Постанова

від 22.01.2008 по справі 41/432-17/157

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

41/432-17/157

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 22 січня 2008 р.                                                                                    № 41/432-17/157  

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

Т.Б. Дроботової –головуючої,Т.Г. Гоголь,Л.І. Рогач

за участю представників:

позивача Карпічко В.Л., дов. № 989 від 06.06.07р.

відповідачане з'явився (про час та місце судового засідання повідомлений належним чином)

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу  Комунального підприємства "Служба замовника житлово-комунальних послуг" Оболонського району у місті Києві

на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 20.09.2007 року

у справі№ 41/432-17/157 господарського суду міста Києва

за позовомКомунального підприємства "Служба замовника житлово-комунальних послуг" Оболонського району у місті Києві

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Український правничий центр"

провизнання недійсним договору № 1/03 від 02.05.03р.

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсним укладеного ним з відповідачем договору доручення №1/03 від 02.05.03р. на підставі статті 50 Цивільного кодексу України, як укладеного всупереч статутним цілям позивача та всупереч вимогам чинного законодавства, чинного на момент укладення договору; позовні вимоги вмотивовано тим, що сплата передбаченої договором винагороди не покривається відшкодуванням сум, передбачених за збір, облік платежів за житлово-комунальні послуги, тобто, встановлення такої винагороди суперечить цілям комунального підприємства.

У додаткових поясненнях від 04.06.07р. позивач також посилався на відсутність фактичного виконання відповідачем робіт за даним договором.

Відповідач відхилив поданий позов з огляду на необхідність застосування позовної давності для захисту позивачем свого порушеного права відповідно до статей 256, 257, 267 Цивільного кодексу України; неправомірністю застосування щодо спірного договору положень Цивільного кодексу Української РСР.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням господарського суду міста Києва від 26.06.2007р. (суддя  Кролевець О.А.) позов задоволено; визнано недійсним договір доручення № 1/03 від 02.05.2003р., укладений між Комунальним підприємством "Управління житлового господарства" Оболонського району м. Києва та Товариством з обмеженою відповідальністю "Український правничий центр", на підставі статті 50 Цивільного кодексу Української РСР.

Судове рішення вмотивовано встановленими обставинами справи щодо предмету діяльності позивача як господарської госпрозрахункової організації, створеної з метою обслуговування населення з питань житлово-комунального напрямку, формування його майна, зокрема, за рахунок доходів, одержаних від квартирної плати, відшкодування витрат на утримання внутрішньобудинкових мереж; встановлений за розпорядженням Київської міської адміністрації розмір відшкодувань на виконання робіт, пов'язаних зі збором, обліком та розщепленням платежів населення становить 4% від сплачених сум, відтак встановлення в договорі винагороди 10% від сплачених населенням сум суперечать встановленим цілям діяльності позивача. Також місцевий господарський суд дійшов висновку про звернення позивача за захистом порушеного права в межах позовної давності.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.01.07р. (судді –головуючий Андрієнко В.В., Студенець В.І., Малетич М.М.) рішення місцевого господарського суду скасовано; прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено повністю.

При цьому апеляційним судом досліджено зміст спірного договору та його відповідність приписам чинного законодавства та реальному змісту волевиявлення позивача, цілям його діяльності як юридичної особи та зазначено, що спірний договір не суперечить статутним цілям і завданням замовника послуг; встановлення вартості послуг відноситься до змісту волевиявлення сторін за договором, порушення якого судом не виявлено. Також апеляційна інстанція вказала на помилковість висновку місцевого господарського суду про звернення позивача з позовом в межах позовної давності, пов'язавши початок перебігу строку позовної давності з існуванням розпорядження Київської міськдержадміністрації від 19.05.2000р. "Про встановлення розмірів квартирної плати та плати (для приватних квартир) за утримання будинків та прибудинкових територій".

Не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати та залишити без змін рішення суду першої інстанції; вважає, що апеляційний господарський суд порушив вимоги матеріального та процесуального права, невірно застосував статтю 76 Цивільного кодексу Української РСР, оскільки до позовних вимог про визнання недійсними угод дана норма не застосовується,  апеляційним судом не надано юридичну оцінку відповідності норм договору нормативним актам Київської міськдержадміністрації, статуту позивача, неправильно визначено підстави, з яких позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання угоди недійсною (з огляду на укладення її з перевищенням повноважень при встановленні винагороди).

Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав, не скористався правом на участь представника в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді –доповідача, пояснення представника позивача, присутнього у судовому засіданні, перевіривши правильність застосування апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийняті оскаржуваного судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підстав встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, сторонами 02.05.03р. було укладено договір доручення № 1/03, за яким позивач, як довіритель, доручає, а відповідач, як повірений приймає на себе зобов'язання  в межах цієї угоди здійснювати комплекс юридичних та фактичних дій від імені довірителя, за його рахунок, та у відповідності до його вказівок та письмових заявок з метою представництва та захисту законних інтересів довірителя в судах, або інших державних органах та організаціях, при реалізації довірителем своїх основних завдань, викладених у п.п.1.1.1.-1.1.4. договору.

Вказаний договір діє до 02.05.05р., а в разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну умов договору протягом одного місяця до закінчення строку дії договору, він вважається продовженим на той самий строк та на таких самих умовах.

Судами також встановлено, що перша частина винагороди складає 10грн. за кожну окрему заявку та виплачується разом з подачею заявки довірителем; друга частина винагороди складає 10% від суми задоволених вимог та виплачується в разі, якщо після проведеної повіреним роботи по досудовому врегулюванню справи третя особа самостійно виконає вимоги довірителя без урахування винагороди повіреного; третя частина винагороди виплачується в разі, якщо після підписання цього договору та подання заявки відбудуться події, передбачені п.п.3.6.1.-3.6.4. договору.

Також розділом 4 договору передбачена відповідальність сторін, зокрема, у вигляді виплати довірителем повіреному 50% річних від простроченої суми в разі несвоєчасного виконання грошових зобов'язань по цьому договору.

За положеннями Статуту підприємства судами встановлено, що позивач є господарською, госпрозрахунковою організацією, створеною з метою забезпечення виконання функцій замовника –Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації по утриманню житлового фонду, що віднесений до власності району, обслуговування населення з питань житлово-комунального напрямку. Позивач здійснює свою діяльність на основі та відповідно до чинного законодавства України та цього Статуту; має право укладати договори та угоди, набувати майнові та немайнові права, нести обов'язки.

Відповідно до пункту 5.3 Статуту джерелами формування майна Управління є, зокрема, доходи, одержані від квартирної плати, відшкодування витрат на утримання внутрішньобудинкових мереж. Майно управління є комунальною власністю територіальної громади Оболонського району і управління, здійснюючи право оперативного управління, володіє і користується зазначеним майном на власний розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать чинному законодавству та Статуту.

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації "Про встановлення розмірів квартирної плати та плати (для приватних квартир) за утримання будинків і прибудинкових територій" від 19.05.2000р. № 748 встановлено, що розмір відшкодувань витрат за виконання робіт, пов'язаних зі збором, обліком та розщепленням платежів населення за житлово-комунальні послуги для житлово-експлуатаційних організацій, становить  4% від сум, сплачених населенням на користь підприємств-постачальників житлово-комунальних послуг.

За поданням Київського міського відділення Антимонопольного комітету України "Попередні висновки за результатами збирання та аналізу доказів у справі № 5-6/04.2003" дії позивача у сплаті відповідачу 10% винагороди за аналогічними договорами-дорученнями визнано  порушенням пункту 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" та такими, що призвели до ущемлення інтересів споживачів (населення).

Відтак місцевий господарський суд дійшов висновку, що внаслідок укладення  між сторонами спірної угоди позивач замість отримання прибутку повинен навпаки, в рахунок оплати робіт витрачати кошти, які підлягають використанню для належного обслуговування житлового фонду у відповідності до встановлених Статутом цілей створення та діяльності позивача, тобто, спірний договір є таким, що суперечить встановленим цілям діяльності позивача.

Також місцевий господарський суд дійшов висновку про звернення позивача до господарського суду за захистом своїх прав в межах строку позовної давності, перебіг якого розпочався з моменту отримання подання Київського міського відділення Антимонопольного комітету України.

Натомість суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із наявності у позивача при здійсненні права оперативного управління передбаченого Статутом права володіти та користуватися належним йому на праві оперативного управління майном на власний розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать Статуту та чинному законодавству; до такого майна, зокрема, відносяться як доходи, одержані від квартирної плати, так і інші доходи, передбачені Статутом; відтак позивач був правомочний укладати договори та угоди, а спірний договір доручення, предметом якого є здійснення відповідачем комплексу юридичних та фактичних дій від імені позивача, за його рахунок та у відповідності до його вказівок, укладений управлінням в межах цілей та предмету його діяльності по укладанню договорів з організаціями та підприємствами на виконання окремих видів робіт та послуг, здійснення контролю за виконання своїх обов'язків квартиронаймачами; встановлення у договір винагороди в розмірі 10% не свідчить про укладення позивачем позастатутної угоди.

