Окрема думка від 23.10.2025 по справі 990/36/25

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Губської О. А.,Дашутіна І. В., Ємця А. А., Шевцової Н. В.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2025 року у справі № 990/36/25 (провадження № 11-131заі25) за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним та скасування рішення за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 лютого 2025 року

Короткий виклад історії справи

ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому просила:

- визнати протиправним і скасувати рішення від 02 грудня 2024 року № 222/ко-24, ухвалене ВККС у пленарному складі, про визнання судді Арцизького районного суду Одеської області ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді, та внесення Вищій раді правосуддя подання про звільнення судді із займаної посади;

- зобов`язати ВККС у пленарному складі повторно провести співбесіду із суддею ОСОБА_1

Ухвалою від 31 січня 2025 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду залишив позовну заяву ОСОБА_1 без руху з підстави подання її поза межами строку звернення до суду та за відсутності обґрунтованого клопотання про його поновлення.

14 лютого 2025 року від позивачки до Верховного Суду надійшло клопотання про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду із цим позовом та його поновлення.

На обґрунтування клопотання ОСОБА_1 зазначила, що оскаржуване рішення від 02 грудня 2024 року № 222/ко-24 не було опубліковано на сайті ВККС у десятиденний строк після проголошення вступної та резолютивної частин, що у свою чергу позбавило позивачку можливості ознайомитися з його змістом та звернутися до суду з позовом у визначений законом строк. Водночас повний текст оскаржуваного рішення вона отримала 08 січня 2025 року, що підтверджується довідкою Арцизького районного суду Одеської області від 23 січня 2025 року № 1387/25-вих.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 лютого 2025 року визнав неповажними підстави пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду та повернув її позовну заяву на підставі частини другої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Визнаючи неповажними причини пропуску строку звернення до суду та ухвалюючи судове рішення про повернення позовної заяви, суд зазначив, що ОСОБА_1 була присутня на пленарному засіданні ВККС, на якому розглядалося її питання, та при оголошенні оскаржуваного рішення. Тому вже 02 грудня 2024 року позивачка була обізнана з результатом розгляду її питання Комісією, проте з позовом до суду звернулася лише 24 січня 2025 року, тобто з пропуском установленого законом місячного строку.

Водночас щодо доводів позивачки про те, що з повним текстом оскаржуваного рішення вона ознайомилась 08 січня 2025 року (тільки після його надходження до Арцизького районного суду Одеської області), суд зазначив, що відповідно до пункту 8 Регламенту ВККС, затвердженого рішенням Комісії від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 (далі - Регламент), принцип публічності у роботі Комісії полягає в тому, що засідання Комісії є відкритим, за винятком його закритої частини та закритих засідань Комісії. Інформація про засідання Комісії, перелік питань, що виносяться для розгляду на засіданні Комісії, результати засідань Комісії розміщуються на вебсайті Комісії. Учасник засідання не може бути обмеженим у праві на отримання в Комісії інформації про результати розгляду питання стосовно нього.

Суд першої інстанції з-поміж іншого звернув увагу на те, що законодавством не визначено обов`язку відповідача доводити зміст рішення до відома осіб, стосовно яких його ухвалено, без наявності звернення про його отримання в інший спосіб, аніж їх опублікування на вебсайті Комісії. Водночас позивачка не надала суду доказів того, що вона вчиняла активні дії для ознайомлення з повним текстом оскаржуваного рішення та зверталася до Комісії з вимогою про отримання його повного тексту.

З огляду на наведене Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що позивачка в заяві про поновлення строку звернення до суду не зазначила, які саме об`єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили її звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк. Також суд зауважив, що позивачка не навела змістовних і вагомих доводів щодо вчинення нею всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку; не довела, що в цій справі можливість вчасного подання нею позовної заяви не мала суб`єктивного характеру, тобто не залежала від її волевиявлення.

На переконання суду першої інстанції, за обставинами цієї справи пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивачки щодо реалізації своїх процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі не є поважною причиною пропуску строку.

ОСОБА_1 12 березня 2025 року направила засобами поштового зв`язку до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду, який її постановив.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги позивачка зазначила, що суд першої інстанції, визнавши неповажними причини пропуску строку звернення до суду, проявив надмірний формалізм і невиправдану суворість у дотриманні часових обмежень, а також цілком проігнорував головні аргументи, що рівнозначно відмові позивачці з надуманих причин у доступі до правосуддя.

