Постанова

від 22.06.2006 по справі 21/387

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

21/387

донецький апеляційний господарський суд

вул. Артема, 157, м. Донецьк, 83048, тел. 332-57-40

ПОСТАНОВА

Іменем України

20.06.2006 р.                                                                                     справа №21/387

Донецькій апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:Кондратьєвої  С.І.

суддівКалантай  М.В., Української  Р.М., Судова колегія призначена Розпорядженням    першого заступника голови Донецького апеляційного господарського суду від  08.06.06р

при секретареві судового засіданняЧерторижських К.І.

за участю представників сторін:

від позивача:Вдовін М.М.- по Дов. б/н від 25.04.06р.,

від відповідача:не з"явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргуДонецького обласного відділення Фонду соцівльного захисту інвалідів м.Донецьк

на постанову (ухвалу) господарського суду

Донецької області

від05.05.2006 року

по справі№21/387 ( суддя Матюхін В.І.)

за позовомДонецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів м.Донецьк

доТовариства з обмеженою відповідальністю "Дільниця №7" м.Маріуполь

простягнення 1015грн.00коп

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2005 р. відділення Фонду  звернувсь до господарського суду Донецької області з позовом про стягнення з Товариства  1015грн.00коп. штрафних санкцій за недодержання законодавчо встановленого 4% нормативу робочих місць  для  забезпечення працевлаштування інвалідів у 2004 році.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що відповідачем на порушення   ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" №875-ХІІ від 21.03.91р. ( далі —Закон України №875-ХІІ від 21.03.91р.), п.п.3,5 Положення про робоче місце інваліда та порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95р. №314 ( далі –Положення № 314 від 03.05.95р.)  не виконано нормативу по створенню двох робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, Товариство не інформувало відповідні державні установи про наявність вакантних місць де може використовуватись праця інвалідів,  не проводило атестацію робочих місць, не перерахувало добровільно суму штрафу у зв»язку з чим позивач просив стягнути вищевказану суму штрафних санкцій згідно зі ст..20 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.

Відповідач не використав своє процесуальне право на участь у судовому засіданні, заперечень не надав.

Постановою господарського суду Донецької області від 05.05.2005 року у справі №21/387, ухваленою суддею Матюхіним В.І.,  у задоволені позову відмовлено. Прийняте судове рішення мотивовано тим, що позивачем не доведена вина відповідача в нестворені робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, на Товариство не може покладатись відповідальність за неналежне виконання своїх обов”язків щодо працевлаштування інвалідів органами, зазначеними у ст..18 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р., також суд зазначив, що  створення робочих місць для інвалідів не є діяльністю, спрямованою на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг , тому не може вважатись господарською діяльністю, за порушення яких можуть бути застосовані санкції відповідно до глави 27 Господарського кодексу України.

У апеляційній  скарзі до Донецького апеляційного господарського суду відділення Фонду просить рішення господарського суду Донецької області від 05.05.2006р. скасувати через неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.  Зокрема, скаржник зазначає, що у звітному періоді відповідачем не було виконано згаданий норматив шляхом працевлаштування інвалідів у необхідній кількості. Крім того, на думку скаржника, судом попередньої інстанції не надано належної оцінки документам наданим Відділенням стосовно вжиття  Товариством заходів по створенню робочих місць для інвалідів, а висновок суду про те, що невиконання нормативу робочих місць для інвалідів не є господарською діяльністю, за порушення якої можуть бути застосовані штрафні санкції, є помилковими.

          Відповідно до частини 3 статті 22 Закону України "Про судоустрій України" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Згідно з частиною 1 статті 21 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Державні та інші органи мають право звертатися до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України ( частина 2 статті 1 цього Кодексу) . Позов було заявлено за правилами Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, господарським судам підвідомчі справи, коли склад учасників спору відповідає статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер.

          На момент пред'явлення позову у даній справі був чинним  Кодекс адміністративного судочинства України відповідно до  п.6 розділу УІІ Прикінцевих та перехідних положень Кодексу, який  набув чинності  з 01.09.05р., позовна заява та апеляційна скарга розглянута  за правилами цього Кодексу.

В судовому засіданні повноважний представник скаржника, він же позивач у справі, висловився на підтримку  своїх доводів, викладених в апеляційній скарзі,  з підстав в ній наведених.

Відповідач не скористався своїм процесуальним правом на участь його представників  у судовому засіданні апеляційної інстанції, про час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином у відповідності до п.2 ст.189, ст..190 Кодексу адміністративного судочинства України, про що свідчать повернення поштових повідомлень з відміткою про вручення їм  поштового відправлення. Оскільки, суд апеляційної інстанції не визнав явку Товариства обов”язковою, відповідач не скористались процесуальним правом щодо участі у судовому процесі і ця обставина не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги без йогох участі, судова колегія дійшла до висновку про можливість розглянути справу за  наявними в ній  документами відповідно до ст.196 Кодексу адміністративного судочинства України .

