Постанова від 23.07.2025 по справі 619/9980/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2025 року

м. Харків

справа № 619/9980/24

провадження № 22-ц/818/2955/25

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Пилипчук Н.П.,

суддів - Маміної О.В, Яцини В.Б.,

за участю секретаря - Львової С.А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_3 , на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 18 березня 2025 року в складі судді Нечипоренко І.М.

в с т а н о в и в:

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_1 , про визнання батьківства.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 22 липня 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі, яке рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 13 червня 2019 року розірвано.

ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_4 та у свідоцтві про народження матір`ю зазначено ОСОБА_5 , батьком записано ОСОБА_2 . Оскільки на час народження дитини не сплив 10-місячний термін після припинення шлюбу, то реєстрація народження дитини здійснювалась на підставі ч. 2 ст. 122 СК України.

Зазначив, що він є біологічним батьком ОСОБА_4 , народженого ІНФОРМАЦІЯ_1 від ОСОБА_1 .

Вказав, що з 22 лютого 2022 року він та ОСОБА_5 перебувають у зареєстрованому шлюбі, вони разом виховують дитину, ведуть побут, мають спільний бюджет та витрати.

Посилався на те, що ОСОБА_2 надав нотаріально завірену заяву про згоду на усиновлення дитини, що підтверджує його бажання відмовитись від прав на дитину і передати його біологічному батькові.

Просив поновити йому пропущений строк для подання позовної заяви до суду про визнання батьківства, виключення з актового запису про народження дитини даних про батька та внесення змін до актового запису про народження; визнати ОСОБА_1 біологічним батьком ОСОБА_4 ; виключити з актового запису про народження дитини відомості про батьківство ОСОБА_2 ; внести зміни до актового запису про народження дитини, зазначивши ОСОБА_1 його батьком; зобов`язати Охоченську сільську раду Нововодолазького району внести відповідні зміни до актового запису.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 18 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, у разі необхідності призначити судово-генетичну експертизу для встановлення біологічного походження дитини.

Апеляційна скарга мотивована тим, що заява відповідача про згоду на усиновлення є прямим доказом того, що навіть юридичний батько визнає відсутність у себе батьківських прав та бажає їх передати позивачу. Факт проживання позивача з матір`ю дитини у шлюбі з 22.02.2022 року та утримання ним дитини підтверджує сімейні відносини між позивачем та дитиною. Суд не призначив генетичну експертизу, яка могла б надати об`єктивний доказ походження дитини. Суд мав повноваження витребувати такі докази за власною ініціативою. У матеріалах справи міститься заява ОСОБА_2 , у якій він прямо зазначив, що не заперечує проти задоволення позову. Таким чином, відповідач фактично визнав позовні вимоги. Суд не взяв до уваги заяву відповідача про згоду на усиновлення, хоча цей документ підтверджує фактичні сімейні відносини між позивачем та дитиною. Батьківство може бути встановлене судом без проведення ДНК-експертизи, якщо є інші докази. Суд першої інстанції помилково посилався на відсутність експертизи, хоча в матеріалах справи є докази, що підтверджують батьківство позивача.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено належними доказами факт біологічного батьківства відносно ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 22 липня 2011 року ОСОБА_6 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , яке рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 13 червня 2019 року у справі №631/365/19 розірвано та відновлено дошлюбне прізвище ОСОБА_7 (а.с.24-27).

ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_4 та у свідоцтві про народження серії НОМЕР_1 , його матір`ю записана - ОСОБА_8 , батьком - ОСОБА_2 (а.с.13).

З 22 лютого 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_9 перебувають у зареєстрованому шлюбі (а.с.14).

08 серпня 2023 року ОСОБА_2 компетентним органам надав нотаріально засвідчену заяву про те, що він надає свою згоду на усиновлення його сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , чоловіком його колишньої дружини ОСОБА_1 - ОСОБА_1 (а.с.15).

Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади від 22 лютого 2024 року ОСОБА_1 з 21 січня 2010 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.11).

З копії паспорта ОСОБА_1 вбачається, що він з 01 листопада 2004 року зареєстрований по АДРЕСА_2 (а.с.16-22).

