Постанова від 19.11.2025 по справі 523/5341/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2025 року

м. Київ

справа № 523/5341/20

провадження № 61-784св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Король Інна Олександрівна, на постанову Одеського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року у складі колегії суддів Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Комлевої О. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що з 22 квітня 2011 року він перебував із відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 січня 2020 року.

Під час перебування у шлюбі сторони за спільні кошти придбали спірну квартиру, право власності на яку було зареєстровано за відповідачем.

Добровільної згоди про поділ спільно нажитого майна сторони не досягли, а наявність державної реєстрації права власності на квартиру лише за відповідачем порушує права позивача як співвласника майна, набутого під час шлюбу.

У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , у якому просила визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Свої вимоги ОСОБА_2 мотивувала тим, що спірна квартира була придбана за рахунок коштів, отриманих від продажу квартири АДРЕСА_2 російської федерації, яка належала їй особисто.

Отже, спірне майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є її особистою приватною власністю.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Суворовський районний суд міста Одеси у складі судді Мурманової І. М.рішенням від 30 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 6 778,75 грн.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю залишив без задоволення.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спірне майно набуте сторонами у власність під час перебування у зареєстрованому шлюбі. Це майно є спільною сумісною власністю подружжя і належить сторонам у рівних частках.

ОСОБА_2 не надала належних і допустимих доказів, які б беззаперечно підтверджували, що спірна квартира в місті Одесі була придбана за рахунок коштів, отриманих від продажу квартири у місті Орел Орловської області російської федерації, яка належала їй особисто.

У матеріалах справи відсутні документальні підтвердження, які б давали змогу простежити рух коштів, отриманих від продажу особистого майна ОСОБА_2 , на купівлю спірної квартири. Натомість у спірний період сторони працювали та отримували доходи, а кошти на оплату пайового внеску були сплачені з рахунку ОСОБА_1 .

Суворовський районний суд міста Одеси додатковим рішенням від 17 травня 2024 рокузаяву представника ОСОБА_1 адвоката Король І. О. про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задовольнив частково.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 24 000,00 грн. У решті вимог заяву залишив без задоволення.

Вирішуючи питання про відшкодування ОСОБА_1 понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Король І. О., суд першої інстанції керувався тим, що первісний позов задоволено, а заявник надав належні докази на підтвердження понесених витрат. Проте визначений ОСОБА_1 розмір витрат на правничу допомогу в сумі 43 000,00 грн не відповідає обсягу наданих послуг і критеріям реальності, розумності та співмірності, а тому підлягає зменшенню до 24 000,00 грн.

Суворовський районний суд міста Одеси додатковим рішенням від 27 травня 2024 рокузаяву представника ОСОБА_1 адвоката Кушнірука А. В. про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задовольнив частково.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн. У решті вимог заяву залишив без задоволення.

Вирішуючи питання про відшкодування ОСОБА_1 понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом Кушніруком А. В., суд першої інстанції керувався тим, що визначений ОСОБА_1 розмір витрат на правничу допомогу в сумі 78 000,00 грн не відповідає обсягу наданих послуг і критеріям реальності, розумності та співмірності, а тому підлягає зменшенню до 10 000,00 грн.

Одеський апеляційний суд постановою від 12 грудня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 30 квітня 2024 року, додаткове рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 17 травня 2024 року, додаткове рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 27 травня 2024 року скасував та ухвалив нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частку квартири відмовив.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю задовольнив.

Визнав квартиру АДРЕСА_3 особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 10 168,12 грн.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що сам собою факт придбання майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Визнаючи спірну квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що 18 лютого 2014 року ОСОБА_2 продала належну їй на праві особистої приватної власності квартиру у місті Орел Орловської області російської федераціїза 1 810 000,00 рублів, що на дату продажу за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 445 875,40 грн.

18 березня 2014 року ОСОБА_2 уклала зПромислово-будівельною групою «Інтострой» (далі - ПБГ «Інтострой») договір про пайову участь у будівництві житла № 12/87, предметом якого була спірна квартира. Цього ж дня, 18 березня 2014 року, позивач повністю сплатила вартість квартири у розмірі 386 929,55 грн.

