Ухвала від 12.05.2025 по справі 640/10581/22

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

У Х В А Л А

про закриття провадження у справі

12 травня 2025 року Справа №640/10581/22

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Голубової Л.Б., розглянувши матеріали адміністративної справи за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Укрметалургтранс» до Міністерства розвитку громад та територій України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача: акціонерне товариство «Українська залізниця» про визнання неправомірною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрметалургтранс» звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства розвитку громад та територій України, в якому просило суд:

- визнати неправомірною бездіяльність щодо відсутності погоджень розпоряджень Акціонерного товариства «Укрзалізниця» № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15.03.2017, № ЦЦО/17 від 04.05.2018 року, № ЦЦО/48 від 08.05.2018 року, № ЦЦО/160 від 27.12.2018 року, № ЦЦО/28 від 08.02.2019 року; № ЦДЗ-1/72 від 26.08.2020 року, № ЦДЗО/11 від 05.10.2021 року, № ЦД/10 від 05.01.2022 року, № ЦД/19 від 11.03.2022 року;

- зобов`язати розглянути у встановленому порядку питання надання погодження щодо розпоряджень Акціонерного товариства «Укрзалізниця» № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15.03.2017, № ЦЦО/17 від 04.05.2018 року, № ЦЦО/48 від 08.05.2018 року, № ЦЦО/160 від 27.12.2018 року, № ЦЦО/28 від 08.02.2019 року; № ЦДЗ-1/72 від 26.08.2020 року, № ЦДЗО/11 від 05.10.2021 року, № ЦД/10 від 05.01.2022 року, № ЦД/19 від 11.03.2022 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 вересня 2022 року відкрито провадження у адміністративній справі № 640/10581/22, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2022 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача: акціонерне товариство «Українська залізниця».

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 27 січня 2025 року прийнято до провадження адміністративну справу № 640/10581/22 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Укрметалургтранс» до Міністерства інфраструктури України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача: акціонерне товариство «Українська залізниця» про визнання неправомірною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії. Розгляд справи № 640/10581/22 розпочато спочатку в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в строки встановлені ст. 258 КАС України.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрметалургтранс» в позовній заяві зазначає, що спір між сторонами виник у звязку із прийняттям протягом 2017-2022 років акціонерним товариством «Укрзалізниця» рішень щодо встановлення заборон і обмежень в сфері залчзничних перевезень, що відноситься до господарської компетенції АТ «Укразалізниця», проте здійснювалося без дотримання встановленого в Законі України «Про залізничний транспорт» порядку погодження цих рішень з Міністерством інфраструктури України (Міністерством розвитку громад та територій України), у чому вбачає протиправну бездіяльність міністерства.

Зазначає, що рішеннями АТ «Укрзалізниця», які внаслідок протиправної бездіяльності відповідача не були узгоджені у встановленому порядку, були порушені права та законні інтереси товариства, як власника парку приватних напіввагонів та оператора залчзничних перевезень, оскільки власлідок окремих таких рішень позивач втратив частину свого парку залізничних, у наслідок інших рішень не зміг здійснити свою профільну діяльність з перевезення залізничних вантажів, оскільки перевезення таких вантажів в межах окремих станцій та/або окремими субєктами господарювання час від часу підпадають під обмеження та заборони.

Міністерство розвитку громад та територій України у відзиві зазначає, що відповідно до ст. 4 Закону України «Про залізничний транспорт» № 273/96-ВР від 04.07.1996 року управління процесом перевезень у внутрішньому і міжнародному сполученнях здійснюється централізовано і належить до виключної компетенції акціонерного товариства «Укрзалізниця», про що між іншим зазначає позивач у позовній заяві.

Статтю 13 Закону України «Про залізничний транспорт» встановлено, що організація роботи залізничного транспорту загального користування в умовах надзвичайних обставин здійснюється згідно з чинним законодавством України.

АТ «Укрзалізниця» має право запроваджувати, за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту, тимчасові обмеження щодо перевезень в окремі райони під час стихійного лиха, виникнення інших надзвичайних обставин, скупчення нерозвантажених транспортних засобів у пунктах призначення (ч.2 ст.13 Закону № 273/96-ВР). Аналогічна норма визначена статтею 29 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 року № 457.

