Постанова від 05.06.2025 по справі 2-6997/11

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2025 року

м. Київ

справа № 2-6997/11

провадження № 61-1166св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

заявник (боржник) - ОСОБА_1 ,

суб?єкт оскарження - Другий Правобережний відділ державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса),

заінтересована особа (стягувач) - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від

10 жовтня 2023 року у складі судді Журавель Т. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року у складі колегії суддів:

Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

30 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на дії державного виконавця Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Другий Правобережний ВДВС).

Скарга мотивована тим, що 18 серпня 2023 року ОСОБА_1 отримав черговий розрахунок без дати його складання державним виконавцем, в якому зазначається про заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 3 744,71 грн, та постанову про арешт коштів від 08 серпня 2023 року. Вказаний розрахунок заявник вважав незаконним, оскільки показник середньої заробітної плати працівника для даної місцевості не відповідає дійсності. В розрахунках за періоди з 01 січня 2016 року, 23 вересня 2016 року, 01 січня 2017 року, 16 січня

2017 року, 08 листопада 2017 року, 10 червня 2018 року заявнику нараховано аліменти із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. Однак згідно з офіційною інформацією Головного управління статистики

у Дніпропетровській області показник «середня заробітна плата у м. Дніпро» розраховується щокварталу: 2016 рік: І квартал - 4 500,68 грн, ІІ квартал - 4 738,24 грн, ІІІ квартал - 4 864,32 грн; 2017 рік: І квартал - 6 141,00 грн,

ІV квартал - 7 657,00 грн; 2018 рік: І квартал - 7 935,00 грн, ІІ квартал -

8 564,00 грн. Також заявник зазначав, що розрахунок складений без вирахування податків. Таким чином, державний виконавець без жодних законних підстав наклав арешт на його кошти.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив витребувати у Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) належним чином завірену копію виконавчого провадження № НОМЕР_1, визнати дії державного виконавця Савенко О. О. щодо складання розрахунку заборгованості без дати складення неправомірними; визнати розрахунок заборгованості без дати складання, складений державним виконавцем Савенко О. О., незаконним; зобов`язати державного виконавця Савенко О. О. скасувати постанову про арешт коштів ОСОБА_1 від 08 серпня 2023 року у виконавчому провадженні

№ НОМЕР_1, накладений на підставі розрахунку заборгованості без дати складання, складеного державним виконавцем Савенко О. О.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від

10 жовтня 2023 року скаргу задоволено.

Визнано дії державного виконавця Савенко О. О. щодо складення розрахунку заборгованості від 14 лютого 2023 року неправомірними.

Визнано розрахунок заборгованості за період з 25 січня 2016 року до 08 січня 2019 року, складений державним виконавцем Савенко О. О., незаконним.

Скасовано постанову державного виконавця Савенко О. О. від 08 серпня

2023 року про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

Задовольняючи скаргу, суд першої інстанції посилався на доведеність та обґрунтованість її вимог, оскільки державний виконавець не довів належними та допустимими доказами правомірності застосування щорічного показника середньої заробітної плати працівника у м. Дніпрі під час складання розрахунку заборгованості замість щоквартального.

Додатковою ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 23 жовтня 2023 року стягнено з Другого Правобережного ВДВС на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені на професійну правничу допомогу, в розмірі 1 000,00 грн.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року апеляційну скаргу Другого Правобережного ВДВС задоволено частково.

Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від

10 жовтня 2023 року в частині визнання дій державного виконавця

Савенко О. О. щодо складення розрахунку заборгованості від 14 лютого

2023 року неправомірними скасовано й ухвалено в цій частині нове судове рішення.

Визнано неправомірними дії державного виконавця Савенко О. О. щодо складення розрахунку заборгованості з аліментів, без дати його складання, за період з 25 січня 2016 року до 08 січня 2019 року.

В іншій частині ухвалу залишено без змін.

Стягнено з Другого Правобережного ВДВС на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції, в розмірі 3 600,00 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що державний виконавець правомірно здійснював розрахунок заборгованості з аліментів за період

з 25 січня 2016 року до 08 січня 2019 року виходячи із середньої заробітної плати для відповідної місцевості без вирахування податку на доходи фізичних осіб та військового збору. Разом з тим апеляційний суд зазначив, що державний виконавець не довела належними та допустимими доказами правомірності застосування щорічного показника середньої заробітної плати працівника

у м. Дніпрі при складанні розрахунку заборгованості з аліментів, без дати його складання, за період з 25 січня 2016 року до 08 січня 2019 року, замість щоквартального.

Додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 січня

2024 року стягнено з Другого Правобережного ВДВС на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу, надану в апеляційному суді, у розмірі 1 000,00 грн.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

16 січня 2024 року Другий Правобережний ВДВС подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій з урахуванням нової редакції касаційної скарги, просить скасувати ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 10 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні скарги відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що застосування щоквартального показника середньої заробітної плати працівника у м. Дніпрі є необґрунтованим. ОСОБА_3 не надав належних доказів, що його адвокат має касу і веде касову книгу, а тому адвокат не може сам виписувати квитанцію чи касовий ордер про отримання коштів. ОСОБА_3 не довів, що кошти були отримані адвокатом, а тому вони не підлягають відшкодуванню. Витрати на правничу допомогу є неспівмірними із складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг.

Доводи інших учасників справи

07 квітня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

22 квітня 2024 року представник ОСОБА_2 - Верба А. П. подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення,

а оскаржувані судові рішення - без змін, мотивуючи це тим, що державний виконавець умисно порушив вимоги законодавства під час виконання судового рішення.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області.

10 квітня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від

03 лютого 2012 року у справі № 2-6997/2011 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дитини стягнено

з ОСОБА_1 аліменти у розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходів) щомісяця, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, на користь ОСОБА_2 на утримання малолітнього сина,

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи

з 23 листопада 2011 року та до повноліття дитини.

25 січня 2019 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області видав дублікат виконавчого листа № 2-6997/11 від 03 лютого 2012 року на виконання вказаного рішення суду.

29 січня 2019 року Другий Правобережний ВДВС відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1.

Державний виконавець Савенко О. О. у зв`язку з численними оскарженнями

в апеляційній інстанції неодноразово проводив перерахунок заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

08 серпня 2023 року постановою державного виконавця Савенко О. О.

у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 накладено арешт на грошові кошти, що розміщені на відкритих рахунках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника

ОСОБА_1 , крім коштів, що містяться на рахунках, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, та які належать боржнику ОСОБА_1 у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору/основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів у сумі 3 744,71 грн.

18 серпня 2023 року ОСОБА_1 отримав розрахунок заборгованості

з аліментів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, без дати його складання, що був складений державним виконавцем Савенко О. О., згідно з яким за період з 25 січня 2016 року до 08 січня 2019 року його заборгованість становить 3 744,71 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Надаючи оцінку аргументам касаційної скарги в межах її доводів, колегія суддів враховує таке.

У скарзі ОСОБА_1 зазначив, зокрема, що державний виконавець при складанні розрахунку заборгованості з аліментів за період з 25січня 2016 року до 08 січня 2019 року неправомірно застосував щорічний показник середньої заробітної плати працівника у м. Дніпрі замість щоквартального показника.

Заперечуючи щодо таких доводів, Другий Правобережний ВДВС у касаційній скарзі вказує, що застосування щоквартального показника середньої заробітної плати працівника у м. Дніпрі є необґрунтованим.

Стаття 129 Конституції України передбачає, що обов`язковість судового рішення належить до основних засад судочинства.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону,

а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно

і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У частинах другій, третій статті 451 ЦПК України передбачено, що в разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону,

в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Згідно із статтею 71 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем

у порядку, встановленому Сімейним кодексом України.

Виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості із сплати аліментів щомісяця, а також проводити індексацію розміру аліментів.

Згідно з частиною другою статті 195 СК України заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або

є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід)

у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості.

Суди правильно зазначили, що розмір середньої заробітної плати як макроекономічний показник, який використовується, у тому числі, і в разі застосування частини другої статті 195 СК України, обраховують органи статистики України на підставі Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня

2004 року № 5,зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713.

Середня заробітна плата для даної місцевості, із якої розраховуються аліменти

у разі виникнення заборгованості в особи, яка не працювала, не належить до доходу (прибутку) або його частини, з наявністю яких податкове законодавство пов`язує виникнення у платника реального податкового обов`язку. Тобто середня заробітна плата для даної місцевості як макроекономічний показник не є реальною і не може бути об`єктом оподаткування. У разі коли платник аліментів не працює, розмір щомісячних платежів встановлюється згідно

з нормами статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» та частини другої статті 195 СК України, згідно з якими не передбачено зменшення суми середньомісячного заробітку у відповідній місцевості на суму видатків, що зазвичай сплачуються з фактично отриманого доходу платника, як це встановлено для платників згідно з частиною першою статті 70 цього Закону.

