Рішення

від 24.11.2010 по справі 7/223-09

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

7/223-09

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

21036, м. Вінниця,  Хмельницьке шосе, 7  тел. 66-03-00, 66-11-31  http://vn.arbitr.gov.ua

І м е н е м     У к р а ї н и

РІШЕННЯ

24 листопада 2010 р.           Справа 7/223-09

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Едельвейс", смт. Кирнасівка, Тульчинський район, Вінницька область.     

до:

1. Відкритого акціонерного товариства комерційний банк "Надра", м.Київ.

2.Сільськогосподарського відкритого акціонерного товариства "Птахокомбінат "Тульчинський",  смт. Кирнасівка, Тульчинський район, Вінницька область.    

про визнання недійсним договору застави

Головуючий суддя     Банасько О.О.     

Cекретар судового засідання Ольхова Т.О.

Представники

від позивача : Любавін В.О. - юрист, довіреність № 123/68/ю від 06.01.2009 року.

від відповідача - 1: Кузовлев Р.В. - представник, довіреність № 1-11-280, від 15.02.2010 року.

від відповідача - 2: Любавіна Т. Ф. - юрист, довіреність № 162 від 08.10.2010 року.

ВСТАНОВИВ :

Надійшла позовна заява про визнання недійсним договору застави від 29.03.2002 року укладеного між СВАТ "Птахокомбінат Тульчинський" та АКБ "Надра" та додаткової угоди до нього від 27.07.2002 року.

Ухвалою від 19.10.2009 року порушено провадження у справі № 7/223-09 та призначено до розгляду на 10.11.2009 року.

Відповідач 1 в судове засідання не з'явився та не виконав вимоги ухвали суду про порушення провадження у справі, при тому, що про час та місце судового засідання повідомлявся належним чином, оскільки ухвалу про порушення провадження у справі отримав 26.10.2009 року, що вбачається з поштового повідомлення № 34740.

10.11.2009 року відповідач 2 надав відзив на позовну заяву в якому не заперечує проти позову та погоджується з доводами позивача наведеними в позовній заяві (а.с.50, т.1).

Крім того відповідач 2 надав клопотання про зупинення провадження у справі, мотивоване тим, що у Житомирському апеляційному господарському суді розглядається справа № 5/121-08 з тим же предметом спору.

В судовому засіданні 10.11.2009 року розглянувши клопотання відповідача 2 про зупинення провадження у справі суд дійшов висновку про його відхилення з огляду на те, що останній не обґрунтував належним чином.

Крім того судом встановлено, що позивач та відповідач 2 не повністю виконали вимоги суду щодо надання доказів які необхідні для вирішення спору по суті з урахуванням чого та неявки відповідача 1 розгляд справи було відкладено до 10.12.2009 року.

08.12.2009 року ВАТ КБ "Надра" надіслало заперечення на позовну заяву згідно яких просить суд відмовити в позові посилаючись на відповідність оспорюваного договору вимогам законодавства, а також на пропуск позивачем строку позовної давності.

10.12.2009 року СВАТ "Птахокомбінат Тульчинський" надано клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення справи № 5/121-08 в касаційній інстанції.

Ухвалою від 10.12.2009 року зупинено провадження у справі № 7/223-09 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Едельвейс", смт. Кирнасівка, Тульчинський район, Вінницька область до Відкритого акціонерного товариства комерційний банк "Надра", м.Київ та Сільськогосподарського відкритого акціонерного товариства "Птахокомбінат "Тульчинський",  смт. Кирнасівка, Тульчинський район, Вінницька область про визнання недійсним договору застави до  закінчення касаційного перегляду рішення господарського суду Вінницької області від 30.10.2008 року у справі № 5/121-08 та постанови Житомирського апеляційного господарського від 10.11.2009 року у справі № 5/121-08.

Як встановлено судом із БД "Діловодство господарського суду" за результатами касаційного перегляду Вищим господарським судом України касаційну скаргу позивача задоволено частково, а саме постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 10.11.2009 року у справі № 5/121-08 та рішення господарського суду Вінницької області скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (постанова від 16.02.2010 року).

26.02.2010 року справа надійшла до  господарського суду Вінницької області.

Згідно резолюції голови суду справа № 5/121-08 передана  на новий розгляд судді Банасько О.О..

Рішенням господарського суду Вінницької області від 13.08.2010 року залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 07.10.2010 року в задоволенні позову у справі № 5/121-08 відмовлено.

