Постанова від 06.08.2025 по справі 553/2113/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2025 року

м. Київ

справа № 553/2113/20

провадження № 61-16694св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шеховцова Ігоря Єгоровича на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 21 вересня 2023 року в складі судді Високих М. С. та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року в складі колегії суддів Чумак О. В., Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І.

в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6 , треті особи: Відділ захисту прав неповнолітніх Подільського райвиконкому м. Полтави, Управління адміністративних послуг Полтавської міської ради, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради, ОСОБА_7 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У жовтні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом, у якому просила визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим будинком на АДРЕСА_1 , та виселити останніх з належного їй будинку, усунувши перешкоди в користуванні та розпорядженні власністю.

В обґрунтування позову вказала, що їй належить на праві приватної власності житловий будинок на АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка 0,1000 га, кадастровий номер 5310136700:07:001:0003, та земельна ділянка розміром 0,0576 га, кадастровий номер 5310136700:07:001:0004, розташовані за тією ж адресою. Відповідач ОСОБА_1 звертався до суду із позовом про визнання його добросовісним набувачем, проте йому було відмовлено в позові. Відповідачу відомо, що він не є власником згаданого вище майна, однак з 2014 року чинить перешкоди їй як власнику майна у користуванні належним їй будинком, що є підставою усунення перешкод в користуванні, розпорядженні та володінні майном, які створює відповідач та його родина.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

21 листопада 2023 року рішенням Ленінського районного суду м. Полтави позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Усунуто перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю ОСОБА_2 шляхом виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 з житлового будинку на АДРЕСА_1 .

12 листопада 2024 року постановою Полтавського апеляційного суду апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_8 залишено без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 21 листопада 2023 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що договір купівлі-продажу від 11 січня 2014 року, на підставі якого ОСОБА_1 та члени його сім`ї набули право власності (користування) на спірне житло, рішенням суду визнаний недійсним, тому підстави для їх проживання в будинку відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

12 грудня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шеховцов І. Є. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 21 вересня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року, в якій просить їх скасувати, справу передати на новий розгляд.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що віндикаційні та негаторні позови є взаємовиключними і не можуть бути заявлені в одному позові. Суд вийшов за межі позовних вимог, самостійно визначивши ефективний спосіб захисту порушеного права позивачки. Суди проігнорували вимоги закону щодо неможливості зміни предмета й підстав позовних вимог після початку судового розгляду справи.

Право власності на нерухоме майно виникає не з моменту винесення судами рішення, а з дня відповідної реєстрації права. На момент набуття ОСОБА_1 будинку й земельних ділянок за ОСОБА_2 нерухомість не була зареєстрована, а кінцеве рішення суду про визнання недійсним договору купівлі- продажу між ОСОБА_9 та ОСОБА_1 ухвалене лише в грудні 2014 року.

Верховний Суд у справі за позовом ОСОБА_1 про визнання добросовісним набувачем погодився з відмовою в позові не тому, що ОСОБА_1 є недобросовісним, а через неефективність обраного способу захисту. Тобто ОСОБА_1 є добросовісним набувачем і його виселення з родиною без надання іншого житлового приміщення чи компенсації є неможливим.

Суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18, від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, в постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц, про те, що добросовісність набувача презюмується і не потребує визнання в судовому порядку; щодо ефективності обраного позивачем способу захисту; про те, що віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними; що ситуація, за якої добросовісний набувач втрачає майно і змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.

Суди скасували права осіб, які взагалі не були залучені до участі в справі.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що вона як власник майна протягом дванадцяти років не може користуватись ним. Вимогу про виселення вона заявила від початку і в подальшому коректувала позов. У ОСОБА_1 відсутні правові підстави для користування спірним будинком і земельними ділянками, що належать їй з 2006 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_9 на праві приватної власності належало домоволодіння, розташоване на АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 та ОСОБА_7 є рідними дітьми ОСОБА_9

30 травня 2006 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 укладено договір дарування домоволодіння на АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Огир Л. А.

На підставі вказаного правочину ОСОБА_2 02 серпня 2006 року здійснила реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно.

02 липня 2013 року рішенням Ленінського районного суду м. Полтави в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування відмовлено за безпідставністю.