ОСОБА_1 до суду першої інстанції подала заяву, в якій зазначила про те, що підтримує позовні вимоги у повному обсязі та не має жодних заперечень щодо їх задоволення (а.с.45-46).

Також до суду першої інстанції ОСОБА_2 подав заяву, в якій зазначив, що не заперечує проти задоволення позовних вимог (а.с.55).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19 (провадження № 61-7013св20)).

У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

У рішенні від 07 грудня 2006 року в справі «Хант проти України», заява № 31111/04, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага та, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частинами першою-третьою статті 5 СК України держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім`ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.

У статті 7 СК України закріплено, що загальні засади регулювання сімейних відносин та визначено, що сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами (частина перша).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частини дев`ята, десята статті 7 СК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).

За вимогами статті 121 СК України права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

У статті 122 СК України визначено, що дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров`я про народження дружиною дитини. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя. Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір`ю дитини заяви про визнання батьківства. Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком.

За змістом положень статті 125 СК України якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров`я про народження нею дитини. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: за заявою матері та батька дитини; за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 126 СК України походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до частини першої та другої статті 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.

Тлумаченні статті 128 СК України свідчить, що закон не встановлює конкретного переліку доказів для встановлення факту батьківства. Підставою для встановлення факту батьківства можуть бути будь-які відомості, що свідчать про походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог ЦПК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 138 СК України жінці, яка народила дитину у шлюбі, надано право оспорити батьківство свого чоловіка, пред`явивши позов про виключення запису про нього як батька дитини з актового запису про народження дитини. Вимога матері про виключення запису про її чоловіка як батька дитини з актового запису про народження дитини може бути задоволена лише у разі подання іншою особою заяви про своє батьківство.

Згідно з абзацами першим-третім пункту 20 глави 1 розділу ІІІ Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/2 (далі - Правила № 52/2), якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу (смерті, розірвання шлюбу) або визнання його недійсним, державна реєстрація народження дитини проводиться у такому самому порядку, як і державна реєстрація народження дитини, батьки якої перебувають між собою у шлюбі, за винятком випадків, передбачених абзацами другим, п`ятим та сьомим цього пункту. Якщо мати дитини під час державної реєстрації народження заявляє, що її колишній чоловік не є батьком дитини, і у зв`язку з цим просить не вказувати його батьком в актовому записі про народження дитини, її прохання може бути задоволене лише за наявності спільної заяви чоловіка та дружини (колишнього подружжя) про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини, а також спільної заяви батьків про державну реєстрацію народження. У разі подання заяви про державну реєстрацію народження одним із батьків або іншою особою походження дитини від батька визначається у порядку, передбаченому абзацом другим пункту 15 цієї глави.

В абзаці дванадцятому пункту 20 глави 1 розділу ІІІ Правил № 52/2 зазначено, що при вирішенні судом спорів про визнання батьківства, материнства, оспорювання батьківства чи материнства, встановлення фактів батьківства та материнства зміни до актових записів про народження вносяться відповідно до законодавства, яке регулює порядок внесення змін до актових записів цивільного стану.

Згідно з підпунктом 2.13.1 пункту 2.13, пунктом 2.16 Правил внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 12 січня 2011 року № 96/5, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 14 січня 2011 року за № 55/18793, підставою для внесення змін в актові записи цивільного стану є рішення суду про визнання батьківства (материнства), усиновлення (удочеріння), про скасування раніше винесеного рішення суду про визнання батьківства, виключення відомостей про батька (матір) дитини з актового запису про народження, скасування або визнання усиновлення (удочеріння) недійсним, про визнання шлюбу недійсним, установлення неправильності в актовому записі цивільного стану та інші, у яких зазначено про внесення конкретних змін в актові записи цивільного стану. Зміни, доповнення, виправлення вносяться в паперові носії актових записів цивільного стану та одночасно до Державного реєстру актів цивільного стану громадян.

Згідно зі статтею 134 СК України на підставі заяв осіб, зазначених у статті 126 цього Кодексу, або рішення суду орган державної реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до актового запису про народження, складеного органами державної реєстрації актів цивільного стану України, та видає нове Свідоцтво про народження.

