Рішення від 02.06.2025 по справі 463/2769/25

Справа № 463/2769/25

Провадження № 2/463/1240/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2025 року м. Львів

Личаківський районний суд міста Львова у складі:

головуючої судді Ціпивко І.І.,

секретаря судового засідання Метеллі Б.Б.,

з участю позивачки ОСОБА_1 , її представника адвоката Буловчак Х.Р., представника відповідача Пигель Л.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії» про стягнення компенсації за невикористану відпустку,

встановив:

Стислий виклад позицій сторін.

позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою, якою просить стягнути із Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії» в її користь компенсацію за невикористану додаткову соціальну відпустку в розмірі 67440,10 гривень, судовий збір та витрати на правову допомогу.

В обґрунтування позовних вимог позивачка покликалась на те, що з 01.08.1988 року по 31.10.2024 року працювала у Державному навчальному закладі «Ставропігійське вище професійне училище м. Львова» (сьогодні Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії»). 15.10.2024 року позивачка подала директору Закладу заяву про звільнення за власним бажанням з 31.10.2024 року, а також цього ж дня подала заяву про виплату компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, у тому числі і компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки як жінці, яка виховувала дитину сама за період з 1996 року по 2012 рік. До заяви долучила копію свідоцтва про розірвання шлюбу та копію свідоцтва про народження дитини. Стверджує, що батько зовсім не брав участі у вихованні та утриманні дитини. ІНФОРМАЦІЯ_1 батько дитини помер. З чоловіком вона не проживала з часу розірвання шлюбу (березень 1993 року). ОСОБА_2 визнав сина та надав згоду до органів РАЦСу для його реєстрації як батька у свідоцтві про народження дитини, проте жодної участі у його вихованні та утриманні не брав. Про її право на додаткову соціальну відпустку вона дізналася лише при звільненні. Датою її звільнення є 31.10.2024 р., розрахунку при звільненні у день звільнення вона не отримала. Фактичний розрахунок при звільненні відбувся 07.11.2024 року та 26.11.2024 року, а письмове повідомлення про суми, які нараховані та виплачені їй отримала лише 13.03.2025 року. Ознайомившись із таким розрахунком виявила, що їй не виплачено компенсацію за невикористані додаткову соціальну відпустку за період з 1996 року по 2007 рік, вважає свої права порушені, за захистом яких звернулася до суду.

Представник відповідача надіслала до суду відзив, яким заперечила позовні вимоги повністю, вважає, що позовна заява подана із порушенням процесуальних строків, є безпідставною та необгрунтованою. В обгрунтування своїх заперечень посилалася на те, що позивачкою пропущено строк звернення до суду із даним позовом. Крім цього, зазначила, що позивач не надала доказів, що підтверджують її статус одинокої матері під час трудових відносин із відповідачем, а заява, на яку посилається позивачка як на підтвердження такого статусу, складена після звільнення, не доводить відсутність участі батька у вихованні дитини. ОСОБА_1 не надала підтвердження про те, що вона самостійно виховувала сина у період з 1996 року по 2007 рік. Відтак підстав для нарахування такої компенсації у роботодавця не було. А тому у задоволенні позову просила відмовити.

Представником позивачки адвокатом Буловчак Х.Р. надіслано до суду відповідь на відзив, у якій вона зазначила про те, що позиція відповідача зводиться до того, що позивачка не надала документів, що підтверджують її статус одинокої матері під час трудових відносин із відповідачем. Вважає таку позицію помилкової, беручи до уваги лист Департаменту освіти та культури Львівської міської ради № 270002-вих-20497 від 11.02.2025 року та лист Управління Держпраці від 11.02.2025 року. Стверджує, що позивачка 15.10.2024 року подала заяву про звільнення та заяву про виплату компенсації за невикористані дні відпустки, до якої додала: свідоцтво про розірвання шлюбу від 16.03.1993 року та свідоцтво про народження дитини від 11.10.1994 року. Через декілька днів, 23.10.2025 року до заяви від 15.10.2024 року додатково надала довідку про те, що батько дитини ОСОБА_2 був зареєстрований за місцем її проживання до 10.12.1993 року, тобто на час народження сина та час виникнення права на додаткову соціальну відпустку батько дитини не проживав із ними, а позивачка набула статусу одинокої матері з часу народження дитини, оскільки така народжена після розірвання шлюбу.