30 липня 2013 року рішенням апеляційного суду Полтавської області вказане рішення суду першої інстанції скасовано, позов ОСОБА_9 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування задоволено, визнано недійсним договір дарування будинку на АДРЕСА_1 , укладений 30 травня 2006 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 .

Реалізовуючи вказане рішення суду, ОСОБА_9 звернулася до Октябрського районного суду м. Полтави про застосування двосторонньої реституції, повернення сторін до первинного стану та витребування у нотаріуса ОСОБА_10 утримувані нею правовстановлюючі документи.

06 листопада 2013 року рішенням Октябрського районного суду м. Полтави задоволено позовні вимоги ОСОБА_9 про повернення сторін до первинного стану та зобов`язано приватного нотаріуса Огир Л. А. повернути правовстановлюючі документи на домоволодіння та земельні ділянки.

11 грудня 2013 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасовано рішення апеляційного суду Полтавської області від 30 липня 2013 року про визнання договору дарування від 30 травня 2006 року недійсним, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

25 лютого 2014 року ухвалою Апеляційного суду Полтавської області рішення суду першої інстанції від 02 липня 2013 року, яким відмовлено ОСОБА_9 у визнанні договору дарування недійсним, залишено без змін.

У період часу після скасування 11 грудня 2013 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційного суду Полтавської області від 30 липня 2013 року про визнання договору дарування від 30 травня 2006 року недійсним і до перегляду 25 лютого 2014 року апеляційним судом Полтавської області рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 02 липня 2013 року було укладено договір купівлі- продажу від 11 січня 2014 року, яким проведено відчуження ОСОБА_9 на користь ОСОБА_1 спірного житлового будинку з надвірними будівлями на приватизованій земельній ділянці площею 0,1000 га, а також укладено два договори купівлі-продажу земельних ділянок площею 0,1000 га та площею 0,0576 га.

На підставі укладених договорів ОСОБА_1 здійснив реєстрацію права власності на нерухоме майно.

24 грудня 2014 року рішенням Апеляційного суду Полтавської області задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 , рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 жовтня 2014 року скасовано. Задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 , визнано недійсним договір купівлі-продажу від 11 січня 2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В., яким проведене відчуження житлового будинку загальною площею 91,2 кв. м, житловою площею 85,8 кв. м та земельних ділянок з кадастровим номером 5310136700:07:001:0223, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 1000 кв. м й для ведення особистого селянського господарства площею 576 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на житловий будинок загальною площею 91,2 кв. м, житловою площею 85,8 кв. м, та земельні ділянки з кадастровим номером 5310136700:07:001:0223, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 1000 кв. м, й для ведення особистого селянського господарства площею 576 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Витребувано належні ОСОБА_2 на праві приватної власності житловий будинок та земельні ділянки із чужого незаконного володіння, а саме ОСОБА_1

13 травня 2015 року ухвалою Апеляційного суду Полтавської області роз`яснено рішення Апеляційного суду Полтавської області від 24 грудня 2014 року.

На підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 24 грудня 2014 року та ухвали від 13 травня 2015 року відомості про ОСОБА_2 як власника житлового будинку та земельних ділянок були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

25 лютого 2015 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення Апеляційного суду Полтавської області від 24 грудня 2014 року залишено без змін.

24 грудня 2019 року рішенням Ленінського районного суду м. Полтави позов ОСОБА_1 до ОСОБА_7 , ОСОБА_2 про визнання добросовісним набувачем задоволено повністю, визнано ОСОБА_1 добросовісним набувачем та визнано за ним право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 і земельні ділянки, придбані за договором купівлі-продажу від 14 січня 2014 року.

16 березня 2020 року постановою Полтавського апеляційного суду рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 24 грудня 2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

07 грудня 2020 року постановою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_7 залишено без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 16 березня 2020 року залишено без змін.

На час звернення ОСОБА_2 до суду з цим позовом до ОСОБА_1 , останній разом з сім`єю ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 зареєстровані та фактично проживають за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 1 Протоколу першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною першою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Кожному гарантується недоторканність житла (стаття 30 Конституції України).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма визначає право власника, зокрема житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належить до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Визначальним для захисту права на підставі статті 391 ЦК України є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих пр`ав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У пункті 2 статті 8 Конвенції чітко визначено підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року в справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50)).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16, від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17).

Під час розгляду справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).

Суди встановили, що позивачка ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 30 травня 2006 року набула права власності на спірне майно, яке вибуло з її володіння на підставі договору купівлі-продажу будинку та земельних ділянок, укладеного 11 січня 2014 року між ОСОБА_9 й ОСОБА_1 та визнаного недійсним на підставі рішення суду від 24 грудня 2014 року. Цим же рішенням суду за ОСОБА_2 визнано право власності на житловий будинок та земельні ділянки, витребувано їх із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 .

Пославшись на те, що судовим рішенням, яке набрало законної сили та є обов`язковим до виконання, скасовано правову підставу користування ОСОБА_1 спірним житлом, а право користування спірним будинком членів сім`ї ОСОБА_1 є похідним від його права користування, що припинилось разом із припиненням права власності ОСОБА_1 на цей будинок на підставі рішення суду, суди зробили висновок про усунення ОСОБА_2 перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ( ОСОБА_11 ), ОСОБА_4 (ОСОБА_14), ОСОБА_6 з житлового будинку на АДРЕСА_1 .

Однак суди не оцінили виселення відповідачів на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, не перевірили і не встановили, чи забезпечені відповідачі іншим житлом,чи мають можливість проживати в ньому; не дослідили, чи не буде виселення для відповідачів надмірним тягарем, у зв`язку з чим зробилипередчасний висновок про задоволення позову в цій частині.

Оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, повною мірою не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Інші доводи касаційної скарги не можуть бути самостійною підставою скасування оскаржуваних судових рішень, з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, на яку посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, зазначено, що суд, розглядаючи справу, має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Верховний Суд висновує про відповідність висновків судів у цій справі наведеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду.

У контексті належності способу захисту порушеного права власника колегія суддів зазначає, що незаконне проживання у будинку без відповідної правової підстави об`єктивно створює власнику будинку перешкоди в користуванні та розпорядженні належним нерухомим майном, тому за таких обставин ефективним способом захисту порушеного права є задоволення вимоги в порядку статті 391 ЦК України про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення відповідачів. У такому випадку вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відповідно, є безпідставною у зв`язку з обранням неефективного способу захисту.

Верховний Суд зауважує, що в цій справі не встановлені необхідні для її вирішення обставини щодо можливості виселення відповідачів, тому наведені вище висновки стосуються виключно оцінки ефективності заявленого способу захисту прав ОСОБА_2 , а не їх обґрунтованості по суті, що досліджуватиме суд за нового розгляду справи.

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що суд вийшов за межі позовних вимог, самостійно визначивши ефективний спосіб захисту порушеного права позивачки.

Відповідно до пунктів 4 та 5 частини третьої статті 175 ЦПК України предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто правові підстави позов - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Дійсна сутність позовних вимог власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом «суд знає закони» під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15, від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17).

Принцип «суд знає закони» полягає, зокрема, в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору.

Неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Позивачка обґрунтовувала позов неможливістю як власника здійснювати фактичне користування нерухомістю через її зайняття відповідачами та однією з вимог заявила вимогу про виселення відповідачів із спірного будинку, тому суди задовольнили таку вимогу в межах позову, визначивши ефективний спосіб захисту порушеного права відповідно до викладених в позові вимог.

Доводи касаційної скарги в цій частині безпідставні.

Спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень доводи касаційної скарги про те, що суди проігнорували вимоги закону щодо неможливості зміни предмета й підстав позовних вимог після початку судового розгляду справи.

Пунктом 2 частини другої, частиною третьою статті 49 ЦПК України передбачено, що крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.

Звертаючись до суду з позовом 20 жовтня 2020 року, ОСОБА_2 заявила дві позовні вимоги, а саме про визнання відповідачів такими, що втратили право користування будинком на АДРЕСА_1 , та про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні власністю шляхом виселення останніх з належного позивачу будинку.

Ухвалою суду від 23 червня 2021 року закрито підготовче провадження в справі та призначено її до судового розгляду.

29 березня 2023 року представником позивачки ОСОБА_12 подано клопотання про зменшення позовних вимог та виселення відповідачів з належного позивачу будинку, усунувши перешкоди у користуванні та розпорядженні її власністю.

