим, суд констатує, що ухвалою суду (від 11 квітня 2025 року) сторони повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи (в розумінні частини 2 статті 120 Господарського процесуального кодексу України) та не викликалися (в розумінні частини 1 статті 120 Господарського процесуального України).

При цьому сторони належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

В той же час, згідно пункту 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

З огляду на вказану норму процесу та описані вище обставини, апеляційний господарський суд вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу без участі представника Позивача за наявними в справі матеріалами.

При цьому суд констатує, що згідно з частинами 1 та 2, пунктами 1, 2, 6, 8-11 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи вищевказане суд констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі.

Відтак, колегія суду вважає за можливе провести розгляд апеляційних скарг за відсутності представника Позивача.

В судовому засіданні від 30 квітня 2025 року, яке відбулося в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, представник Відповідача просив скасувати рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Представник Відповідача зазначив, що Відповідач був позбавлений можливості оформити земельну ділянку до 12 вересня 2024 року, у зв`язку з відсутністю державної реєстрації права власності на неї, оскільки саме 12 вересня 2024 року Позивач оформив право власності на земельну ділянку. Вважає, що оскільки державна реєстрація права власності Позивача на земельну ділянку 1820882400:03:000:0695 була здійснена лише 12 вересня 2024 року, належною формою плати за таку земельну ділянку по 12 вересня 2025 року був виключно земельний податок. Представник зазначає, що Відповідач як власник нерухомого майна є фактичним постійним землекористувачем, не маючи змоги оформити права на земельну ділянку у зв`язку з відсутністю державної реєстрації права власності на неї, з огляду на що сплачував земельний податок за земельну ділянку 1820882400:03:000:0695.

В судовому засіданні від 30 квітня 2025 року Прокурор заперечив доводів апеляційної скарги Відповідача та просив рішення Господарського суду Житомирської області залишити без змін. Прокурор вказав, що Відповідачу належить нерухоме майно, яке знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 1820882400:03:000:0695, площею 3,7545 Га. Прокурор констатував, що з моменту набуття права власності на нерухоме майно Відповідач користувався земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та оплати орендної плати, що є порушенням статті 125 Земельного кодексу України.

Заслухавши пояснення представників Відповідача, Прокурора, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги Відповідача стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів Північнозахідного апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що апеляційну скаргу Відповідача слід залишитти без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. При цьому колегія виходила з наступного.

Як вбачається з доказів, долучених до матеріалів справи, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підставі рішення Господарського суду Рівненської області від 18 серпня 2016 року за №15/216 Відповідачу належить на праві власності об`єкт нерухомого майна: комплекс "Нафтобаза" (будівля прохідної А-1 загальною площею 39 кв.м., будівля складу Г-1 загальною площею 274,9 кв.м. та будівля насосної Д-1 загальною площею 47,1 кв.м.), що знаходиться за адресою: Житомирська область, Бердичівський район, с. Іванківці, комплекс будівель і споруд №7, будинок, 1 (а.с.96).

Вказане нерухоме майно знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 1820882400:03:000:0695, площею 3,7545 Га, яка зареєстрована в Державному земельному кадастрі 9 жовтня 2018 року.

Право власності на земельну ділянку 1820882400:03:000:0695 зареєстроване за Позивачем 12 вересня 2024 року.

25 вересня 2024 року Позивач звернувся листом №579 від 25 вересня 2024 року до Відповідача про необхідність укладення Договору оренди землі (а.с. 183).

Заявою №419 від 29 жовтня 2024 року Відповідач просив Позивача надати дозвіл на зміну цільового призначення вказаної земельної ділянки (а.с. 184).

Сторони не уклали договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1820882400:03:000:0695 про що не заперечив і сам Відповідач.

Натомість Відповідач сплачував земельний податок, про що не заперечили учасники справи.

Прокурор зазначає, що замість орендної плати за землю, яка нарахована за період з 1 січня 2024 року по 30 листопада 2024 року на суму 1879247 грн 32 коп., Відповідач сплатив у вигляді земельного податку 522013 грн 10 коп., тому борг за користування землею становить 1200630 грн 35 коп., що з позиції Прокурора і стало підставою для звернення з даним позовом до суду.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних даних справи.

За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.

Частиною 1 статті 93 і статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Пунктом "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України, землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату.

Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Підпунктами 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Отже, законодавець розмежовує поняття "земельний податок" та "орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності" залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.

