Постанова від 12.12.2025 по справі 760/4561/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2025 року

м. Київ

справа № 760/4561/24

провадження № 61-13330св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шмагаревська Ганна Олександрівна, на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 28 квітня 2025 року в складі судді Букіної О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року в складі колегії суддів Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на утримання дитини,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на утримання дитини.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що 23 квітня 2015 року між її дочкою ОСОБА_3 (після шлюбу - ОСОБА_4 ) та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб. Від спільного подружнього життя у них народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Подружнє життя між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 не склалося і рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 11 червня 2018 року у справі № 288/229/18 шлюб між ними розірвано.

Позивач зазначала, що після розірвання шлюбу дитина залишилася проживати з матір`ю, перебувала на повному її утриманні та самостійно нею виховувалася. Батько дитини не брав участі у вихованні сина, навіть не був свідком ані першого дня в садочку, ані першого дзвоника, ані святкувань днів його народження.

З початком повномасштабного вторгнення, коли місто Київ опинився під масованою ворожою атакою, батько не попіклувався про стан дитини й не переймався в яких умовах і де він перебуває.

Згодом та під прикриттям лікування дитини закордоном, яка є особою з інвалідністю ІІІ групи (посвідчення серія НОМЕР_1 ), у квітні 2022 року, за згодою матері, разом з позивачем відповідач виїхав за межі території України.

Як тільки стало зрозуміло, що консультація лікарів та лікування не передбачалось, вона з дитиною відразу повернулися в Україну, а відповідач лишився проживати закордоном.

Звертала увагу, що з того часу дитина батька не бачила, батько подальшою долею та станом здоров`я сина не цікавився, жодної допомоги сину не надавав і з ним не спілкувався.

У лютому 2023 року стало відомо про тяжку хворобу матері дитини ОСОБА_3 . За рахунок рідних, колег, друзів та знайомих відбувалось її тривале дороговартісне лікування. Дитиною в цей час продовжувала опікуватися позивач.

ІНФОРМАЦІЯ_2 її донька та мати дитини ОСОБА_6 померла.

Позивач зазначала, що навіть за таких трагічних обставин, відповідач не приїхав підтримати сина. При цьому, не надав жодної матеріальної допомоги на потреби дитини. За результатом такого ставлення відповідача до сина, дитина не проявляє жодного бажання спілкуватися з ним, а тим більш, категорично заперечує подальше проживання з батьком за жодних обставин.

Звертала увагу на те, що після смерті її дочки вона виховує та утримує ОСОБА_5 . Батько дитини жодним чином не піклується про дитину, не проявляє заінтересованості в його подальшій долі, не цікавиться його успіхами і станом здоров`я, не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, його навчанням, підготовкою до самостійного життя. Крім того, відповідач не забезпечує сина харчуванням, медичним доглядом, лікуванням дитини, що негативно впливає на його фізичний розвиток як складову виховання, з дитиною не спілкується, не надає дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяє засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі, не виявляє інтересу до її внутрішнього світу, не створює умов для отримання нею освіти, що передбачено як міжнародним, так і національним законодавством України.

Позивач зазначала, що після смерті матері дитини, вона та онук проживають у квартирі померлої матері (її доньки) за адресою: АДРЕСА_1 . Вона є пенсіонеркою за віком та взята на облік як внутрішньо переміщена особа.

27 червня 2023 року вона звернулася до Солом`янського управління поліції у м. Києві для з`ясування місця перебування батька. У відповідь на її звернення, 26 липня 2023 року Солом`янське управління поліції у м. Києві повідомило про те, що ОСОБА_2 може більше шести місяців перебувати за межами території України, відомостей про наміри повернення його до України не отримано.

Зазначала, що точне перебування відповідача їй невідомо.

Також позивач звернулася до Служби у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації для вирішення питання про надання дитині ОСОБА_5 статусу дитини позбавленої батьківського піклування та призначення її опікуном її онука.

07 серпня 2023 року Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації провела обстеження умов проживання дитини, а з 08 серпня 2023 року її поставлено на облік потенційних опікунів / піклувальників у Службі за № 30. Відтак, з серпня 2023 року вона, як потенційний опікун, та дитина перебувають на обліку у Службі.