Судами справа розглянута в межах заявленого позову в редакції від 20 жовтня 2020 року з урахуванням статті 49 ЦПК України, тому доводи касаційної скарги про те, що представник позивачки змінив предмет і підстави позову після початку судового розгляду, є необґрунтованими.

Іншою підставою скасування оскаржуваних судових рішень ОСОБА_1 зазначає те, що віндикаційні та негаторні позови є взаємовиключними і не можуть бути заявлені в одному позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, виснувано про неможливість одночасного пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого не власника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння). Отже, віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

Верховний Суд зауважує, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

У цій справі заявлено лише негаторний позов про усунення перешкод у користуванні власністю, вимоги про витребування майна позовна заява не містить, тому посилання заявника на висновки в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18 є нерелевантним.

ОСОБА_1 обґрунтовує підстави касаційного перегляду справи також тим, що право власності на нерухоме майно виникає не з моменту винесення судами рішення, а з дня відповідної реєстрації права. На момент набуття ОСОБА_1 будинку й земельних ділянок за ОСОБА_2 нерухомість не була зареєстрована, а кінцеве рішення суду про визнання недійсним договору купівлі- продажу між ОСОБА_13 та ОСОБА_1 ухвалене лише в грудні 2014 року.

Верховний Суд зазначає, що ОСОБА_2 стала власником спірного нерухомого майна не в 2015 році після реєстрації відповідних прав на підставі судового рішення від 24 грудня 2014 року, оскільки державна реєстрація не є способом набуття права власності, а лише становить засіб підтвердження фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно.

За загальним правилом судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується або оспорюється, тому реєстрація права власності ОСОБА_2 на спірний житловий будинок та земельні ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення апеляційного суду Полтавської області від 24 грудня 2014 року та ухвали цього ж суду від 13 травня 2015 року є підтвердженням набутого нею раніше права власності на підставі договору дарування від 30 травня 2006 року.

Тобто ОСОБА_2 є дійсним власником спірного майна на підставі договору дарування від 30 травня 2006 року незалежно від вчинення наступних недійсних правочинів щодо цього майна.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що Верховний Суд у справі за його позовом про визнання добросовісним набувачем погодився з відмовою в позові не тому, що він є недобросовісним, а через неефективність обраного способу захисту. Тобто ОСОБА_1 є добросовісним набувачем і його виселення з родиною без надання іншого житлового приміщення чи компенсації є неможливим. Суди не врахували правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, в постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц, про те, що добросовісність набувача презюмується і не потребує визнання в судовому порядку; що ситуація, за якої добросовісний набувач втрачає майно і змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.

Висновки в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, в постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц сформовані за результатом розгляду вимог про витребування майна з незаконного володіння, тому є нерелевантними до цієї справи, в якій не заявлено віндикаційний позов і розглядається питання про виселення.

Добросовісність ОСОБА_1 як останнього набувача спірного будинку досліджувалася під час розгляду справи за позовом ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння та рішенням апеляційного суду Полтавської області від 24 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2015 року, на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України майно витребувано на користь власника.

За наслідками касаційного перегляду цієї справи колегія суддів убачає необхідність дослідження обставин збереження за ОСОБА_1 (з родиною) права на проживання в спірному будинку, а не права власності на нього, оскільки це майно витребувано судом у ОСОБА_1 як у добросовісного набувача на користь дійсного власника.

Тому посилання заявника на власну добросовісність як набувача не є безумовним підтвердженням його прав на будинок.

Пославшись на те, що суди вирішили питання про права осіб, які взагалі не були залучені до участі в справі, заявник не обґрунтував доводи касаційної скарги в цій частині та не зазначив, без участі яких конкретно осіб, чиї права та обов`язки вирішено оскаржуваними судовими рішеннями, розглянуто справу.

Доводи касаційної скарги в іншій частині зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані в справі докази.

Верховний Суд висновує, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення істотних для її вирішення обставин, що входять до предмета доказування.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731 /16-ц (провадження № 61-39028сво18)).

Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шеховцова Ігоря Єгоровича задовольнити.

РішенняЛенінського районного суду м. Полтави від 21 вересня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

І. М. Фаловська