Постанова від 22.07.2025 по справі 372/3150/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №372/3150/24 Головуючий у І інстанції - Кравченко М.В.

апеляційне провадження №22-ц/824/8859/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

за участю секретаря Миголь А.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області, Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, визнання права користування житловим приміщенням, скасування рішення,-

установив:

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Обухівського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області, КП «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, визнання права користування житловим приміщенням, скасування рішення.

В обґрунтування своїх позовних вимог, зазначала, що 28 травня 1974 року Обухівською районною радою депутатів трудящих ОСОБА_3 , як наймачу, видано ордер №2817 на зайняття житлового приміщення - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до змісту ордера №2817, виданого 28 травня 1974 року Обухівською районною радою депутатів трудящих, членами сім`ї наймача є: чоловік - ОСОБА_4 ; донька - ОСОБА_5 (позивач), син - ОСОБА_2 .

Вона є донькою ОСОБА_3 та була включена до ордера №2817 як член сім`ї наймача, що підтверджується свідоцтвом про народження Серія НОМЕР_1 від 11 грудня 1948 року, свідоцтвом про народження Серія НОМЕР_2 від 01 вересня 1967 року, свідоцтвом про розірвання шлюбу Серія НОМЕР_3 , що видане повторно 20 лютого 1997 року, свідоцтвом про укладення шлюбу Серія НОМЕР_4 від 17 грудня 1971 року, свідоцтвом про укладення шлюбу Серія НОМЕР_5 від 07 лютого 1987 року.

З 28 травня 1974 року та до ІНФОРМАЦІЯ_1 вона проживала разом з іншими членами сім`ї за адресою: АДРЕСА_1 , але у зв`язку з укладенням шлюбу вибула на проживання до м. Києва, що підтверджується сторінкою її паспорта старого зразка.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 , що був чоловіком ОСОБА_3 , членом сім`ї наймача квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть Серія НОМЕР_6 від 22 квітня 2004 року.

Син ОСОБА_3 - ОСОБА_2 у подальшому, у зв`язку з укладенням шлюбу, вибув в інше місце проживання та проживав за адресою: АДРЕСА_2 , однак за новим місцем проживання реєстрації свого місця проживання не здійснив.

Згодом, ще до повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ в Україну, виїхав за межі державного кордону України та не повертався, а отже є таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

У зв`язку із зазначеним, зважаючи на похилий вік власної матері, з метою обопільної допомоги та ведення спільного господарства, вона, зі згоди власної матері, у 2021 році почала постійно проживати разом з нею за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується актом обстеження квартири АДРЕСА_3 від 10 вересня 2021 року та довідкою КП «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» №699 від 14 вересня 2021 року.

Водночас, вона була позбавлена можливості здійснити державну реєстрацію власного місця проживання за зазначеною адресою, позаяк необхідною була згода всіх членів сім`ї наймача житлового приміщення, а син наймача - ОСОБА_4 , хоча за вказаною адресою не проживав, однак все ще був зареєстрований та офіційно визнавався органами державної реєстрації як член сім`ї наймача.

22 жовтня 2023 року ОСОБА_3 , що була її матір`ю та наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 , померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть Серія НОМЕР_7 від 24 жовтня 2023 року.

У зв`язку з зазначеним, нею було укладено договір-замовлення №941 на організацію та проведення поховання від 24 жовтня 2023 року, а також здійснено інші пов`язані з похованням витрати, що підтверджується накладною ФОП ОСОБА_6 від 23 жовтня 2023 року.

Після смерті матері, вона, вважаючи, що з огляду на наявність згоди наймача при вселенні, відсутність інших членів сім`ї наймача, які б проживала разом з нею, тривалий час проживання у квартирі разом з наймачем до моменту її смерті (понад 2 роки), вона набула права користування зазначеною квартирою та належала до членів сім`ї наймача, попри відсутність державної реєстрації, продовжила проживати у зазначеній квартирі, що підтверджується актом обстеження квартири/житлового будинку про проживання АДРЕСА_4 від З0 квітня 2024 року та довідкою КП «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» №46 від 09 травня 2024 року.

15 травня 2024 року з метою отримання дійсної інформації щодо того, чи здійснювалися наймачем дії, спрямовані на приватизацію найманої квартири, її представником були направлені адвокатські запити до Виконавчого комітету Української міської ради, як органу приватизації, та до КП «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради», як органу уповноваженого на укладення договорів житлового найму.