Колегія суддів критично оцінила висновки суду першої інстанції про те, що кошти на оплату пайового внеску були сплачені з рахунку ОСОБА_1 , а тому спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, зазначивши, що банківський рахунок на ім`я ОСОБА_1 було відкрито незадовго до зарахування коштів, які надалі були використанні для оплати вартості спірної квартири з метою виконання умов договору про пайову участь у будівництві житла.

Сам факт зарахування коштів на рахунок ОСОБА_1 та здійснення оплати за квартиру не свідчить про те, що ці кошти є спільно набутими або особистими коштами ОСОБА_1 , оскільки, як зазначила ОСОБА_2 , рахунок на ім`я її чоловіка було відкрито виключно з міркувань зручності, зважаючи на те, що вона є громадянкою іншої держави.

Допитані в суді першої інстанції свідки підтвердили доводи зустрічного позову про те, що ОСОБА_1 не мав власних коштів на придбання квартири у місті Одесі та визнавав, що спірне житло придбавалося для проживання його тещи ОСОБА_4 .

Водночас ОСОБА_2 не заперечувала, що за рахунок коштів, про які зазначав ОСОБА_1 , сторони придбали квартиру АДРЕСА_4 .

ОСОБА_1 не довів, що у період придбання спірної квартири мав кошти для її купівлі, а згідно з довідкою про доходи у період з 29 жовтня 2011 року до 20 грудня 2014 року він не працював на круїзних лайнерах.

Отже, наявні в матеріалах справи докази свідчать про те, що спірна квартира була придбана ОСОБА_2 за рахунок коштів, отриманих від продажу квартири у місті Орел Орловської області російської федерації, яка належала їй на праві особистої приватної власності.

Таким чином, спірне майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

ОСОБА_2 спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, на підставі належних та допустимих доказів. Натомість суд першої інстанції не надав належної оцінки джерелу походження коштів на придбання спірної квартири.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У січні 2025 року ОСОБА_6 через представника Король І. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року, а рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 30 квітня 2024 року та додаткові рішення цього суду від 17 травня 2024 року і від 27 травня 2024 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та у постановах Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 462/6409/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 725/1776/18, від 05 жовтня 2020 року у справі № 537/78/19, від 01 квітня 2021 року у справі № 185/3086/18, від 20 березня 2023 року у справі № 752/25566/20, від 05 вересня 2023 року у справі № 750/8940/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.

Договір про пайову участь у будівництві житла від 18 березня 2014 року № 12/87, предметом якого була спірна квартира, укладено в інтересах сім`ї, а тому квартира є спільною сумісною власністю подружжя і належить сторонам у рівних частках.

ОСОБА_2 не надала належних і допустимих доказів, які б беззаперечно підтверджували, що спірна квартира в місті Одесі була придбана за рахунок коштів, отриманих від продажу квартири у місті Орел Орловської області російської федерації, яка належала їй особисто.

Оскільки ОСОБА_2 не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на майно, то суд першої інстанції правильно керувався тим, що спірна квартира, набута сторонами в період шлюбу, є їх спільною сумісною власністю і належить сторонам у рівних частках.

Аргументи інших учасників справи

У лютому 2025 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_8 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 04 лютого 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Суворовського районного суду міста Одеси.

17 лютого 2025 року матеріали справи № 523/5341/20 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 29 жовтня 2025 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

22 квітня 2011 року між громадянином України ОСОБА_1 , уродженцем міста Луцьк Волинської області, та громадянкою російської федерації ОСОБА_2 , уродженкою міста Орел Орловської області, зареєстровано шлюб у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Луцького міського управління юстиції Волинської області (том 1, а. с. 7).

23 січня 2012 року ОСОБА_2 змінила прізвище на « ОСОБА_2 » (том 1, а. с. 8, 9).

Під час шлюбу в сторін у справі ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_11 (том 1, а. с. 52).

Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 30 січня 2020 рокурозірвав шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 22 квітня 2011 року у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Луцького міського управління юстиції Волинської області (том 1, а. с. 53-55).

12 серпня 2021 року ОСОБА_2 одружилася із ОСОБА_8 , обравши прізвище після державної реєстрації шлюбу « ОСОБА_2 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 (том 3, а. с. 187).

Під час перебування у зареєстрованому шлюбі сторони у цій справі придбали у спільну часткову власність квартиру АДРЕСА_5 та квартиру АДРЕСА_4 (договір купівлі-продажу квартири від 10 вересня 2013 року) (том 2, а. с. 52-62).

