Рішення

від 05.04.2011 по справі 5020-169/2011

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД М. СЕВАСТОПОЛЯ

5020-169/2011

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

Іменем України

РІШЕННЯ

05 квітня 2011 року справа № 5020-169/2011

За позовом                    Прокурора Ленінського району м. Севастополя

                              (99011, м. Севастополь, вул. Вороніна, 11)

в інтересах                     Управління культури і туризму

держави в особі:           Севастопольської міської державної адміністрації,

                              (99011, м. Севастополь, вул. Совєтська, 9)

                              Комунальної установи „Централізована бібліотечна

система для дорослих”, ідентифікаційний код 26015080

                              (99011, м. Севастополь, вул. Леніна, 51)

до                              Приватного підприємства „Вереск”,

ідентифікаційний код 20697090

(99053, м. Севастополь, вул. Вакуленчука, 22)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:                    Відкритого акціонерного товариства „Севастопольський маяк”,

                              ідентифікаційний код 14308813

                              (99053, м. Севастополь, Фіолентовське шосе, 1)

про визнання недійсним договору,

Суддя Головко В.О.,

Представники учасників судового процесу:

прокурор (Прокурор Ленінського району м. Севастополя) –Радулов А.Д., прокурор відділу прокуратури, посвідчення № 684 від 09.03.2011;

позивач (Управління культури і туризму Севастопольської міської державної адміністрації) –явку уповноважених представників у судове засідання не забезпечив;

позивач (Комунальна установа „Централізована бібліотечна система для дорослих”) –  Ессін Т.О., директор, наказ № 10-к від 05.04.2005;

позивач (Комунальна установи „Централізована бібліотечна система для дорослих”) –Дубчак С.В., представник, довіреність № 40 від 23.02.2011;

відповідач (Приватне підприємство „Вереск”) –Голикова І.В., представник, довіреність б/н від 14.03.2011;

третя особа (ВАТ „Севастопольський маяк”) –явку уповноважених представників у судове засідання не забезпечила.

Обставини справи:

07.02.2011 Прокурор Ленінського району м. Севастополя звернувся до господарського суду міста Севастополя в інтересах держави в особі Управління культури і туризму Севастопольської міської державної адміністрації (далі –позивач-1) та Комунальної установи „Централізована бібліотечна система для дорослих” (далі –позивач-2) з позовом до Приватного підприємства „Вереск” (далі –відповідач) про визнання недійсним договору оренди з викупом № 525-2 від 30.09.1992.

Ухвалою від 09.02.2011 позовна заява прийнята до розгляду та порушено провадження у справі № 5020-169/2011. Цією ж ухвалою до участі у справі залучено ВАТ „Севастопольський маяк” в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

У судовому засіданні 05.04.2011 прокурор та представники позивача –Комунальної установи „Централізована бібліотечна система для дорослих” –наполягали на задоволенні позовних вимог в повному обсязі, обґрунтовуючи їх тим, що спірний договір був укладений між відповідачем і третьою особою в період дії договору оренди № 10 від 01.04.1992, укладеного між позивачем (Комунальною установою „Централізована бібліотечна система для дорослих”) та відповідачем.

Відповідач заперечував проти позову з підстав, викладених у письмовому відзиві на позов, основні з яких полягають у тому, що спірний договір жодним чином не порушує прав позивачів, оскільки незважаючи на його укладення, до теперішнього часу (більше 18 років) Комунальна установа „Централізована бібліотечна система для дорослих” використовує орендоване приміщення під розміщення „Технічної бібліотеки”. Крім того, відповідач заявив про застосування строків позовної давності /арк. с. 75-79/.

Третя особа письмових пояснень по суті спору не надала, у судове засідання 05.04.2011 явку уповноваженого представника не забезпечила, хоча про час і місце розгляду справи повідомлена належним чином та своєчасно.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, представників сторін та третьої особи, дослідивши надані докази, суд –

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до рішення виконавчого комітету Севастопольської міської Ради депутатів трудящих № 70 від 07.12.1971 „Про проектування і будівництво технічної бібліотеки” ухвалено розмістити технічну бібліотеку у приміщенні книжкового магазину в корпусі № 36 другого мікрорайону Кулікова поля; замовником будівництва і проектування технічної бібліотеки визначено завод „Маяк” /арк. с. 11/.