Після надходження справи № 5/121-08 з апеляційного господарського суду обставини, що зумовили зупинення провадження у справі провадження усунено, що дає підстави суду для поновлення провадження у справі № 7/223-09 та призначенню її до розгляду.

Ухвалою від 04.11.2010 року поновлено провадження в справі та призначено  до розгляду  на 24.11.2010 року.

24.11.2010 року відповідачем 2 подано клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення справи № 5/121-08 в касаційній інстанції.

Розглянувши вказане клопотання проти якого заперечує відповідач 1, суд дійшов висновку про його відхилення виходячи з наступного.

За приписами ч.1 ст.79 ГПК України господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом, а також у разі звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Разом з тим, заявником не надано доказів перебування на розгляді в іншому суді справи № 5/121-08.

Долучена до заяви копія касаційної скарги навіть без доказів її надіслання іншим сторонам та відповідному суду достовірно не підтверджує факт перебування цієї скарги на розгляді в іншому суді.

Відхиляючи вказану скаргу суд зауважує на тому, що рішення у справі з моменту прийняття постанови апеляційною інстанцією набрало законної сили.

Також 24.11.2010 року до суду надійшли додаткові пояснення до позовної заяви в яких відповідач навів обґрунтування позовних вимог.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов (в тому рахунку і ті які були встановлені при розгляді справи № 5/121-08), оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.

26.03.2002 року між АКБ "Надра" в особі директора Кіровоградського Регіонального Управління АКБ "Надра" - Петрової В.С., яка діяла на підставі Положення про Регіональне Управління і довіреності №14/3/1-11-1197 від 18.05.2001 року (відповідач) та СВАТ "Птахокомбінат Тульчинський" в особі голови правління - Таратунського В.П., який діяв на підставі статуту (позивач) був укладений договір кредитної лінії № 80, відповідно до п.1.1. якого відповідач відкрив позивачу кредитну лінію в сумі 85000,00 доларів США строком до 16.08.2004 року із розрахунку 17 % річних (з урахуванням додаткової угоди від 25.06.2003 року (а.с.11-12, т.1).

Згідно із п.п.2.1, 2.2 договору кредитної лінії № 80 від 26.03.2002 року в якості забезпечення своєчасного повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, а також можливої пені і штрафних санкцій, передбачених даним договором, позивач надає відповідачу договір застави на основні засоби (прохідної, пташників № 1,2,4,5,6,7,8, обладнання центрального відділення по виробництву м'яса бройлерів, пташник № 8, обладнання центрального відділення по отриманню товарного яйця, які знаходяться за адресою: Вінницька область, Тульчинський район, с.Кирнасівка, вул.Леніна, 1, ліквідаційною вартістю 3654685,00 грн., завірений нотаріально строком до 27.03.2002 року. Кредит, наданий відповідачем, забезпечується всім майном і коштами, на які може бути звернено стягнення в порядку, встановленому діючим законодавством України.

З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за договором кредитної лінії № 80 від 26.03.2002 року між позивачем та відповідачем 29.03.2009 року був укладений договір застави, відповідно до якого позивач в забезпечення виконання своїх зобов'язань за договором кредитної лінії № 80 від 26.03.2002 року передав в заставу відповідачу належні йому на праві колективної власності частину майнового комплексу з обладнанням, яка знаходиться за адресою: Вінницька область, Тульчинський район, с.Кирнасівка, вул. Леніна, 1, і складається з Центрального відділення по вирощуванню м'яса бройлерів (прохідної № 9, пташників №1,2,4,5,6,7,8), загальною площею 11499,00 кв.м., з комплектом обладнання для вирощування ремонтного молодняка курей БКМ-ЗД, комплект-5, пташник № 8 (центральне відділення по отриманню товарного яйця) загальною площею 1627,9 кв.м., з комплектом обладнання для вирощування ремонтного молодняка курей БКМ-ЗД (а.с.13-15, т.1).

27.08.2002 року сторони уклали додаткову угоду до договору застави від 29.03.2002 року (а.с.16, т.1).

Договір застави від 29.03.2002 року посвідчений приватним нотаріусом Тульчинського районного нотаріального округу Козловським С.В. за реєстровим № 1553.

Відповідно до п.1.5 Договору позивач свідчить, що предмет застави не переданий в заставу іншим особам, не проданий, не знаходиться під арештом чи забороною, що підтверджується підписом позивача під цим договором.

Під час розгляду справи № 5/121-08 було встановлено, що в своїх поясненнях  приватний нотаріус Тульчинського районного нотаріального округу Козловський С.В. останній зазначає, що під час посвідчення даного договору ним відповідно до п.60 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, було перевірено відсутність заборони, про що і була видана відповідна довідка за № 523102-1712 від 29.03.2002 року.

