Ухвала від 04.06.2025 по справі 922/264/24

УХВАЛА

4 червня 2025 року

м. Київ

cправа № 922/264/24

провадження № 12-30гс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Пількова К. М.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Єленіної Ж. М., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Стрелець Т. Г., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

перевіривши наявність підстав для розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський кінний завод» (далі - відповідач 2, ТОВ «Харківський кінний завод»)

та постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 (головуюча Лакіза В. В., судді Здоровко Л. М., Мартюхіна Н. О.)

за позовом Харківської окружної прокуратури (далі - Прокуратура) в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації (далі - позивач, ОВА)

до: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Контакт плюс» (далі - відповідач 1, ТОВ «Контакт плюс»),

2) ТОВ «Харківський кінний завод»,

3) Харківської районної військової адміністрації Харківської області (далі - відповідач 3, РВА),

4) Головного управління Держгеокадастру у Харківській області Люботинської міської ради Харківської області (далі - відповідач 4, Держгеокадастр),

5) Люботинської міської ради (далі - відповідач 5, Рада),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департамент культури і туризму Харківської обласної військової адміністрації (далі - третя особа, Департамент),

про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями історико-культурного призначення,

УСТАНОВИЛА:

1. У січні 2024 року Прокуратура в інтересах держави в особі ОВА звернулась до Господарського суду Харківської області з позовом до ТОВ «Контакт плюс», ТОВ «Харківський кінний завод», РВА, Держгеокадастру та Ради про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями державної власності історико-культурного призначення, а саме просила:

- визнати незаконним та скасувати розпорядження голови РВА від 20.01.2004 № 14 «Про надання земельної ділянки ТОВ «Контакт плюс» (далі - Розпорядження);

- визнати недійсним укладений між РВА і ТОВ «Контакт плюс» договір від 09.04.2004 оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га (далі - Земельна ділянка), зареєстрований в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 09.04.2004 за номером 204 (далі - Договір оренди);

- визнати недійсним укладений між ТОВ «Контакт плюс» і ТОВ «Харківський кінний завод» договір від 26.11.2004 суборенди Земельної ділянки, зареєстрований в Харківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП «Центр державного земельного кадастру» 26.11.2004 за номером 208 (далі - Договір суборенди);

- визнати незаконним та скасувати наказ Держгеокадастру від 15.12.2020 № 32-Г «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» у частині передання Земельної ділянки у комунальну власність Ради (далі - Наказ);

- зобов'язати Раду, ТОВ «Контакт плюс» і ТОВ «Харківський кінний завод» повернути Земельну ділянку державі в особі ОВА;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) державну реєстрацію права комунальної власності Ради на Земельну ділянку;

- скасувати у Державному земельному кадастрі (далі - Кадастр) державну реєстрацію Земельної ділянки з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.

2. Позов мотивовано тим, що на частині Земельної ділянки розташована пам'ятка археології місцевого значення - городище «Шеєрманівське» (далі - Городище), яка занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України з охоронним номером 4929-Ха, у зв'язку із чим вказана ділянка не може бути передана в комунальну чи приватну власність та підлягає поверненню власникові - державі. Оскільки Земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення, то надання її в користування для здійснення сільськогосподарського виробництва є порушенням вимог законодавства щодо охорони збереження об'єктів культурної спадщини.

3. Господарський суд Харківської області (суддя Шарко Л. В.) своїм рішенням від 20.06.2024 відмовив у задоволенні позову.

4. Суд першої інстанції мотивував своє рішення, зокрема, відсутністю в матеріалах справи відомостей про взяття на державний облік спірного об'єкта культурної спадщини. На час розгляду справи охоронні зони пам'ятки археології (Городища), їх межі та режими використання в порядку, встановленому чинним законодавством, не визначені, до Кадастру не внесені. Таким чином, заявляючи вимоги про повернення Земельної ділянки державі в особі ОВА, прокурор не надав доказів меж пам'ятки, які б могли свідчити про необхідність повернення усієї ділянки із відповідною площею.