Згідно з Актом державної прийомки будівлі від 31.03.1972, п'ятиповерховий             64-квартирний житловий будинок із вбудованою технічною бібліотекою, що розташований за адресою: м. Севастополь, вул. Острякова, 5-а, який пред'явлений забудовником –Заводом „Маяк”, прийнятий в експлуатацію /арк. с. 12-14/.

07.04.1992 Виконком Севастопольської міської Ради народних депутатів прийняв рішення № 14/1489 „Про передання технічної бібліотеки до міської комунальної власності”, відповідно до якого з 01.04.1992 до комунальної власності прийнято книжковий та патентний фонди та інше майно міської технічної бібліотеки /арк. с. 16/. Також зазначеним рішенням завод „Маяк” зобов'язано з 01.04.1992 передати до міської комунальної власності або укласти з управлінням культури довгостроковий договір оренди приміщення (517 м2) по    пр. Генерала Острякова, 5-а.

01.04.1992 між Виробничим об'єднанням „Маяк”, правонаступником якого є Відкрите акціонерне товариство „Севастопольський маяк” (пункт 1.1 Статуту /арк. с. 98-112/) (Орендодавець), та ЦБС для дорослих Управління культури Севміськвиконкому, яка в подальшому перейменована в Комунальну установу „Централізована бібліотечна система для дорослих” (рішення Севастопольської міської Ради № 2968 від 05.04.2005 /арк. с. 49/) (Орендар), укладено договір оренди майна № 10 /арк. с. 19-21/.

Відповідно до розділу І зазначеного Договору Орендодавець здає, а Орендар приймає в оренду нежитлові приміщення за адресою: м. Севастополь, пр. Ген. Острякова, 5-а, площею 420 м2 для використання під технічну бібліотеку. Строк дії договору встановлюється з 01.04.1992 по 31.12.1992 (розділ ІІ Договору).

30.09.1992 між Виробничим об'єднанням „Маяк” (Орендодавець) та Кооперативом „Вереск” (зараз Приватне підприємство „Вереск” –пункт 1.1 Статуту /арк. с. 80-82/) (Орендар) укладено договір оренди з викупом № 525-2, відповідно до якого Орендодавець (третя особа) передає Орендарю (відповідач) з правом викупу нежитлові приміщення загальною площею 770,2 м2, розташовані за адресою: м. Севастополь, пр. Ген. Острякова, 5-а /арк. с. 22-23/.

На думку прокурора і позивачів Договір № 525-2 від 30.09.1992 (далі –спірний Договір) укладений з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки, по-перше, частина приміщень, що передавалися в оренду за Договором оренди з викупом № 525-2 від 30.09.1992, є предметом чинного на момент укладання цього договору Договору оренди нежитлових приміщень № 10 від 01.04.1992; по-друге, Орендодавець (третя особа) фактично в односторонньому порядку відмовилась від раніше укладеного договору оренди, що є порушенням статті 162 Цивільного кодексу УРСР; а, по-третє, з боку Орендодавця порушено норму статті 27 Закону України „Про бібліотеки та бібліотечну справу” щодо недопущення переміщення бібліотек без надання рівноцінного упорядкованого приміщення для обслуговування користувачів бібліотеки, роботи працівників, зберігання бібліотечних фондів.

Наведене стало причиною звернення прокурора до суду із даним позовом.

Оцінивши подані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, у статті 204 Цивільного кодексу України проголошується презумпція правомірності правочину. Усі інші треті особи, у тому числі державні органи, не можуть нехтувати правами і обов'язками, що виникли в учасників такого правочину, а відтак повинні не порушувати ці права та не перешкоджати здійсненню їх обов'язків. Однак, така презумпція може бути спростована у двох випадках.

По-перше, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

По-друге, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)             (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Отже, законодавець розмежовує правочини, недійсність яких прямо передбачена законом (нікчемні правочини), та оспорювані правочини, тобто ті, які можуть бути визнані судом недійсними на вимогу заінтересованої особи.

Статтею 15 Цивільного кодексу України закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Водночас, відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України на прокуратуру покладається представництво інтересів громадян і держави в судах у випадках, передбачених законом.