Наголошує, що Указом Президента від 15.03.2017 року № 62/2017 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15.03.2017 року «Про невідкладені додаткові заходи щодо протидії гібридним загрозам національній безпеці України», яким припинено переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей.

Виключень в частині надання права АТ «Укрзалізниця» здійснювати переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей Рішення РНБО України не містить, що свідчить про відсутність можливості АТ «Укрзалізниця» здійснювати будь-які перевезення у межах лінії зіткнення.

Статтею 10 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» встановлено, що рішення Ради національної безпеки і оборони України, введені в дію указами Президента України, є обов`язковими до виконання органами виконавчої влади, тому АТ «Укрзалізниця» прийнято ряд розпоряджень якими запроваджено обмеження щодо залізничних перевезень починаючи з 16.03.2017 року й до відміни, а саме введено заборони на перевезення вантажів та порожніх вагонів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей з метою реалізації рішення РНБО, яким з 15.03.2017 року припинено переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, тому і не здійснювалося надходження до міністерства розпоряджень на погодження.

Ознайомившись з матеріалами справи, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Згідно з положеннями частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

За визначенням, яке міститься у пункті 7 частини першої статті 4 КАС України, суб`єкт владних повноважень це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг

Делегування повноважень означає наділення відповідного суб`єкта власними повноваженнями певного органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування (із збереженням права делегуючого органу повернути такі повноваження до власного виконання).

Як убачається зі змісту позовної заяви, позивач - суб`єкт господарювання звернувся з вимогою про зобов`язання Міністерства інфраструктури України (Міністерства розвитку громад та територій України) розглянути у встановленому порядку питання надання погодження щодо розпоряджень акціонерного товариства «Укрзалізниця», внаслідок запровадження АТ «Укрзалізниця» тимчасових обмежень (конвенційних заборон) на здійснення перевезень вантажів.

За Статутом товариства АТ «Укрзалізниця» є юридичною особою, що утворена відповідно до Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця». АТ «Укрзалізниця» є суб`єктом господарювання, акціонерним товариством, 100 % акцій якого належить державі, відповідно здійснює підприємницьку діяльність та реалізує власну господарську компетенцію. Товариство є правонаступником усіх прав і обов`язків Укрзалізниці та підприємств залізничного транспорту.

Метою діяльності товариства є задоволення потреб держави, юридичних і фізичних осіб у безпечних та якісних залізничних перевезеннях у внутрішньому та міжнародному сполученні, роботах та послугах, що виконує та надає товариство, забезпечення ефективного функціонування та розвитку залізничного транспорту, створення умов для підвищення конкурентоспроможності транспортної галузі, а також отримання прибутку від провадження підприємницької діяльності.

За Законом України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» АТ «Укрзалізниця» утворюється як акціонерне товариство, 100 % акцій якого закріплюються в державній власності, на базі Державної адміністрації залізничного транспорту України, а також підприємств, установ та організацій залізничного транспорту загального користування, які реорганізовуються шляхом злиття.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту загального користування, його роль в економіці і соціальній сфері України, регламентування його відносин з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти з урахуванням специфіки функціонування цього виду транспорту як єдиного виробничо-технологічного комплексу містяться у Законі України «Про залізничний транспорт».

За статтею 3 Закону України «Про залізничний транспорт» законодавство про залізничний транспорт загального користування складається із законів України «Про транспорт», «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», цього Закону, Статуту залізниць України, який затверджується Кабінетом Міністрів України, та інших актів законодавства України. Нормативно-правові акти, що визначають порядок і умови перевезень, користування засобами залізничного транспорту загального користування, безпеки руху, охорони праці, забезпечення громадського порядку, перетину залізничних колій іншими видами транспорту і комунікаціями, пожежної безпеки, санітарні норми та правила на залізничному транспорті України, є обов`язковими для всіх юридичних і фізичних осіб на території України.

Правове регулювання перевезення вантажів наведено у главі 32 Господарського кодексу України (далі - ГК України). Так, за статтею 306 ГК України у цьому Кодексі перевезенням вантажів визнається господарська діяльність, пов`язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами, а перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі є суб`єктами відносин перевезення вантажів.