Крім того нотаріус вказував, що сторони договору на момент укладення договору не повідомили про існування ухвали від 29.03.2002 року у справі № 86/10-14. Таким чином нотаріус вказує, що на момент посвідчення договору застави майна СВАТ "Птахокомбінат "Тульчинський" від 29.03.2002 року  інформація про наявність арешту на майно позивача була відсутня.

Слід зауважити, що відповідач-2 свої зобов'язання за договором кредитної лінії на час розгляду справи не виконав, отриманий кредит не погасив. Вказаний факт власне не заперечується сторонами.

Також судом встановлено, що ухвалою від 29.03.2002 року у справі № 86/10-14 порушено провадження у справі про банкрутство позивача, клопотання заявника (Спільне українсько-швейцарське підприємство "Регіон-Агро", м.Вінниця) про забезпечення позову задоволено, накладено арешт на основні засоби боржника - СВАТ  "Птахокомбінат" Тульчинський", введено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника, заборонено посадовим особам боржника укладати та здійснювати угоди пов'язані з передачею нерухомого майна в оренду, заставу, з внесення зазначеного майна як внеску до статутного фонду господарських товариств, або розпоряджатися нерухомістю іншим чином.

Постановою господарського суду Вінницької області від 04.10.2004 року у справі        № 10/139-04 за заявою  Товариства з обмеженою відповідальністю "Іман" (м.Київ) до Сільськогосподарського Відкритого  акціонерного товариства "Птахокомбінат Тульчинський" (смт.Кирсанівка Тульчинського району Вінницької області)  про визнання банкрутом , визнано банкрутом СВАТ "Птахокомбінат Тульчинський".

Постановою  Житомирського апеляційного господарського суду від 21.12.2004 року  скасовано ухвалу Господарського суду Вінницької області від 04 жовтня 2004 року у справі № 10/139-04.

14.10.2010 року ТОВ "Едельвейс" звернулось до господарського суду Вінницької області з позовом про визнання недійсним договору застави від 29.03.2002 року та додаткової угоди від 27.08.2002 року до договору застави від 29.03.2002 року укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на, що при укладенні оспорюваного договору існував мораторій на задоволення вимог кредиторів, що був введений господарським судом Вінницької області 29.03.2002 року по справі № 86/10-149 та  арештом накладеним на майно боржника.

Також позивач у позовній вказує, що 29.06.2005 року між ним та відповідачем 2 укладено договір оренди пташників з вимогою про визнання якого недійсним та виселення в травні 2007 року звернувся відповідач 1. Факт заявлення відповідачем 1 на підставі договору застави від 29.03.2002 року позовної заяви про визнання недійсним договору оренди та виселення з орендованого приміщення позивач пов'язує із порушенням його права оспорюваним договором застави.

Беручи до уваги встановлені обставини суд прийшов до наступних висновків.

У п.1 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України  від 12.03.1999 року                     № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" вказано, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", пункту 2 статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", пункту 3 статті 14 Закону України "Про оренду землі" тощо. При цьому вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

В п.10 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України  від 12.03.1999 року                     № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" зазначено, що відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

Предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсним договору, укладеного 29.03.2002 року та додаткової угоди до нього укладеної 27.08.2002 року, а тому, при вирішенні даного спору слід керуватися вимогами Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963 року в редакції, що діяла на час укладення цього договору.

Відповідно до ст. 178 ЦК УРСР виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою і поручительством. Крім того, зобов'язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов'язання між соціалістичними організаціями - гарантією.

Перелік способів забезпечення зобов'язання, визначений даною статтею, є вичерпним.

Цивільний кодекс Української РСР (ст. ст. 181 - 190) і Закон "Про заставу" регламентують такий вид забезпечення зобов'язання, як застава. Застава є таким способом забезпечення виконання зобов'язання, який пов'язаний з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника. Тобто, в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання кредитор (заставодержатель) має право одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Але умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер застави (ст. 3 Закону "Про заставу"). Це також вказує, що застава пов'язана з основним зобов'язанням, тобто задоволення основного зобов'язання автоматично стає підставою для припинення застави (ст. 28 Закону "Про заставу").

До того ж, законодавство України, чинне на момент укладення спірного договору, не містить конкретних видів зобов'язань, виконання яких може бути забезпечене заставою. Так перелік, викладений у Законі "Про заставу" (ст.3), не є вичерпним, тому заставу можливо використовувати майже у будь-якому договорі. 