Крім цього, представником позивачки адвокатом Буловчак Х.Р. надіслано до суду письмове заперечення на заяву про застосування строку позовної давності, у якому зазначає на необгрунтованості та безпідставності такої заяви. В обгрунтування таких заперечень покликається на те, що відповідачем не дотримано вимог законодавства про виплату усіх сум при звільненні у день звільнення. Фактичний розрахунок при звільненні відбувся 07.11.2024 року та 26.11.2024 року, а письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачкою отримано лише 13.03.2025 року у відповідь на адвокатський запит. Крім цього, в Україні за Указом Президента України діє режим воєнного стану, а згідно вимог Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» законодавець не обмежив дію норми Закону України «Про відпустки» не обмежив.

Інших заяв по суті справи, виключно в яких у силу вимог ч. 1 ст. 174 ЦПК України викладаються вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору, не надходило.

Заяви та клопотання сторін, узагальнення їх доводів та інші процесуальні дії у справі.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 25.03.2025 року головуючим у справі визначено суддю Ціпивко І.І.

Ухвалою судді Личаківського районного суду міста Львова Ціпивко І.І. від 01.04.2025 року прийнято до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 до Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії» про стягнення компенсації за невикористану відпустку. Постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження. Судове засідання призначено на 08.04.2025 року.

08.04.2025 року при розгляді справи оголошено перерву за клопотанням представника позивача для ознайомлення із відзивом до 29.04.2025 року.

29.04.2025 року при розгляді справи оголошено перерву за клопотанням представника відповідача до 14.05.2025 року.

14.05.2025 року при розгляді справи оголошено перерву до 28.05.2025 року.

Розгляд справи по суті відбувся 14.05.2025 року та 28.05.2025 року за участі сторін.

Позивачка ОСОБА_1 у судовому засіданні позовну заяву підтримала, була допитана як свідок при розгляді справи та надала показання аналогічні обгрунтуванню позовної заяви. Просила позов задовольнити повністю. Додатково повідомила, що зверталася до суду із заявою про стягнення аліментів на утримання дитини із його батька, проте такі кошти їй було виплачено лише декілька разів.

Представник позивачки адвокат Буловчак Х.Р. у судовому засіданні позовні вимоги підтримала, надала пояснення аналогічні тим, що викладені у ній. Просила позов задовольнити повністю.

Представник відповідача Пигель Л.І. позовні вимоги заперечила та надала пояснення аналогічні тим, що викладені у відзиві. Просила у задоволенні позовної заяви відмовити.

У судовому засіданні був допитаний свідок, заявлений стороною позивача, ОСОБА_3 , яка, будучи допитаною у судовому засіданні, попередженою про кримінальну відповідальність та приведеною до присяги, повідомила, що також перебувала у трудових відносинах із Закладом професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії», проживала у гуртожитку Закладу та при звільненні отримала компенсацію за невикористані дні додаткової соціальної відпустки як матері, яка сама виховувала дитину. Підтвердила, що при написанні заяви про компенсацію такої відпустки роботодавець жодних додаткових документів у неї не вимагав.

Фактичні обставини справи, встановлені судом, та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що з 01.08.1988 року по 31.10.2024 року позивач ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах із відповідачем Державним навчальним закладом «Ставропігійське вище професійне училище м. Львова» (сьогодні Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії»).