Водночас, будучи впевненою, що колишнім наймачем жодних дій щодо приватизації не вчинялось, вона, 16 травня 2024 року, звернулась до Виконавчого комітету Української міської ради та КП «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» із заявами про визнання її наймачем квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Однак, з відповіді Виконавчого комітету Української міської ради вона дізналася, що її брат ОСОБА_2 , будучи зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 , однак фактично проживаючи за адресою: АДРЕСА_5 -8, 15 лютого 2024 року видав довіреність на ім`я своєї дружини ОСОБА_7 на представництво його інтересів та вчинення дій, щодо приватизації квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі зазначеного, 04 березня 2024 року, ОСОБА_8 була подана заява про приватизацію ОСОБА_2 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

29 березня 2024 року Виконавчим комітетом Української міської ради ухвалено рішення №114 про передачу у приватну власність ОСОБА_2 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , а 05 квітня 2024 року Виконавчим комітетом Української міської ради видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності.

Водночас, відповідно до відповіді КП «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради», договір житлового найму між ОСОБА_2 та житлово-експлуатаційною організацією не укладався, а відтак наймачем приватизованого жилого приміщення відповідач не був.

У відповідь же на її власні заяви Виконавчий комітет Української міської ради повідомив, що Виконавчий комітет Української міської ради не займається питаннями укладення договорів найму, а від КП «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» відповідь, щодо визнання її наймачем у встановлений Законом України «Про звернення громадян» 15-денний строк так і не надійшла.

Оскільки, вона вважає, що ОСОБА_2 є таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у зв`язку з вибуттям на постійне місце проживання до іншого населеного пункту, а вона набула права користування спірним житловим приміщенням, позаяк вселилася до нього за згодою наймача та вела з наймачем тривалий час спільне господарство, а відтак приватизація спірного житлового приміщення здійснена з порушенням норм чинного законодавства, що призвело до порушення її прав на житло та користування житлом, з огляду на що, вона вважає за необхідне звернутись до суду з даною позовною заявою.

Просила суд, визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати за нею право користування жилим приміщенням - квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати її наймачем жилого приміщення - квартири, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Української міської ради №114 від 29 березня 2024 року про приватизацію кв. АДРЕСА_3 .

Визнати незаконним та скасувати Свідоцтво про право власності на житло від 05 квітня 2024 року, яким посвідчено, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 дійсно належить на праві приватної власності ОСОБА_2 .

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року у задоволенні зазначеного вище позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, вважаючи, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції порушено норми процесуального та матеріального права, не враховано обставини, які мають суттєве значення для справи.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що в оскаржуваному рішенні не зазначено жодного доказу, на підставі якого суд дійшов висновку про постійний характер проживання відповідача після його одруження у 2013 році, а відтак зазначена обставина є недоведеною.

Вказує, що із платіжних інструкції, неможливо встановити, що комунальні послуги оплачувались саме дружиною відповідача, відповідач не надав доказів, що його дружина мала доручення саме від відповідача на оплату комунальних послуг, не надано доказів на підтвердження того, що такі кошти були надані саме відповідачем.

Зазначає, що відповідач ще у 2013 році вибув на постійне проживання до іншого місця проживання, а відтак в силу положень ст. 107 ЖК України є таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Вона ж, ще у 2021 році вселилась до житлового приміщення за згодою наймача для ведення спільного господарства з наймачем, постійно проживала там понад два роки, а відтак набула права користування житловим приміщенням.

Просила суд, скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подав відзив, в обґрунтування якого зазначив, що міркування позивача, що факт його укладення шлюбу із ОСОБА_9 є підтвердження його вибуття в інше місце проживання, а тому він втратив право користування жилим приміщенням - квартирою, ні чим не підтверджується та спростовується фактичними обставинами, що він користувався вказаним житлом, утримував його, здійснював оплату за надані послуги по наданому йому в користування житловому приміщенні.

Сам факт укладення шлюбу ні яким чином не впливає на право користування квартирою, в якій він зареєстрований та проживає.

Наголошує, що за життя квартиронаймача - своєї матері, позивач не ініціювала у будь-якій формі вирішення питання про реалізацію права проживання у спірній квартирі, між ними спорів, щодо вселення, встановлення порядку користування, тощо не виникало, у спірній квартирі позивач не зареєстрована, договір найму із нею не укладався, відтак, у встановленому законом порядку у неї не виникало право користування житловим приміщенням.

Вказує, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а у позивача відсутні аргументи, які б могли підтвердити обґрунтованість позовних вимог та вказує на маніпулювання та спотворення фактів з метою безпідставного заволодіння, належною йому на праві власності, квартирою.

Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з таких підстав.

Згідно вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Судом першої інстанції встановлено, що 28 січня 1974 року Обухівською районною радою депутатів трудящих ОСОБА_3 , як наймачу, видано ордер №2817 на зайняття житлового приміщення - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до змісту ордера №2817, виданого 28 січня 1974 року Обухівською районною радою депутатів трудящих, членами сім`ї наймача є: чоловік - ОСОБА_4 ; донька - ОСОБА_5 (позивачка), син - ОСОБА_2 .

З 28 травня 1974 року та до ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач проживала разом з іншими членами сім`ї за адресою: АДРЕСА_1 , але у зв`язку з укладенням шлюбу вибула на проживання до міста Києва, що підтверджується відповідною сторінкою її паспорта.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 , що був чоловіком ОСОБА_3 , членом сім`ї наймача квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_6 від 22 квітня 2004 року.

22 жовтня 2023 року ОСОБА_3 , що була матір`ю позивача та наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 , померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_7 від 24 жовтня 2023 року.

16 травня 2024 року позивач звернулась до Виконавчого комітету Української міської ради та Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» із заявами про визнання її наймачем квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

У відповіді Виконавчого комітету Української міської ради на вказану заяву позивачу було повідомлено, що її брат ОСОБА_2 , будучи зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 , 15 лютого 2024 року видав довіреність на ім`я своєї дружини ОСОБА_7 на представництво його інтересів та вчинення дій щодо приватизації квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

04 березня 2024 року, ОСОБА_8 була подана заява про приватизацію ОСОБА_2 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

29 березня 2024 року Виконавчим комітетом Української міської ради ухвалено рішення №114 про передачу у приватну власність ОСОБА_2 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

05 квітня 2024 року Виконавчим комітетом Української міської ради видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на житло.

Відповідно до відповіді Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради», договір житлового найму між ОСОБА_2 та житлово-експлуатаційною організацією не укладався.

У відповідь на заяви позивача Виконавчий комітет Української міської ради повідомив її, що Виконавчий комітет Української міської ради не займається питаннями укладення договорів найму, а від КП «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» відповідь, щодо визнання її наймачем у встановлений Законом України «Про звернення громадян» строк позивачу не надійшла.

Встановлено, що відповідач ОСОБА_2 , проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з самого початку її надання в 1974 році, будь-якого іншого житла ні коли не мав, постійно проживав зі своєю сім`єю, батьком та мамою, після смерті батька з мамою.

Позивач ОСОБА_1 , дійсно вибула в серпні 1987 року на постійне місце проживання до м. Києва. З 1993 року до цього часу вона постійно проживає та зареєстрована в належній їй на праві власності квартирі за адресою: АДРЕСА_6 .Дана квартира належить їй на праві власності, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, номер інформаційної довідки:391930613, від 21 серпня 2024 року.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач дійсно навідувалась до спірної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , з метою відвідування батьків, допомагала їм по господарству та приймала участь у догляді, іноді гостювала декілька днів, однак, твердження позову, що таке перебування позивача у спірній квартирі мало характер постійного проживання не було об`єктивно підтверджено.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач, відповідно до ст. 107 ЖК України, як член сім`ї, який вибув, втратила право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 з дня вибуття, тобто з серпня 1987 року.

Разом з тим, після смерті матері, відповідач залишився єдиним наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 , натомість позивач не приймала участі в утриманні спірної квартири, не оплачувала житлово-комунальні послуги, а на неї такі послуги взагалі не нараховувались жодним із комунальних підприємств по обслуговуванню житла, що додатково спростовує доводи позову.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги не доведені належними і допустимими доказами, а правова позиція позову є непереконлива і недостатньо обґрунтована.

З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.

За змістом ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «Мак Кенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

«Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі за №209/2642/18 (провадження №61-9591св19) вказано, що «при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили причини не проживання ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1, зокрема те, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси ОСОБА_1, як власника квартири АДРЕСА_1 та ОСОБА 2, яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більше 20 років та не має іншого житла».

Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до ст. 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідоквідсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Встановлено, що ОСОБА_2 , проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з самого початку її надання в 1974 році.

Таким чином, підстави для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою відсутні, оскільки підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є не проживання наймача або члена його сім`ї понад законодавчо встановлені строки.

Відповідно до 107 ЖК України, наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім`ї в будь-який час розірвати договір найму. У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2022 року у справі зa №161/20415/19 (провадження №61-14025св21) зазначено, що «саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно ст. 107 ЖК України. При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши подані сторонами докази у їх сукупності, обґрунтовано виходив із того, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту вибуття відповідача на інше постійне місце проживання, що є обов`язком саме позивача».