За наведеними позивачкою обставинами, які, з її погляду, указують на поважність причин пропуску строку звернення до суду, оскаржуване рішення від 02 грудня 2024 року № 222/ко-24 не було опубліковане на сайті ВККС у десятиденний строк після проголошення вступної та резолютивної частин, що у свою чергу позбавило її можливості ознайомитися з його змістом та звернутись до суду з позовом у визначений законом строк.

Крім того, повний текст оскаржуваного рішення Комісії вона отримала 08 січня 2025 року (що підтверджується довідкою Арцизького районного суду Одеської області від 23 січня 2025 року № 1387/25-Вих). Тому саме з цією датою (коли вона дізналась про суть і мотиви, що викладені у повному тексті рішення Комісії від 02 грудня 2024 року № 222/ко-24), на думку позивачки, слід пов`язувати початок перебігу строку звернення до суду, а не з датою проголошення його вступної та резолютивної частин.

Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата постановою від 23 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 лютого 2025 року скасувала, а справу направила до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

На обґрунтування прийнятого рішення Велика Палата зазначила, що частинами сьомою та восьмою статті 101 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що рішення ВККС можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом. Рішення ВККС щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

На думку Великої Палати, якщо проаналізувати зміст частини восьмої статті 101 цього Закону, то в ній мовиться про те, що рішення ВККС, яке містить рекомендацію з пропозицією до здійснення певних дій та ухвалення певного рішення, може бути оскаржене, але за обов`язкових умов - тоді, коли буде ухвалене рішення за відповідною рекомендацією, та разом з таким рішенням.

За змістом статей 1 і 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) ухвалення рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), а рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.

Велика Палата дійшла висновку, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП.

З урахуванням послідовності (стадійності) прийняття остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, судовий контроль має допускатися після остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП, та разом з останнім.

З огляду на наведене рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді за результатами кваліфікаційного оцінювання, та внесення до ВРП подання про його звільнення із займаної посади, не може бути окремим (самостійним) предметом оспорення, допоки не отримає актуалізації (не буде переглянуте) з боку ВРП як конституційного органу, який уповноважений законом ухвалювати остаточні рішення за рекомендаціями ВКК та висновки якого можуть, зокрема, спричиняти настання правових наслідків для судді у вигляді його звільнення з посади. Іншими словами, оскаржувати рішення ВККС, ухвалене за наслідком кваліфікаційного оцінювання судді, можна лише разом (спільно) з остаточним рішенням ВРП, ухваленим за відповідною рекомендацією ВККС.

Разом з цим Велика Палата вказала, що після одержання позову першочерговому вирішенню адміністративним судом підлягає саме питання, чи підлягає цей позов розгляду за правилами адміністративного судочинства, а відтак - чи є підстава для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, передбачена пунктом 1 частини першої статті 170 КАС України.

У справі, яка переглядається, спірне рішення Комісії за своє природою є рішенням, яке не може бути окремим (самостійним) предметом судового розгляду з підстав, наведених у цій постанові.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду наведене залишив поза увагою та повернув позов ОСОБА_1 на підставі частини другої статті 123 КАС України у зв`язку з пропуском процесуального строку на звернення до суду, зосередившись на оцінці поважності причин пропуску позивачкою такого строку замість першочергового вирішення питання, чи підлягає цей позов розгляду за правилами адміністративного судочинства (питання предметної юрисдикції адміністративних судів) відповідно до пункту 4 частини першої статті 171 КАС України.

З огляду на викладене Велика Палата вважає висновок суду першої інстанції про наявність підстав для повернення позову ОСОБА_1 передчасним, зробленим з порушенням вимог статті 171 КАС України.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Ми погоджуємося з резолютивною частиною рішення Великої Палати, проте не згодні з позицією більшості колег щодо мотивів, викладених у постанові Великої Палати, на підставі яких вона ухвалила таке рішення.

На наше переконання, висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що спірне рішення ВККС не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки судовий контроль має здійснюватися після остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП, є помилковим з таких міркувань.

Велика Палата виснувала, що зі змісту частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII випливає, що рішення ВККС, яке містить рекомендацію з пропозицією до здійснення певних дій та ухвалення певного рішення, може бути оскаржене, але за обов`язкових умов - тоді, коли буде ухвалене рішення за відповідною рекомендацією, та разом з таким рішенням.