Відповідно до довідки до Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії» № 5 від 14.01.2025 року, відповідача перейменовано із Державного навчального закладу «Ставропігійське вище професійне училище м. Львова» на «до Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії», про що внесено відповідні відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Наказом Державного навчального закладу «Ставропігійське вище професійне училище м. Львова» № 47-к від 22.10.2024 року ОСОБА_1 звільнено з 31.10.2024 року із посади заступника директора за власним бажанням та п. 5 Наказу доручено бухгалтерії закладу освіти здійснити повний розрахунок ОСОБА_1 відпустки 161 календарний день, додаткової соціальної відпустки як матері, яка самостійно виховує дитину 44 календарні дні.

Заявою від 15.10.2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії» із проханням про виплату їй компенсації за невикористані відпустки при звільненні у тому числі і додаткової соціальної відпустки як жінці, яка виховувала дитину сама з 1996 року по 2012 рік (170 календарних днів). До заяви додано: копію свідоцтва про розірвання шлюбу та копію свідоцтва про народження дитини.

Згідно заяви від 25.11.2024 року ОСОБА_1 повторно звернулася до Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії» із проханням про виплату їй компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку як жінці, яка виховувала дитину сама з 1996 року по 2007 рік (63 календарних дні).

Відповідно до заяви від 21.11.2024 року, складеної позивачкою ОСОБА_1 , підписаної сусідами: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , та засвідченою директором ЛКП «Господар» встановлено, що ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , разм зі своїм сином. Батько дитини разом із ними не проживав та участі у вихованні сина не приймав.

Згідно відповіді Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії» № 313 від 19.12.2024 року, яка надана позивачці ОСОБА_1 на її заяву від 25.11.2024 року, відповідач відмовив останній у виплаті компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку, у зв`язку з тим, що, станом на час звернення вона вже не перебуває із ними у трудових відносинах.

Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 16.03.1993 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 розірвано 16.03.1993 року.

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 11.10.1994 року, ОСОБА_8 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , і його батьком є ОСОБА_2 , а матір`ю вказано ОСОБА_7 .

Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 від 13.10.2008 року, ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Судом досліджено матеріали особової справи позивачки ОСОБА_1 , у яких містяться документи, на які позивачка покликається як на підтвердження її статусу одинокої матері, а саме: особову картку ОСОБА_1 , у якій вона зазначає про те, що проживає за адресою: АДРЕСА_1 ; довідку № 171 від 25.03.1996 року, згідно якої ОСОБА_1 призначено щомісячну допомогу на дитину віком до 16 років; наказ № 194 від 01.10.1996 року, відповідно до якого ОСОБА_1 прийнята на роботу на посаду вихователя у гуртожитку з 01.10.1996 року у зв`язку з передчасним виходом на роботу з декретної відпустки; довідку ЛКП «Господар» № 507 від 10.10.2024 року, якою встановлено те, що ОСОБА_2 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 07.05.1991 року по 10.12.1993 рік; декларації за 2012-2014 роки, у яких ОСОБА_1 членом своєї сім`ї зазначає сина ОСОБА_8 .

Також судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 звернулася зі скаргою до Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці та до Відділу професійної освіти департаменту розвитку Львівської міської ради.

Відділом професійної освіти Департаменту освіти та культури Львівської міської ради, розглянувши відповідну скаргу позивачки скерував лист до Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії», у якому зазначено про необхідність вжиття заходів реагування щодо компенсації позивачці за невикористані дні додаткової соціальної відпустки. Аналогічна відповідь скерована і позивачці.

Західним міжрегіональним управлінням Державної служби з питань праці позивачці ОСОБА_1 надано відповідь на її скаргу та роз`яснено норми чинного законодавства України щодо надання відпусток працівникам чи виплати компенсацій при звільненні.

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу реалізації ОСОБА_1 права на отримання компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку при звільненні.

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року №14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року №8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року №2-рп/2008 визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядав як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є невід`ємною частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. У пункті 35 рішення від 12 березня 2009 року в справі «Плахтєєва та Плахтєєв проти України» (заява №20347/03; рішення від 12 березня 2009 року) Європейський суд з прав людини вкотре наголосив на гарантованому кожній особі праві на звернення до суду з позовом щодо її прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини регулюються положеннями Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон №504).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону №504 державні гарантії та відносини, пов`язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

Згідно із частиною першою статті 2 Закону №504/96-ВР право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Положеннями статті 4 цього Закону встановлено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть встановлюватись інші види відпусток.