ГК України і виданими відповідно до нього кодексами, законами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами визначаються загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окремих видів вантажів (вибухових речовин, зброї, отруйних, легкозаймистих, радіоактивних та інших небезпечних речовин тощо) (частина п`ята статті 306 ГК України).

Здійснюючи нормативне регулювання господарської діяльності відповідно до статті 7 ГК України, Міністерство інфраструктури України (Міністерства розвитку громад та територій України) відповідно до покладених на нього завдань установлює процедуру та строки припинення або обмеження навантаження і перевезення вантажів та вантажобагажу, що зумовлено обставинами непереборної сили, воєнними діями, блокадою, епідемією або іншими обставинами, які не залежать від перевізників і власників інфраструктури залізничного транспорту загального користування і перешкоджають здійсненню перевезень, та оповіщення про це перевізників і власників інфраструктури загального транспорту загального користування (підпункт 40 пункту 4 Положення про Міністерство інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 року № 460).

Тож Міністерство інфраструктури України (Міністерства розвитку громад та територій України) як орган виконавчої влади та суб`єкт владних повноважень має власну компетенцію щодо установлення процедури та строків припинення або обмеження навантаження і перевезення вантажів та вантажобагажу.

Натомість, за приписами статті 4 Закону України «Про залізничний транспорт» АТ «Укрзалізниця» є суб`єктом господарювання, який відповідно до закону наділений виключною компетенцією щодо управління процесом перевезень у внутрішньому і міжнародному сполученнях; за статтею 13 цього Закону, організовуючи роботу залізничного транспорту в умовах надзвичайних обставин, АТ «Укрзалізниця» вправі запроваджувати, за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту, тимчасові обмеження щодо перевезень в окремі райони під час стихійного лиха, виникнення інших надзвичайних обставин, скупчення нерозвантажених транспортних засобів у пунктах призначення.

Тобто, АТ «Укрзалізниця» як суб`єкт господарювання здійснює дії з обмеження перевезень у межах своєї власної господарської компетенції щодо організації та планування господарської діяльності з перевезення вантажів.

При цьому, враховуючи наведені норми права та нормативні акти, реалізація такої складової господарського повноваження, як тимчасові обмеження щодо перевезень, здійснюється за погодженням із центральним органом виконавчої влади (тобто особою, яка здійснює владні повноваження). Однак ототожнення у зв`язку із цим організаційно-господарської функції, яка здійснюється в межах своєї компетенції суб`єктом господарювання, з владно-управлінськими функціями органу виконавчої влади - суб`єкта владних повноважень є помилковими.

За пунктом 29 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 457 від 6 квітня 1998 року, АТ «Укрзалізниця» має право запроваджувати, за погодженням з Міністерством транспорту України, тимчасові обмеження щодо перевезень в окремі райони під час стихійного лиха, виникнення інших надзвичайних обставин, скупчення нерозвантажених транспортних засобів у пунктах призначення (відповідний пункт розташований у розділі, який охоплює регулювання організації та планування перевезення вантажів).

Указом Президента від 15.03.2017 року № 62/2017 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15.03.2017 року «Про невідкладені додаткові заходи щодо протидії гібридним загрозам національній безпеці України», яким припинено переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей. Виключень в частині надання права АТ «Укрзалізниця» здійснювати переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей Рішення РНБО України не містить, що свідчить про відсутність можливості АТ «Укрзалізниця» здійснювати будь-які перевезення у межах лінії зіткнення, а тим більше їх погоджувати з центральним органом виконавчої влади.

Статтею 10 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» встановлено, що рішення Ради національної безпеки і оборони України, введені в дію указами Президента України, є обов`язковими до виконання органами виконавчої влади.

Стаття 4 Закону України «Про залізничний транспорт» в редакції, чинній до 28 червня 2015 року, визначала, що управління залізницями та іншими підприємствами залізничного транспорту, що належать до загальнодержавної власності, здійснюється органом управління залізничним транспортом - Державною адміністрацією залізничного транспорту України, підпорядкованим Міністерству транспорту України.

