Рішення

від 28.02.2011 по справі 19/162-10-4967

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

19/162-10-4967

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"28" лютого 2011 р.Справа  № 19/162-10-4967

За позовом: товариства з обмеженою відповідальністю «Пілот-Медіа», м. Одеса

до відповідача: державного підприємства «Одеська залізниця», м. Одеса

про визнання недійсним частини договору

                                                                                                    Суддя Петренко Н.Д.

                                                                                        при секретарі Гавриловій А.А.

За участю представників сторін:

від позивача: Маламед І.С., довіреність у матеріалах справи

від відповідача: Нікогосян О.С., довіреність у матеріалах справи.

СУТЬ СПОРУ: позивачем у справі заявлені вимоги про визнання недійсним п. 7.6. укладеного з відповідачем договору № ОД/ДН-1-109-402дНЮ від 1 червня 2010 року та визнання недійсним п. 1.8. особливих угод додаткової угоди від 1 червня 2010 року до вказаного договору в частині положень, що «виконавець має право на зміну вартості послуг (в межах затверджених тарифів)».

Представник відповідача проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві на позов.

Розглядом матеріалів справи встановлено:

1 червня 2010 року між державним підприємством «Одеська залізниця»(Одеська залізниця, виконавець) та товариством з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Пілот-Медіа»(ТОВ «ТК «Пілот-Медіа», замовник) був укладений договір № ОД/ДН-1-09-402дНЮ, згідно умов якого виконавець зобов'язався надати замовнику послуги по тимчасовому розміщенню та території об'єктах Одеської залізниці спеціальних рекламних конструкцій замовника з можливістю подальшого експонування на них рекламоносіїв, а замовник –прийняти і оплатити ці послуги (п.1.1.).

Сторони погодили строк дії договору до 31 грудня 2012 року з можливістю подальшої пролонгації за взаємним погодженням, обумовили обставини його дострокового припинення.

Відповідними положеннями договору сторони визначили умови надання послуг, права та обов'язки, порядок та умови оплати, відповідальність тощо.

На виконання положень п. 1.2. 1 червня 2010 року сторони підписали додаткову угоду до договору № ОД/ДН-1-09-402дНЮ від 1 червня 2010 року, якою визначили вид робіт, період проведення рекламної компанії, адресну програму, сюжет, вартість, графік оплати, графік надання фото звітів, особливі умови, посади та телефонні номери відповідальних працівників.

          27 грудня 2010 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання п. 7.6. та підпункту 1 п. 1.8. особливих умов додаткової угоди до договору, обґрунтовуючи свої вимоги посиланням на положення п. 7 ст. 179,  п. 7 ст. 193, ч.2 ст.207 ГК України, ст.ст. 203,215, 217, 627, 907 ЦК України.

Положеннями п. 7.6. укладеного між сторонами договору визначено, що «у випадку підвищення базових тарифів на надання рекламних послуг виконавцем сторони зобов'язуються переглянути вартість послуг, які надаються виконавцем. У випадку недосягнення сторонами взаємної згоди щодо підвищення вартості рекламних послуг, які надаються виконавцем, протягом 30 (тридцяти) календарних днів договір вважається таким, що припинений достроково».

В підпункті 1. пункту 8.1. додаткової угоди до договору № ОД/ДН-1-09-402дНЮ від 1 червня 2010 року вказано, що «виконавець має право на зміну вартості послуг (в межах затверджених тарифів)».

За твердженням позивача вказаний пункт договору суперечить чинному законодавству і його слід визнати недійсним у зв'язку з порушенням принципу розумності та справедливості. Включення в положення договору умов щодо його автоматичного припинення у разі недосягнення погодження щодо підвищення вартості рекламних послуг, на думку позивача є кабальним і суперечить вимогам ст. 179, 193 ГК України, якими не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань.

Позивач вказує, що відповідним положенням договору виконавець узурпував собі право у будь-який момент підвищити вартість послуг договору без обґрунтувань і обмежень, що ставить іншу сторону договору в залежність та вимушує погоджуватися заради збереження договірних відносин. На думку позивача п. 7.6. договору також суперечить положенням його п. 8.1., згідно якого «всі суперечки та розбіжності, що виникатимуть в ході виконання своїх зобов'язань, сторони вирішуватимуть шляхом переговорів. В разі недосягнення згоди, всі суперечки та розбіжності передаються на розгляд господарського суду в порядку, передбаченому чинним законодавством, з додержанням претензійного порядку».

Також позивач вказує на невідповідність положенням чинного законодавства та умовам договору підпункту 1 п. 1.8. додаткової угоди до договору про надання рекламних послуг, яким встановлено можливість (право) виконавця зміни вартості послуг (в межах затверджених тарифів).

З посиланням на положення ч. 2 ст. 207 ГК України позивач зазначає, що недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Визнання недійсною частини угоди з приводу невідповідності її змісту вимогам закону не може мати наслідком визнання недійсними решти її часток, тому позивач в судовому засіданні наполягав на задоволенні заявлених вимог.

