Ухвала

від 08.05.2025 по справі 320/31103/24

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД У Х В А Л А

про поновлення строку звернення до суду в частині позовної вимоги

08 травня 2025 року № 320/31103/24

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Кочанової П.В., за участю секретаря Григораш Б.О., розглянувши у підготовчому засіданні заяву позивача про поновлення строку звернення до суду у справі за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду, третя особа Верховний Суд України про визнання дій та бездіяльності протиправними, та зобов`язання вчинити певні дії,

за участю представників сторін:

представник позивача Ісаєнко О.В.

представник відповідача Глібко Н.В.

третя особа не з`явився

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Верховного Суду, в якому просить суд (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог):

- визнати протиправною відмову ОСОБА_1 у переведенні на посаду державної служби в апараті Верховного Суду, оформлену листом Верховного Суду № 567/0/2-24 від 01 лютого 2024 року,

- зобов`язати Верховний Суд перевести ОСОБА_1 з посади начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України (посада державної служби категорії «Б») на рівнозначну посаду державної служби в апараті Верховного Суду,

- стягнути з Відповідача кошти на відшкодування витрат по оплаті судового збору в сумі 2422 грн. 40 коп. та витрат по оплаті правничої допомоги адвоката.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що з листопада 1996 року вона перебувала у трудових відносинах з Верховним Судом України.

21 листопада 2023 року Верховною Радою України прийнято Закон № 3481-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України», яким розділ XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-7111 (далі - Закон № 1402-7111) доповнено пунктом такого змісту:

« 42. Працівники апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, за особистою заявою переводяться на рівнозначні посади в апараті Верховного Суду, за умови наявності рівнозначних вакантних посад, у порядку, встановленому законом, без обов`язкового проведення конкурсу.

Працівники апарату Верховного Суду України, зазначені в абзаці першому цього пункту, протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 Лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» подають особисту заяву про переведення на рівнозначну вакантну Посаду в апараті Верховного Суду.»

Цей Закон № 3481-IX набрав чинності 27 грудня 2023 року.

23 січня 2024 року позивачка подала до Верховного Суду заяву про переведення її на рівнозначну посаду в Апарат Верховного Суду. Така заява була залишена без задоволення та листом від 01 лютого 2024 року за підписом керівника служби управління персоналом Верховного Суду Олени Неділько, повернута позивачці з доданими до неї документами. Підставою для залишення заяви без задоволення в листі вказано «за інформацією голови комісії з припинення Верховного Суду України Вас звільнено з Посади начальника управління забезпечення Діяльності Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України (наказ від 11 липня 2018 року № 109-к)». Ніяких інших підстав для відмови в задоволенні її заяви лист від 01 лютого 2024 року не містить.

ОСОБА_1 , не погоджуючись з такою відмовою Верховного Суду у переведенні її на посаду державної служби в Апарат Верховного Суду, посилається на те, що керівник служби управління персоналом Неділько 0.М. не мала повноважень розглядати подану нею заяву по суті, оскільки приймати рішення про переведення осіб на роботу до апарату суду чи відмову в переведення - це виключна компетенція керівника апарату й виконання такого виключного повноваження не може бути доручене іншій посадовій особі апарату суду.

Також вказує, що посилання в листі № 567/0/2-24 від 01 лютого 2024 року на те, що вона нібито звільнена з роботи у Верховному Суді України на підставі наказу від 11 липня 2018 року № 109-к не відповідає дійсності та є грубим порушенням вимог трудового законодавства. Інформація голови ліквідаційної комісії з припинення Верховного Суду України про нібито наявність наказу про звільнення позивача з роботи не є і не може бути законною підставою для відмови у переведенні в Апарат Верховного Суду. Відповідач безпідставно взяв до уваги вказану інформацію. Навіть якщо такий наказ від 11 липня 2018 року № 109-к про звільнення позивачки з роботи все ж таки існує, то він немає юридичної сили та ознак індивідуального акту, є нікчемним за правовими наслідками, оскільки прийнятий неуповноваженою на це особою та з порушенням Закону України «Про державну службу».

Позивачка наголошує, що відповідач протиправно відмовив їй у реалізації права на працю та безперервність державної служби.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 8 липня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

На виконання вимог вищезазначеної ухвали, позивачем усунуто недоліки позовної заяви у повному обсязі.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 2 вересня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі № 320/31103/24 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2024 року залучено до участі у справі №320/31103/24 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Верховний Суд України.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2024 року розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду, третя особа Верховний Суд України про визнання дій та бездіяльності протиправними, та зобов`язання вчинити певні дії вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 14 січня 2025 року о 14:30 год.