Статтею 36-1 Закону України „Про прокуратуру” визначено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Однією з форм представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб. Підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Згідно зі статтею 2 Господарського процесуального кодексу України прокурор має право звертатися до господарського суду в інтересах держави.

У рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999 про офіційне тлумачення статті 2 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що інтереси держави можуть збігатися повністю або частково з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.

Також вказаним рішенням Конституційного Суду України встановлено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, у чому саме полягає порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та визначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Тлумачення поняття „орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах” наведено в пункті 2 резолютивної частини зазначеного рішення. Так, Конституційний Суд України вказує, що під поняттям „орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах”, визначеним в частині другій статті 2 ГПК України, слід розуміти орган державної влади або орган місцевого самоврядування, якому законом надані повноваження органу виконавчої влади.

Згідно зі статтею 4 Закону України „Про бібліотеки та бібліотечну справу” основою державної політики в галузі бібліотечної справи є реалізація прав громадян на бібліотечне обслуговування, забезпечення загальної доступності до інформації та культурних цінностей, що збираються, зберігаються та надаються в тимчасове користування бібліотеками. Держава: підтримує бібліотечну справу та її розвиток шляхом гарантованого фінансування бібліотек, пільгової податкової, кредитної та цінової політики; фінансує створення інформаційних мереж і телекомунікаційних систем для інформаційного обміну, входження у світові глобальні комп'ютерні мережі, об'єднання та забезпечення доступності розподілених бібліотечних ресурсів; стимулює взаємовикористання бібліотечних ресурсів через систему міжбібліотечного абонемента, зведених каталогів, депозитаріїв, обмінних бібліотечних фондів, інтеграцію бібліотек України у світовий інформаційний простір; координує діяльність бібліотек усіх форм власності, регулює діяльність бібліотек, що є в державній і комунальній власності; забезпечує розвиток бібліотечного обслуговування соціально незахищених верств населення; розробляє програми розвитку бібліотечної справи та забезпечує їх цільове фінансування; створює умови для міжнародного співробітництва бібліотек.

Відповідно до пункту 1.3 Статуту Комунальної установи „Централізована бібліотечна система для дорослих” установа безпосередньо підпорядкована уповноваженому Севастопольською міською Радою органу –Управлінню культури Севастопольської міської державної адміністрації /арк. с. 52-61/.

Статтею 28 Закону України „Про бібліотеки та бібліотечну справу” встановлено, що держава гарантує захист майнових прав бібліотек усіх форм власності.

Таким чином, прокурор правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах з відповідачем.

Частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється, зокрема, у такий спосіб, як визнання правочину недійсним.

Аналогічно, згідно з частиною другою статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права і законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, в тому числі, шляхом визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.

Можливість захисту цивільно-правового інтересу таким способом як подання заінтересованою особою позову щодо визнання недійсною угоди, стороною якої вона не є, передбачена частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України.

Так, частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України унормовано, що оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним в судовому порядку за позовом однієї із сторін цього правочину або іншої заінтересованої особи, що заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом.

Відповідно до абзацу третього пункту 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними”, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону; дотримання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За приписами частини першої статті 207 Господарського кодексу України судом може бути визнане недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Отже, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом.

В якості підстав для визнання недійсним Договору оренди з викупом № 525-2 від 30.09.1992 прокурор та позивачі називають невідповідність змісту правочину Цивільному кодексу України та моральним засадам суспільства, зокрема, відмова Орендодавця від виконання зобов'язань за договором № 10 від 01.04.1992 (стаття 162 Цивільного кодексу Української РСР) та порушення Орендодавцем норми статті 27 Закону України „Про бібліотеки та бібліотечну справу” щодо заборони переміщення бібліотек.

Суд вважає вказані підстави визнання спірного договору недійсним необґрунтованими, виходячи з наступного.

Дійсно, як встановлено судом, спірний Договір укладений під час дії Договору оренди № 10 від 01.04.1992.