Таким чином, договір застави від 29.03.2002 року був укладений сторонами на виконання умов договору кредитної лінії № 80 від 26.03.2002 року (п.2.1).

Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею                              48 ЦК УРСР, за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам  закону.

Разом з тим, як вказувалось вище позовна вимога про визнання недійсним договору застави заявлена ТОВ "Едельвейс", яке не є стороною вказаного договору в зв'язку з чим суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За приписами пункту 2 статті 20 Господарського суду України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими законами.

Відповідно до ч.1 ст.1 Господарського процесуального кодексу України  підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі –підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно абз.1 ч.1 ст.2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 N 18-рп/2004 "У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)" визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Як зазначено в п.4 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", якщо чинне законодавство не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням угод недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статті 2 ГПК. Отже, крім контрагентів за договором, прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує ця угода.

Як наголошено в інформаційному листі Вищого господарського суду України  від 07.04.2008 року № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" Цивільний кодекс України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, відсутність доказів порушення суб'єктивного матеріального права або інтересу особи, виключає можливість встановлення факту їх порушення, а відтак і захисту у спосіб, обраний позивачем.

Разом з тим, доводи наведені позивачем у позовній заяві не свідчать про те, що оспорювані договори  порушують права чи охоронювані законом інтереси позивача.

Як вказувалось вище, позивач обґрунтовуючи наявність порушеного права укладенням оспорюваних правочинів вказував на укладення між ним та відповідачем 2 договору оренди 29.06.2005 року, дійсність якого на підставі договору застави оспорив відповідач 1 шляхом звернення з позовом до суду.

Однак суд вважає, що наведене позивачем обґрунтування не свідчить про дійсну наявність порушеного права чи охоронюваного законом інтересу укладенням оспорюваних останнім договорів з огляду на наступне.

Слід вказати, що оспорювані договори укладені між відповідачами 1, 2 в березні та  серпні 2002 року, в той час як позивач уклав договір оренди в 2005 році, що не свідчить про порушення його суб'єктивного матеріального права, адже на момент укладення договору оренди оспорювані договори об'єктивно існували і факт їх існування і їх укладеність не порушували права позивача.

Фактично ініціювання позову про визнання недійсним договору застави зі сторони ТОВ "Едельвейс" є способом захисту в судовому порядку від позовних вимог Банку про визнання недійсним договору оренди укладеного між позивачем та відповідачем 2.

Виходячи з наведеного суд вважає, що позивачем належним чином не обґрунтовано та не надано доказів порушення його прав укладенням оспорюваних договорів між відповідачами.

Разом з тим розглядаючи позовні вимоги в сукупності, беручи до уваги те, що останні містять окрім вимоги про визнання недійсним договору від 29.03.2002 року також вимогу і про визнання недійсним додаткової угоди від 27.07.2002 року (тобто яка укладалась пізніше від дня порушення справи про банкрутство позивача), суд зазначає про закінчення строку позовної давності  до пред'явлення позову.

При цьому суд виходив з наступного.

01.01.2004 року набрав чинності Цивільний кодекс України.

Згідно з п.6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Для правильного обчислення позовної давності важливим є визначення її початкового моменту, оскільки від нього залежить правильне обчислення строку позовної давності і в кінцевому результаті –захист порушеного права.

Слід вказати, що в п.28 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"   наголошено на тому, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частини друга, третя статті 261 ЦК).

Аналогічне правило щодо визначення початку перебігу строку позовної давності містить ст.76 ЦК УРСР.

За приписами статті 256 ЦК України позовна давність –це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 257 цього Кодексу передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Стаття 71 ЦК УРСР також передбачає загальний строк позовної давності тривалістю 3 роки.

Слід зазначити, що згідно зі ст.83 ЦК УРСР позовна давність не поширюється:

на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом;

на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій або громадян;

на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у державні трудові ощадні каси і в Державний банк СРСР;

у випадках, встановлюваних законодавством Союзу РСР, і на інші вимоги.

Статтею 268 (ч.1) ЦК України також встановлено перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, а саме:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв".

Вимога про визнання недійсним договору у вищезазначених переліках відсутня, а отже, до неї позовна давність застосовується.

В позовній заяві позивач наголошує на тому, що дізнався про існування договору застави 31.10.2006 року після ознайомлення з бухгалтерськими та юридичними документами відповідача СВАТ “Птахокомбінат “Тульчинський”, а відтак не пропустив строку позовної давності на його оскарження.