Таким чином, розрахунок заборгованості боржника, який не працював, тобто не мав реального заробітку, здійснюється виходячи із щомісячної середньої заробітної плати для відповідної місцевості на час виникнення заборгованості. Такий правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 759/1727/16.

Сам розмір середньої заробітної плати як макроекономічний показник, який використовується, у тому числі, і в разі застосування частини другої статті 195 СК України, обраховується органами статистики України на підставі Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713.

Визначаючи розмір заборгованості зі сплати аліментів, державний виконавець повинен діяти відповідно до частини другої статті 195 СК України, яка має вищу юридичну силу над актом органу виконавчої влади.

Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною

у постановах від 11 червня 2021 року у справі № 0603/2-751/11, від 06 жовтня 2021 року у справі № 2-617/11 та від 18 січня 2022 року у справі № 523/16627/20.

Встановивши, що державний виконавець не довів правомірність застосування щорічного показника середньої заробітної плати працівника у м. Дніпрі при складанні розрахунку заборгованості замість щоквартального, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення скарги ОСОБА_1 .

У касаційній скарзі заявник не довів незаконності судового рішення щодо стягнення витрат на правничу допомогу.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків, які обґрунтовано викладені в оскаржуваних судових рішеннях, правильне дотримання судами норм матеріального та процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішеннях та зводяться до необхідності переоцінки доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, аухвали Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 10 жовтня 2023 року у нескасованій частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

Щодо заявлених клопотань

07 квітня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду клопотання,

у якому просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ця справа має виключну правову проблему.

Клопотання мотивоване тим, що ця справа важлива не тільки для

ОСОБА_1 як батька, а і для мільйонів громадян України, які сплачують аліменти, оскільки більшість аліментів сплачуються протягом тривалого строку (до повноліття дитини), порушення в цій сфері прав людини, закріплених Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, є недопустимим. Вказує, що ОСОБА_2 без його згоди вивезла спільну дитину за межі України, чим позбавила його можливості спілкуватися із сином.

Відповідно до частини п?ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року

у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі,

а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути

з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заявник не навів мотивів та аргументів для такої передачі. Наведені заявником обґрунтування

у розумінні частини п`ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і свідчать про необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а тому

в задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.

07 квітня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду клопотання,

у якому просить передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Клопотання мотивоване тим, що в цій справі є дві діаметрально протилежні позиції Верховного Суду, оскільки ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження

у зв?язку із малозначністю справи яка не підлягає касаційному оскарженню. Вказує, що колегія суддів з незрозумілих причин віднесла справу до категорії малозначних.

Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду

у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Відступаючи від висновків, викладених в ухвалах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від

18 листопада 2024 року у справі № 176/1613/23 (провадження № 61-14761ск24), від 18 листопада 2024 року у справі № 176/1189/23 (провадження

№ 61-14729ск24), від 08 жовтня 2024 року у справі № 176/2886/23 (провадження № 61-13051ск24)), Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 травня 2025 року у справі № 176/1715/23 (провадження № 61-13883сво24) зробив висновок про те, що «право на касаційне оскарження судових рішень у справі за скаргами на дії державного виконавця відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України існує без залежності від такої ознаки, як малозначність справи і розгляд її в порядку спрощеного позовного провадження. Посилання на випадки, передбачені підпунктами а-г пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, не мають значення в цих ситуаціях, оскільки не потребують використання цих зазначених у ЦПК України спеціальних підстав для оскарження. Таке касаційне оскарження допускається на загальних підставах, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України».

Оскільки Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вже висловив позицію щодо оскарження в касаційному порядку судових рішень у справі за скаргами на дії державного виконавця, де предметом виконання

є судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, в задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду необхідно відмовити.

07 квітня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду клопотання,

у якому просить звернутись до Конституційного Суду України з поданням щодо конституційності частини другої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження.

Вивчивши заявлене клопотання, колегія суддів дійшла висновку, що це клопотання слід залишити без розгляду з таких підстав.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій

і статус суддів» Пленум Верховного Суду приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України.

Результат аналізу положень цього Закону свідчить про те, що окремі колегії суддів судових палат Верховного Суду не наділені повноваженнями щодо вирішення питання про звернення до Конституційного Суду України

з відповідним поданням.

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Оскільки окрема колегія суддів судової палати Касаційного цивільного суду

у складі Верховного Суду не має повноважень вирішувати питання про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів, зазначене клопотання ОСОБА_1 слід залишити без розгляду.

Одночасно у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить стягнути

з Другого Правобережного ВДВС на свою користь всі судові витрати.

До відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 додав попередній розрахунок судових витрат, в якому також просить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Другого Правобережного ВДВС на свою користь судові витрати

в розмірі 6 303,00 грн, з яких 6 000,00 грн - за надання правової допомоги

і 303,00 грн - витрати, пов?язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (кошти, сплачені за відправлення копії відзиву іншим учасникам справи).

До попереднього розрахунку суми судових витрат ОСОБА_1 додав: копію договору про надання правничої допомоги від 01 квітня 2024 року

№ 10/04; копію акта № 1 приймання-передачі наданих послуг, у якому зазначена вартість наданих послуг у розмірі 6 000,00 грн, з описом наданих послуг (ознайомлення з касаційною скаргою та матеріалами справи, проведення аналізу судової практики, підготовка відзиву на касаційну скаргу, підготовка клопотань до касаційного суду); копію квитанції до прибуткового касового ордера від 01 квітня 2024 року № 10/04 про сплату 6 000,00 грн на підставі договору № 10/04 від 01 квітня 2024 року. Також додано квитанції Укрпошти від 03 квітня 2024 року на загальну суму 303,00 грн.

Одночасно представник ОСОБА_2 - Верба А. П. у відзиві на касаційну скаргу просить за результатом касаційного перегляду справи витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн розподілити між сторонами.

До відзиву на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - Верба А. П. додав: копію договору про надання правничої допомоги від 15 квітня 2024 року; копію акта виконаних робіт (наданих послуг) від 22 квітня 2024 року, у якому зазначена вартість наданих послуг у розмірі 3 000,00 грн, з описом наданих послуг (надання клієнту правової інформації, консультацій і роз?яснень

з правових питань, підготовка та подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу, представництво інтересів клієнта у Верховному Суді); копію рахунка на оплату від 15 квітня 2024 року № 24 на суму 3 000,00 грн, копію квитанції від 22 квітня 2022 року про сплату ОСОБА_2 адвокату Вербі А. П. 3 000,00 грн.

Заперечення щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу до Верховного Суду не надходили.

Вивчивши заявлені клопотання, колегія суддів дійшла висновку, що клопотання ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а клопотання представника ОСОБА_2 - Верби А. П. - задоволенню з таких підстав.

У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за результатом аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність;

3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку лише тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

У додатковій постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі

№ 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

Крім того, згідно з пунктом пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Беручи до уваги характер правовідносин у цій справі та відсутність заперечень, проаналізувавши обсяг наданих адвокатами послуг, виходячи із засад цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що з Другого Правобережного ВДВСна користь ОСОБА_1 підлягає відшкодуванню 6 000,00 грн, а на користь ОСОБА_2 - 3 000,00 грн витрат на правову допомогу.

Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, обґрунтованості, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони.

Щодо стягнення витрат за відправлення судової кореспонденції через Укрпошту в заявленому ОСОБА_1 розмірі 303,00 грн

ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Заявник не надав доказів того, що витрати за відправлення судової кореспонденції через Укрпошту в загальному розмірі 303,00 грн були понесені саме ОСОБА_1 , оскільки надані заявником копії квитанцій Укрпошти не містять відомостей що платником коштів у розмірах, вказаних у квитанціях,

є саме ОСОБА_1 і що за цими квитанціями відправлялись саме судові процесуальні матеріали.

Оскільки заявник не надав доказів на підтвердження того, що витрати

в розмірі 303,00 грн за відправлення кореспонденції через Укрпошту понесені саме ОСОБА_1 і що саме за цими квитанціями були відправлені судові процесуальні матеріали, Верховний Суд відмовляє у задоволенні клопотання

в цій частині.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотань ОСОБА_1 про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду і Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відмовити.

Клопотання ОСОБА_1 про звернення до Конституційного Суду України залишити без розгляду.

Касаційну скаргу Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса)залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від

10 жовтня 2023 року у нескасованій частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року залишити без змін.

Клопотання представника ОСОБА_2 - Верби Андрія Петровича про відшкодування судових витрат на правничу допомогу задовольнити.

Клопотання ОСОБА_1 про відшкодування витрат на правничу допомогу задовольнити частково.

Стягнути з Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби

у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на користь ОСОБА_2 3 000,00 грн витрат, понесених на правничу допомогу.

Стягнути з Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби

у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 6 000,00 грн витрат, понесених на правничу допомогу.

У задоволенні іншої частини клопотання ОСОБА_1 відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

Є. В. Коротенко

М. Є. Червинська