Утім, цей Договір містить істотні умови, які в повній мірі відповідають як вимогам рішення виконкому Севастопольської міської Ради народних депутатів № 14/1489 від 07.04.1992 „Про передання технічної бібліотеки до міської комунальної власності”, так і умовам договору № 10 від 01.04.1992, укладеного від між Виробничим об'єднанням „Маяк” та ЦБС для дорослих.

Зокрема, пунктом 5.7 спірного Договору встановлено, що Орендодавець передає Орендарю свої права та обов'язки по раніше укладених договорах оренди на частину орендованого майна з третіми особами по цих договорах. У зв'язку з цим сторони визнають раніше укладені договори оренди на частину орендованого згідно з цим Договором майна договорами суборенди, умови яких є обов'язковими для Орендаря як нової сторони.

Таким чином, умовами Договору оренди з викупом № 525-2 від 30.09.1992 позивачеві (ЦБС для дорослих) як суборендарю надано право використання нежитлових приміщень площею 420 м2 під технічну бібліотеку.

За викладених обставин, суд не може погодитися з доводами прокурора та позивачів щодо невиконання Орендодавцем умов договору оренди № 10 від 01.04.1992, оскільки Орендодавець, який, до речі, був власником спірних приміщень на час їх передачі в оренду відповідачеві, потурбувався про те, щоб захистити майнові права ЦБС для дорослих на орендовані приміщення шляхом внесення до спірного Договору умови про чинність раніше укладеного Договору оренди.

Крім того, під час розгляду справи ані прокурор, ані сторони не заперечували проти того, що до теперішнього часу (тобто більше 18 років) „Технічна бібліотека” розташовується у спірних приміщеннях, які є приватною власністю відповідача, тобто Комунальна установа „Централізована бібліотечна система для дорослих” фактично користується спірними приміщеннями як повноправний орендар.

Також судом встановлено, що Договір оренди з викупом № 525-2 від 30.09.1992 при його підписанні був посвідчений державним нотаріусом Третьої Севастопольської державної нотаріальної контори (реєстровий № 2-744 від 27.01.1993) /арк. с. 87-90/.

За приписами частин другої та третьої статті 209 Цивільного кодексу України нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Отже, відповідність оспорюваного Договору вимогам статті 203 Цивільного кодексу України була перевірена державним нотаріусом під час його посвідчення 27.01.1993.

Крім того, на підставі спірного Договору рішенням господарського суду м. Севастополя від 10.08.2006 у справі № 20-3/267 за Приватним підприємством „Вереск” визнано право власності на об'єкти нерухомості, а саме: приміщення цокольного поверху площею 601,2 м2 та приміщення підвалу площею 166,6 м2, розташовані за адресою: м. Севастополь, пр. Ген. Острякова, 5-а /арк. с. 27-28, 85-86/. Зі змісту вказаного рішення убачається, що Договір оренди з викупом № 525-2 від 30.09.1992 розглядався судом під час вирішення спору у справі № 20-3/267 і не був визнаний таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства.

На підставі вищевказаного рішення суду за Приватним підприємством „Вереск” було зареєстровано право власності на підвальне та цокольне приміщення площею 166,60 м2 та 601,20 м2 відповідно, про що внесені відповідні реєстраційні записи до реєстрової книги державної реєстрації права власності /арк. с. 93-94/.

Правомірність укладення спірного Договору також була предметом обговорення на нараді від 12.05.1993 щодо перевірки фактів, викладених в депутатському запиті № 14-1891 від 19.04.1993. Як убачається з протоколу цієї наради /арк. с. 24-25/, факт здійснення правочинів щодо продажу визнаний таким, що відповідає чинному законодавству.

Посилання прокурора на порушення третьою особою вимог статті 27 Закону України „Про бібліотеки та бібліотечну справу”, яка встановлює заборону переміщення бібліотек без надання рівноцінного упорядкованого приміщення для обслуговування користувачів бібліотек, роботи працівників, зберігання бібліотечних фондів, суд вважає необґрунтованими, оскільки будь-яких доказів переміщення бібліотеки як і спроб це зробити не надано, в той час коли відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Також суд вважає безпідставними доводи прокурора та позивачів про порушення третьою особою статті 162 Цивільного кодексу Української РСР, яка передбачає, що одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом, оскільки порушення наведеної норми не має наслідком визнання недійсним іншого договору. Тобто, посилаючись на односторонню відмову Виробничого об'єднання „Маяк” від виконання зобов'язань за договором № 10 від 01.04.1992 оренди нежилих приміщень у відомчих будинках ВО „Маяк” прокурор робить висновок про порушення цією ж особою вимог закону (ст. 162 ЦК Української РСР) під час укладення іншого договору –Договору оренди з викупом № 525-2 від 30.09.1992.