Наказом Служби у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації від 26 січня 2024 року № 06-о «Про тимчасове влаштування ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 » дитину влаштовано в її сім`ю до вирішення питання про форму влаштування дитини.

Ураховуючи той факт, що батько не виконує покладених на нього законом обов`язків, не бере педагогічної, матеріальної, грошової, посильної трудової, або будь-якої іншої участі у вихованні сина, вона вимушена звертатись до суду з позовом про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 з метою встановлення опіки над дитиною та призначення її опікуном її онука. Вважала, що така поведінка батька дитини та наведені нею факти, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини відповідачем, свідомого нехтування ним своїми обов`язками, що підтверджує відсутність серйозного ставлення батька до своїх батьківських обов`язків.

У зв`язку з чим просила суд:

- позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно неповнолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- стягнути із ОСОБА_2 на її користь аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щомісячно у розмірі 1 600,00 грн, але не менше мінімального гарантованого розміру аліментів - 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня звернення до суду і до досягнення дитиною повноліття, з індексацією відповідно до закону.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Солом`янський районний суд м. Києва рішенням від 28 квітня 2025 рокупозов задовольнив частково.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі у розмірі 1 600,00 грн щомісячно, з індексацією відповідно до закону, починаючи з дня подання позову до суду - 23 лютого 2024 року і до досягнення дитиною повноліття.

В іншій частині позову відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Вирішуючи спір, та відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно неповнолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд першої інстанції керувався тим, що батько не втрачав інтересу до сина, а небажання дитини спілкуватися з батьком пов`язане з тим, що дитина ображена на батька та боїться бути розлученою зі своєю бабусею. Крім того, суд першої інстанції, оцінивши наявні у справі докази, вважав, що позивач не довела, що поведінка відповідача щодо сина є свідомим нехтуванням ним своїми батьківськими обов`язками, а зібрані докази не доводять безумовне ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків та його ставлення до дитини не свідчить про неможливість виправлення становища.

Позивач не обґрунтувала та не довела, в чому полягає захист інтересів дитини шляхом позбавлення відповідача батьківських прав, і яким чином позбавлення його батьківських прав змінить існуючу ситуацію та сприятиме захисту інтересів дитини. У зв`язку з чим, суд дійшов висновку про недоцільність розривати зв`язок дитини з батьком, та визнав необґрунтованою вимогу позивача про позбавлення відповідача батьківських прав стосовно сина ОСОБА_7 .

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про позбавлення батьківський прав, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.

Київський апеляційний суд постановою від 16 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 28 квітня 2025 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав стосовно сина ОСОБА_7 , зазначивши про те, що матеріали справи не містять доказів свідомого умисного ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов`язків стосовно сина. Крім цього, суд зазначив, що батьківські права засновані на спорідненості батька з дитиною, тому погіршення особистих стосунків батька і дитини чи батьків самої дитини може мати тимчасовий характер і не є підставою для позбавлення батьківських прав. Та обставина, що на час розгляду справи вихованням і розвитком дитини займається бабуся, а батько проживає окремо від дитини та не навідується до нього протягом певного часу, не свідчить безумовно про те, що батько не бажає приймати участь в утриманні та вихованні дитини, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов`язками.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У жовтні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шмагаревська Г. О. засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 28 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо неповнолітнього ОСОБА_5 та ухвалити у цій частині нове судове рішення про задоволення цієї вимоги.

У касаційній скарзі заявник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, не дослідили зібрані у справі докази, не врахуваливисновків, викладених у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15, від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19, від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18, від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19, від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17, від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17, від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 26 квітня 2022 року у справі № 520/8264/19, від 17 липня 2024 року у справі № 755/8647/23, від 16 квітня 2025 року у справі № 161/12508/24.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували те, що відповідач свідомо обрав такі життєві умови, за яких його участь у вихованні дитини є мінімальною та недостатньою. Позивач вважає, що такі дії батька є винними, оскільки він свідомо без жодних поважних причин покинув дитину з початку повномасштабного вторгнення в Україну російської федерації, не здійснив жодної реальної дії, спрямованої на забезпечення дитині безпечних умов проживання, не цікавиться долею дитини, що свідчить про те, що він втратив до неї інтерес.