Враховуючи встановлені на законодавчому рівні підвищені вимоги до документування об'єктів культурної спадщини, суд першої інстанції виснував, що саме облікова документація мала бути вихідними даними для проведення відповідного дослідження фактичного місця розташування спірного об'єкта культурної спадщини, однак ці вимоги дотримані не були. Наданий прокурором лист Товариства з обмеженою відповідальністю «Геоспектор» від 15.11.2023 № 43 не є висновком спеціаліста або експерта, не містить вказівки на застосовану методику та її закріплення в затвердженій у встановленому порядку нормативно-технічній документації, не містить джерел використаних вихідних даних, що унеможливлює встановлення об'єкта, який був предметом аналізу та співставлення з координатами Земельної ділянки.

Щодо вимог про визнання незаконними та скасування Наказу та Розпорядження суд першої інстанції виходив з того, що позов у цій частині пред'явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі Держгеокадастру та РВА), позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору. До того ж суд першої інстанції погодився з доводами відповідачів про те, що Наказ та Розпорядження вже виконані, а тому вичерпали свою дію повністю після реалізації і оскарженню не підлягають. Тобто скасування Наказу та Розпорядження не матиме необхідних наслідків для усунення стверджуваного порушення.

Суд першої інстанції вказав, що матеріали справи засвідчують добросовісну поведінку орендаря. Керуючись принципами правової визначеності й належного урядування, суди не повинні піддавати сумніву правомірність укладених договорів оренди. Орендарю необхідно дозволити користуватися Земельною ділянкою до закінчення строку дії Договорів, за умови, що він виконує всі вимоги законодавства про охорону культурної спадщини. Так, ТОВ «Харківський кінний завод» використовує Земельну ділянку для сінокосіння та випасання худоби, тобто здійснює діяльність, яка за своїм характером не входить до поняття «земляні роботи», а також прямо визначена законодавцем в переліку винятків щодо обмежень у використанні території пам'ятки. Орендар (ТОВ «Контакт плюс») взагалі не використовує Земельну ділянку для обробітку, оскільки передав її в суборенду ТОВ «Харківський кінний завод». Докази використання Земельної ділянки з порушенням режиму її використання з огляду на наявність об'єкта культурної спадщини не надані. Отже, Договори оренди та суборенди, а також спосіб використання Земельної ділянки не порушують права позивача та публічний порядок і не призводять до спричинення шкоди об'єкту культурного призначення.

Суд першої інстанції відхилив посилання прокурора на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, через неподібність правовідносин, адже у вказаній справі було порушення вимог земельного законодавства щодо передачі земельної ділянки з державної в комунальну власність при наявності документально відображених в планах землекористування пам'яток археології з подальшим переданням незаконним власником земельної ділянки в оренду. Натомість щодо цієї справи суд першої інстанції зауважив, зокрема, що інформація про спірний об'єкт культурної спадщини не була внесена до картографічних матеріалів та не відображена у планах землекористування, а Договір оренди укладено до, а не після передачі Земельної ділянки з державної в комунальну власність, тобто вказаний правочин укладався з державою, яка на момент укладення була законним власником землі.

Місцевий господарський суд вказав, що прокурор пред'явив негаторний позов. Водночас з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування віндикаційного та негаторного позовів (постанови від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц), а також способів захисту в позовах стосовно земель водного та лісового фонду (постанови від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц), суд першої інстанції виснував, що у разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне (інша особа зареєструвала на своє ім'я право в державному реєстрі прав на нерухомість) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам'ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Тобто належним способом захисту є саме вимога про повернення частини Земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка археології.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяв відповідачів про застосування наслідків спливу строку позовної давності, оскільки відмовив у задоволенні позовних вимог по суті.