На думку суду, обраний прокурором спосіб захисту порушеного права позивачів не призведе до його відновлення, оскільки наслідком недійсності правочину є реституція, яка передбачає приведення сторін договору у первісне становище.

Щодо посилання відповідача на пропуск прокурором та позивачами строків позовної давності суд зазначає наступне.

Відповідно до частини сьомої Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Отже, в даному випадку підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу Української РСР.

Стаття 71 Цивільного кодексу Української РСР встановлює загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), –три роки.

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 76 ЦК Української РСР).

При дослідженні судом протоколу наради від 12.05.1993 щодо перевірки фактів, викладених в депутатському запиті № 14-1891 від 19.04.1993 /арк. с. 24-25/, судом встановлено, що питання продажу спірних приміщень Кооперативу „Вереск” було предметом обговорення на цій нараді, причому і начальник управління культури (позивач-1), і директор Центральної міської бібліотеки ім. Л.М.Толстого Ессін Т.О. (позивач-2) брали безпосередню участь у нараді.

Таким чином, позивачам принаймні станом на 12.05.1993 (дата проведення наради) було достеменно відомо про існування спірного Договору, а отже –і про порушення їх прав на оренду спірних приміщень.

За викладених обставин, позивачами порушені строки позовної давності.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Водночас, судом встановлено, що підставою для звернення прокурора Ленінського району м. Севастополя із даним позовом стало відповідне звернення гр. Ессін Т.О., яке надійшло до прокуратури Ленінського району м. Севастополя 12.11.2010 (вх. 1692ск.-10) /арк. с. 135-136/.

За загальним правилом, встановленим статтею 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, перебіг позовної давності для звернення прокурора в інтересах держави з даним позовом починається з дня отримання звернення громадянки Ессін Т.О., яка є керівником Комунальної установи „Централізована бібліотечна система для дорослих”.

Доказів зворотного відповідачем не надано.

Позовна заява прокурора та позивачів про визнання Договору № 525-2 від 30.09.1992 недійсним надійшла до суду 07.02.2011, а відтак, прокурором не пропущено строк позовної давності, встановлений для захисту прав позивачів.

Зважаючи на вищевикладене, суд не вбачає підстав для задоволення заяви відповідача про застосування строків позовної давності.

Поряд із зазначеним, суд вважає за необхідне зауважити на тому, що за змістом   статті 1 Господарського процесуального кодексу України умовою виникнення права на звернення до господарського суду є наявність факту порушення прав і охоронюваних законом інтересів суб'єктів господарювання.

В поданій позовній заяві прокурор належним чином не обґрунтовує, в чому полягає порушення відповідачем прав чи охоронюваних законом інтересів позивачів.

Утім, як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, відповідач жодним чином не порушив прав позивачів на користування спірними приміщеннями.

За правилами статті 33 Господарського процесуального кодексу обов'язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

Отже, саме позивачі та прокурор (який користується усіма правами сторін у судовому процесі) повинні були довести невідповідність оспорюваного Договору вимогам чинного законодавства України, як і факт порушення відповідачем прав чи законних інтересів позивачів.

Підсумовуючи вищевикладене, зважаючи на недоведеність наведених позивачем обставин, а також з огляду на відсутність інших підстав для визнання оспорюваного Договору недійсним (частини перша-третя, п'ята і шоста статті 203 Цивільного кодексу України), позовні вимоги задоволенню не підлягають як необґрунтовані.

За правилами статті 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись статтями 49, 82, 84-85 Господарського процесуального кодексу України,  суд –

В И Р І Ш И В :

У позові відмовити повністю.

Суддя                                                                підпис                                                  В.О.Головко

Повне рішення в порядку

статті 84 ГПК України

оформлено і підписано

18.04.2011.