Зазначає, що посилання судів та відповідача на вчинення йому перешкод у спілкуванні з сином, непідтверджені жодними доказами та є надуманими. Крім того, позивач звертає увагу на те, що відповідач не вчинив жодних юридично значимих дій для усунення йому перешкод у спілкуванні з дитиною, якщо такі перешкоди, на його думку, мали місце, хоча не був позбавлений такого права.

Матеріали справи не містять жодного належного та достатнього доказу на підтвердження того, що відповідач не втрачав зацікавленості у житті дитини, намагався та намагається налагодити стосунки та спілкування із сином.

Дитина з травня 2023 року фактично залишилася без батьківського піклування у зв`язку зі смертю матері та відсутністю батька, довготривалого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками у ситуації, коли дитина потребувала особливої уваги та піклування.

Також звертає увагу на те, що суди не взяли до уваги, що відсутність законного представника дитини, яка є особою з інвалідністю III групи (вроджена вада судинної оболонки лівого ока), призводить до погіршення становища самої дитини та позбавляє її соціальних гарантій та можливостей реалізувати її права та інтереси.

Крім того, зазначає, що малолітній ОСОБА_7 тривалий час проживає разом із позивачем у справі, фактично перебуває під її опікою, на її утриманні та вихованні. Матеріали справи не містять належних та достатніх доказів, які б беззаперечно підтверджували, що з цього часу відповідач проявляв будь-який значимий інтерес до сина, цікавився його життям та брав безпосередню участь у його вихованні, забезпечував дитину необхідним медичним доглядом чи піклувався про його навчання, з урахуванням відсутності у житті дитини його матері з травня 2023 року.

Вважає, що за таких обставин, сам лише факт заперечення відповідача проти позбавлення його батьківських прав під час розгляду справи у суді першої інстанції не може розцінюватися як достатня підстава для відмови у задоволенні позову до нього.

Разом з тим, вказує, що позбавлення батьківських прав не тягне за собою невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу, яка позбавлена батьківських прав, на спілкування з дитиною, побачення з нею і відновлення стосунків, а також права на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою від 18 листопада 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Солом`янського районного суду м. Києва.

Справа надійшла до Верховного Суду у листопаді 2025 року.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

23 квітня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, який зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві про що зроблено відповідний актовий запис № 749 (т. 1, а. с. 8).

Під час шлюбу у подружжя народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 9).

Рішенням від 11 червня 2018 року Попільнянський районний суд Житомирської області розірвав шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 (справа № 288/229/18) (т. 1, а. с. 10).

За погодженням між батьками, малолітній ОСОБА_7 , після розірвання шлюбу батьків, залишився проживати з матір`ю ОСОБА_6 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла (т. 1, а. с. 14).

Після смерті ОСОБА_6 , дитина ОСОБА_5 проживає разом з бабусею (позивач у справі), яка його виховує та утримує.

Відповідно до наказу Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації від 26 січня 2024 року № 06-О «Про тимчасове влаштування ОСОБА_5 » ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тимчасово влаштовано у сім`ю ОСОБА_1 до вирішення питання про форму влаштування дитини (т. 1, а. с. 26).

Відповідно до інформації, наданою 10 квітня 2024 року загальноосвітньою школою № 46 м. Києва, мати дитини ОСОБА_6 до своєї хвороби цікавилася навчанням дитини, на батьківських зборах була присутня ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , з групи продовженого дня дитину забирали мати та бабуся. Під час хвороби та після смерті матері вихованням ОСОБА_7 займається бабуся ОСОБА_1 .

Під час розгляду справи встановлено, що батько дитини проживає у Республіці Польща.

Відповідно до висновку органу опіки та піклування Соломянської районної в місті Києві державної адміністрації від 06 травня 2024 року орган опіки та піклування вважав недоцільним позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно сина ОСОБА_5 (т. 2, а. с. 201-204).

Суди встановили, що відповідач надавав матеріальну допомогу на утримання дитини, а саме: ОСОБА_1 через ТОВ «Нова пошта» отримувала від ОСОБА_2 посилки, що підтверджується деклараціями від 07 березня 2023 року, 28 квітня 2023 року, 13 червня 2023 року, 24 серпня 2023 року.

ОСОБА_1 протягом останніх років отримувала грошові перекази від ОСОБА_2 , що підтверджується платіжними інструкціями (т. 1, а. с. 106-133).

