Постанова від 21.05.2025 по справі 907/577/24

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" травня 2025 р. Справа №907/577/24

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого суддіО.С. Скрипчук

суддівО.І. МатущакаІ.Ю. Панової,

cекретар судового засідання Фарина Х.І.,

розглянувши апеляційні скарги Приватного акціонерного товариства «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» б/н від 21.11.2024 (вх. № 01-05/3379/24 від 22.11.2024)

та Приватного підприємства Венеція Плюс б/н від 21.11.2024 (вх. № 01-05/3380/24 від 22.11.2024)

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 31.10.2024 (повний текст рішення складено 01.11.2024, м. Ужгород, суддя Р.М. Лучко)

у справі № 907/577/24

за позовом Приватного акціонерного товариства «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією», м. Мукачево Закарпатської області

до відповідача Приватного підприємства «Венеція Плюс», м. Мукачево Закарпатської області

про стягнення 2 151 801,34 грн заборгованості,

за участю представників:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Олійник Р.Б.

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Приватного підприємства «Венеція Плюс» про стягнення 2 151 801,34 грн.

Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань з повернення отриманих за Договором позики №1 від 21.08.2014 грошових коштів в загальній сумі 496 800,00 грн, за несвоєчасне повернення яких позивачем за період з 06.12.2014 по 01.06.2024 нараховано 1 320 940,60 грн втрат від інфляції та 334 060,75 грн 3% річних.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 31.10.2024 позов задоволено частково. Стягнуто з Приватного підприємства «Венеція Плюс» на користь Приватного акціонерного товариства «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» 496 800,00 грн (чотириста дев`яносто шість тисяч вісімсот гривень 00 копійок) заборгованості, 141 776,53 грн (сто сорок одну тисячу сімсот сімдесят шість гривень 53 копійки) 3% річних, 750 303,75 грн (сімсот п`ятдесят тисяч триста три гривні 75 копійок) втрат від інфляції та 16 666,57 грн (шістнадцять тисяч шістсот шістдесят шість гривень 57 копійок) в повернення сплаченого судового збору. В решті позову - відмовлено.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідачем на виконання умов укладеного між сторонами Договору отримано від позивача в позику грошові кошти на загальну суму 500 000,00 грн (банківська виписка по рахунку позивача з 21.08.2014 по 10.14.2014), які, з урахування положень п.п. 4.1, 5.1. Договору, повинні були бути повернуті Позичальником Позикодавцю в строк до 05.11.2014 та доказів виконання ПП «Венеція Плюс» умов Договору та повернення отриманих від ПрАТ «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» в позику грошових коштів в повному обсязі - суду не надано.

З урахуванням наведеного, беручи до уваги, що матеріалами справи підтверджується лише часткове повернення відповідачем отриманої від позивача позики на суму 3200,00 грн (банківські виписки по рахунку позивача за період з 24.09.2017 по 31.12.2017, за 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022) місцевий суд дійшов висновку про порушення ПП «Венеція Плюс» взятих на себе зобов`язань щодо повернення позивачу позики, наданої відповідно до Договору №1, укладеного 21.08.2014, у зв`язку з чим на час розгляду справи в суді за відповідачем рахується заборгованість за Договором в сумі 496 800,00 грн.

Разом з тим, здійснивши власний розрахунок відсотків річних та втрат від інфляції в межах визначеного позивачем періоду, суд першої інстанції вважає правомірними та обґрунтованими вимоги про стягнення з відповідача 141 776, 53 грн 3% річних та 750 303,75 грн втрат від інфляції, а позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення.

В частині стягнення з відповідача 192 284,22 грн 3% річних та 570 636,85 грн інфляційних нарахувань суд відмовив, позаяк вимоги в цій частині невірно розраховані Приватним акціонерним товариством «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією».