Розглянувши матеріали справи,  заслухавши пояснення повноважного представника позивача, перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції, обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія Донецького апеляційного господарського суду дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.

Попереднім судом встановлено, що:

- відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників (40 осіб) відповідач у 2004 році мав створити 2 робочих місця для працевлаштування інвалідів;

            - фактично в 2004 році відповідачем жодного інваліда не працевлаштовано, що підтверджується наданою звітністю за Ф-10ПІ.

            -   середньорічна  заробітна плата відповідача  в 2004 році складала   

                   507грн.50коп,

             -   розрахунок суми штрафних санкцій за нестворені робочі місця для

                  працевлаштування інвалідів у звітному 2004 році становить  

                   1015грн.00коп.;

-          товариство не надало докази того, що у 2004 році розробляло заходи щодо створення робочих місць для інвалідів  і включало їх до колективного договору,  інформувало  центр зайнятості,  Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів,  Управління праці та соціального захисту населення  про вільні робочі місця зі звичайними умовами праці, на яких могли працювати інваліди.

Жовтневе Управління праці та соціального захисту населення  м.Маріуполь та Маріупольський міський центр зайнятості у своїх листах за №08/6047 від 01.07.05р., №07-1046 від 30.06.05р. повідомили, що Товариство про створені робочі місця для працевлаштування інвалідів і вакантні посади у 2004 році  інформації не надавало. З причин відсутності вакансій та заявок інваліди для працевлаштування до  ТОВ „Дільниця №7” не направлялись.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20 Закону штрафних санкцій за недотримання установленого нормативу працевлаштування інвалідів.

Статтею 19 Закону для підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік у кількості одного робочого місця.

Згідно з пунктом 5 Положення підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Відповідно до вимог пункту 3 Положення робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда

Водночас, частиною першою статті 18 Закону обов'язок працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.

Крім того, відповідно до пункту 10 Положення №314 від 03.05.1995, працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Отже, з наведеного випливає, що працевлаштування інвалідів може здійснюватись органами працевлаштування інвалідів за наявності отриманої від підприємства інформації про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інвалідів.

Товариство надало  до відділення Фонду звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2004 рік Ф-10-ПІ (а.с. 6), в якому відображено, що  фактично  не було створено жодного робочого місця для інваліда.

Наказом   Державного   комітету статистики України від 06.07.1998 № 244, зареєстрованим   в   Міністерстві   юстиції   України   17.07.1998   за № 464/2904, затверджено Інструкцію щодо заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників”, відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:

- звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа щомісячно;

- у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих місць, що виникли у міжзвітний період у зв'язку зі звільненням працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх виникнення;

- в графі 4 звіту за  формою № 3-ПН проставляється наявність вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні, встановленої місцевими державними адміністраціями, для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди мають шифр “14”).

Як вбачається з матеріалів спарви, відповідач  вимоги закону не виконав. Згідно зі звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2004 рік Ф-10-ПІ (а.с. 6) фактично  не було створено жодного робочого місця для інваліда, що й не спростовується відповідачем.

Не розроблялись Товариством заходи щодо створення робочих місць для інвалідів ( не примінялись міри організаційного характеру, не включались необхідні міроприємства в колективний договір).

Відділення Фонду надало господарському суду документи на підтвердження своїх доводів стосовно не інформування Товариством органів зазначених в ст..18 Закону, а саме:  листами Жовтневого Управління праці та соціального захисту населення м.Маріуполя, Маріупольського міського центру зайнятості за №08/6047 від 01.07.05р.,    №07-1046 від 30.06.05р.

Отже, не створення відповідачем робочого місця інваліда та неповідомлення органів працевлаштування, перелічених у статті 18 Закону, про наявність такої вакантної посади унеможливило направлення цими органами до Товариства  інвалідів для працевлаштування у звітному періоді.

Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами обов'язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття підприємством необхідних заходів для забезпечення такого працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в установленому порядку робочих місць у межах нормативу та інформування названих органів про наявність таких вакантних посад для інвалідів.

Згідно з частиною першою статті 20 Закону підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Втім, дані правові норми не були взяті господарським судом до уваги.

Судова колегія зазначає, що суд  першої  інстанції  дійшов помилкового  висновку про  те, що  штрафні санкції, передбачені  статтею 20 Закону, не відносяться  до    адміністративно-господарських санкцій.

