Постанова

від 08.06.2011 по справі 18/082-09/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

  ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.06.2011                                                                                           № 18/082-09/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Коршун Н.М.

суддів:           

За участю представників сторін:

від  позивача:  представник – ОСОБА_1 - за довіреністю;

від відповідача-1: представник - не з’явився;

від відповідача-2: представник - не з’явився;

від відповідача-3: представник - не з’явився;

від третьої особи: представник - не з’явився;

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Аларіт Україна”

на рішення Господарського суду Київської області від 15.02.2011 року

у справі   № 18/082-09/15 (суддя: Рябцева О.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Братіслава”

до  1.Обслуговуючого кооперативу „Гаражний кооператив „Побутмаш”

2.Товариства з обмеженою відповідальністю „Аларіт Україна”

3.Комунального підприємства „Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації

права власності на об’єкти нерухомого майна”

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору:

ОСОБА_2

про визнання недійсним договору та зобов’язання скасувати реєстрацію права власності

ВСТАНОВИВ :

У травні 2009 року Товариства з обмеженою відповідальністю „Братіслава” звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до 1. Обслуговуючого кооперативу “Гаражний кооператив “Побутмаш”, 2. Товариства з обмеженою відповідальністю “Аларіт Україна”, за участю третьої особи Комунального підприємства “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об‘єкти нерухомого майна” про визнання недійсним договору купівлі-продажу гаражів від 06.03.2006 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю “Аларіт Україна” та Товариством з обмеженою відповідальністю “Побутмаш”, та зобов`язання Комунального підприємства “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна” скасувати реєстрацію права власності (за реєстровим номером 7712-п, номер запису в реєстровій книзі 130П-10) товариства з обмеженою відповідальністю “Побутмаш” на нерухоме майно – гаражі.

 В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що позивачем за договором купівлі-продажу від 01.12.1998 р. комплексу нежитлових приміщень, укладеним з колективним малим підприємством “Акмазіт”, було придбано 11 гаражів загальною площею 430,3 кв. м., на які, крім того, за позивачем рішенням господарського суду м. Києва від 22.06.2007 р., яке набрало законної сили, у справі № 30/284 визнано право власності та зобов`язано БТІ м. Києва зареєструвати право власності позивача на приміщення. Проте, за договором купівлі-продажу від 06.03.2006 р., який був зареєстрований БТІ м. Києва, відповідач 2 відчужив відповідачеві1 приміщення, які перебували та перебувають у власності позивача. Позивач зазначає, що договір  купівлі-продажу від 06.03.2006 р. був укладений з порушенням вимог ст. 658 ЦК України, оскільки приміщення були відчужені особою, яка не мала на це права, поза волею їх власника- позивача. Позивач просить суд визнати зазначений договір недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України та ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 04.06.2009 р. залучено до участі у справі у якості відповідача–3  Комунальне підприємство “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об‘єкти нерухомого майна”, оскільки, як вбачається із позовної заяви, вимога про зобов’язання скасувати реєстрацію права власності адресована Комунальному підприємству “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об‘єкти нерухомого майна”.

 Рішенням господарського суду Київської області від 18.06.2009 р., яке залишено без змін постановою Київського міжобласного господарського суду від 22.09.2009 р., позов задоволено в повному обсязі: визнано недійсним договір купівлі-продажу гаражів від 06.03.2006 р., укладений між ТОВ “Аларіт Україна” та ТОВ “Побутмаш”, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за реєстровим номером 836; зобов’язано Комунальне підприємство “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна” скасувати реєстрацію права власності (за реєстровим номером 7712-п, номер запису в реєстровій книзі 130П-10) Товариства з обмеженою відповідальністю “Побутмаш” на нерухоме майно – гаражі.

 Постановою Вищого господарського суду України від 10.11.2010 р. постанову Київського міжобласного господарського суду від 22.09.2009 р. та рішення господарського суду Київської області від 18.06.2009 р. скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Київської області.

 Від позивача 14.02.2011 р.  до суду надійшла заява про уточнення позовних вимог, в якій позивач уточнив редакцію позовних вимог до Комунального підприємства “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна”, а саме: шляхом внесення слова “запис” перед словами “державну реєстрацію” з посиланням на ч.2 ст. 26 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”.

 Рішенням господарського суду Київської області від 15.02.2011р. позов задоволено повністю.

 Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, відповідач-2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати, як таке, що винесено з порушенням норм матеріального права та при неповному з’ясуванні обставин, що мають значення для справи та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

 В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на те, що в момент укладення Договору від 06.03.2006 р. ним не було порушено ст. 658 ЦК України, оскільки на цей момент у позивача не було права власності на спірне нерухоме майно.

 Крім цього, скаржник стверджує, що суд не надав правової оцінки становищу ОК „Гаражний кооператив „Побутмаш”, як добросовісного набувача та не дослідив підстави вибуття гаражів з володіння Позивача.