18 березня 2014 року між ОСОБА_2 та ПБГ «Інтострой» укладено договір про пайову участь у будівництві житла № 12/87, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 60-63).

Згідно з бухгалтерською довідкою ПБГ «Інтострой» від 14 вересня 2015 року № 569/1 ОСОБА_2 повністю виконала грошові зобов`язання за договором про пайову участь у будівництві житла від 18 березня 2014 року № 12/87 у сумі 386 929,55 грн (том 1, а. с. 64).

Інформаційною довідкою із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно підтверджується, що 04 липня 2016 року зареєстровано право приватної власності ОСОБА_2 на однокімнатну квартиру АДРЕСА_6 . Підстава виникнення права власності - договір про пайову участь у будівництві житла від 18 березня 2014 року № 12/87 (том 1, а. с. 65, 66).

Апеляційний суд також з`ясував, що за договором купівлі-продажу квартири від 18 лютого 2014 року ОСОБА_2 відчужила (продала) належну їй на праві особистої приватної власності квартиру АДРЕСА_2 російської федерації на користь ОСОБА_13 за 1 810 000,00 рублів, що на дату продажу за офіційним курсом НБУ становило 445 875,40 грн (том 1, а. с. 70-75).

18 березня 2014 року на виконання умов договору про пайову участь у будівництві житла від 18 березня 2014 року № 12/87 ОСОБА_2 повністю сплатила вартість квартири у розмірі 386 929,55 грн.

На ім`я ОСОБА_1 було відкрито банківський рахунок в Акціонерному товаристві «УкрСиббанк» незадовго до зарахування коштів, які у березні 2014 року були використані для оплати вартості спірної квартири з метою виконання умов договору про пайову участь у будівництві житла (том 3, а. с. 101, 102).

Допитана в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_2 показала, що банківський рахунок на ім`я її чоловіка, на який були зараховані отримані нею від продажу квартири в російській федераціїгрошові кошти, було відкрито виключно з міркувань зручності, зважаючи на те, що вона є громадянкою іншої держави.

Свідки ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 підтвердили доводи зустрічного позову про те, що ОСОБА_1 не мав власних коштів на придбання квартири у місті Одесі та визнавав, що спірне житло придбавалося для проживання його тещі ОСОБА_4 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до положень частин другої, дев`ятої статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Тлумачення змісту статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

Згідно з частинами першою та другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає вказаним умовам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Встановивши, щоджерелом набуття спірної квартири не були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, оскільки це майно було придбане за рахунок коштів, отриманих ОСОБА_2 від продажу квартири у місті Орел Орловської області російської федерації, яка належала їй на праві особистої приватної власності, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови в первісному позові та задоволенні зустрічних позовних вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не довела, що джерелом купівлі спірної квартири є саме грошові кошти, які належали їй особисто, спростовуються встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи та зводяться до переоцінки доказів.

Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.

Висновок суду апеляційної інстанції про спростування ОСОБА_2 презумпції спільності права власності подружжя на спірну квартиру є переконливим і ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, які у всій сукупності доводять факт набуття спірної квартири за рахунок особистих коштів одного з подружжя.

Доводи касаційної скарги про те, що договір про пайову участь у будівництві житла від 18 березня 2014 року № 12/87, предметом якого була спірна квартира, укладено в інтересах сім`ї, а тому квартира є спільною сумісною власністю подружжя і належить сторонам у рівних частках, не заслуговують на увагу, оскільки інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з якою був споруджений об`єкт фактичного інвестування, є особою, яка набуває первісне право власності на новостворений об`єкт нерухомого майна.

Апеляційний суд з`ясував походження коштів, за які було придбано спірну квартиру, а тому дійшов правильного висновку про визнання цього майна особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Доводи заявника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та у постановах Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 462/6409/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 725/1776/18, від 05 жовтня 2020 року у справі № 537/78/19, від 01 квітня 2021 року у справі № 185/3086/18, від 20 березня 2023 року у справі № 752/25566/20, від 05 вересня 2023 року у справі № 750/8940/21, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки у кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, висновки, зроблені Верховним Судом у зазначених справах, не суперечать висновкам, зробленим судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникали при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Король Інна Олександрівна, залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 12 грудня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко В. В. Пророк