Представник відповідача надав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав, що листом від 01 лютого 2024 року відповідач за підписом керівника служби управління персоналом Верховного Суду Олени Неділько, правомірно та обґрунтовано залишив без задоволення заяву ОСОБА_1 та повернув її останній з тих підстав, що вона не є працівником апарату Верховного Суду України, та згідно з інформацією, наданою головою комісії з припинення Верховного Суду України, позивачку звільнено з посади начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України 11 липня 2018 року (наказ № 109-к).

Отже, за висновком Верховного Суду, з огляду на те, що повноваження Сидоренко Н.Л. як працівника апарату Верховного Суду України станом на 23 січня 2024 року (подання заяви) були припинені, то підстав для вирішення питання щодо її переведення до Апарату Верховного Суду відповідно до вимог пункту 42 розділу XII «Прикінцеві та Перехідні положення» Закону № 1402-7111, у відповідача не було.

Також у відзиві зауважено, що не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що її заява про переведення розглянута неуповноваженою на те особою, оскільки 24 січня 2024 року керівник Апарату Верховного Суду отримав заяву ОСОБА_1 , ознайомившись з її змістом та вимогами передав її на опрацювання керівнику служби управління персоналом Верховного Суду Олені Неділько.

Окрім цього, аргументи позивачки щодо безпідставно використаної відповідачем інформації щодо її звільнення є недоречними, оскільки станом на 01 лютого 2024 року ОСОБА_2 був Головою комісії з припинення ВСУ, то у Верховного Суду не було підстав ставити під сумнів надану ним інформацію щодо звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України на підставі наказу від 11 липня 2018 року.

У свою чергу, зазначено, що наказ від 11 липня 2018 року № 109-к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України був виданий уповноваженою особою - на той час головою Ліквідаційної комісії Верховного Суду України Сердюком В.В. Позивач, ніби-то будучи обізнаною про видачу такого наказу, не оскаржувала його в судовому порядку, а тому останній є чинним.

У зв`язку з цим безпідставним є посилання ОСОБА_1 на те, що вона до цього часу працює у Верховному Суді України.

Представник третьої особи в письмових поясненнях вказував, що наказом від 11 липня 2018 року № 109-к звільнено ОСОБА_1 з посади начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у зв`язку з ліквідацією ВСУ. Щодо відмови від ознайомлення позивачкою із вказаним наказом складено акт із підписами уповноважених осіб. Однак, як наголошує представник Верховного Суду України, наказ про звільнення не оскаржувався позивачкою.

В подальшому 12.12.2024 позивачка подала заяву в якій змінює позовні вимоги та викладає їх в наступній редакції (з уточненням виправлення описки в назві заяви «заяву про зміну предмету позову):

1. Визнати протиправним та скасувати наказ Верховного Суду України № 109-к від 11.07.2018 про звільнення ОСОБА_1 , начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах, 12 липня 2018 року із займаної посади у зв`язку з ліквідацією Верховного Суду України;

2. Визнати протиправною відмову Верховного Суду, оформлену листом Верховного Суду № 567/0/2-24 від 01 лютого 2024 року ОСОБА_1 у переведенні на посаду державної служби до апарату Верховного Суду;

3. Зобов`язати Верховний Суд перевести ОСОБА_1 з посади начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України (посада державної служби категорії «Б») на рівнозначну посаду державної служби в апараті Верховного Суду.

До вказаної заяви позивачка також долучила докази направлення вказаної заяви іншим учасникам процесу, а також заяву про поновлення строку звернення до суду та визнання поважними причини пропуску строку, в якій зазначила, що вперше отримала примірник наказу про звільнення № 109-к від 11.07.2018 лише в результаті поданих Верховним Судом України письмових пояснень від 31.10.2024, отриманих позивачкою 12.11.2024.

Наголосила, що вона не попереджалась про звільнення, спірний наказ в установленому законом порядку їй не вручався, не видавалась трудова книжка та не проводився остаточний розрахунок, а по теперішній час вона перебуває у трудових відносинах з Верховним Судом України та працює на посаді начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах, виконує роботу, подає декларації як державний службовець, отримує відзнаки та заохочення на роботі, про що свідчать наявні в матеріалах справи відповідні накази Верховного Суду України.

Верховний Суд подав до суду заперечення на вказану заяву зі зміною позовних вимог (зміна предмету позову) та поновлення строку звернення до суду з відповідними вимогами, в якому вказано, що позивачкою у заяві не зазначено жодних належних та допустимих доказів, які є об`єктивно непереборними та не залежали від її волевиявлення і пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду.