Згідно із частиною першою статті 19 Закону №504/96-ВР жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

Предметом даної справи є стягнення грошової компенсації за 63 дні невикористаної додаткової відпустки, як одинокій матері, яка виховує дитину без батька за 1996 - 2007 роки роботи у Закладі професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії»

Згідно зі ст. 19 Закону №504/96-ВР одинокій матері надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (ст. 73 Кодексу законів про працю України). Таким чином, відповідно до положень ст. 19 Закону № 504 для розлученої жінки, що виховує дитину, підставою для надання додаткової відпустки є наявність статусу одинокої матері.

Законодавством України про працю не передбачено строку давності, після закінчення якого працівниця - одинока мати втрачала б право на додаткову соціальну відпустку, передбачену ст. 19 Закону № 504. Якщо одинока мати, яка працює і сама виховує дитину, не користувалася зазначеною соціальною відпусткою, вона має на неї право починаючи з 2004 року - тривалістю 7 календарних днів за кожен календарний рік до виповнення дитиною повноліття, а з 2010 року - тривалістю 10 календарних днів. Тому якщо працівниця з якихось причин не скористалася цим правом і не використала цю відпустку за минулі роки, вона має право використати цю відпустку, а в разі звільнення (незалежно від підстав) роботодавець зобов`язаний виплатити такій працівниці компенсацію за всі невикористані дні відпусток.

Тлумачення поняття «одинока мати» надане в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 р. № 9. Згідно з п. 9 зазначеної постанови одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі й у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері, вдову, іншу жінку, яка виховує і утримує дитину сама.

Пункт 5 частини 12 ст. 10 Закону № 504 визначає одиноку матір (батька) як таких, які виховують дитину без батька (матері).

У п. 2 Порядку надання відпустки при народженні дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.07.2021 р. № 693, вказано, що термін одинока мати вживається в такому значенні: це «мати, у актовому записі про народження дитини якої відомості про чоловіка як батька дитини внесені в установленому порядку за її вказівкою; мати дитини, батько якої помер, відповідно до рішення суду позбавлений батьківських прав, визнаний безвісно відсутнім або оголошений померлим, якщо ця дитина не була усиновлена іншим чоловіком».

Підсумовуючи наведені вище визначення для визнання розлученої жінки одинокою матір`ю, необхідною умовою є самостійне виховання дитини. Факт розлучення не надає автоматично статусу одинокої матері, водночас як і сплата аліментів не свідчить про те, що батько бере участь у вихованні дитини (для такого статусу важлива саме відсутність участі батька у вихованні, а не лише участь в утриманні дитини).

У законодавстві відсутній конкретний перелік документів, які можуть слугувати доказом того, що розлучена жінка виховує дитину самостійно (без батька).

Для жінки, яка виховує дитину без батька, документами для підтвердження права на отримання додаткової оплачуваної відпустки згідно зі ст. 19 Закону № 504 можуть бути: копія свідоцтва про народження дитини; копія свідоцтва про розірвання шлюбу; офіційно складений, оформлений і засвідчений у встановленому порядку документ, в якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі батька у вихованні дитини.

Зокрема, для прикладу, таким документом може бути: рiшення суду про позбавлення вiдповiдача батькiвських прав; ухвала суду чи постанова слiдчого про розшук вiдповiдача в справi за позовом про стягнення алiментiв; акт, складений соцiально-побутовою комiсiєю, створеною первинною профспiлковою органiзацiєю чи будь-якою iншою комiсiєю, утвореною на пiдприємствi, в установi, органiзацiї, або акт дослiдження комiтетом самоорганiзацiї населення, у якому зi слiв сусiдiв (за наявностi їхнiх пiдписiв в актi) пiдтверджується факт вiдсутностi участi батька у вихованнi дитини; довiдка зi школи про те, що батько не бере участi у вихованнi дитини (не спiлкується з учителями, не забирає дитину додому, не бере участi в батькiвських зборах) тощо.