Однак вказане твердження позивача оцінюється судом критично виходячи з такого.

Як вбачається із матеріалів справи ТОВ "Едельвейс"  знайомилось із матеріалами справи № 5/1-06 на підставі клопотання від 04.07.2006 року, а 12.10.2006 року у даній справі було з поміж іншого затверджено реєстр вимог кредиторів до якого включено ТОВ "Едельвейс" та ВАТ КБ "Надра" з вказівкою на те, що вимоги останнього забезпечені заставою (а.с.23, 28-29, т.1). Із ухвали від 12.10.2006 року слідує, що в судовому засіданні крім інших, приймав участь представник ТОВ "Едельвейс" Любавін В.

Виходячи з наведеного суд вважає, що моментом з якого позивач дізнався про існування договору застави є дата ухвалення ухвали від 12.10.2006 року з якого і розпочинається перебіг строку позовної давності, виходячи з чого тому в даному випадку застосовуються правила Цивільного кодексу України про позовну давність.

Відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Як вказувалось вище в запереченнях на позовну заяву відповідач 1 вказав на пропуск позивачем строку позовної давності (а.с.59-63, т.1).

Слід вказати, що в п.30 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 29.09.2009 року № 01-08/530 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках господарських судів України у першому півріччі 2009 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України" зазначено про те, що заява сторони про застосування позовної давності повинна мати ясний і однозначний характер; доцільно, щоб вона викладалася в письмовій формі (наприклад, у відповідному клопотанні, відзиві на позовну заяву тощо); як заява сторони про застосування позовної давності може розглядатися заявлена у відзиві на позовну заяву відмова задовольнити вимоги позивача з одночасною констатацією факту спливу позовної давності або відповідна заява, зроблена у засіданні господарського суду до прийняття ним рішення.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Строк позовної давності у даній ситуації закінчився 12.10.2009 року, а позовну заяву подано до суду 14.10.2009 року ( а.с.1, т.1 ).

Згідно з ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, виходячи з наведеного, самостійною підставою для відмови в позові в даному випадку є сплив позовної давності.

Щодо доводів позивача, про те, що він також є заінтересованою особою у зв'язку з тим, що є кредитором  сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Птахокомбінат  "Тульчинський" у справі  № 5/1-06, слід зазначити наступне.

Судом встановлено, що 12.10.2006 року ухвалою господарського суду Вінницької області по справі № 5/1-06 затверджено реєстр вимог кредиторів СВАТ "Птахокомбінат "Тульчинський".

Однак, 15.10.2008р. постановою Вищого господарського суду України, скасовано ухвалу господарського суду Вінницької області від 12.10.2006 року про затвердження реєстру вимог кредиторів, справу № 5/1-06 направлено на новий розгляд у попередньому судовому засіданні до господарського суду Вінницької області.

Постановою Вищого господарського суду України від 01.09.2010 року ухвалу господарського суду Вінницької області від 23.03.2006 року, якою визнано вимоги ініціюючих кредиторів  та передано справу на новий розгляд в підготовчому засіданні.

Ухвалою суду від 01.10.2010 року у справі № 5/1-06  провадження у справі по заявах, в тому числі Товариства з обмеженою відповідальністю "Едельвейс"  припинено, а ухвалою суду від 20.09.2010 року справу № 5/1-06 про банкрутство Сільськогосподарського відкритого акціонерного товариства "Птахокомбінат "Тульчинський" призначено до розгляду в підготовчому засіданні на 19.10.2010 року.

Ухвалою від 01.11.2010 року заяву ініціюючого кредитора залишена без розгляду.

Таким чином, суд приходить до висновку, що на момент прийняття рішення у справі № 7/223-09 позивач не є кредитором у справі № 5/1-06.

Як визначає ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим.

За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.

Беручи до уваги викладене вище, оцінюючи встановлені обставини справи та приписи законодавства в сукупності суд дійшов висновку, що позовні вимоги із доводами, які обґрунтовують їх, не можуть слугувати підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними.

В зв'язку з відмовою в позові судові витрати покладаються на позивача відповідно до вимог ч.5 ст.49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 4-3, 4-5, 22, 32, 33, 34, 36, 43, 44, 45, 46, 49, 75, 82, 84, 85, 87? 115  ГПК України, суд-

ВИРІШИВ :

1. В позові відмовити повністю.

Суддя                                             Банасько О.О.

          Повний текст рішення суду оформлено і підписано відповідно до вимог ст.84 ГПК України  29 листопада 2010 р.

віддрук. 1  прим.:

1 - до справи.