5. Східний апеляційний господарський суд ухвалив постанову від 02.10.2024, якою скасував рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 в частині відмови в позові про визнання незаконним та скасування Наказу в частині; зобов'язання відповідачів 1, 2, 5 повернути Земельну ділянку державі в особі ОВА; визнання недійсними Договорів оренди та суборенди; скасування у Реєстрі державної реєстрації права комунальної власності Ради на Земельну ділянку; скасування державної реєстрації Земельної ділянки в Кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень. У цій частині ухвалив нове рішення - про задоволення позову. Рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 в частині відмови в задоволенні іншої частини позовних вимог залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції виклав резолютивну частину рішення суду першої інстанції у новій редакції, за змістом якої присудив задовольнити позов частково, а саме:

- визнав незаконним та скасував Наказ в частині передання у комунальну власність Ради Земельної ділянки;

- зобов'язав Раду, ТОВ «Контакт плюс» і ТОВ «Харківський кінний завод» повернути Земельну ділянку державі в особі ОВА;

- визнав недійсними Договори оренди та суборенди;

- скасував у Реєстрі державну реєстрацію права комунальної власності Ради на Земельну ділянку;

- скасував державну реєстрацію Земельної ділянки в Кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.

В іншій частині позову відмовив.

6. Мотивуючи свою постанову, апеляційний суд вказав, що прокурор при зверненні до суду дотримався вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та правильно визначив суб'єктний склад сторін.

Щодо суті позовних вимог, апеляційний суд виходив, зокрема, з того, що невстановлення межі історико-культурного зонування пам'ятки не дає підстави стверджувати, що Земельна ділянка не належить до земель історико-культурного значення.

Апеляційний суд здійснив аналіз сукупності наданих до матеріалів справи документів (даних облікової документації на пам'ятку архітектури, затвердженої Департаментом, поземельної Книги на Земельну ділянку, листа сертифікованого інженера-землевпорядника від 15.11.2023 № 43) та, керуючись принципом «вірогідності доказів», виснував, що занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України наказом Міністерства культури України від 03.09.2020 № 2088 пам'ятка археології місцевого значення (Городище) за охоронним номером 4929-Ха потрапляє на Земельну ділянку. У цьому випадку не має правового значення збіг всієї території пам'яткий археології зі спірною земельною ділянкою чи її частиною.

Суд апеляційної інстанції вказав на безпідставність доводів відповідача 2 щодо неможливості застосування у спірних правовідносинах висновків Великої Палати Верховного Суду, зроблених у справі № 927/1206/21, оскільки їх застосування не ставиться в залежність від обставин складення технічної документації на об'єкт культурної спадщини. Крім того, у цій справі обставини розміщення на Земельній ділянці пам'ятки археології (Городища) підтверджується іншими наданими до матеріалів справи документами.

Відтак апеляційний суд звернувся до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, та вважав помилковими висновки суду першої інстанції про те, що оскарження Наказу в частині передачі Земельної ділянки у комунальну власність Ради є неефективним способом захисту прав держави.

З огляду на особливості правового регулювання статусу земельних ділянок історико-культурного призначення та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність, а також з урахуванням того, що Земельна ділянка була передана Раді як земля сільськогосподарського призначення, апеляційний суд зазначив, що вимога про визнання незаконним і скасування Наказу за встановлених обставин цієї справи відповідає критерію правомірності та ефективності обраного прокурором способу захисту, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення Земельної ділянки та особи її власника. Скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Реєстру, приведе до усунення порушення прав держави на землі історико-культурного призначення, а тому ця вимога підлягає задоволенню. Водночас вимога про скасування у Реєстрі права комунальної власності Ради на Земельну ділянку також підлягає задоволенню як похідна.

Разом із цим суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про необхідність відмовити у задоволенні вимоги про визнання незаконним та скасування Розпорядження, яке було реалізоване укладенням з відповідачем 1 Договору оренди (вичерпало дію виконанням), а тому його оскарження не є ефективним способом захисту. З посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 52 постанови від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, апеляційний суд зазначив, що позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного у позові наказу без заявлення вимоги про визнання його незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані.