Також апеляційний господарський суд вказав на звернення позивача з позовом після закінчення позовної давності, перебіг якої розпочався 02.05.2003р., оскільки позивачу повинно було бути відомо про наявність Розпорядження Київської міської державної адміністрації "Про встановлення розмірів квартирної плати та плати (для приватних квартир) за утримання будинків і прибудинкових територій" від 19.05.2000р. № 748 на момент укладення угоди.

         Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, господарський  суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Вказані обставини належить з'ясувати на момент укладення угоди, проаналізувавши норми відповідних нормативних актів та статутних документів позивача.

          Також розгляд справи повинен відбуватись з додержанням принципів диспозитивності та змагальності учасників судового процесу, передбачених статтею 129 Конституції України та статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до підстав та предмету позову.

          Статтями 84 та 105 Господарського процесуального кодексу України визначено вимоги до змісту рішення місцевого та постанови апеляційного суду. Так, у них, зокрема, має бути зазначено обставини справи, встановлені господарським судом, докази, на підставі яких прийнято рішення, доводи, за якими суд відхилив клопотання і докази сторін, обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази.

          Як вбачається з рішення місцевого суду та постанови апеляційної інстанції позивач звертався до господарського суду з позовом про визнання спірного договору доручення недійсним  в цілому саме на підставі статті 50 Цивільного кодексу Української РСР, що передбачає можливість визнання недійсною угоди, укладеної юридичною особою всупереч цілям її діяльності; відтак судами попередніх інстанцій здійснювався аналіз спірного договору щодо наявності чи відсутності підстав для  недійсності договору саме відповідно до вище вказаної норми права.

          У постанові апеляційного господарського суду правомірно зазначено, що підставою для визнання недійсним договору за приписами статті 50 Цивільного кодексу України є лише його пряма суперечність цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах.

          Висновки суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову ґрунтуються на аналізі положень договору доручення від 02.05.2003р., Статуту позивача щодо предмету та цілей його діяльності, що спростовує доводи касаційної скарги про прийняттям судом до уваги аргументів лише однієї зі сторін.

          Відповідає приписам чинного законодавства(статей 71, 76 Цивільного кодексу Української РСР) визначення апеляційним судом моменту, з якого розпочався перебіг позовної давності, позаяк позивачу на момент укладення оспорюваної угоди повинно було бути відомо про видане у 2000 році розпорядження міської адміністрації.

          Також судова колегія відзначає, що рішення місцевого господарського суду при вирішенні питання вчинення спірної угоди в межах статутної діяльності підприємства чи організації помилково пов'язано лише з настанням наслідків такої угоди, що суперечать діяльності позивача, а не  з дослідженням питання про відповідність цілей спірної угоди цілям діяльності позивача.

          Доводи касаційної скарги про звернення з позовом про визнання недійсним договору на підставі перевищення повноважень при встановленні розміру винагороди за договором доручення суперечать матеріалам справи, оскільки вони не містять посилання позивача у позовній заяві на визнання спірної угоди недійсною за таких підстав; так само місцевий господарський суд, рішення якого скаржник просить залишити без змін, не розглядав повноваження позивача на укладення спірного договору; водночас у касаційній скарзі відсутні посилання на неправильне застосування апеляційним судом приписів статті 50 Цивільного кодексу Української РСР, безпосередньо на підставі якої заявлявся позов.

         Позивач не був позбавлений права змінити підстави позову у даній справі, однак матеріали справи не містять відповідного звернення; також вчинення спірної угоди в межах наявних повноважень може бути підставою для окремого позову, але не доводом для скасування постанови апеляційної інстанції, прийнятої у межах наданих їй повноважень.  

Відповідно до роз'яснень, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 "Про судове рішення" зі змінами та доповненнями, рішення є законним  тоді,  коли  суд,  виконавши  всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини,  вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і   правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Таким чином, ухвалені судами рішення та постанова відповідають положенням статей 84 та 105 Господарського процесуального кодексу України та вимогам, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 "Про судове рішення" зі змінами та доповненнями.

Твердження заявника про порушення і неправильне застосування  місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті судових рішень не знайшли свого підтвердження та суперечать матеріалам справи, в зв'язку з чим підстав для їх скасування на підставах, зазначених скаржником, колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 43, 1117, пунктом 1 статті 1119, статтями 11110, 11111 Господарського  процесуального кодексу України,  Вищий  господарський  суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Комунального підприємства "Служба Замовника житлово-комунальних послуг" Оболонського району у місті Києві залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.09.2007р. у справі № 41/432-17/157 господарського суду міста Києва залишити без змін.      

Головуючий                                                                                  Т. Дроботова

Судді:                                                                                             Т. Гоголь

                                                                                                       Л. Рогач