Під час розгляду справи у суді першої інстанції була заслухана думка дитини, щодо можливості позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав. ОСОБА_7 повідомив, що бажає жити з бабусею та боїться погроз з боку батька, який обіцяв забрати його до себе. Також пояснив, що він ображений на батька, оскільки останній погано поводився з його мамою. У той же час пояснив, що бажає, щоб батька було позбавлено батьківських прав, оскільки бажає залишитися та проживати лише з бабусею, яка для нього є найріднішою та опікується ним.

Також суди встановили, що після смерті матері дитини, між позивачем та відповідачем виникли конфліктні та спірні правовідносини щодо місця проживання та утримання дитини, оскільки батько поставив питання про переїзд сина ОСОБА_7 до Польщі .

Починаючи з вересня 2023 року, батько позбавлений можливості спілкування з дитиною, оскільки його номер заблоковано у телефоні його сина. Інші засоби зв`язку у відповідача відсутні.

Обставина, що відповідач немає засобів зв`язку з дитиною підтвердив також у своїх поясненнях малолітній ОСОБА_5 , який повідомив суду, що з батьком не спілкується, оскільки номер батька у його телефоні заблоковано та останній боїться, що батько забере його до себе.

Також суди встановили, що двічі, у травні та у вересні 2022 року позивач разом з малолітнім ОСОБА_7 гостювала у ОСОБА_6 , на підтвердження чого відповідач до матеріалів справи надав світлини, на яких зображені малолітній ОСОБА_7 зі своїм батьком у Польщі в різних життєвих обставинах, зокрема у домашній обстановці, на прогулянках, тощо.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані рішення відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 51 Конституції України, частин другої, третьої статті 5 СК України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. Під час регулювання сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині поряд із такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров`я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її належне виховання є запорукою становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки зростаючи дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів (частини перша та друга статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини)).

Стаття 9 Конвенції про права дитини зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 1 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.

У частині першій статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, повагу до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини (стаття 141 СК України).

Обов`язки батьків щодо виховання та розвитку дитини визначені у статті 150 СК України.

Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя (частини друга та третя статті 150 СК України).

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом (частини перша, друга та четверта статті 155 СК України).

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею (частина друга статті 157 СК України).

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років (частина перша статті 165 СК України).

Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини (частини перша та четверта статті 169 СК України).

Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (частини друга та третя статті 171 СК України).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).

ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року в справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року в справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).

Також ЄСПЛ наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно до Конвенції (рішення ЄСПЛ від 30 червня 2020 року в справі «Ілля Ляпін проти росії», заява № 70879/11).

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, керуючись об`єктивними обставинами спору, а вже тільки потім права батьків.

Судова практика в цій категорії справ є сталою і підстави для відступлення від вказаних висновків відсутні, відмінність стосується лише фактичних обставин конкретної справи й доказування.

Верховний Суд в оцінці обставин справи керується тим, що суд на перше місце ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, що потрібні для ухвалення рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є винятковим заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі № 361/2014/22 (провадження № 61-9249св24)).

Під час розгляду судом спорів щодо позбавлення та поновлення батьківських прав обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою (згідно із частиною четвертою статті 19 СК України). Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частина п`ята статті 19 СК України).

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (частини перша-третя статті 12 ЦПК України).

Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені статтями 76-80 ЦПК України.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про позбавлення батьківських прав, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог щодо необхідності позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно сина ОСОБА_5 , винної поведінки відповідача щодо участі у вихованні дитини, свідомого ухилення його від виконання батьківських обов`язків. Крім того, суди правильно врахували те, що відповідач не втрачав інтерес до сина, заперечував у суді проти позбавлення його батьківських прав, вказуючи, що позивач чинить йому перешкоди у спілкуванні з дитиною, а також зазначаючи, що він не ухиляється від виконання батьківських обов`язків, бажає спілкуватися з дитиною та має змогу забезпечувати її всім необхідним.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, врахувавши передусім інтереси дитини, дійшли правильного висновку про безпідставність позовних вимог про позбавлення батьківських прав.