Зауважено, що з моменту її звільнення та невиплати заробітної плати позивачка мала об`єктивну можливість дізнатись про порушення своїх прав та вчасно звернутись до суду з вимогою про визнання протиправним та скасування наказу ВСУ про звільнення з посади.

Позивачкою в свою чергу подано заяву (доповнену) про поновлення строку звернення до суду та визнання поважними причин пропуску, де вона повторно наголосила про відсутність належних доказів вручення їй в установленому порядку спірного наказу, а долучений акт про відмову від ознайомлення наказу на думку позивачки є підробленим та підписаним невстановленими особами.

Також звернуто увагу, що Верховним Судом України не надано жодного доказу на підтвердження реальності спірного наказу, зокрема, обов`язкового попередження про звільнення, запис до трудової книжки, проведення повного розрахунку, складання акту прийому-передачі справ, тощо.

Таким чином, позивачка виснувала, що вона не знала і не могла знати про її звільнення, а тому була позбавлена можливості його оскаржити, крім цього, оскільки він не був застосований до неї, не було підстав для оскарження такого наказу, якого на її думку, навіть не існувало.

В підготовчому засіданні 14 січня 2025 року оголошено перерву до 18 лютого 2025 року о 14:00 год.

Підготовче засідання призначене на 18.02.2025 року відкладено у зв`язку з перебуванням головуючого судді на лікарняному, наступне судове засідання призначене на 08.04.2025 року.

У підготовчому судовому засіданні 08.04.2025 року оголошено перерву до 29.04.2025 року о 15 год. 30 хв.

У підготовчому судовому засіданні 29.04.2025 року оголошено перерву до 08.05.2025 року.

05.05.2025 року Позивачем до суду надано додаткові письмові пояснення на заперечення Верховного Суду на заяву про зміну предмета позову.

У підготовче засідання 08.05.2025 року з`явилися повноважні представники позивача та відповідача, представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Щодо строку звернення до суду із вимогою про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення суд виходить з наступного.

Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Проте, процесуальним законом передбачені певні обмеження такого права, зокрема, шляхом встановлення строку звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав.

Відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Абзацом першим частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України у цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Отже, в силу вищенаведених норм КАС України слідує, що оскарження особою до суду звільнення з військової служби здійснюється протягом місячного строку з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Верховний Суд у своїх правових висновках неодноразово наполягав на тому, що при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанова Верховного Суду від 29.09.2022 по справі №500/1912/22)

Зазначений підхід також неодноразово був застосований Верховним Судом, зокрема у постановах від 21 травня 2021 року у справі № 1.380.2019.006107, від 22 липня 2021 року у справі № 340/141/21, від 16 вересня 2021 року у справі № 240/10995/20 та від 12 вересня 2022 року у справі №120/16601/21-а.

Суд також вважає за необхідне звернути увагу, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України».

Зокрема, Високий Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення).

Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (див. рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, п. 41, від 3 квітня 2008 року) (п. 47 рішення).

Зі змісту пункту 52 вказаного вище рішення випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.

За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53 рішення).

Конституційний Суд України у Рішенні № 9-зп від 25 грудня 1997 року зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 6-зп від 25 листопада 1997 року Головним обов`язком держави, згідно зі статтею 3 Конституції України, є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).

У рішенні Конституційного Суду України № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року зазначено, що рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Крім того, відповідно до абзацу другого підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 4-р/2019, утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, частини першої статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні ефективного механізму такого захисту.

У свою чергу, в абзаці п`ятому підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 зазначено, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їхніх правах і свободах означає потребу забезпечення їм рівних юридичних можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод; у правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 2-р(II)/2022 від 6 квітня 2022 року гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їхніх правах і свободах означає конечність забезпечення їм рівних юридичних можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У державі, керованій правовладдям, звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а додержання загальних принципів рівності громадян перед законом та заборони дискримінації, що їх визначено приписами частин першої, другої статті 24 Конституції України, є неодмінним складником реалізації права на судовий захист.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Так, у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom, заява №4451/70, пункти 28-36) Європейським судом з прав людини було визначено, що право на доступ до суду є одним з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. У цій справі Суд визнав право на доступ до суду як невід`ємний аспект гарантій, закріплених у статті 6, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції. Разом з тим, право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним» (рішення у справі «Беллє проти Франції» (Bellet v. France), заява № 13343/87, пункт 36). Це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany ), [ВП] заява № 42527/98, пункт 45 та рішення у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», (Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania), [ВП] заява № 76943/11, пункти 84, 86).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 рішення у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom, заява № 8225/78), пункт 96 рішення у справі «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France, заява № 29731 /96).