За змістом Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1992 року № 262, Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця) визначається як орган управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчим Міністерства інфраструктури, що зумовлювало наділення її певними владними повноваженнями у цій сфері, зокрема щодо видання наказів, обов`язкових для виконання залізницями та підприємствами, які входять до сфери її управління, організації та контролю їх виконання.

Також наказом Міністерства транспорту України від 30 травня 2002 року № 344 було делеговано Державній адміністрації залізничного транспорту функції, визначені у статтях 29 та 63 Статуту залізниць України, щодо запровадження тимчасових обмежень перевезень в окремі райони та встановлення порядку перевезення вантажів на особливих умовах.

Аналізуючи наведені вище законодавчі акти, створення на базі Державної адміністрації залізничного транспорту України (державної організації з основним видом діяльності - державне управління загального характеру) юридичної особи приватного права - АТ «Укрзалізниця» (товариства, суб`єкта господарювання) має наслідком правонаступництво майнових прав та обов`язків, як це передбачено частиною шостою статті 2 Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», однак не передбачає перехід до новоствореного товариства в порядку правонаступництва також і відповідних владних власних чи делегованих повноважень органу управління.

Тож у справі, яка розглядається, дії АТ «Укрзалізниця» стосуються питань організації та планування господарської діяльності з перевезення вантажів, у межах якої сторони не наділені адміністративною процесуальною дієздатністю, а рішення АТ «Укрзалізниця», які запроваджують обмеження перевезень у власній господарській діяльності, не є нормативно-правовими актами чи актами індивідуальної дії в розумінні КАС України.

За змістом частин другої та третьої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Статтею 20 ГПК України встановлені особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; 6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; 10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем (пункти 1, 6, 10 частини першої статті 20 ГПК України).

Тож характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад, як і предмет оскарження, вказують на юрисдикцію господарських судів у спорі.

Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 року у справі № 48/340, від 19.05.2020 року у справі № 916/1608/18).

За частиною першою статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини другої статті 20 ГК України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суду належить зважати й на його ефективність з точки зору Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма (стаття 13 Конвенції) гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року, заява № 38722/02).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тож у кожному конкретному спорі суд найперше повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають з характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 ЦК України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь -якою особою.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно із частиною другою цієї статті, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За приписами статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

У цій справі порушенням права, на яке посилається позивач, є шкода, завдана його майну, тож ефективним способом захисту порушеного права є саме відшкодування шкоди. Водночас, позивач вважає за необхідне у такому спорі визнати неправомірною бездіяльність Міністерства розвитку громад та територій України щодо відсутності погоджень розпоряджень акціонерного товариства «Укрзалізниця» щодо встановлення заборон шляхом розгляду, як окремої позовної вимоги.

Бездіяльність Міністерства розвитку громад та територій України щодо погоджень розпоряджень АТ «Укрзалізниця» в частині встановлення заборони на переміщення залізничного рухомого складу (зокрема, внаслідок прийняття розпоряджень № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15.03.2017, № ЦЦО/17 від 04.05.2018 року, № ЦЦО/48 від 08.05.2018 року, № ЦЦО/160 від 27.12.2018 року, № ЦЦО/28 від 08.02.2019 року; № ЦДЗ-1/72 від 26.08.2020 року, № ЦДЗО/11 від 05.10.2021 року, № ЦД/10 від 05.01.2022 року, № ЦД/19 від 11.03.2022 року (приватних вагонів)) в порожньому стані, зокрема через лінію зіткнення у спорі є обставинами, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, та яким під час судового розгляду слід надати відповідну правову кваліфікацію.

Проте, Міністерство розвитку громад та територій України не зобов`язане погоджувати розпорядження АТ «Укрзалізниця» щодо здійснення залізничних перевезень у звичайних умовах. Однак, у певних випадках, зокрема під час надзвичайних ситуацій або в особливий період, таке погодження може бути необхідним.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 460 від 30.06.2015, Міністерство розвитку громад та територій України має повноваження погоджувати рішення про відкриття або закриття станцій та залізничних шляхів загального користування, включаючи малоінтенсивні лінії та дільниці . Це свідчить про те, що у випадках, коли АТ «Укрзалізниця» планує зміни, які стосуються інфраструктури загального користування, необхідно отримати погодження від цього міністерства.

Крім того, відповідно до Закону України «Про залізничний транспорт», організація управління перевізним процесом на залізничному транспорті загального користування здійснюється на основі зведеного графіка руху поїздів, розробленого та затвердженого оператором інфраструктури у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері залізничного транспорту . Це також вказує на необхідність взаємодії з відповідними органами державної влади при плануванні та організації перевезень.

Отже, хоча у звичайних умовах Міністерство розвитку громад та територій України не зобов`язане погоджувати розпорядження АТ «Укрзалізниця» щодо перевезень, у випадках, що стосуються інфраструктури загального користування або особливих обставин, таке погодження може бути необхідним.

Судом не встановлено, що розпорядження акціонерного товариства «Укрзалізниця» № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15.03.2017, № ЦЦО/17 від 04.05.2018 року, № ЦЦО/48 від 08.05.2018 року, № ЦЦО/160 від 27.12.2018 року, № ЦЦО/28 від 08.02.2019 року; № ЦДЗ-1/72 від 26.08.2020 року, № ЦДЗО/11 від 05.10.2021 року, № ЦД/10 від 05.01.2022 року, № ЦД/19 від 11.03.2022 року потребували погодження, оскільки це не стосується інфраструктури загального користування.

Відповідно до статті 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією ЄСПЛ процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов`язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження в судах із цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А № 18, пункти 28-36).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії» Ashingdane v. the. UnitedKingdom). Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» Bellet v. France).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Також Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що припис «суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства» (пункт 1 частини першої статті 231 ГПК України) стосується як позовів, які не можна розглядати за правилами господарського або цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17, від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 591/5619/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18, від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19, від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17).

Ураховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги заявлені позивачем у даному позові щодо зобов`язання Міністерства розвитку громад та територій України розглянути у встановленому порядку питання надання погодження щодо розпоряджень акціонерного товариства «Укрзалізниця» № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15.03.2017, № ЦЦО/17 від 04.05.2018 року, № ЦЦО/48 від 08.05.2018 року, № ЦЦО/160 від 27.12.2018 року, № ЦЦО/28 від 08.02.2019 року; № ЦДЗ-1/72 від 26.08.2020 року, № ЦДЗО/11 від 05.10.2021 року, № ЦД/10 від 05.01.2022 року, № ЦД/19 від 11.03.2022 року не підлягають розгляду не лише в порядку адміністративного судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду, а питання правомірності чи неправомірності відповідних дій АТ «Укрзалізниця» підлягають з`ясуванню в межах розгляду вимог про відшкодування шкоди, а не як окрема позовна вимога, яка заявлена до Міністерства розвитку громад та територій України.

Таким чином, з огляду на викладене та неможливістю розгляду даного спору судом будь-якої юрисдикції у зв`язку з неможливістю розгляду судом як самостійних позовних вимог, а тому наявні підстави для закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку про закриття провадження у даній справі.

Згідно з ч. 2 ст. 238 КАС України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про закриття провадження у справі може бути оскаржена.

Згідно ч. 2 ст. 239 КАС України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Відповідно до абзацу шостого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2825-IX, судом апеляційної інстанції щодо всіх справ, підсудних окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, та переданих на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України відповідно до цього Закону, є Шостий апеляційний адміністративний суд».

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 9, 47, 238, 239, 248, 256, 293, 294, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Закрити провадження у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Укрметалургтранс» (49000, м. Дніпро, площа Героїв Майдану, буд. 1, кімн. 229, код ЄДРПОУ 30095793) до Міністерства розвитку громад та територій України (01135, м. Київ, пр-т. Берестейський, буд. 14, код ЄДРПОУ 37472062), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача: акціонерне товариство «Українська залізниця» (03150, м. Київ, вул. Єжи Ґедройця, буд. 5, код ЄДРПОУ 40075815) про визнання неправомірною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії.

Роз`яснити позивачу, що на підставі ч. 2 ст. 239 КАС України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Повний текст ухвали складено та підписано 12 травня 2025 року.

Ухвала набирає законної сили у строк та у порядку, що визначені статтями 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, і може бути оскаржена до Шостого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом п`ятнадцяти днів з дня складання повного тексту ухвали.

Суддя Л.Б. Голубова