Суд апеляційної інстанції зауважив, що надання в оренду сформованої Земельної ділянки, в межах якої знаходиться пам'ятка археології (Городище), відбулось на підставі незаконного Рішення за відсутності погодження з органом охорони культурної спадщини та встановлення умовами договору спеціальних правил використання земель історико-культурного призначення. Таким чином, апеляційний суд вважав, що надання в орендну відповідачам 1 та 2 Земельної ділянки відбулось з порушенням порядку, визначеного статтями 20, 54 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), а також спеціальними нормами пункту 13 частини першої статті 6 та статей 18, 24, 25 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон) в редакції, чинній на момент укладення Договорів оренди та суборенди, а тому відповідно до статті 21 ЗК України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) наявні підстави для визнання недійсними вказаних правочинів.

Апеляційний суд зазначив, що спір у цій справі виник у зв'язку з тим, що Земельна ділянка, які належить до земель історико-культурного призначення, незаконно вибула із власності держави та була передана в комунальну власність Ради і на теперішній час перебуває в оренді у відповідачів 1, 2. Фізичне зайняття Земельної ділянки та її використання особою, яка з огляду на вимоги законодавства не могла набувати прав власності чи користування ними, не позбавляє права володіння дійсного власника таких земель, але створює останньому перешкоди у здійсненні ним охоронюваного законом права користування своїм майном. Тому зайняття Земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка археології, слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути Земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Отже, апеляційний суд виснував, що нерозроблення уповноваженим органом проєкту землеустрою земельної ділянки, на якій знаходиться Городище, та, як наслідок, невнесення до Кадастру меж такої земельної ділянки із зазначенням обмежень щодо режиму її використання не свідчить про відсутність таких обмежень та можливість перебування Земельної ділянки у комунальній власності, а також у користуванні відповідачів 1, 2 за відсутності додержання спеціального порядку такої передачі. Установивши, що Земельна ділянка розташована в межах пам'ятки археології місцевого значення, апеляційний суд вважав наявними підстави для задоволення вимоги про повернення відповідачами 1, 2, 5 Земельної ділянки державі в особі позивача.

На думку апеляційного суду, цей позов є негаторним, а тому позовна давність до вимог такого позову не застосовується.

Також апеляційний суд зазначив, що наявність відомостей щодо Земельної ділянки у Кадастрі як земель сільськогосподарського призначення в подальшому унеможливить відновлення порушеного права держави як її власника, оскільки реєстрація цієї ділянки із зазначеною категорією відносить їх до земель комунальної власності, що не відповідає дійсності, адже ці землі відносяться до земель історико-культурного призначення, які можуть перебувати тільки в державній власності. У зв'язку зі встановленими обставинами цієї справи апеляційний суд вказав, що визнання незаконним Розпорядження, яким затверджено технічну документацію по встановленню меж Земельної ділянки і оформленню документів, що посвідчують право користування землею ТОВ «Контакт плюс» для ведення підсобного господарства на території Ради, має наслідком припинення відповідних речових прав на цю ділянку. Відповідно, одночасне скасування державної реєстрації Земельної ділянки поновить права законного розпорядника спірної землі, що вказує на наявність підстав для задоволення вказаної позовної вимоги.

Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що правовідносини, пов'язані з вибуттям земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам'ятки архітектури, з державної власності, становлять суспільний, публічний інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. У спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, вона, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси для задоволення національно-культурних потреб, використання власності не на шкоду людині та суспільству (стаття 11, частина третя статті 13, частина сьома статті 41 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства. Отже, витребування земельних ділянок історико-культурного призначення, на яких розташовані пам'ятки архітектури національного значення, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідних земельних ділянок. Суспільний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок історико-культурного призначення для гарантування збереження культурної спадщини у цій справі переважає приватний інтерес у збереженні права користування Земельною ділянко, яка має використовуватися за цільовим призначенням, виконувати свої важливі функції.

7. 04.11.2024 ТОВ «Харківський кінний завод» звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) із касаційною скаргою, у якій просить постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 скасувати, а рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 - залишити без змін.

8. Касаційна скарга обґрунтована, зокрема, тим, що апеляційний суд, вирішуючи питання про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави, вважав достатнім виконання ним лише вимог абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», тоді як вимоги абзацу третього частини четвертої цієї ж статті прокурор не виконав.