    Відповідно  до  частини  шостої  статті 20 Закону  порядок і терміни сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів затверджуються Кабінетом Міністрів України.  

    Відповідно до Положення про Фонд соціального захисту інвалідів,  затвердженого   постановою   Кабінету   Міністрів  України  від 26.09.2002  № 1434:

    Фонд соціального захисту інвалідів (далі - Фонд) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому (пункт 1);

    Основними завданнями Фонду  є:

    участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики у сфері соціального захисту інвалідів;

    здійснення контролю за додержанням підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності і господарювання нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів (пункт 3);

    Фонд відповідно до покладених на нього завдань,  зокрема,  здійснює контроль за своєчасним перерахуванням сум штрафних санкцій, що надходять від підприємств, установ і організацій за недодержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів (підпункт 3  пункту 4);

    Фонд має право,  зокрема, здійснювати перевірки підприємств, установ, організацій щодо додержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів (підпункт  3  пункту 5).

     У  приписах  пункту 11 Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів,  затвердженого  постановою Кабінету Міністрів України  від 28.12.2001  №  1767  сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів),   визначено:

    “Контроль за своєчасним і повним надходженням штрафних санкцій від підприємств, які не забезпечують нормативу робочих місць, здійснюють відділення Фонду відповідно до законодавства.

   У разі несплати штрафних санкцій в установлений термін відділення Фонду вживають заходів щодо їх стягнення у судовому порядку.”

Отже,  штрафні  санкції,  передбачені  статтею 20 Закону,  повністю відповідають  ознакам  адміністративно-господарських  санкцій,  визначених  у статтях 238  та  239 Господарського кодексу України.

Згідно ст..216 Господарського кодексу України  учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим  Кодексом, іншими законами та договорами.

Відповідно до ч.І ст..218 Господарського кодексу України підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є  вчинене ним  правопорушення у сфері господарювання.

Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов”язання чи порушення правил здійснення  господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення  господарського правопорушення.

Дані   про фінансові результати  за 2004 рік  відповідач не надав. Однак, судова колегія, виходячи з наведеного, зазначає, що  Закон України №875-ХІІ від  21.03.91р. не ставить в залежність обов'язок щодо сплати санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а вказує лише джерело сплати.

Отже, господарський суд припустився помилки в застосуванні норм матеріального права щодо прийняття судового рішення, а саме, положень ст..ст.18, 19, 20 Закону України №875-ХІІ від  21.03.91р.

За таких обставин апеляційний господарський суд вважає за необхідне з огляду на досліджені  фактичні обставини справи задовольнити апеляційну скаргу, скасувати постанову господарського суду від  05.05.06р. у справі № 21/387 та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог про стягнення з Товариства  1015грн.00коп.  штрафних санкцій за невиконання нормативу працевлаштування інвалідів у 2004 році.

Щодо розподілу судових витрат, то статтею 87 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що  судові витрати складаються із судового збору та витрат пов”язаних з розглядом справ.

Відповідно до ст..94 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, в яких позивачем є суб”єкт владних повноважень, а відповідачем фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються.

Керуючись ст.ст.160,167,195,198,202,205,207, п.6,п.7 розділу УІІ Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, судова колегія  Донецького апеляційного господарського суду,       

                                   П  О  С  Т  А  Н  О  В  И  Л  А   :

Апеляційну скаргу  Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів м.Донецьк  на постанову господарського  суду   Донецької області  від 05.05.2006 року у справі №21/387  задовольнити.    

  Постанову господарського суду Донецької області від 05.05.2006року у справі №21/387 скасувати.

Задовольнити позовні вимоги Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів м.Донецьк про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю „Дільниця №7” м.Донецьк  штрафу у розмірі  1015грн.00коп. за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю „Дільниця №7”                     ( 87537, м.Маріуполь, вул.Купріна,11, р/р 26001301717410 філія „Промінвестбанк” м.Маріуполь, МФО 334475, ЄДРПОУ 32457376) на користь :

-          державного бюджету України ( УДК у Донецькій області, р/р31212230500001 в ВДК м.Донецька, МФО 834016, ЄДРПОУ 24164870)  штраф у розмірі 1015грн.00коп.  за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Доручити надати виконавчий лист  господарському суду Донецької області.

Постанови Донецького апеляційного господарського суду набирає законної сили з моменту її підписання і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця після складення постанови в повному обсязі.

Постанова  виготовлена в повному обсязі 23.06.2006 року.

Головуючий:          С.І.  Кондратьєва

Судді:           М.В.  Калантай

          Р.М.  Українська