Водночас згідно зі статтями 122-124 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі".

Оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Подібний правовий висновок викладено також і у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року в справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року в справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року в справі № 320/5877/17.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

Зважаючи на доводи апеляційної скарги щодо того, що спірна земельна ділянка до 12 вересня 2024 року не була об`єктом цивільних прав (оскільки лише 12 вересня 2024 року за Позивачем зареєстровано речове право власності на дану земельну ділянку), а відтак і не могла бути об`єктом оренди, суд апеляційної інстанції зауважує таке.

Із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Верховний Суд неодноразово викладав правову позицію, згідно з якою для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статтей 1212- 1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований, необхідно насамперед з`ясувати: фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача; площу земельної ділянки; суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки); період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.

Отже, встановлення саме таких обставин входить до предмета доказування у межах вирішення спору у цій справі.

Згідно із частинами 1 - 4, 9 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6, 7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.

Аналогічну правову позицію також викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі №922/1646/20 та від 4 березня 2021 року в справі №922/3463/19.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що з моменту реєстрації Відповідачем права власності на нерухоме майно (28 листопада 2016 року), право користування земельною ділянкою чи то у спосіб набуття її у власність, чи у спосіб укладання договору оренди у 2024 році (спірний період) оформлено не було, тобто правова підстава для користування земельною ділянкою відсутня. До моменту такого оформлення Позивач, як власник земельної ділянки не має втрачати тих доходів, які він міг би отримувати, якщо б щодо зазначеної земельної ділянки було укладено договір оренди.

Відповідно до інформації з Державного земельного кадастру відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 1820882400:03:000:0695 були внесені до Державного земельного кадастру 9 жовтня 2018 року. Що ж до реєстрації речового права Позивача на спірну земельну ділянку 12 вересня 2024 року (з огляду на відсутність таких відомостей раніше, Відповідач не мав можливості звернутися із заявою про укладення договору оренди), на що акцентується увага Відповідача як на підставу відмови від задоволення позовних вимог, то колегія суддів звертає увагу апелянта на наступне.

В силу дії пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.

Як передбачено у пункті 6 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" , "у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:

у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами; за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками".

За змістом пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом.

Отже, беручи до уваги наведені положення Конституції України, ЗК України і пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, Позивач є власником спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах населеного пункту, а відсутність державної реєстрації речового права не впливає на обставини виникнення права комунальної власності на неї.

Цьому висновку відповідає також положення пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI: "державна реєстрація речових прав на земельні ділянки… здійснюється в порядку, встановленому законом", що з урахуванням змісту пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону 5245-VI лише визначає порядок державної реєстрації права, однак не змінює моменту, з якого земля вважається комунальною власністю відповідних територіальних громад в силу закону.

За таких підстав колегія суду вважає, що правом власності на спірну земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, Позивач наділений в силу закону. При цьому за змістом пунктів 1, 3, 7, 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VІ державну реєстрацію речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності об`єктивно не можна було здійснити раніше, ніж із часу розмежування земель державної та комунальної власності, тобто до 1 січня 2013 року. Водночас відсутність державної реєстрації речового права на спірну земельну ділянку після 1 січня 2013 року не впливає на обставини виникнення та наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку. Наведене повністю спростовує твердження скаржника про те, що право комунальної власності на конкретну земельну ділянку в межах населеного пункту виникає з моменту державної реєстрації цього речового права.

Прийшовши до відповідного висновку суд апеляційної інстанції врахував правову позицію наведену в постанові Верховного Суду від 30 січня 2024 року по справі № 910/10103/23.

Окрім того колегія суддів констатує, що спірна земельна ділянка перейшла 27 травня 2021 року (з дня набрання чинності пунктом 24 розділ Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України) до комунальної власності Семенівської територіальної громади області в особі Позивача.

Орендна плата за користування землею комунальної власності за своїм правовим статусом є обов`язковим платежем, який орендар вносить орендодавцю, а також це і податок, який справляється у формі земельного податку.

Подвійний статус орендної плати зумовлює ту обставину, що при визначенні її розміру, окрім норм цивільного та земельного законодавства необхідно враховувати і вимоги Податкового кодексу України (псхожі правові висновки містить і Постанова Великої Палати ВС від 9 листопада 2021 року в справі № 635/4233/19).