У справі «Bellet v. France» (заява №23805/94, пункт 36) Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Також, у рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and оthers v. Spain, заяви №№38366/97, 38688/97, 40777/98, 40843/98, 41015/98, 41400/98, 41446/98, 41484/98, 41487/98 and 41509/98, пункт 51) та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada. Cavanilles v. Spain, заява № 28090/95, пункт 45) Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, у пункті 52 рішення у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. the Italy № 36813/97, пункти 190 та 191).

Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Valkova v. Bulgaria» (заява № 48149/09; пункт 19) Суду доводиться з`ясовувати, чи було процедурне обмеження щодо доступу до суду, застосоване судом у національному остаточному рішенні, чітким, доступним та передбачуваним у значенні практики Суду, чи переслідувало воно законну мету та чи було пропорційним з цією метою (див. рішення у справі «Lupas and others v. Romania», Заяви № 1434/02, 35370/02 та 1385/03, пункт 67).

ЄСПЛ також у справі «Корня проти Республіки Молдова» (Cornea v. the Republic of Moldova, заява № 22735/07, п.п. 21-26; констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції) зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції» (Tsalkitzis v. Greece, заява № 11801/04, пункт 44).

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 29.09.2022 по справі №500/1912/22: протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України у зв`язку із збройною агресією російської федерації, суворе застосування адміністративними судами процесуальних строків стосовно звернення до суду із позовними заявами, апеляційними і касаційними скаргами, іншими процесуальними документами може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого статтями 55, 124, 129 Конституції України, статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, суддя визнає причини пропуску строку звернення до суду поважними та вважає за можливе поновити пропущений строк.

З поданих сторонами заяв та доданих до них документів, судом установлено, що примірник оскаржуваного наказу Верховного Суду України від 11.07.2018 № 109-к про звільнення позивач ОСОБА_1 вперше отримала разом із поданими Верховним Судом України письмових пояснень від 31.10.2024 в межах цієї справи та отриманих позивачкою 12.11.2024.

Належних та допустимих доказів доведення до відома позивачки в установленому законом порядку оскаржуваного наказу Верховного Суду України від 11.07.2018 № 109-к про звільнення суду не надано, протилежного відповідачем та третьою особою не доведено.

Зокрема, доказів про ознайомлення зі спірним наказом до суду не надано, як і не долучено доказів вручення або направлення його на адресу позивачки до 12.11.2024.

При цьому, долучений акт про відмову від ознайомлення з наказом на який посилається представник Верховного Суду в даному випадку суд не бере на даній стадії до уваги та не надає йому оцінку, оскільки він є лише доказом фіксації відмови від ознайомлення з наказом, але не відміняє обов`язку належним чином направити спірний наказ на відповідну адресу позивачки та внести запис про звільнення до трудової книжки, провести остаточний розрахунок з вивільненим працівником. Крім цього, судом на цій стадії враховано наявність заперечень позивача щодо достовірності цього доказу, відтак оцінка акту про відмову від ознайомлення з наказом як належного чи неналежного доказу буде надана судом за результатом розгляду справи по суті.

Більш того, суд бере до уваги доводи ОСОБА_1 , яка наголошувала на відсутності фактичної реалізації спірного наказу, оскільки, зокрема, остання продовжувала працювати, а її ніколи не попереджали про звільнення, не видавалась трудова книжка, не проводився остаточний розрахунок, складання акту прийому-передачі справ, тощо, що представником ВС у запереченні на заяву не спростовано, а тому доводи щодо байдужості та небажання дізнатись про порушення прав позивачкою не заслуговують на увагу.

Окрім цього, суд бере до уваги, що ВСУ було прийнято наказ № 273-к від 26.12.2018 про скасування наказів, згідно з яким було скасовано як нереалізований наказ про звільнення працівників апарату ВСУ від 05.07.2018 № 53/0/3-18 «Про звільнення ОСОБА_1 », що, ураховуючи відсутність належного повідомлення позивачки про прийняття наказу від 11.07.2018 № 109-к, додатково підтверджує аргументи останньої про відсутність сумнівів щодо продовження її трудових відносин із ВС України.

Дослідивши надані сторонами документи, судом установлено, що зі спірним наказом № 109-к від 11.07.2018 позивачка була ознайомлена лише отримавши письмові пояснення Верховного Суду України від 31.10.2024, отриманих позивачкою 12.11.2024 згідно з трекінгом поштового відправлення ДП «Укрпошта» 0600981342140.