Апеляційний суд не мотивував відхилення аргументів відповідача 2 про відсутність в матеріалах справи отриманого позивачем повідомлення прокурора про намір звернутись з позовом в порядку частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», а також не навів мотивів, з яких він прийняв як повідомлення про звернення до суду лист від 06.11.2023 № 62-3157ВИХ-23, в якому прокурор порушував перед ОВА питання про надання інформації з метою визначення наявності підстав для вжиття заходів представницького характеру, тобто виконання прокурором інших повноважень, передбачених частиною четвертою статті 23 зазначеного Закону.

Таким чином, апеляційний суд дійшов хибного висновку про наявність у прокурора підстав для звернення із цим позовом до суду, оскільки неправильно застосував статтю 23 Закону України «Про прокуратуру» та не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, а також висновків КГС ВС, викладених у постанові від 09.10.2024 у справі № 907/1034/21.

Апеляційний суд неправильно застосував статті 256, 257, 261, 266, 267 ЦК України без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також висновків КГС ВС, викладених у постанові від 24.11.2021 у справі № 910/248/20, оскільки не вирішив по суті клопотання відповідача 2 про застосування наслідків спливу позовної давності.

Так, апеляційний суд покликався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, за змістом яких обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження Наказу не є ані негаторним, ані віндикаційним позовом, а тому, на думку ТОВ «Харківський кінний завод», до цієї вимоги застосовуються загальні положення про позовну давність. Окрім цього, прокурор з пропуском позовної давності заявив вимоги про визнання недійсними Договорів оренди та суборенди. Від прокурора та позивача не надходило клопотань про поновлення строку позовної давності чи визнання причин його пропуску поважними.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про можливість застосування висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, оскільки не врахував, що у згаданій справі, на відміну від цієї, учасники правовідносин були обізнані про наявність пам'ятки архітектури, а тому діяли протиправно. Натомість у цій справі жоден з учасників спірних правовідносин не мав можливості висунути обґрунтований сумнів щодо порушень законодавства під час відведення Земельної ділянки та передачі її з державної в комунальну власність. Водночас апеляційний суд не надав оцінки аргументам відповідачів про те, що про існування спірного об'єкта культурної спадщини їм стало відомо лише після отримання позову, оскільки на порушення вимог статті 34 Закону цей об'єкт не був відображений у жодних картографічних матеріалах.

Апеляційний суд неправильно застосував частину шосту статті 17 Закону, оскільки не врахував, що держава не виконала свої обов'язки, передбачені частиною першою статті 34 згаданого Закону, що спричинило необізнаність учасників спірних правовідносин про розташування на Земельній ділянці пам'ятки археології. Відтак держава звернулась з позовом до інших учасників цивільних правовідносин, спрямованим на усунення порушень, які виникли лише через її поведінку.

На думку скаржника, частина шоста статті 17 Закону імперативно визначає, що землі, на яких розташовані пам'ятки археології, повинні перебувати в державній власності. Задля забезпечення цієї мети законодавець визначив можливість вилучення (викупу) таких земель у державну власність. Звідси вказана норма передбачає кінцевою метою знаходження земель під пам'ятками архітектури в державній власності, а також способи досягнення цієї мети. Так, словосполучення «перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність», на переконання скаржника, означає, що землі, які протиправно вибули з державної власності, повертаються у державну власність (див., наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21). Натомість землі, вибуття яких не супроводжується ознакою протиправності, повинні вилучатися (викуповуватися) у державну власність. Такий підхід відповідає принципам справедливості та юридичної визначеності, адже в протилежному випадку учасники цивільних правовідносин несуть відповідальність за допущені державою порушення.

Оскільки апеляційний суд не дослідив ролі держави у спричиненні порушення її прав, він неправильно застосував частину шосту статті 17 Закону та помилково вважав правильним та ефективним обраний прокурором спосіб захисту.

Апеляційний суд неправильно застосував статті 203, 215 ЦК України, у зв'язку з чим безпідставно визнав недійсними Договори оренди та суборенди. Закон та ЗК України не містять заборон щодо передачі в користування (оренду) земельних ділянок, на яких розташовані археологічні пам'ятки, а матеріали справи засвідчують добросовісну поведінку орендаря та суборендаря. Таким чином, апеляційний суд мав слідувати меті забезпечення стабільності господарських правовідносин, керуватись принципами правової визначеності й належного урядування, не піддавати сумніву правомірність укладених Договорів оренди та суборенди і дозволити користуватися Земельною ділянкою до закінчення строку дії цих правочинів, за умови, що орендар виконує всі вимоги законодавства про охорону культурної спадщини. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, на яку покликався суд апеляційної інстанції, питання недійсності договорів оренди землі не було предметом касаційного перегляду.

9. Ухвалою від 19.12.2024 колегія суддів КГС ВС відкрила касаційне провадження за скаргою ТОВ «Харківський кінний завод» та зупинила виконання оскарженої постанови до закінчення її перегляду в касаційному порядку, а ухвалою від 29.04.2025 на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала цю справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважала за необхідне відступити від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС), викладених у постановах від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, про те, що ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології, є негаторний позов.

10. Мотивуючи ухвалу про передачу справи, колегія суддів КГС ВС зауважує, що Прокуратура звернулась до суду із цим позовом для захисту прав держави на Земельну ділянку, на частині якої розташовано об'єкт культурної спадщини - пам'ятка археології. Водночас касаційна скарга не містить доводів щодо законності / незаконності вибуття Земельної ділянки з державної власності, а скаржник наполягає, зокрема, на неефективності способу захисту, обраного прокурором під час звернення з позовом у цій справі. Отже, з метою вирішення спору потрібно дослідити належність та ефективність обраного способу захисту з урахуванням правового регулювання відносин щодо земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології.

Колегія суддів КГС ВС здійснила аналіз відповідної судової практики та звертає увагу на те, що у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20 КЦС ВС сформував підхід, за яким зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка археології, слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, і в цьому разі належним способом захисту є негаторний позов.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 виснувала, що з огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність вимога про визнання незаконним і скасування наказу органу Держгеокадастру про передачу у власність сільської ради земельної ділянки відповідає критерію правомірності та ефективності обраного прокурором способу захисту порушеного права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. Велика Палата акцентувала увагу, що такий спосіб захисту безпосередньо передбачений у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України та, за встановлених судами конкретних обставин справи, є достатнім і ефективним у спірних правовідносинах, відповідає правовій природі відносин учасників спору. З урахуванням обставин, з якими прокурор пов'язував порушення прав та інтересів держави (наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про реєстрацію права комунальної власності на спірну земельну ділянку), скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Реєстру, усуне порушення прав держави на особливо цінні об'єкти археологічної спадщини.

Разом із цим у вказаній вище постанові Велика Палата Верховного Суду вказала на відсутність підстав для формулювання висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин, а також для відступу від висновків, викладених у постановах КЦС ВС від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, адже прокурор не заявив ані вимоги про повернення земельної ділянки у власність держави (негаторного позову), ані вимоги про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційного позову).

Колегія суддів КГС ВС не погоджується з підходом, який КЦС ВС сформулював у справах № 557/303/21 та № 748/1335/20, виходячи, зокрема, з того, що за усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 25.10.2022 у справі № 910/6567/20, від 22.11.2022 у справі № 911/2609/21). Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Для внесення такого запису на підставі зазначеного рішення суду окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем не потрібно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц та від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Колегія суддів КГС ВС зазначає, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Реєстрі у частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, а також постанови Верховного Суду від 10.12.2021 у справі № 924/454/20, від 25.10.2022 у справі № 910/6567/20, від 07.12.2022 у справі № 911/2851/19).

З посиланням, зокрема, на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, колегія суддів КГС ВС наголошує, що для розмежування віндикаційного та негаторного позовів одним з критеріїв є наявність або відсутність володіння майном у власника, який відповідно пред'являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо у власника наявне володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість вимога власника, позбавленого володіння (фізичного, юридичного), який пред'являє вимогу про відновлення володіння, має кваліфікуватися як віндикаційний позов.