Не погодившись з даним рішенням суду Приватне акціонерне товариство «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» звернулось до Західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою б/н від 21.11.2024 (вх. № 01-05/3379/24 від 22.11.2024) в якій просить змінити рішення Господарського суду Закарпатської області від 31 жовтня 2024 року та стягнути з Приватного підприємства «ВЕНЕЦІЯ ПЛЮС» на користь Приватного акціонерного товариства «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» заборгованість за договором позики з урахуванням індексації у розмірі 2.151.801,35 грн (два мільйони сто п`ятдесят одна тисяча вісімсот одна гривня тридцять п`ять копійок) що включає 496.800,00 грн основного боргу, 1.320.940,60 грн індекс інфляції та 334.060,75 грн. - 3% річних за період з 06.12.2014 по 01.06.2024 року.

На переконання скаржника, оскільки у поданому позивачем розрахунку дати платежів відповідача не збігаються, слід здійснити перерахунок. По-друге, розрахунок необхідно провести за місячними індексами інфляції, а не річними. По-третє, позивач вважає що 3% річних повинні нараховуватися на проіндексовану суму боргу.

Разом з тим, не погодившись з даним рішенням суду Приватне підприємство «Венеція Плюс» звернулось до Західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою б б/н від 21.11.2024 (вх. № 01-05/3380/24 від 22.11.2024) в якій просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області 31 жовтня 2024 по справі №907/577/24 у частині задоволених позовних вимог. У задоволенні позову відмовити повністю.

Апелянт вказує, що на підставі наявних у матеріалах справи документів не можна стверджувати, що кошти перераховувались на рахунок відповідача на підставі договору позики копія якого додана до позовної заяви (договір позики без дати укладення). Водночас, копія договору позики №1 від 21.08.2014 у додатках до позову відсутня.

Договір позики, копія якого додана до позовної заяви, не може бути підставою позову, оскільки не можна стверджувати, що кошти за період з 21.08.2014 року по 10.11.2014 року позивач перераховував на підставі даного договору. Водночас, вказане не було враховано судом першої інстанції.

Окрім того, скаржник зазначає, що із позовом позивач звернувся лише 18 червня 2024, тобто поза межами строків позовної давності, що є безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заявленої позивачем суми заборгованості за договором позики.

Апелянт звертає увагу суду на те, що надані позивачем копії документів не є належними і допустимими доказами, їх зміст викликає сумніви, зокрема на частині виписок і з рахунку позивача відсутні відмітки банку.

У судове засідання 21.05.2025 позивач явки уповноваженого представника не забезпечив, хоча належним чином був повідомлений про час та дату судового засідання.

У судове засідання 21.05.2025 з`явився представник відповідача, надав пояснення.

На адресу суду 21.05.2025 надійшла заява позивача про забезпечення позову.

Розглянувши заяву про забезпечення позову, колегія суддів вказує наступне.

Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначено у статті 136 ГПК України, згідно з якою господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Частиною 1 статті 137 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позов забезпечується:

1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб;

2) забороною відповідачу вчиняти певні дії;

4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання;

5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку;

6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту;

8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності;

9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги;

10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову по суті це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).

При вирішенні питання про забезпечення позову, господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду або незабезпечення таким рішенням ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 4 ст. 137 ГПК України).

Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 15.09.2020 року у справі № 753/22860/17).

Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 74 ГПК України, обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову (висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 08.09.2020 року у справі № 910/1261/20, від 25.09.2020 року № 921/40/20).

Отже, умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення господарського суду, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10.10.2019 року у справі № 916/1572/19).

Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому, важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення.

При використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.

Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Статтею 129-1 Конституції України визначений принцип обов`язковості судових рішень.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Предметом позову в даній справі позивачем визначено стягнення з відповідача заборгованості за договором позики, тобто вимоги майнового характеру, а відтак в даному випадку підлягає дослідженню така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

При цьому, суд зазначає, що умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина 4 статті 137 Господарського процесуального кодексу України). Співмірність, зокрема передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії (постанови Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №910/17014/20 та від 28.07.2021 у справі №910/3704/21).

При використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначити обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами (пункт 8.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 у справі №914/1570/20).

Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову необхідно дотримуватися принципу їх співмірності із заявленими позивачем вимогами. Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову. Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову слід враховувати, що такими заходами не повинні порушуватися права осіб, що не є учасниками справи, застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору.

Таким чином, з огляду на обставини справи, суд враховує, що обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на подальшу неможливість захисту порушеного права позивача.

Заходи щодо забезпечення позову обов`язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв`язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.

З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 74 ГПК України, обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Законом не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення з заявою про забезпечення позову, а тому суди у кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет достатності, належності, допустимості та достовірності.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відмову в забезпеченні позову шляхом накладення арешту на належне відповідачу майно та грошові кошти, позаяк пропоновані позивачем заходи забезпечення позову в цій частині не є співмірними заявленим позовним вимогам, а позивачем не подано суду переліку майна ПП «Венеція Плюс», на яке пропонується накласти арешт та, відповідно, й необґрунтовано пропорційність вжиття пропонованих товариством заходів забезпечення позову.

Відповідно до п. 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи, суд встановив наступне.

Між Приватним акціонерним товариством «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією», як Позикодавцем та Приватним підприємством «Венеція Плюс», як Позичальником, укладено Договір позики №1 (надалі Договір), за умовами якого Позикодавець зобов`язується передавати у власність Позичальнику безвідсоткову грошову позику в строки та порядку, визначеному цим Договором, а Позичальник, в свою чергу, зобов`язується повернути Позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) в обумовлений цим Договором строк (п. 1.1. Договору).

Відповідно до п. 2.1. Договору сума позики за Договором становить 500 000,00 грн. При цьому, згідно з п.п. 3.1., 3.2. Договору Позикодавець зобов`язаний видавати позику протягом 3-х днів з моменту підписання Договору (певними частинами по мірі потрібності Позичальника). Позика надається в безготівковому порядку шляхом перерахування грошових коштів на рахунок Позичальника.

За змістом п.п. 4.1., 4.2. Договору строк надання позики Позичальнику встановлюється з моменту перерахування суми позики на рахунок Позичальника до 30 листопада 2014 року. Строк, вказаний у п. 4.1. Договору, може бути продовжений по згоді сторін.

Порядок повернення визначений сторонами в розділі 5 Договору, за умовами п.п. 5.1., 5.2. яких після закінченню строку, вказаного в п. 4.1. Договору, Позичальник зэбов`язується протягом п`яти днів повернути суму позики. Позика повертаеться в готівковому порядку шлязом видачі суми позики Позикодавцю з каси Позичальника, або шлязом перерахування безготівкових коштів з поточного рахунку Позичальника на особовий рахунок Позикодавця.

Строк дії Договору сторонами визначено в пункті 6.1. Договору, за яким він вступає в силу з моменту внесення суми позики на рахунок Позичальника і діє до 30 грудня 2014 року.

В судовому засідані 15.10.2024 судом оглянуто оригінал Договору позики №1 та встановлено відповідність долученої позивачем до позовної заяви копії Договору наданому суду для огляду оригіналу.

На виконання умов Договору Позикодавцем надано Позичальнику в позику грошові кошти в загальній сумі 500 000,00 грн шляхом їх перерахування на розрахунковий рахунок ПП «Венеція Плюс» в АКІБ «УкрСиббанк» (МФО 351005), що підтверджується долученою до позовної заяви копією банківської виписки по рахунку позивача з 21.08.2014 по 10.14.2014 (оригінал якої оглянуто судом в судовому засіданні 15.10.2024) та не заперечено відповідачем у справі належними та допустимими доказами.

За твердженням позивача, відповідачем не виконано зобов`язання з повернення отриманої позики у визначений Договором строк, здійснивши лише часткове повернення отриманої від позивача позики в розмірі 3200,00 грн, що підтверджується долученими до позову копіями банківських виписок по рахунку позивача за період з 24.09.2017 по 31.12.2017, за 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022 (оригінали яких оглянуто судом в судовому засіданні 15.10.2024), у зв`язку з чим станом на 18.06.2024 (дата оформлення позовної заяви) заборгованість відповідача за Договором складає 496 800,00 грн, стягнення якої разом з нарахованими позивачем відсотками річних та втратами від інфляції і є предметом судового розгляду у цій справі.

Стан взаєморозрахунків за Договором з 2014 по 2022 роки підтверджується також і підписаними сторонами від 01.11.2014, 01.01.2016, 01.08.2017, 01.11.2019, 01.11.2019, 01.11.2020, 01.11.2021, 01.11.2022 актами звірки взаєморозрахунків.

Надіслана позивачем 14.12.2023 на електронну адресу відповідача претензія №365 від 13.12.2023 про сплату в десятиденний строк заборгованості за Договором з нарахованими відсотками річних та втратами від інфляції в загальному розмірі 2 065 675,25 грн, залишилася без задоволення відповідачем.

У листі-відповіді №01/12/23 від 25.12.2023 на означену претензію позивача відповідач з метою розгляду претензії просив надати копії договору позики, платіжних документів на підтвердження факту надання позики, її часткового погашення.

Водночас, на надіслані позивачем 06.03.2024 на електронну адресу відповідача з метою розгляду претензії договір позики та відомості про рух коштів по рахунку за 2014 рік відповіді від ПП «Венеція Плюс» не надходило.

При винесенні постанови колегія суддів виходила з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами правочин є договором позики.

В силу ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідні положення визначені й в пункті 6.1. укладеного сторонами Договору позики, за яким він вступає в силу з моменту внесення суми позики на рахунок Позичальника.

За встановленими у справі обставинами, що підтверджуються, зокрема, банківською випискою по рахунку позивача з 21.08.2014 по 10.14.2014, грошові кошти за Договором надавалися Позикодавцем Позичальнику протягом серпня-листопада 2014 року різними сумами, всього в кількості 26 траншів, перший з яких на суму 40 000,00 грн датований 21.08.2014, а відтак, в силу приписів абз. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК України, п. 6.1. Договору саме з 21 серпня 2014 року Договір позики №1 вважається укладеним сторонами, а відповідні заперечення відповідача в частині дати Договору №1 відхиляються судом.

17 жовтня 2019 року набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України, в тому числі змінено назву статті 79 ГПК з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Brualla Gomez de La Torre v. Spain» від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

В даному аспекті, колегія суддів враховує, що відповідачем у справі не надано суду доказів наявності між сторонами в 2014 році інших зобов`язальних правовідносин чи будь-якого іншого договору позики, на підставі якого могли б виникнути правовідносини між сторонами у даній справі, а зазначення як позивачем при наданні позики, так і відповідачем при її частковому поверненні конкретних реквізитів Договору позики - №1 від 21.08.2014, в сукупності з відповідністю суми позики за Договором №1 наданим відповідачу грошовим коштам протягом серпня-листопада 2014 року (500 000,00 грн) та з урахуванням цитованих приписів абз. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК України, п. 6.1. Договору (щодо дати укладення договору позики) дає підстави суду для переконливого висновку, що саме на підставі долученого до позову Договору №1 між сторонами й виникли спірні правовідносини.

За змістом ч.ч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Частиною 1 статті 530 ЦК України обумовлено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін ).

При цьому, приписи ч. 7 ст. 193 ГК України та ст. 525 ЦК України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов`язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами ст. 629 ЦК України щодо обов`язковості договору для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Матеріалами справи встановлено, що відповідачем на виконання умов укладеного між сторонами Договору отримано від позивача в позику грошові кошти на загальну суму 500 000,00 грн (банківська виписка по рахунку позивача з 21.08.2014 по 10.14.2014), які, з урахування положень п.п. 4.1, 5.1. Договору, повинні були бути повернуті Позичальником Позикодавцю в строк до 05.11.2014 та доказів виконання ПП «Венеція Плюс» умов Договору та повернення отриманих від ПрАТ «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» в позику грошових коштів в повному обсязі, - суду не надано.