 Також, апелянт вважає, що захист прав позивача можливий виключно шляхом подання віндикаційного позову в порядку ст. 388 Цивільного кодексу України.

 Позивач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив суд залишити її без задоволення, а рішення господарського суду Київської області від 15.02.2011р. залишити без змін.

            Відповідачами та третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору не використано наданого їм законом права на участь їх представників у судовому засіданні суду апеляційної інстанції. Причин неявки суду не повідомлено. Однак, матеріали справи містять докази належного їх повідомлення про час та місце розгляду справи.

 Відповідно до пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженою наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 N 75 (з подальшими змінами), перший, належним чином підписаний, примірник процесуального документа (ухвали, рішення, постанови) залишається у справі; на звороті у лівому нижньому куті цього примірника проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправку документа, що містить: вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документа, дату відправки, підпис працівника, яким вона здійснена.

 Згідно п. 19 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.08.2008, № 01-8/482 "Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року" вищезазначена відмітка про відправку процесуального документа, за умови, що її оформлено відповідно до наведених вимог названої Інструкції, є підтвердження належного надсилання копій процесуального документа сторонам та іншим учасникам судового процесу.

 Поштові відправлення з ухвалами Київського апеляційного господарського суду  в справі № 18/082-09/15 від 10.02.2011 р. та від 23.02.2011 р. були направлені відповідачам третій особі, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору та за адресами, вказаними у позовній заяві. Підтвердженням надсилання відповідачам третій особі, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору вказаних ухвал суду є відповідні відмітки на зворотньому боці цих ухвал та поштове повідомлення про повернення поштової кореспонденції, надісланої на адреси відповідачів та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

 Разом з тим, судова колегія зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено з'ясування фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом саме згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи. Про вказане,  Вищим господарським судом України зазначалося в інформаційних листах від 02.06.2006 N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" (пункт 4), від 14.08.2007 N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" (пункт 15), від 18.03.2008 N 01-8/164 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році" (пункт 23), від 13.08.2008, № 01-8/482 "Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року" (пункт 19).

Розглянувши доводи апеляційної скарги та відзиву, дослідивши зібрані у справі докази, заслухавши пояснення представника позивача, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції та вважає, що місцевий господарський суд правомірно задовольнив позов повністю.

        Як вбачається з матеріалів справи, 01.12.1998р. між Колективним малим підприємством “Акмазіт” (продавець) та Закритим акціонерним товариством “Братіслава” (правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю „Братіслава”) (покупець) було укладено договір купівлі-продажу господарських споруд та боксів, що знаходяться за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1 у Дарницькому районі м. Києва.

       01.12.1998 р. між ЗАТ “Братіслава” та КМП “Акмазіт” 03.12.1998 р. було складено акт прийняття-передачі, згідно з яким  КМП “Акмазіт” передає, а ЗАТ “Братіслава” приймає господарські споруди та бокси, розташовані за адресою: вул. М. Раскової 52/1, загальною площею 455 кв.м.

Як свідчать матеріали справи, 22.06.2007 р. господарським судом міста Києва у справі № 30/284 було прийнято рішення, яке набрало законної сили, яким за позивачем визнано право  власності на 11 нежитлових будівель, які придбані у КМП “Акмазіт” за договором від 01.12.1998р., що знаходяться за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1, а саме: будівля № 1 площею 38,9 кв.м.; будівля № 2 площею 38,8 кв.м.; будівля № 3 площею 40,2 кв.м.; будівля № 4 площею 39,8 кв.м.; будівля № 5 площею 39,7 кв.м.; будівля № 6 площею 41,2 кв.м.; будівля № 7 площею 23,8 кв.м.; будівля № 8 площею 41,9 кв.м.; будівля № 9 площею 43,0 кв.м.; будівля № 10 площею 41,5 кв.м.; будівля № 11 площею 41,5 кв.м. та зобов’язано Комунальне підприємство “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об‘єкти нерухомого майна” зареєструвати право власності позивача на зазначені приміщення.

 Тобто, був встановлений факт, що позивач є власником спірних приміщень з 03.12.1998 р. (дата підписання акта прийняття-передачі відповідно до п. 2.3 договору від 01.12.1998 р.).

 За приписами ч. 2 ст. 35 ГПК України  факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

 Матеріали справи свідчать, що на підставі рішення суду від 22.06.2007 р. зазначене в ньому майно було зареєстровано за позивачем Комунальним підприємством “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об‘єкти нерухомого майна”, про що свідчить реєстраційний напис № 5 на правовстановлювальному документі, записаний у реєстрову книгу № 27з-240 за реєстровим № 1238-з  від 12.07.2007 р.

   06.03.2006 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю „Аларіт Україна” та Товариством з обмеженою відповідальністю “Побутмаш” (правонаступником якого є Обслуговуючий кооператив „Гаражний кооператив „Побутмаш”, що підтверджується п. 1 Статуту, затвердженого загальними зборами 12.12.2006р. та зареєстрованого державним реєстратором 10.02.2007 р.) було укладено договір купівлі-продажу гаражів, за яким Товариство з обмеженою відповідальністю „Аларіт Україна” передало у власність Товариству з обмеженою відповідальністю “Побутмаш”(правонаступником якого є Обслуговуючий кооператив „Гаражний кооператив „Побутмаш”) приміщення, які, за твердженням позивача, придбані ним за договором від 01.12.1998 р.

 Однак, у п. 1 договору від 06.03.2006 р. зазначено, що гаражі знаходяться за адресою: м. Київ, АДРЕСА_2.

 Вбачається, що даний договір купівлі-продажу від 06.03.2006 р., посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та був зареєстрований Комунальним підприємством “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об‘єкти нерухомого майна”, що підтверджується реєстраційним посвідченням № 024125 від 14.02.2007 р.

            Матеріали справи свідчать про те, що право власності за Товариством з обмеженою

відповідальністю “Аларіт Україна” (продавець) було визнане відповідно до рішення  Голосіївського районного суду  від 24.06.2005 р., яке скасоване  ухвалою Апеляційного суду м. Києва  від 25.02.2008 р. у справі № 22-9236/2007 р. При новому розгляді зазначеної справи рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 05.11.2008 р. у задоволенні позову ТОВ  “Аларіт Україна” до ОСОБА_5 про визнання права власності на приміщення відмовлено. В цій частині рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05.11.2008 р. залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10.02.2009 р.

 Ніяких інших документів в обґрунтування права власності Товариства з обмеженою відповідальністю “Аларіт Україна” на зазначене майно  матеріали справи не містять.

Встановлено, що договір купівлі-продажу від 06.03.2006 р. було посвідчено приватним нотаріусом на підставі довідки-характеристики від 14.02.2006р., відповідно до якої розпорядження про присвоєння поштової адреси, дозвіл на будівництво та дозвіл на відведення земельної ділянки під спірні приміщення не надавався, останні не прийняті в експлуатацію.

 Вищий господарський суд України, скеровуючи справу на новий розгляд, у постанові від 10.11.2010 р. зазначив, що судами не було перевірено належним чином доводи Позивача про те, що майно, яке було відчужено за Договором купівлі-продажу від 06.03.2006р., є фактично майном, яке належить йому за Договором від 01.12.1998р. і право власності на яке було визнано за ним на підставі рішення господарського суду у справі № 30/284, як і не було вказано на підставі яких саме доказів суд дійшов висновку про те, що за договорами купівлі-продажу від 01.12.1998р. і від 06.03.2006р., було відчужено одне і те ж майно. Враховуючи, що Позивач не є стороною Договору купівлі-продажу від 06.03.2006р., а тільки вважає себе власником проданого майна, суди не з’ясували – чи відповідає вимогам законодавства обраний Позивачем спосіб захисту порушеного права.

 Враховуючи вищезазначене, судовою колегією встановлено наступне.

З п. 3 оскаржуваного договору купівлі-продажу від 06.03.2006 р. вбачається, що гаражі належать Товариству з обмеженою відповідальністю „Аларіт Україна”  саме на підставі  рішення  Голосіївського районного суду  від 24.06.2005 р. Зазначене рішення скасоване ухвалою Апеляційного суду м. Києва  від 25.02.2008 року у справі № 22-9236/2007 р., в якій зазначено, що 11 споруд, право власності на які рішенням  Голосіївського районного суду  від 24.06.2005 року визнано за відповідачем 2, знаходяться за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1, а не по АДРЕСА_2.

У своєму відзиві на позовну заяву Комунальне підприємство “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об‘єкти нерухомого майна”, підтверджує наявність подвійної реєстрації права власності Товариства з обмеженою відповідальністю „Братіслава” та Обслуговуючого кооперативу „Гаражний кооператив „Побутмаш” на одні й тіж самі нежитлові приміщення –гаражі (Том І а.с. 56-58).