Отже орендна плата, як місцевий податок (податок на майно), зараховується до бюджету відповідної сільської територіальної громади за місцем розташування земельної ділянки, тобто у спірних правовідносинах вигодонабувачем доходу від земельної ділянки у формі орендної плати є саме територіальна громада в особі сільської ради.

Так, підпунктом 58 пункту 4 розділу І вказаного Закону №1423-IX внесено зміни до розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України, зокрема, доповнено пунктом 24, відповідно до якого з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель визначених законом. З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.

Крім того, відповідно до частин 1 та 5 статті 148-1 Земельного кодексу України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.

Вимоги цієї статті також поширюються на випадки переходу повноважень з розпорядження земельними ділянками державної власності від одного органу до іншого, а також при переході права власності на земельні ділянки від держави до територіальної громади і навпаки, та при переході права власності на земельні ділянки від однієї територіальної громади до іншої.

За вказаних обставин, є підстави для висновку про те, що у правовідносинах зі спірною земельною ділянкою до Позивача в силу норм частин 1 та 5 статті 148-1 Земельного кодексу України перейшли усі права та обов`язки власника, тобто має місце універсальне правонаступництво кредитора.

Колегія суду зазначає, що у статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наведено дефініцію поняття "державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно з якою державна реєстрація - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державна реєстрація є не підставою набуття права власності, а лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, і ототожнювати факт набуття права власності із фактом його державної реєстрації не можна. Досліджуючи обставини наявності в особи права власності, насамперед необхідно з`ясувати підстави, з яких особа набула такого права, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, що зумовлює визнання права власності, а не підставою набуття цього права. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2018 року в справі № 917/553/17.

Крім цього, апеляційний господарський суд акцентує увагу на тому, що у разі виникнення спору щодо приналежності земельної ділянки в межах населеного пункту до комунальної власності або відповідних доводів особи, яка заперечує це, судам слід виходити з того, що за умов правового регулювання статті 83 Земельного кодексу України право власності територіальної громади (комунальної власності) на земельні ділянки в межах населених пунктів є спростовною презумпцією.

Обов`язок щодо спростування цієї презумпції належними, допустимими та достовірними доказами покладається саме на ту особу, яка її заперечує, а оцінка таких доказів здійснюється судами з урахуванням вимог статті 86 Господарського процесуального кодексу України. При цьому для особи, яка заперечує цю обставину, не достатньо лише послатися на те, що спірна земельна ділянка не є комунальною власністю, переклавши тягар доведення на орган місцевого самоврядування (у цій справі Позивача), а необхідно саме спростувати зазначену презумпцію.

Таким чином, судом апеляційної інстанції встановлено, що у користуванні Відповідача перебуває сформована земельна ділянка, із визначеною площею, присвоєним кадастровим номером та адресою, отже зазначена земельна ділянка цілком відповідає ознакам об`єкта цивільних прав, може виступати у якості предмета відповідного договору купівлі-продажу та/чи оренди.

Згідно витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 10 вересня 2024 року нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 1820882400:03:000:0695 становить 20888143 грн.

Відповідно до пунктів 289.1, 289.2 статті 289 Податкового кодексу України для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення за станом на 1 січня поточного року, що визначається за певною формулою.

Отже, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки підставою для перегляду розміру орендної плати, який у будь-якому разі не може бути меншим ніж установлено положеннями підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України.

Обов`язковими для визначення орендної плати є відомості у витягах з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок.

Аналогічна правова позиція наведена також і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі № 320/5877/17 (пункт 71), а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року в справі №629/4628/16-ц.

Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів "Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель" від 23 липня 2010 року № 548, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 1 листопада 2010 року за № 1011/1806, передбачено класифікацію видів цільового призначення земель (КВЦПЗ) на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, видом господарської діяльності, типами забудови, типами особливо цінних об`єктів.

Видача витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки конкретної земельної ділянки не передбачає можливість вибору суб`єктом владних повноважень на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, оскільки є єдиним законодавчо закріпленим варіантом поведінки відповідача при оформленні даних про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки. Визначення у витязі коефіцієнта, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (Кф), є обов`язковим і розмір цього коефіцієнта має відповідати Порядку №489.

Аналогічну правову позицію викладено і в постанові Верховного Суду від 29 вересня 2022 року №160/2366/19.