Колегія суддів, враховує те, що наявні у матеріалах справи докази не доводять безумовне ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків. Крім того, враховуючи ставлення відповідача до дитини, його інтерес та бажання спілкуватися з сином, свідчить про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 .

У постанові від 02 жовтня 2019 року в справі № 461/7387/16 Верховний Суд зазначав, що «звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтована підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. За положенням частини шостої статті 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, приймають участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та освідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини».

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звертаючись до суду з цим позовом, посилалася на те, що ОСОБА_2 не бере участі у вихованні дитини, не цікавиться сином, тобто взагалі не виконує батьківські обов`язки, що є достатньою підставою для позбавлення його батьківських прав та відповідатиме інтересам дитини.

Позивач наполягає на тому, що відповідач свідомо самоусунувся від виконання покладених на нього батьківських обов`язків щодо виховання сина, що виражається в його бездіяльності та свідомому нехтуванні своїми батьківськими обов`язками, і така поведінка є винною. Крім того, під час розгляду справи не встановлено жодних обставин, які б унеможливлювали виконання відповідачем обов`язків по вихованню дитини.

Водночас, Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до статті 81 ЦПК України доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення його батьківських прав, покладено саме на позивача. Усупереч наведеним положенням ЦПК України позивач не надала доказів на підтвердження наявності підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо сина ОСОБА_5 , умисного невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків без поважних причин, винної поведінки останнього щодо ухилення від виховання сина і свідомого нехтування ним своїми обов`язками.

У той же час, матеріалами справи підтверджено, що відповідач не втрачав зацікавленості у житті дитини, надавав матеріальну допомогу на утримання дитини, намагався та намагається налагодити стосунки та спілкування з сином.

Як зазначив ЄСПЛ у рішенні від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (пункт 49), розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин.

Однак, таких обставин суди не встановили. Відповідач не є тією особою, поведінка чи дії якого можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з ним сімейних відносин не відповідає інтересам дитини. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач притягувався до кримінальної чи адміністративної відповідальності, у зв`язку із неналежним поводженням щодо дитини, вчиняв насильство по відношенню до сина.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків не спростовують.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди прийняли рішення всупереч думці малолітнього ОСОБА_5 , не можуть бути взяті колегією суддів до уваги, оскільки суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (частина третя статті 171 СК України). Дитина, ОСОБА_5 в силу свого малолітнього віку та постійного проживання із позивачем, міг не у повній мірі усвідомлювати наслідки своїх відповідей щодо свого батька.

У постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18 (провадження № 61-19878св21) зазначено, що озвучена думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується під час вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки її думка не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї.

Суди правильно врахували те, що батьківські права засновані на спорідненості батька з дитиною, тому погіршення особистих стосунків батька і дитини чи батьків самої дитини може мати тимчасовий характер і не є підставою для позбавлення батьківських прав. А та обставина, що на час розгляду справи вихованням і розвитком дитини займається бабуся, а батько проживає окремо від дитини та не навідується до нього протягом певного часу, не свідчить безумовно про те, що батько не бажає приймати участь в утриманні та вихованні дитини, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов`язками.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги, що відповідач проживає окремо від дитини та не відвідує сина не вказують про необхідність розірвання «коріння» та не є безумовною підставою для позбавлення батьківських прав і відповідно для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Посилання в касаційній скарзі на неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15, від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19, від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18, від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19, від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17, від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17, від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 26 квітня 2022 року у справі № 520/8264/19, від 17 липня 2024 року у справі № 755/8647/23, від 16 квітня 2025 року у справі № 161/12508/24, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Верховний Суд зазначає, що позивач не позбавлена права на пред`явлення нового позову щодо позбавлення відповідача батьківських прав у разі, зокрема, якщо він ухилятиметься від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти (постанова Верховного Суду від 23 листопада 2022 року в справі № 149/2510/21).

З урахуванням якнайкращих інтересів дитини, бажання відповідача брати участь у вихованні та спілкуванні з сином та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову в частині позбавлення відповідача батьківських прав.

З урахуванням зазначеного ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій судові рішення є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню.

Отже, доводи касаційної скарги не знайшли своє підтвердження.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

Аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів, а зводяться до незгоди з ним та необхідності здійснення переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шмагаревська Ганна Олександрівна, залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 28 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко