Постанова від 22.09.2025 по справі 159/437/24

Справа № 159/437/24 Головуючий у 1 інстанції: Чалий А. В. Провадження № 22-ц/802/1056/25 Доповідач: Здрилюк О. І.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2025 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Здрилюк О. І.,

суддів - Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,

секретар судового засідання Власюк О. С.,

з участю позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору приватний нотаріус Ковельського міського нотаріального округу Волинської області Козоріз Наталія Степанівна, приватний нотаріус Ковельського міського нотаріального округу Волинської області Кушнерук Альона Юріївна, Служба у справах дітей Виконавчого комітету Ковельської міської ради, про визнання шлюбного договору недійсним, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_4 , поданою від його імені представником ОСОБА_3 , на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 09 липня 2025 року,

В С Т А Н О В И В :

17 січня 2024 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, який, поданою 21.05.2024 на стадії підготовчого провадження заявою про уточнення позовних вимог обґрунтовує тим, що з 17.07.2012 по 07.06.2023 вони з відповідачем ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, у якому у них народилися сини: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_5 встановлено категорію «дитина інвалід підгрупи «А» до 18 років».

Перебуваючи у шлюбі, 26.11.2020 між ними було укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Волинської області Козоріз Н. С. за реєстровим № 3372, а 27.04.2021 до договору було внесено зміни.

Вважає, що умови шлюбного договору суперечать як цивільному, так і сімейному законодавству України, порушують права та інтереси її та дітей, оскільки за договором у власність одному із подружжя передається майно, яке підлягає державній реєстрації, договір несправедливо регулює правові відносини між подружжям, спрямований на позбавлення її майна, оскільки усе майно подружжя, крім автомобіля марки «Мазда», належить відповідачу на праві приватної власності.

Шлюбний договір ставить її з дітьми у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Придбання житлового будинку на АДРЕСА_1 було необхідним з огляду на те, що у них було двоє малолітніх дітей, один з яких з обмеженими фізичними можливостями, а тому для неї вкрай важливим було проживання у власному будинку з прибудинковою територією для того, щоб проводити час з дитиною на свіжому повітрі, розвиваючи дитину та полегшуючи його фізичний і моральний стан.

Критеріями при купівлі будинку були наявність ванни, безперешкодний вільний вихід з будинку для інвалідного крісла, місце для зберігання інвалідного крісла, окреме ліжко з можливістю безперешкодного доступу, окрема кімната для дитини та інше.

Головною умовою відповідача для придбання цього будинку було укладення шлюбного договору, на який вона погодилася, вважаючи формальністю.

Фактично у власність відповідача перейшло нерухоме майно, яке придбано за спільні кошти подружжя.

Шлюбний договір суперечить вимогам ст. 93 СК України, ст. 203 ЦК України, Закону України «Про охорону дитинства», Конвенції про права дитини та Конвенції про права осіб з інвалідністю.

Ураховуючи наведені обставини, просила визнати недійсним укладений 26.11.2020 між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 шлюбний договір (з наступними змінами), посвідчений приватний нотаріусом Ковельської міського нотаріального округу Волинської області Козоріз Н. С. за реєстровим № 3372.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 09 липня 2025 року позов задоволено.

Визнано недійсним шлюбний договір, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (з послідуючими змінами), посвідчений приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Волинської області Козоріз Н. С. 26.11.2020 за реєстровим № 3372.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 1211,20 грн судового збору.

Додатковим рішенням суду від 25 липня 2025 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 22 500 грн витрат на професійну правничу допомогу.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_4 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати це рішення та ухвалити нове про відмову в позові.

Зазначає, що будинок не був об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки право власності на нього не переходило від одного з подружжя до іншого, а будинок було набуто ним уже після укладення шлюбного договору 07.12.2020, а не 07.10.2020, як про це зазначив суд першої інстанції, з умовами якого позивач була обізнана і на час укладення правочинів не висловлювала своїх заперечень щодо придбання майна у його особисту власність. За шлюбним договором право власності на майно не передавалося, а визначався правовий режим майна, яке набуто у шлюбі.

Матеріали справи не містять доказів того, що саме внаслідок укладення шлюбного договору позивач опинилася у надзвичайно невигідному матеріальному становищі. Самого посилання позивача на те, що після розірвання шлюбу вона опинилася у скрутному матеріальному становищі, вважає недостатнім для визнання шлюбного договору недійсним.

Наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним і порушення приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

На момент укладення шлюбного договору позивач не мала права власності на будь-яке рухоме чи нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, натомість після укладення цього договору її матеріальне становище покращилося вона набула у власність автомобіль марки «Mazda CX-5», 2013 року випуску, який є її особистою приватною власністю, була забезпечена житлом не менше 50 кв. м. та не вище другого поверху з усіма належними умовами для проживання. Також у власність їй перешли грошові кошти, що перебували на рахунках у банківських установах, банківські внески (депозити), ювелірні вироби жіночого вжитку, інші подарунки та коштовні речі.

Єдине спільне майно подружжя на час укладення договору автомобіль марки «Land Rover», 2016 року випуску, який було зареєстровано на його ім`я, за умовами договору було визнано його особистою приватною власністю шляхом визначення правового режиму майна, що не потребувало фактичної передачі чи зміни реєстрації.

Покази свідків, допитаних у судовому засіданні суду першої інстанції, не можуть бути узяті до уваги, оскільки такі особи є заінтересованими та близькими позивачу, а інформація у поясненнях, що вони надали, відома їм зі слів самої позивачки, про що вони самостійно повідомили.

Внаслідок укладення шлюбного договору діти залишилися забезпечені тим же житлом, де вони проживали з народження, з тими ж умовами, при цьому він продовжував оплачувати комунальні послуги.

Судом порушено норми процесуального права безпідставно прийнято заяву про уточнення позовної заяви, якою позивач фактично змінила підстави позову, вийшовши фактично за межі визначених ст. ст. 203, 215 ЦПК України умов недійсності. Таке уточнення є зміною характеру спору, що суперечить вимогам ч.4 ст.185 ЦПК України.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 від імені позивача ОСОБА_1 , посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримала із наведених у ній підстав і просить її задовольнити.

Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 апеляційну скаргу заперечили і просять залишити її без задоволення.

Будучи належним чином повідомлені про день та годину розгляду справи, інші учасники справи у судове засідання не з`явилися і їх неявка відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з таких підстав.

Згідно зі статями 4, 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України).

Судом встановлено, що ОСОБА_4 і ОСОБА_1 з 17.07.2012 до 07.06.2023 перебували у зареєстрованому шлюбі, у якому у них народилися сини: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Кирилу встановлено категорію «дитина інвалід підгрупи «А» до 18 років».

Перебуваючи у шлюбі, 26.11.2020 між сторонами було укладено нотаріально посвідчений шлюбний договір, у який 27.04.2021 було внесено зміни.

Згідно з частиною першою статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Шлюбний договір насамперед є категорією цивільного права, тому відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст.ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Згідно з ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Принцип свободи договору відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

У ч. 1 ст. 9 СК України визначено, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Статтею 93 СК України визначено, що шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов`язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Відповідно до ст. 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Згідно зі ст. 95 СК України, якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Відповідно до ч. 2 ст. 97 СК України сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України (ст. 103 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами 4 і 5 статті 93 СК України встановлено спеціальні обмеження щодо можливих умов шлюбного договору.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя. Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства. Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28.01.2015 у справі № 6-230цс14, у постановах Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 755/19197/18 та від 25.11.2020 у справі 201/4255/16-ц.

Оскільки категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище» є оціночною, такого висновку можливо дійти лише шляхом порівняння вартості майна, що за умовами оспорюваного договору переходить у власність кожної із сторін, на чиє ім`я воно буде зареєстроване/оформлене під час шлюбу та у випадку його розірвання.

У справі, що переглядається, у розділі 2 шлюбного договору встановлено особливості правового режиму окремих видів майна.

За п. 2.1 шлюбного договору житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який буде придбано за особисті кошти чоловіка, після посвідчення договору купівлі-продажу та реєстрації права власності буде вважатися особистою власністю чоловіка.

У п. п. 2.2., 2.3. зазначено про транспортні засоби, один з яких уже придбано за власні кошти чоловіка, а інший має бути придбано дружині теж за особисті кошти чоловіка.

Пункт 2.4. визначає, що грошові кошти на рахунках в банківських установах, будь-які банківські внески, у тому числі відсотки, нараховані по них, речі в індивідуальних банківських сейфах вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я відкрито рахунок в установі банку або на чиє ім`я укладений договір на користування банківським сейфом.

Аналогічне положення викладено у п. 2.5. стосовно доходів від різного майна, особистих немайнових і майнових прав сторін.

У пункті 2.6. визначено, що майно, що належить одному з подружжя, не змінюватиме свого правового режиму та належатиме тому з подружжя, хто був його власником, навіть у випадку, передбаченому ст. 62 СК України…

Із аналізу цього розділу шлюбного договору встановлено, що на момент його укладення у власності дружини не залишається ніякого майна. Лише у майбутньому буде їй придбано чоловіком і за його особисті кошти транспортний засіб.

Пункт 2.4. взагалі не конкретизує розмірів грошових коштів кожного з подружжя на рахунках в банківських установах, речей в індивідуальних банківських сейфах та не підтверджено взагалі їх наявності, чим не підтверджено, що позивач була у рівному майновому становищі із відповідачем на дату укладення шлюбного договору.

Крім того, цим не підтверджено, що житловий будинок відповідачу і транспортний засіб позивачу міг бути придбаний відповідачем саме за його особисті кошти, а не за спільні кошти подружжя.

Про неможливість подання таких доказів жодна зі сторін не заявляла ні в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді і відповідних клопотань про їх витребування судом також не подавалося.

Зміст пункту 2.6. підтверджує посилання позивача на ту обставину, що шлюбний договір було укладено саме з метою позбавлення її будь-яких прав щодо житлового будинку, про який зазначено у п. 2.1.

Також відповідач не спростував твердження позивачки, що придбання житлового будинку було у їх сім`ї життєвою необхідністю для створення належних умов проживання сину ОСОБА_5 , обмеженому у самостійному пересуванні. Також не спростував відсутність пандуса до квартири у будинку, яка належить йому на праві приватної власності, у якій діти зареєстровані і яка ним надана дружині з дітьми у користування.

Аналізуючи розділ 3 шлюбного договору, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що його пункти є взаємозаперечливі один одному.

Як уже встановлено судом, позивач не має у власності будь-якого нерухомого майна, придбаного у шлюбі.

Пункт 3.1 зобов`язує у випадку розірвання шлюбу, чи окремого проживання подружжя (незалежно від причин) сторону, яка не є власником майна, звільнити його від власних речей та знятись з реєстрації протягом місяця з дня пред`явлення письмової вимоги іншої сторони.

У п. 3.2. покладено обов`язок на чоловіка забезпечити житлом дружину із визначеними параметрами у випадку продажу майна, вказаного у п. 2.1. (житлового будинку), чи розірвання шлюбу.

А в п. 3.3. уже чоловік звільняється від такого обов`язку, якщо продаж житлового будинку відбудеться протягом року з моменту його державної реєстрації.

І це при тому, що наступним також пунктом 3.3. визначено, що у випадку розірвання шлюбу, чи окремого проживання подружжя (незалежно від причин), діти подружжя проживатимуть разом із дружиною.

Таким чином, наведені умови шлюбного договору не тільки суперечать інтересам позивачки, а й інтересам обох малолітніх дітей сторін.

Відповідно до вимог ч. ч. 4, 5 ст. 93 СК України шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Посилання сторони відповідача на ту обставину, що у шлюбному договорі не передавалося нерухоме майно у власність від одного до іншого з подружжя, а тому ч. 5 ст. 93 СК не може бути застосована відхиляються апеляційним судом.

Частина 5 статті 93 СК України чітко зазначає, без будь-яких виключень і власних тлумачень, що за шлюбним договором не може вирішуватися питання про передання як існуючого, так і придбаного у шлюбі в майбутньому у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що умовами шлюбного договору позивач поставлена у надзвичайно невигідне майнове становище порівняно з відповідачем. Фактично, єдине нерухоме майно, набуте сторонами за час шлюбу житловий будинок на АДРЕСА_1 , переходить в особисту власність відповідача на підставі шлюбного договору, що суперечить вимогам закону, а саме ч. 5 ст. 93 СК України, а також ч. ч. 1, 3, 6 ст. 203 ЦК України.

Забезпечення дітей житлом фактично залежить від бажання відповідача (тобто має лише право, оскільки пункти розділу 3 суперечать один одному), а обов`язок забезпечення дітей житлом фактично покладено на позивачку, яка згідно шлюбного договору не має у власності житла, яке було б придбано у шлюбі, але діти у випадку розірвання шлюбу, чи окремого проживання подружжя (незалежно від причин), проживатимуть разом із нею.

Матеріали справи не містять доказів про придбання відповідачем для позивача (та дітей відповідно) житла площею не менше 50 кв. м і не вище другого поверху, яке б могло бути використане без будь-яких труднощів дружиною для безперешкодного пересування із сином ОСОБА_5 .

Твердження відповідача про те, що умови та місце проживання дружини та дітей після розірвання шлюбу не змінилися (вони продовжують проживати за адресою: АДРЕСА_2 ) спростовується тим, що від травня 2024 року позивач разом із дітьми проживає за адресою: АДРЕСА_3 (укладено позивачкою з іншою особою договір безоплатного користування нерухомим майном від 01.05.2024).

Разом із тим, зазначена обставина не має правового значення при вирішенні спору, оскільки дійсність шлюбного договору та відповідність його умов нормам законодавства перевіряються на дату його укладення.

Повне та беззастережне скасування у шлюбних правовідносинах презумпції спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, є можливим виключно за умови, якщо це не призводитиме до виникнення ситуації, коли одному із подружжя передбачається передання в особисту власність фактично усього майна, набутого ними спільно за час шлюбу.

Оспорюваний шлюбний договір у цілому суперечить вимогам ч. 4 ст. 93 СК України, оскільки за його істотними умовами (пріоритетно за пунктом 1.4, розділами 2, 3), набуваючи право власності виключно на транспортний засіб марки «Mazda-CX5», позивач позбавляється права на все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу (до та після укладення шлюбного договору). Таким чином, передання відповідачу у власність визначеного у пунктах 2.1, 2.3, 2.4 шлюбного договору майна поставило позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить нормам матеріального права та є підставою для визнання недійсним шлюбного договору.

Прийняття судом першої інстанції заяви про уточнення позовних вимог в частині залучення до участі у справі органу опіки та піклування не змінило обсягу позовних вимог, чи змісту обґрунтувань позовної заяви, оскільки, зважаючи на факт проживання після розірвання шлюбу дітей з матір`ю та обумовлення такої обставини повторним пунктом 3.3 Договору, участь органу опіки та піклування у розгляді цієї справи є обов`язковою.

Виходячи з наведеного, повно та об`єктивно дослідивши всі обставини справи і давши їм вірну правову оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність задоволення позову.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом обставинами страви та не містять передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки воно ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права і з додержанням норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_4 , подану від його імені представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення, а рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 09 липня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя

Судді