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз`яснено, що у тих випадках, коли батьком дитини записано конкретну особу, вимоги про визнання батьківства мають розглядатись одночасно з вимогами про виключення відомостей про цю особу як батька з актового запису про народження дитини.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини зауважив, що «в ході національного розгляду суд призначив ДНК-тест з метою вирішення цього спору про батьківство. Тест продемонстрував, що відповідач був батьком дитини з ймовірністю 99,99 відсотків. Суд враховує, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (KALACHEVA v. RUSSIA, № 3451/05, § 34, ЄСПЛ, від 07 травня 2009 року).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 29 квітня 2019 року у справі «Міфсуд проти Мальти», заява № 62257/15, зазначено, що наразі ДНК-тест - це науковий метод для точного визначення батьківства дитини, а його доказове значення значно переважає будь-які інші докази, представлені сторонами для підтвердження або спростування біологічного батьківства.

У постановах Верховного Суду від 20 вересня 2024 року в справі № 183/2690/21, від 16 травня 2018 року в справі № 591/6441/14-ц зазначено, що СК України не визначає будь-яких особливостей предмета доказування а такій категорії справ. Доказами а такій справі можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів. Тобто під час вирішення спору про визнання батьківства мають враховуватись усі передбачені законом докази в їх сукупності. Керуючись цим загальним правилом, встановлення батьківства на підставі частини другої статті 128 СК України можливо за наявності належних і обґрунтованих доказів (відомостей), які засвідчують походження дитини від певної особи. Для встановлення батьківства правове значення мають фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері і батька дитини, ведення ними спільного господарства до народження дитини або спільне її виховання чи утримання, а також докази, що підтверджують визнання особою батьківства. Підставою для категоричного висновку для визнання батьківства в судовому порядку може бути висновок судово-генетичної або судово-імунологічної експертизи.

Висновок експертизи з питання походження дитини є одним з ключових доказів, який підлягає оцінці судом у сукупності з іншими доказами у справі, оскільки жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Для встановлення батьківства правове значення мають фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері і батька дитини, ведення ними спільного господарства до народження дитини або спільне її виховання чи утримання, а також докази, що підтверджують визнання особою батьківства.

Зазначений правовий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 10 листопада 2022 року в справі № 444/526/18, від 08 березня 2023 року в справі № 205/5698/21 та ін.

Таким чином, питання щодо походження дитини саме від конкретної особи, як батька, суд вирішує на підставі сукупності доказів.

За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов`язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.

Згідно із частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а першочергово їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

У постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 572/2515/15-ц Верховний Суд вказав, що «відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову».

Матеріали справи свідчать про те, що з 22 липня 2011 року по 13 червня 2019 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_4 , матір дитини записано ОСОБА_5 , а батьком дитини записано ОСОБА_2 у відповідності до ч.1 ст.122 СК України, як дитини, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу та походить від подружжя.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що саме він є батьком дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та вважав, що надав належні та достатні докази щодо цього, а саме те, що ОСОБА_2 добровільно відмовився від батьківських прав, дитина проживає разом з ним та заперечень щодо цього від матері дитини немає.

В свою чергу суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що заява ОСОБА_2 від 08 серпня 2023 року, в якій останній надав свою згоду на усиновлення свого сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , чоловіком колишньої дружини ОСОБА_1 - ОСОБА_1 , не підтверджує того, що ОСОБА_1 є біологічним батьком дитини, а навпаки, з цієї заяви вбачається, що ОСОБА_2 підтверджує те, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є його сином, тобто саме він є батьком дитини.

Таким чином, сама по собі заява ОСОБА_2 від 08 серпня 2023 року, а також визнання позовних вимог відповідачем та третьою особою, матір`ю дитини, не можуть вважатись достатніми доказами.

Інші докази, на які посилається позивач, також не спростовують висновків суду.

ОСОБА_1 до суду першої інстанції із клопотанням про проведення судової молекулярно-генетичної експертизи щодо встановлення спорідненості між дитиною ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_1 не звертався.

Згідно ч. 4 та п.п. 3-5 ч. 5 статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява № 3236/03, пункт 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

Ураховуючи викладені обставини, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт біологічного батьківства відносно ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За таких обставин, підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_3 , - залишити без задоволення.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 18 березня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий Н.П. Пилипчук

Судді О.В. Маміна

В.Б. Яцина