Також колегія суддів КГС ВС звертає увагу на постанови від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, де Велика Палата Верховного Суду розмежувала способи захисту у позовах стосовно земель водного та лісового фонду. Висновки щодо способу захисту порушеного права держави та повернення у державну власність земельних ділянок водного фонду зумовлені насамперед тим, що в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, а набуття приватної власності на них є неможливим.

На думку колегії суддів КГС ВС, у цьому контексті є очевидним, що пам'ятки археології зазвичай знаходяться безпосередньо у глибині земної поверхні, а їх ідентифікація пов'язана із взяттям на державний облік, занесенням до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, що безумовно залежить від належних дій саме відповідних державних органів. Наслідки виправлення «помилки» не повинні непропорційно порушувати нове право, яке було набуте особою, яка сумлінно покликалася на законність дій державного органу (див. рішення Європейського суду з прав людини від 24.10.2024 «Дроздик та Мікула проти України» та від 12.12.2024 «ТОВ «Одеська бутербродна компанія» проти України»).

Колегія суддів КГС ВС вказує, що у спірних правовідносинах також необхідно врахувати постанову від 22.01.2025 у справі № 446/478/19, в якій Велика Палата Верховного Суду виснувала, що коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів. Разом з тим для вирішення таких спорів земельна ділянка, для витребування якої наявні підстави, має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі. Витребування як належний спосіб захисту у справі № 446/478/19 не може бути застосований щодо всієї земельної ділянки, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку, що перебуває у постійному користуванні позивача.

З урахуванням викладеного колегія суддів КГС ВС вважає, що у разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння (інша особа зареєструвала на своє ім'я право в Реєстрі), для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного значення, на яких розташовані пам'ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає наведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду, речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника, адже гарантуватиме особі повне відновлення порушеного права, відновить володіння позивачем його майном.

На переконання колегії суддів КГС ВС, задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)]. Висновки про те, що ефективним способом захисту права власності є вимога про витребування земельної ділянки, на якій розташовані пам'ятки археології, у порядку, передбаченому статтею 387 ЦК України, сформульовані також у постанові Верховного Суду від 25.01.2023 у справі № 748/1536/20.

Разом з тим колегія суддів КГС ВС зазначає, що подібні справи перебувають на розгляді не тільки в суді касаційної інстанції, але також і в апеляційних судах та судах першої інстанції; подібні спори можуть виникнути і в майбутньому. Тому судове рішення Великої Палати Верховного Суду необхідне також для подальшого розвитку права та забезпечення єдності судової практики, оскільки справа стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології, збереження яких становить підвищений суспільний інтерес.

11. Відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

12. Згідно із частиною першою статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження. Частиною третьою цієї ж статті встановлено, що розгляд справ у суді касаційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

13. Відповідно до частини другої статті 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання, якщо їх явка є необов'язковою. При цьому в частині другій статті 121 цього Кодексу зазначено, що ухвала, якою суд повідомляє про призначення судового засідання, повинна містити, зокрема, вказівку про те, що участь особи не є обов'язковою.

14. Наведені підстави є достатніми для прийняття та призначення цієї справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи про те, що їх явка не є обов'язковою.

Керуючись статтями 120, 121, 233-235, 301, частиною третьою статті 302 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

1. Прийняти до розгляду справу № 922/264/24.

2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження на 17 вересня 2025 року о 10 годині 00 хвилин у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.

3. Повідомити учасників справи, що їхня явка не є обов'язковою.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач К. М. ПільковСудді:О. О. БанаськоС. Ю. Мартєв О. Л. Булейко С. О. Погрібний І. А. ВоробйоваТ. Г. Стрелець Ж. М. ЄленінаО. В. Ступак А. А. ЄмецьІ. В. Ткач Л. Ю. КишакевичО. С. Ткачук В. В. КорольВ. Ю. Уркевич С. І. КравченкоЄ. А. Усенко О. В. КривендаН. В. Шевцова М. В. Мазур