          Представник відповідача позов не визнав повністю з посиланням на положення ст. 598 ЦК України, якими передбачено можливість припинення зобов'язання на вимогу однієї з сторін у випадках, встановлених договором та положення ст. 907 ЦК України.

Крім того, відповідач зазначає, що посилання в оспорюваному п. 7.6. укладеного між сторонами договору сторони за взаємним погодженням визначили обставини, у разі невиконання яких настає дострокове припинення дії договору. Вказане, на думку відповідача, не суперечить положенням ст. 651 ЦК України та допускається за аналогією закону положеннями ст. 1056-1 ЦК України.

Одеська залізниця вказує, що оскаржуваним пунктом договору взагалі не передбачено право виконавця на одностороннє підвищення вартості послуг за договором, а передбачено право виконавця на ініціювання питання про підвищення вартості послуг за договором у разі підвищення базових тарифів на надання рекламних послуг.

Також неправомірним, на думку представника відповідача, є посилання на положення ч. 2 ст. 207 ГК України, оскільки в зазначеній статті мова йдеться про нікчемність умови типових договорів та договорів приєднання, а укладений між сторонами договір і додаткова угода до нього не є такими.

В обґрунтування заявлених вимог представником позивача по справі були надані листи між виконавцем та замовником щодо підвищення вартості базових тарифів в 5,5 разів з 32,00 грн. за 1 кв.м. у відповідності з положеннями п. 1.5. додаткової угоди до 170,00 грн. за 1 кв.м.  у відповідності з пропозицією від 28 вересня 2010 року на виконання положень п. 7.6. договору (а.с. 64).

Оскільки у відповіді (вих.№ 12-01/10/10 від 12 жовтня 2010 року) на зазначену пропозицію замовник повідомив про економічну недоцільність для підприємства такого підвищення та бажаність залишення старих тарифів, листом від 20 жовтня 2010 року Одеська залізниця повідомила, що у разі недосягнення сторонами взаємної згоди укладений договір буде припинений з 28 жовтня 2010 року.

В судовому засіданні представник Одеської залізниці підтвердив, що договір на дату засідання суду є припиненим з 28 жовтня 2010 року у відповідності положеннями його умов.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, господарський суд дійшов висновку про відмову з задоволенні заявлених вимог ТОВ «ТК «Пілот-Медіа»з огляду на наступне:

- положеннями ст.ст. 179-181, 188 ГК України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими номартивно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечить законодавству. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарських договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбаченому законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Господарських договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Вказані положення статтей ГК України цілком кореспондуються з положеннями  загальних статтей ЦК України щодо правочинів, зобов'янь та договорів, зокрема 626-632, 638-640 ЦК України. Як зазначено положеннями ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, визначених договором або законом.

Оскільки договір, положення якого та додаткової угоди до нього просить позивач визнати недійсними, є договором про надання послуги, у відповідності з вимогами ст. 905 ЦК України строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Як зазначено в Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 07 квітня 2008 року N 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»–«ЦК України містить загальні правила про недійсні правочини - правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (ч.1 ст. 216 ЦК України), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (ч.2 ст. 215 ЦК України) та оспорювані (ч. 3 ст. 215 ЦК України), принципова відмінність між якими полягає в тому,  що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі (стаття 236 ЦК України).

ГК України зазначеного поділу не передбачає, а натомість у суперечності із ЦК України фактично розглядає як оспорювані (частина перша статті 207 ГК України) всі ті зобов'язання, які виникають з правочинів, які за ЦК України є нікчемними. У ч.2 ст. 207 ГК України вживається термін «нікчемна умова», але визначення відповідного поняття відсутнє. У ч.3 ст. 207 ГК України встановлюється, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили, та передбачає можливість визнання зобов'язання недійсним на майбутнє, що також суперечить ст. 236 ЦК України.

Таким чином, ст.207 ГК України не містить особливостей регулювання  господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Тому ст. 207 ГК України відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК України, абз. 2 ч. 1 ст. 4 ГК України застосовуватися не може».

Посилання позивача в обґрунтування заявлених вимог на положення п. 7 ст. 179, п. 7 ст. 193, ч.2 ст.207 ГК України, ст.ст. 203,215, 217, 627, 907 ЦК України на думку суду є посиланням на загальні положення норм цивільного та господарського права про недійсність зобов'язань та свободу договору, а висновки щодо порушення вимог розумності і справедливості при включенні в п. 7.6. договору положень щодо припинення строку його дії у разі недосягнення сторонами згоди щодо підвищення вартості послуг протягом 30-ти днів –є вільним трактуванням позивачем загальних принципів цивільного законодавства.

Вказане та сукупний аналіз матеріалів справи дає підстави стверджувати про невідповідність заявлених вимог положенням закону, у зв'язку з чим у суду відсутні правові підстави для їх задоволення та визнання недійсними п. 7.6. договору від 1 червня 2010 року № ОД/Дн-1-09-402 д Ю та п. 1.8. додаткової угоди до нього.

Судові витрати у справі покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 44- 49; 82-85 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволені позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили у порядку ст.85 ГПК України.

Повний текст рішення складений та підписаний 3 березня 2011 року.

Суддя                                                                                       Петренко Н.Д.