Проте буквальне, а не безпідставно розширене тлумачення частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII дає підстави вважати, що в ній ідеться виключно про рішення ВККС, якими Комісія надає рекомендації в межах наданих їй повноважень.

Так, відповідно до пунктів 13 та 14 частини першої статті 70 Закону № 1402-VIII добір та призначення на посаду судді включає, зокрема, стадії:

- проведення Комісією конкурсу на заміщення вакантної посади судді на основі рейтингу кандидатів, які взяли участь у такому конкурсі, та внесення рекомендації ВРП щодо призначення кандидата на посаду судді;

- розгляд ВРП рекомендації ВККС та ухвалення рішення щодо кандидата на посаду судді.

Згідно із частинами сімнадцятою та вісімнадцятою статті 79 Закону № 1402-VIII за результатами конкурсного відбору ВККС надсилає до ВРП відповідно до кількості вакантних посад суддів рекомендації про призначення кандидатів суддями. Відповідно до внесеної Комісією рекомендації ВРП на своєму засіданні розглядає питання про призначення кандидата на посаду судді та в разі ухвалення позитивного рішення вносить подання Президентові України про призначення судді на посаду.

Статтею 81 Закону № 1402-VIII регламентовано порядок призначення на посаду судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду або Верховного Суду. Відповідно до вимог частини шостої зазначеної статті якщо за результатами проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді в апеляційному суді, вищому спеціалізованому суді або Верховному Суді ВККС ухвалює рішення про внесення рекомендації ВРП щодо призначення кандидата на посаду судді, така рекомендація разом із відповідними матеріалами направляється ВРП для розгляду.

Про рекомендацію ВККС ідеться і в частині другій статті 82 Закону № 1402-VIII, яка визначає правила переведення судді до іншого суду. Так, переведення судді на посаду судді до іншого суду здійснюється на підставі та в межах рекомендації ВККС, внесеної за результатами конкурсу на заміщення вакантної посади судді, проведеного в порядку, визначеному статтею 79 цього Закону.

У пунктах 3 та 4 частини першої статті 93 Закону № 1402-VIII, яка визначає повноваження ВККС, ідеться про те, що Комісія вносить до ВРП рекомендацію про призначення кандидата на посаду судді; вносить рекомендацію про переведення судді відповідно до цього Закону, крім переведення як дисциплінарної санкції.

Відповідно до вимог частини другої статті 36 Закону № 1798-VІІІ ВРП ухвалює рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду за результатами розгляду рекомендації Комісії.

Статті 70 та 71 Закону № 1798-VІІІ встановлюють порядок переведення ВРП судді з одного суду до іншого.

Так, переведення судді з одного суду до іншого здійснюється, зокрема, на підставі та в межах рекомендації ВККС і доданих матеріалів (пункт 1 частини першої статті 70), а розгляд цього питання починається з оголошення рекомендації Комісії (частина третя статті 71).

Аналіз зазначених законодавчих норм дає підстави для висновку, що рішення ВККС про невідповідність судді займаній посаді є рішенням, ухваленим щодо кваліфікаційного оцінювання судді, яке може бути оскаржене до суду відповідно до вимог частини другої статті 88 Закону № 1402-VIII у порядку, передбаченому КАС України.

Водночас у частині восьмій статті 101 Закону № 1402-VIII ідеться про зовсім інші рішення ВККС, які, на відміну від рішень щодо кваліфікаційного оцінювання судді, не можуть бути предметом самостійного оскарження. Це рішення щодо надання рекомендацій, про які мовиться у наведених вище статтях Закону № 1402-VIII та Закону № 1798-VІІІ.

Варто зауважити, що конструкція зазначених норм, їх текстуальний виклад не є неясними, нечіткими чи такими, що дозволяють двозначне трактування (розуміння) їх змісту настільки, щоб вважати рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді рішенням про надання рекомендації.

Отже, на нашу думку, не є предметом самостійного оскарження відповідно до вимог частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС щодо надання рекомендацій про призначення кандидатів на посаду судді та про переведення суддів з одного суду до іншого. Саме про рекомендації ВККС із цих питань мовиться у зазначеній законодавчій нормі, яка не підлягає розширеному тлумаченню.

Вважаємо, що Велика Палата витлумачила положення статей 88 та 101 Закону № 1402-VIII усупереч їх точному змісту, безпідставно виснувала, що рішення ВККС про невідповідність судді займаній посаді є таким, що має рекомендаційний характер, внаслідок чого позивачка була позбавлена можливості оскаржити незаконне, на її думку, рішення ВККС до суду, хоча закон їй таке право надав.

Окрім того, варто зауважити також, що за обставинами справи, яка розглядається, Комісія розглянула у пленарному складі питання підтримки прийнятого колегією ВККС рішення про визнання ОСОБА_1 такою, що відповідає займаній посаді, та прийняла спірне рішення у грудні 2024 року після того, як відбулися зміни нормативно-правового регулювання процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, призначених на посаду строком на п`ять років або обраних суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII.

Так,30 грудня 2023 року набрав чинності Закон України від 9 грудня 2023 року № 3511-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» (далі - Закон № 3511-IX), яким, зокрема, доповнено розділ ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII пунктом 20-1, згідно із яким якщо ВРП відмовлено в задоволенні подання ВККС про звільнення судді у зв`язку з його невідповідністю займаній посаді, суддя вважається таким, чию відповідність займаній посаді не оцінено відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

У такому разі оцінювання відповідності такого судді займаній посаді продовжується ВККС у пленарному складі зі стадії, що визначена ВРП у рішенні про відмову в задоволенні подання про звільнення такого судді.

Якщо ВРП не визначено таку стадію, оцінювання продовжується зі стадії, визначеної ВККС, з урахуванням мотивів рішення ВРП про відмову в задоволенні подання про звільнення такого судді, включаючи рішення, прийняті ВРП до набрання чинності Законом № 3511-IX.

Аналіз наведених вище правових норм дозволяє дійти висновку, що до набрання чинності Законом № 3511-ІХ у випадках, коли ВРП ухвалювала рішення про відмову в задоволенні подання ВККС про звільнення судді з посади, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачало юридичне значення.

Натомість після 30 грудня 2023 року (дня, коли набрав чинності Закон № 3511-ІХ) якщо ВРП відмовлено в задоволенні подання ВККС про звільнення судді у зв`язку з його невідповідністю займаній посаді, то суддя вважається таким, чию відповідність займаній посаді не оцінено відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. У цьому випадку оцінювання відповідності такого судді займаній посаді продовжується ВККС. При цьому ВРП у рішенні про відмову в задоволенні подання про звільнення судді зобов`язана визначити стадію, з якої ВККС має продовжити його оцінювання, а якщо ВРП не визначено таку стадію, то Комісія самостійно визначає стадію, з якої вона продовжить оцінювання судді, з урахуванням мотивів рішення ВРП про відмову в задоволенні подання про його звільнення, включаючи рішення, прийняті ВРП до набрання чинності Законом № 3511-IX.

Іншими словами, законодавець урегулював, що в разі незгоди ВРП з пропозицією Комісії звільнити суддю із займаної посади правовим наслідком такого рішення ВРП є продовження кваліфікаційного оцінювання такого судді з певної стадії, визначеної ВРП або ВККС. Тобто навіть якщо ВРП не погоджується з пропозицією Комісії звільнити суддю із займаної посади, вона не має повноваження за наслідками розгляду подання ВККС про звільнення судді з посади визнати його таким, щодо якого кваліфікаційне оцінювання завершено, та(або) таким, що відповідає займаній посаді.

Отже, з 30 грудня 2023 року змінились правові наслідки розгляду ВРП рішення ВККС про невідповідність судді займаній посаді з пропозицією звільнити його з цієї посади.

Щодо строку звернення до суду із цим позовом

На наше переконання, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про наявність підстав та умов, за яких позовна заява підлягала поверненню позивачці, з огляду на таке.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Частинами першою та другою статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо, зокрема, оскарження актів, дій чи бездіяльності ВККС.

За змістом частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно із частиною п`ятою статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Як визначено статтею 118 КАС України, процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом. Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Згідно із частинами першою та другою статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

При цьому, за загальним правилом, початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Визнаючи неповажними причини пропуску позивачкою строку звернення до суду та ухвалюючи судове рішення про повернення позовної заяви, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що наведені позивачкою підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду є неповажними.

Проте, на наше переконання, строк звернення ОСОБА_1 до суду з позовом до ВККС пропущено з поважних причин з огляду на таке.

ЄСПЛ у пунктах 37 та 38 рішення від 18 листопада 2010 року у справі «Мушта проти України» нагадав, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права в такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. Водночас такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби.

У рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ указав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення в їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. Від судів вимагається вказувати підстави. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційних повноважень судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків (параграф 41).

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші].

Зокрема, аналіз практики ЄСПЛ дозволяє виокремити такі обґрунтування на користь прийняття рішення про поновлення пропущеного строку звернення до суду: 1) рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві; щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права [справа «Белле проти Франції» (Bellet v. France)]; 2) не можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації права на судовий захист у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (справа «Мушта проти України»); 3) суворе застосування строку без урахування обставин справи може бути непропорційним щодо цілі забезпечення правової визначеності та належного здійснення правосуддя, а також перешкоджати використанню доступних засобів правового захисту [справа «Станьо проти Бельгії» (Stagno v. Belgium)].

Отже, при вирішенні питання про поновлення строку звернення до адміністративного суду суд має надати оцінку обставинам, які стали перешкодою для своєчасного звернення до суду.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 оскаржує рішення ВККС від 02 грудня 2024 року № 222/ко-24 про визнання судді Арцизького районного суду Одеської області ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді, та внесення ВРП подання про звільнення судді із займаної посади.

З повним текстом оскаржуваного рішення позивачка ознайомилася 08 січня 2025 року - після його надходження до Арцизького районного суду Одеської області, що підтверджується довідкою Арцизького районного суду Одеської області від 23 січня 2025 року № 1387/25-вих, та вже 24 січня 2025 року звернулася із цим позовом до суду.

Позивачка, обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку звернення до суду із цим позовом, зауважила, що оскаржуване рішення не було опубліковане на сайті ВККС у визначений Регламентом строк після проголошення вступної та резолютивної частин, що у свою чергу позбавило її можливості ознайомитись з його змістом та звернутись до суду з позовом у визначений законом строк.

Так, за змістом пункту 195 Регламенту рішення Комісії за результатами засідань Комісії оприлюднюються на вебсайті Комісії не пізніше п`яти робочих днів після складання їх повного тексту та підписання членами Комісії.

Таким чином, фактично чинне законодавство України встановлює, що особа має реальну можливість ознайомитися зі змістом та мотивами відповідного рішення ВККС у день його розміщення на офіційному вебсайті ВККС України.

Проте така можливість настає лише у випадку, якщо витримується реалізація гарантії забезпечення права на доступ до такої інформації через виконання Комісією обов`язку, зокрема, вчасного опублікування такого рішення.

Разом з тим з матеріалів справи неможливо встановити момент оприлюднення Комісією на її вебсайті повного тексту оскаржуваного рішення.

Обставина вчасного опублікування рішення ВККС на її офіційному вебсайті передбачає достатній ступінь ймовірності, що особа, якої воно [рішення] стосується, може бути ознайомлена з його змістом з дати опублікування, за винятком випадків, коли особа наводить інші доводи.

За таких обставин вважаємо, що ОСОБА_1 була позбавлена можливості своєчасно дізнатися про мотиви прийняття рішення, які є предметом судового контролю в адміністративному процесі.

Сам факт присутності ОСОБА_1 на засіданні Комісії та оголошення лише вступної і резолютивної частин не може вважатися таким, що забезпечує особі повне розуміння змісту рішення, адже саме з повного тексту акта особа може встановити, які саме фактичні обставини та мотиви покладено в його основу.

За такого правового регулювання вважаємо, що суд першої інстанції належно не перевірив доводи позивача і не з`ясував питання дати опублікування оскаржуваного рішення на вебсайті Комісії, а отже, дійшов передчасного висновку про неповажність підстав пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду із цим позовом та, відповідно, повернення їй позовної заяви.

На наше переконання, Велика Палата Верховного Суду, керуючись саме цими мотивами, мала б задовольнити апеляційну скаргу та скасувати ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 лютого 2025 року, а справу направити для продовження розгляду до цього ж суду.

Судді: О. А. Губська

І. В. Дашутін

А. А. Ємець

Н. В. Шевцова