З урахуванням наведеного, беручи до уваги, що матеріалами справи підтверджується лише часткове повернення відповідачем отриманої від позивача позики на суму 3200,00 грн (банківські виписки по рахунку позивача за період з 24.09.2017 по 31.12.2017, за 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022), суд першої інстанції дійшов вірного висновку про порушення ПП «Венеція Плюс» взятих на себе зобов`язань щодо повернення позивачу позики, наданої відповідно до Договору №1, укладеного 21.08.2014, у зв`язку з чим за відповідачем рахується заборгованість за Договором в сумі 496 800,00 грн.

За таких обставин, сума основної заборгованості ПП «Венеція Плюс» перед позивачем станом на час звернення з позовом та вирішення даного спору становить 496 800,00 грн, яка відповідачем не спростована.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Колегія суддів, перевіривши правильність здійснених позивачем розрахунків та здійснивши оцінку доказів, на яких він ґрунтується, зазначає, що суд першої інстанції дійшов вірних висновків про те, що розрахунки позивача здійснено із зазначенням некоректних дат часткового погашення відповідачем отриманої позики та з нарахуванням, зокрема, втрат від інфляції, виходячи з річних, а не місячних індексів інфляції протягом 2014-2024 років, а 3% річних позивачем нараховуються на проіндексований річний розмір основного зобов`язання, що також не відповідає диспозиції ч. 2 ст. 625 ЦК України, за якою відсотки річні нараховуються саме від простроченої суми, а не її проіндексованого еквіваленту.

З урахуванням викладеного, перевіривши здійснений судом першої інстанції розрахунок штрафних санкцій, в межах визначеного позивачем періоду, колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції про те, що правомірними та обґрунтованими є вимоги про стягнення з відповідача 141 776,53 грн 3% річних та 750 303,75 грн втрат від інфляції, а позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення.

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги в частині застосування наслідків пропуску строку позовної давності, колегія суддів вказує наступне.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України, зокрема, за приписами ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

При цьому, відповідно до ст. 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність у три роки, яка за приписами ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

З урахуванням викладеного, в спірних правовідносинах початок перебігу для позивача строку позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за Договором пов`язується зі спливом строку виконання відповідачем зобов`язань з повернення позики, тобто з 06.12.2014 та, відповідно до ст. 257 ЦК України такий строк для позивача триває до 05.12.2017 року.

Обставини зупинення чи переривання позовної давності визначені в ст.ст. 263, 264 ЦК України, зокрема, за змістом ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (ч. 3 ст. 264 ЦК України).

Подані суду докази свідчать, що в період перебігу позовної давності за вимогами позивача про стягнення заборгованості за Договором №1, укладеного 21.08.2014 відповідачем неодноразово вчинялися дії, які в розумінні ч. 1 ст. 264 ЦК України свідчать про визнання ПП «Венеція Плюс» боргу за Договором, зокрема: 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022 відбувалося часткове погашення заборгованості за Договором №1 від 21.08.2014 (що вбачається з графи «призначення платежу»), підписувалися Акти звірки взаєморозрахунків від 01.11.2014, 01.01.2016, 01.08.2017, 01.11.2019, 01.11.2019, 01.11.2020, 01.11.2021, 01.11.2022 з визнанням заборгованості за Договором на конкретну дату, що в кожному окремому випадку відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України переривало позовну давність, а відповідно до частини третьої даної статті ЦК України трирічний перебіг позовної давності після кожного окремого переривання починався заново без урахування часу, що минув до переривання.

Надалі, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу України, продовжуються на строк дії такого карантину. Зазначений Закон України набрав чинності 02.04.2020 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» (із змінами та доповненнями) на усій території України з 12.03.2020 встановлено карантин, який з врахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами та доповненнями) неодноразово продовжувався, востаннє до 30.06.2023 року.