Отже, аналізуючи вищенаведене, основним критерієм для визначення статусу одинокої матері є: виховання та утримування дитини без участі батька. Одержання жінкою аліментів від батька дитини, ведення з ним спільного господарства (в сукупності) позбавляє статусу одинокої матері. Підставою для отримання статусу одинокої матері є відсутність запису про укладення шлюбу або наявність свідоцтва про розірвання шлюбу. Втім, свідоцтва недостатньо, необхідно також підтвердити факт того, що батько справді не бере участі у вихованні дитини. При цьому підтвердити належним документом.

Судом встановлено, що на підтвердження доводів про те, що позивачка є одинокою матір`ю, яка виховує дитину без батька, надано: свідоцтво про народження дитини; свідоцтво про розірвання шлюбу; заяву від 21.11.2024 року, складену позивачкою ОСОБА_1 , підписану сусідами: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ; та засвідчену директором ЛКП «Господар», особову картку ОСОБА_1 , у якій вона зазначає про те, що проживає за адресою: АДРЕСА_1 ; довідку № 171 від 25.03.1996 року, згідно якої ОСОБА_1 призначено щомісячну допомогу на дитину (у період перебування її у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку); наказ № 194 від 01.10.1996 року, відповідно до якого ОСОБА_1 прийнята на роботу на посаду вихователя у гуртожитку з 01.10.1996 року у зв`язку з передчасним виходом на роботу з декретної відпустки; довідку ЛКП «Господар» № 507 від 10.10.2024 року, якою встановлено те, що ОСОБА_2 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 07.05.1991 року по 10.12.1993 рік; декларації за 2012-2014 роки, у яких ОСОБА_1 членом своєї сім`ї зазначає сина ОСОБА_8 .

Суд, аналізуючи такі документи, зазначає про те, що чинне законодавство не містить конкретного переліку документів, які слід пред`явити матері, що виховує дитину без батька, для отримання додаткової соціальної відпустки.

Проте, звертає увагу на тому, що для підтвердження права на зазначену відпустку в цьому випадку роботодавцю має бути пред`явлений будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений в установленому порядку документ, в якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі батька у вихованні дитини.

Обов`язок оформлення таких документів лягає на працівника, а не на роботодавця.

Аналізуючи усі документи, які надала позивачкою, суд звертає увагу, що такі документи, окрім заяви від 21.11.2024 року, складеної позивачкою ОСОБА_1 , підписаної сусідами: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , та засвідченої директором ЛКП «Господар», підтверджують інші юридичні факти, однак не факт відсутності батька в утриманні та вихованні дитини.

Заява від 21.11.2024 року, складена позивачкою ОСОБА_1 , підписана сусідами: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , та засвідчена директором ЛКП «Господар» хоча і підтверджує своїм змістом той факт, що батько дитини (за життя) не брав участі в його вихованні та утриманні, проте оформлена з порушенням.

Так, на думку суду, керівник ЛКП «Господар» не є тією посадовою особою, якій надано право на засвідчення підписів осіб. Крім цього до такої заяви не долучено копії паспортів осіб, які її підписали для їх встановлення. Заява не містить інформації, що така складалась за участі керівника ЛКП «Господар», а тільки інформацію, що останній її засвідчує. При цьому, акту огляду за місцем проживання позивачки для підтвердження чи спростування наведених нею в поданій заяві обставин, останнім не ініційовано.

Відтак, жодного документу для підтвердження свого статусу одинокої матері позивачка під час перебування у трудових відносинах із відповідачем (за життя батька дитини) не надала, із заявою про надання такої відпустки (в період перебування в трудових відносинах) не зверталася.

Суд вважає необґрунтованими посилання позивачки на показання свідка ОСОБА_3 , оскільки така надала показання, які не стосуються предмету спору.

Разом з тим, судом не беруться до уваги доводи представника відповідача про те, що звернення із заявою про компенсацію відпустки після звільнення позбавляє позивачку на виплату такої компенсації, оскільки чинним законодавством не передбачено строків давності втрати працівником права на додаткову соціальну відпустку. У випадку не використання такої відпустки при звільненні працівник має на компенсацію усіх невикористаних відпусток, у тому числі і додаткової соціальної відпустки матері, яка виховує дитину без батька.

Крім цього, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що стороною відповідача позивачці після смерті чоловіка (батька дитини) у період з 2008 року по 2012 рік було виплачено компенсацію за не використану додаткову соціальну відпустку як матері, яка самостійно виховує дитину, що свідчить про добросовісну поведінку роботодавця.

Щодо доводу представника відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов?язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, визначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред?явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідачем згаданих норм дотримано не було. Фактичний розрахунок при звільненні відбувся 07.11.2024 року та 26.11.2024 року, а письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачці при звільненні, остання отримала 13.03.2025 року, у відповідь на адвокатський запит від 19.02.2025 року.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Відтак, строк звернення до суду позивачкою не пропущено.

Крім цього, при дослідженні питання дотримання приписів ст. 233 КЗпП України суд враховує наступне.

06 вересня 2024 року Верховний Суд звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність частині третій статті 22, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України оспорюваний припис Кодексу, за яким «працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті».

Верховний Суд стверджує, що законодавець, обмеживши право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати строком у три місяці, не надавши при цьому працівникові гарантій розгляду судом питання про поновлення строку на звернення до суду, знизив рівень доступу до суду осіб, які є суб`єктами звернення із заявою про стягнення заборгованості із заробітної плати, чим допустив звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав працівників на звернення до суду з позовом про стягнення належної їм заробітної плати без обмеження будь-яким строком та обмежив їхнє право на судовий захист у тому обсязі, як його гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України, чим знівельовано можливість ефективної реалізації права особи на судовий захист.

14 листопада 2024 року Конституційний Суд України на відкритій частині пленарного засідання у формі письмового провадження розпочав розгляд справи за конституційним поданням Верховного Суду про конституційність частини першої статті 233 КЗпП України.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

А відтак інші доводи сторін не аналізуються судом та не спростовуються, оскільки на висновки суду про відсутність підстав для задоволення позову не впливають.

Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви.

В п. 27 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Таким чином, з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обов`язок подавати докази покладається на сторони процесу, а суд позбавлений можливості визначати коло доказів за власною ініціативою і зобов`язаний розглядати справу виключно на підставі поданих сторонами доказів.

Враховуючи наведене, зібрані по справі докази, оцінені судом належним чином кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, встановивши відсутність порушення відповідачем трудових прав позивача (відмову у виплаті компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку за період з 1996 по 2007 рік), суд дійшов переконання, що позовні вимоги є безпідставними і такими, що не підлягають до задоволення.

Щодо судових витрат.

Крім того, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Так, згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відтак, враховуючи, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , судовий збір при зверненні до суду нею сплачено не було, а тому з урахуванням висновків суду за результатами розгляду справи, з позивачки підлягає до стягнення в дохід держави судовий збір в розмірі 1211 грн 20 коп.

Крім цього, враховуючи, що до закінчення судових дебатів у справі сторони зробили заяву, що докази понесених ними інших судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, витрат на правову допомогу, будуть подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, а тому розподіл таких при ухваленні судом даного рішення не здійснювався.

Керуючись ст. 4, 5, 12, 13, 81, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ухвалив:

у задоволенні позову ОСОБА_1 до Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж кафедри обслуговування та поліграфії» про стягнення компенсації за невикористану відпустку, відмовити повністю.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 1211 (тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 02.06.2024.

Суддя І.І.Ціпивко