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що відповідач ще у 2013 році вибув на постійне проживання до іншого місця проживання, а відтак в силу положень ст. 107 ЖК України є таким, що втратив право користування житловим приміщенням, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки встановлено, що відповідач проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з самого початку її надання в 1974 році, будь-якого іншого житла ні коли не мав, постійно проживав зі своєю сім`єю, батьком та мамою, після смерті батька з мамою.

Ніякі фактичні обставини справи, або дії відповідача не свідчать про обрання ним іншого постійного місця проживання.

Позивач же вибула в серпні 1987 року на постійне місце проживання до м. Києва. З 1993 року до цього часу вона постійно проживає та зареєстрована в належній їй на праві власності квартирі за адресою: АДРЕСА_6 .

При цьому, як встановлено судом, за життя квартиронаймача - своєї матері, позивач не ініціювала у будь-якій формі вирішення питання про реалізацію права проживання у спірній квартирі, між ними спорів щодо вселення, встановлення порядку користування, тощо не виникало, у спірній квартирі позивач не зареєстрована, договір найму із нею не укладався, відтак у встановленому законом порядку у неї не виникало право користування житловим приміщенням.

Окрім того, наявність права власності та зареєстрованого місця проживання позивача у іншому житловому приміщенні в м. Києві додатково спростовує доводи про те, що спірна квартира в м. Українка є саме місцем постійного проживання позивача.

Колегія суддів звертає увагу, що поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла можливе лише за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

У ч. 3 ст. 12, частинах 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановлено, що позивач втратила право користування житловим приміщенням, за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку зі створенням нової сім`ї та вибуття на нове місце проживання до м. Києва у 1987 році.

Позивач з 1993 року та по даний час постійно проживає та зареєстрована в квартирі за адресою: АДРЕСА_6 . Дана квартира належить їй на праві власності.

Відвідування спірної квартири позивачем мало нерегулярний і короткочасний характер.

Після початку повномасштабної агресії російської федерації проти України 24 лютого 2022 року, позивач виїхала за межи кордону України. До України позивач повернулась в серпні 2022 року.

На весні 2023 року ОСОБА_3 було перевезено за іншим місцем тимчасового проживання за адресою: АДРЕСА_2 , до тещі відповідача, яка мала можливість здійснювати постійний догляд за мамою.

Лише в липні 2023 року позивач надала згоду на переїзд матері до неї в АДРЕСА_6 .

У вересні 2023 року ОСОБА_3 , потрапила в лікарню, а ІНФОРМАЦІЯ_3 померла.

Таким чином, посилання позивача на те, що вона вселилася до квартири за адресою: АДРЕСА_1 за згодою наймача (матері) та вела з наймачем тривалий час спільне господарство, колегія суддів відхиляє, оскільки позивачем не було доведено таких обставин, які б вказували на виникнення у неї права користування житловим приміщенням, яке б підлягало судовому захисту, оскільки фактично у спірній квартирі вона не проживала, обов`язків наймача квартири не виконувала.

Разом з цим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що надані позивачем докази не містять відомостей про те, що відповідач без поважних причин не проживає в спірній квартирі за місцем своєї реєстрації. Тимчасове проживання відповідача, у період воєнного стану за кордоном, куди він виїхав у службове відрядження, є поважними причинами не проживання у спірній квартирі, тому правових і фактичних підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням немає.

Окрім того, колегія суддів враховує, що після набуття права власності внаслідок приватизації відповідач як власник спірної квартирі взагалі не може бути визнаний таким, що втратив право користування своєю власністю із визначених позовом правових підстав, які не є релевантними для дійсного правового статусу спірного нерухомого майна. Позивач не довела основної вимоги, яка ґрунтується на необхідності судового захисту її порушеного права на користування житловим приміщенням.

Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що інші вимоги позову є похідними від вимоги про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а тому відсутність підстав для їх задоволення.

Інші доводи апеляційної скарги позивача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду, повторюють доводи позовної заяви та відповіді на відзив.

При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам, як кожному окремо, так і у їх сукупності та взаємозв`язку, та з урахуванням недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 , ухвалено обґрунтоване рішення про відмову у їх задоволенні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстав для його скасування за наведеними у скарзі доводами не вбачається, оскільки доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують, відтак, рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 24 липня 2025 року.

Суддя-доповідач К.П. Приходько

Судді Т.О. Писана

С.О. Журба