Щодо доводів Верховного Суду та Верховного Суду України про те, що позивачка повинна була дізнатись про своє звільнення з моменту припинення виплати заробітної плати спростовується тим, що з приводу наявності заборгованості із виплати заробітної плати позивач в установленому порядку звернулась із позовом до суду про стягнення заборгованості у межах справи № 640/19938/20, провадження у якій було відкрито ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.08.2020. Справа розглядається в порядку адміністративного судочинства та на даний час не вирішена судом по суті, провадження у справі зупинено 26.11.2021.

За результатами ознайомлення з матеріалами вказаної справи, наданої представником позивача встановлено, що позовна заява ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із виплати заробітної плати свідчить про відсутність у останньої інформації про її звільнення. Зі змісту позову вбачається, що на думку позивача вона перебувала станом на 2020 рік у трудових відносинах з Верховним Судом України.

Залучені до цієї справи № 640/19938/20 Верховний Суд та Верховний Суд України також у 2020-2021 роках не повідомляли суд під час розгляду цієї справи на звільнення ОСОБА_1 та існування оскаржуваного наказу Верховного Суду України від 11.07.2018 № 109-к про її звільнення, що також підтверджує відсутність у ОСОБА_1 підстав бути обізнаною про існування такого наказу.

Протилежного сторонами не доведено суду.

Крім цього, згідно листа ГУ ПФУ у м. Києві № 2600-0604-8/60563 від 07.04.2025 в поданій звітності страхувальника Верховний Суд України (ЄДРПОУ 00019034) відсутня інформація про звільнення ОСОБА_1 .

Також відсутня інформація про звільнення ОСОБА_1 з Верховного Суду України (ЄДРПОУ 00019034) і у податковій звітності згідно листа ГУДПС у м. Києві № 34400/6/26-15-24-01-08-05 від 07.04.2025.

Дослідивши подану заяву, наявні у справі документи та інформацію, заслухавши позицію учасників справи у судовому засіданні, суд вважає заяву обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, оскільки у позивача об`єктивно було відсутня можливість оскаржити спірний наказ, оскільки позивач не була ознайомлена з його змістом та підставами для звільнення, вказаними у наказу, відповідно об`єктивно було позбавлена можливості його оскаржити.

Натомість звернулась до суду протягом місяця з моменту, коли дізналась про зміст оскаржуваного наказу.

Виходячи з аналізу вищевикладеного, наведені вище обставини викладені позивачем в обґрунтування заяви про поновлення строку які, за її доводами, свідчать про поважність причин пропуску строку, дозволяють суду дійти висновку, що вони є об`єктивними та обґрунтованими, не залежали від волевиявлення особи, та пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що виникли у позивача та стали перешкодою для своєчасного вчинення відповідних дій, підготовки заяви та звернення до суду, та в свою чергу підтверджуються належними та допустимими доказами, у зв`язку з чим, суд визнає, зазначені підстави в заяві про поновлення строку звернення до адміністративного суду поважними.

Ураховуючи викладене, суд вважає за необхідне визнати поважними причини пропуску строку на звернення до суду з вимогою про визнання протиправним та скасування наказу Верховного Суду України № 109-к від 11.07.2018 про звільнення та поновити позивачці строк звернення до суду.

Таким чином, виходячи з аналізу вищевикладеного в сукупності, враховуючи вищевикладені позивачем обставини, обґрунтування заяви про поновлення строку для звернення до суду із заявою про зміну предмету позову та висновки Європейського суду, з метою недопущення порушення процесуальних прав позивача та створення перешкод для доступу до правосуддя, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення заяви позивача та визнання поважними причин пропуску строку для подання заяви про зміну предмету позову та поновлення такого строку.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 121, 122, 123, 242 - 246, 248, 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

УХВАЛИВ:

Заяву ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування Наказу Верховного Суду України № 109-к від 11.07.2018 про звільнення ОСОБА_1 , начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах, 12 липня 2018 року із займаної посади у зв`язку із ліквідацією Верховного Суду України - задовольнити.

Визнати поважними причини пропуску строку для звернення до суду в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування Наказу Верховного Суду України № 109-к від 11.07.2018 про звільнення ОСОБА_1 , начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах, 12 липня 2018 року із займаної посади у зв`язку із ліквідацією Верховного Суду України.

Поновити ОСОБА_1 строк для звернення до суду в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування Наказу Верховного Суду України № 109-к від 11.07.2018 про звільнення ОСОБА_1 , начальника управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах, 12 липня 2018 року із займаної посади у зв`язку із ліквідацією Верховного Суду України.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та не підлягає оскарженню. Заперечення на ухвалу можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду.

Суддя Кочанова П.В.