Окрім того, відповідно до п.п. 2) п. 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» №2120-IX від 15.03.2022 (який набрав чинності 17.03.2022) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, відповідно до якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

В подальшому, ч. 2 ст. 1 Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» 3450-IX від 08.11.2023 (який набрав чинності 30.01.2024) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в наступній редакції: У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України № 2102-IX від 24.02.2022 з 05 годин 30 хвилин 24 лютого 2022 в Україні введено воєнний стан строком на 30 дів, який неодноразово продовжувався Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом від 7 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, Указом від 6 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 7 лютого 2023 року № 2915-IX, Указом від 01 травня 2023 №254/2023, затвердженим Законом України №3057-ІХ від 02.05.2023, Указом №451/2023 від 26.07.2023, затвердженим Законом України №3275-ІХ від 27.07.2023, Указом №734/2023 від 06.11.2023, затвердженим Законом України №3429-ІХ від 08.11.2023, Указом №49/2024 від 05.02.2024, затвердженим Законом України № 3564-IX від 06.02.2024, Указом №271/2024 від 06.05.2024, затвердженим Законом України № 3684-IX від 08.05.2024 та Указом №469/2024 від 23.07.2024, затвердженим Законом України № 3891-IX від 23.07.2024, востаннє з 12.08.2024 строком на 90 діб.

З урахуванням викладеного, з 12.03.2020 встановлені в ст. 257 ЦК України строки позовної давності на підставі п. 12 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України продовжуються на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) тобто до 30.06.2023, а з 17.03.2022 такі строки продовжені на підставі п. 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України (в редакції Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану») до 30.01.2024, а в подальшому, тобто з 30.01.2024, у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» перебіг позовної давності зупиняється на підставі нової редакції п. 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України.

З урахуванням викладеного, беручи до уваги, що в спірних правовідносинах перебіг строку позовної давності для позивача неодноразово переривався в порядку ч. 1 ст. 264 ЦК України у зв`язку з вчиненням відповідачем дій, що свідчать про визнання ПП «Венеція Плюс» заборгованості за Договором (востаннє строк позовної давності перервався 26.12.2022), а з 12 березня 2020 року перебіг строків позовної давності продовжено спершу відповідно до п. 12 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України (до 30.06.2023), а з 17.03.2022 такі строки продовжено вже на підставі п. 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, слід вважати, що позаяк позивач звернувся з даним позовом до суду 18.06.2024, тобто в межах продовжених законом строків позовної давності.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів зазначає, що доводи скаржників не знайшли свого підтвердження в ході розгляду апеляційної скарги. Ці доводи не спростовують фактів, покладених в основу рішення Господарського суду Закарпатської області від 31.10.2024 у справі №907/577/24.

За приписами частин 1, 2, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч.ч. 1-5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

З огляду на вищевказане, колегія суддів приходить до висновку про те, що суд першої інстанції вірно встановив обставини, що мають значення для справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, прийняв законне обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, тому його необхідно залишити без змін, апеляційні скарги без задоволення.

Судові витрати

З огляду на те, що суд залишає апеляційні скарги без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на скаржників відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд,

УХВАЛИВ :

1.Апеляційні скарги Приватного акціонерного товариства Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією б/н від 21.11.2024 (вх. № 01-05/3379/24 від 22.11.2024) та Приватного підприємства Венеція Плюс б/н від 21.11.2024 (вх. № 01-05/3380/24 від 22.11.2024) залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Господарського суду Закарпатської області від 31.10.2024 у справі № 907/577/24 залишити без змін

3. Судовий збір сплачений за апеляційні скарги покласти на апелянтів.

4. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Строки та порядок оскарження постанов апеляційного господарського суду визначені в § 1 глави 2 Розділу IV ГПК України.

Повний текст постанови виготовлено 02.06.2025.

Головуючий суддя О.С. Скрипчук

СуддяО.І. Матущак

Суддя І.Ю. Панова