Отже, аналізуючи наведене вище, суд апеляційної інстанції зауважує, що витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки є належним та допустимим доказом, що підтверджує дані про нормативну грошову оцінку (вартість земельної ділянки), а інформація (дані), визначена у цьому витязі, є обов`язковою під час проведення розрахунку (визначення) орендної плати, суми, яку мав отримати власник земельної ділянки за звичайних умов.

Аналогічна правова позиція наведена в постанові від 7 липня 2023 року Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/779/22.

Такий самий правовий висновок викладено і у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року в справі №629/4628/16-ц та від 20 вересня 2018 року в справі №925/230/17. Крім того, у постанові від 5 серпня 2022 року в справі №922/2060/20 Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зазначив, що із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване.

В той же час, зважаючи на доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для встановлення ставки в розмірі 9% нормативної грошової оцінки, з огляду на ніби-то правильне її визначенні в розмірі 3%, то колегія суддів зауважує таке.

Відповідно до підпунктів 288.5.1, 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою розміру земельного податку: для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх норма тивної грошової оцінки та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

Рішенням Позивача від 31 травня 2023 року №718 "Про встановлення ставок орендної плати на території Позивача" для земельних ділянок з цільовим призначенням - 12.11 "Для розміщення та експлуатації об`єктів дорожнього сервісу" встановлено розмір орендної плати в розмірі 9 відсотків від діючої нормативної грошової оцінки землі в рік, що відповідає вимогам Податкового кодексу України.

Ставка орендної плати, яка застосовується для розрахунку складає 9% від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки (з 1 січня 2024 року по 30 листопада 2024 року).

Згідно розрахунку боргу за період з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року (тобто за 12 місяців), нараховано 1879247 грн 32 коп.. В той же час, встановлено судом, що добровільно Відповідачем сплачено 522013 грн 10 коп. (з січня по жовтень 2024). Відтак сума боргу за спірний період становить 1200630 грн 35 коп. (а.с. 88).

Однак, згідно вимог позовної заяви, Прокурор просить стягнути з Відповідача орендну плату за період з 1 січня 2024 року по 30 листопада 2024 року в сумі 1722643 грн 45 коп., тобто за 11 місяців (156603,95 х 11).

Водночас, як встановлено судом, згідно довідки АТ "Банк інвестицій та заощаджень" №06-4/25/48/48, Відповідач сплатив земельний податок 27 грудня 2024 року за листопад 2024 в сумі 52201 грн 31 коп., про що не зазначено в розрахунку боргу Позивача (а.с. 178).

Таким чином, Відповідач сплатив у 2024 році за землю 574214 грн 41 коп..

Отже, сума безпідставно збережених коштів за час фактичного користування Відповідачем спірною земельною ділянкою за період з 1 січня 2024 року по 30 листопада 2024 року, становить 1148429 грн 04 коп. (1722643 грн 45 коп. 574214 грн 41 коп. = 1148429 грн 04 коп.), у зв`язку з чим вимоги Позивача підлягають частковому задоволенню у визначеній сумі.

З огляду на встановлені обставини справи, враховуючи приписи статті 1214 Цивільного кодексу України, колегія суддів приходить до висновку, що вимога Позивача про стягнення з Відповідача 1200630 грн 35 коп. доходів від використання майна, яке набуто без правової підстави, підлягає до задоволення частково на суму 1148429 грн 04 коп. Відповідно, у задоволенні позову про стягнення з Відповідача 52201 грн 31 коп. слід відмовити за безпідставністю.

Відповідне рішення й було прийняте місцевим господарським судом.

Відтак приймаючи таке рішення Північно-західний апеляційний господарський суд залишає оспорюване рішення місцевого господарського суду без змін.

Таким чином, колегія суддів вважає посилання Відповідача, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Відтак апеляційний господарський суд відмовляє в задоволенні апеляційної скарги Відповідача, а відтак залишає без змін оспорюване рішення.

Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги на рішення суду покладаються на Відповідача, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 129, 275-277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вест Ойл Груп" на рішення Господарського суду Житомирської області у справі № 906/29/25 від 21 лютого 2025 року - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Житомирської області у справі № 906/29/25 від 21 лютого 2025 року - залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Відповідно до частини 3 статті 287 ГПК України, дана справа не підлягає касаційному оскарженню, окрім випадків, визначених у підпунктах а, б, в, г пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України.

5. Справу №906/29/25 повернути Господарському суду Житомирської області.

Повний текст постанови виготовлено 6 травня 2025 року.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Маціщук А.В.

Суддя Бучинська Г.Б.