З листа першого заступника начальника Головного управління земельних ресурсів начальнику Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна № 03-56/27531 від 04.09.2007 р. (Том І а.с. 59-60) вбачається, що в автоматизованій системі ПК “Кадастр” за Обслуговуючим кооперативом “Гаражний кооператив “Побутмаш” з 04.04.2007 р. на підставі договору купівлі-продажу гаражів від 06.03.2006 р. зареєстрована земельна ділянка площею 1430,96 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2, тоді як Товариством з обмеженою відповідальністю “Братіслава” у встановленому порядку отримано згоду Київського міського голови від 21.11.2005 р. № Д-1479 на розроблення проекту відведення вищезазначеної земельної ділянки за адресою: вул. Марини Раскової (перетин з вул. Петра Чаадаєва) та розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва офісно-побутового комплексу, якому розпорядженням Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації від 23.10.2006 р. № 1304 присвоєно поштову адресу –АДРЕСА_1, за якою за ТОВ  “Братіслава” зареєстровано також 11 нежилих будівель (реєстраційний напис на право- встановлювальному документі № 5 від 12.07.2007 р. за реєстровим № 1238-з). В листі зазначено, що за наявними в Головному управління земельних ресурсів документами та матеріалами вбачається, що на одну земельну ділянку за різними адресами (АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 надані клопотання від двох організацій та надані документи, що посвідчують право власності на майно, яке розташоване на цій земельній ділянці від обох                      

організацій.

Матеріали справи свідчать, про те, що 07.08.2007р. Товариство з обмеженою відповідальністю “Братіслава” звернулося до Голови РДА у Дніпровському районі м. Києва з листом № 57, в якому просило присвоїти нежитловим приміщенням площею 430,3 кв.м, які належать Товариству з обмеженою відповідальністю  “Братіслава” на підставі реєстраційного посвідчення БТІ від 12.07.2007 р., та знаходяться на земельній ділянці, якій розпорядженням Дніпровської РДА від 23.10.2006 р.№ 1304 присвоєно поштову адресу – АДРЕСА_1, яка відводиться Товариству з обмеженою відповідальністю “Братіслава” для будівництва офісно-побутового комплексу, поштову адресу АДРЕСА_1.

           Розпорядженням Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації № 5 від 09.01.2008 р. (Том ІІІ а.с. 24), яке було прийняте за наслідками звернення Товариства з обмеженою відповідальністю “Братіслава”, присвоєно поштову адресу нежитловим будівлям  Товариства з обмеженою відповідальністю  “Братіслава”, що знаходяться на вул. М. Раскової –м. Київ, АДРЕСА_1.

Враховуючи вищевикладене, вбачається, що  за договором від 01.12.1998 р. та оскаржуваним договором від 06.03.2006 р. відчужені одні і ті ж самі споруди.

 За приписами ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

     Як встановлено в ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

     Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

       Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що договір купівлі-продажу від 06.03.2006 р. суперечить приписам ст. 658 ЦК України, оскільки майно було продано не його власником, а іншою особою, та не приймає до уваги посилання апелянта на те, що ним не було порушено ст. 658 ЦК України, оскільки на цей момент у позивача не було права власності на спірне нерухоме майно.

        Оскільки, як вже зазначалось вище, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24.06.2005 р., на підставі якого, як стверджує апелянт, останній  набув права власності на спірні гаражі, було скасовано ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25.02.2008 р., а відтак, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24.06.2005 р. не набрало чинності та відповідно не підлягало виконанню (зокрема, не підлягало державній реєстрації право власності скаржника на спірні гаражі).

 Крім цього, господарським судом м. Києва у рішенні від 22.06.2007 р. у справі № 30/284 (абз. 11 арк. 3) було встановлено факт, що позивач є власником гаражів з 03.12.1998 р., який в порядку ч. 2 ст. 35 ГПК України не повинен доводитись знову при вирішенні справи № 18/082-09/15.

 Таким чином, із цього вбачається, що позивач є законним власником спірних гаражів і не має можливості отримати землевідвід на земельну ділянку під гаражами в зв'язку з наявністю зареєстрованого Договору від 06.03.2006 р., за яким були відчужені спірні гаражі особою, яка не була їх власником, що порушує положення ст. 658 ЦК України., оскільки право власності на спірні приміщення до відповідача-1 перейшло із порушенням вимог, встановлених ч. 1 ст. 203 ЦК України.

        Крім цього, судова колегія не приймає до уваги посилання апелянта на те, що суд не надав правової оцінки становищу Обслуговуючого кооператива „Гаражний кооператив „Побутмаш”, як

добросовісного набувача та не дослідив підстави вибуття гаражів з володіння Позивача, з огляду на наступне.

 Як вже зазначалось вище, у зв`язку з подвійною реєстрацією позивач позбавлений можливості оформити землевідвід на земельну ділянку під майном, власником якого він являється, чим порушуються його законні права та охоронювані інтереси власника, а відтак позивач є заінтересованою особою.

Вищий господарський суд України у Інформаційному листі від 07.04.2008 р. N 01-8/211 “Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України” дотримується аналогічної позиції.

 Відповідно до п. 18 даного листа за загальним правилом частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин); згідно з частиною п'ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. ЦК України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

 За приписами ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача.

 Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивач на теперішній час є єдиним фактичним володільцем спірних споруд, спірні споруди у володінні відповідача-1 не знаходяться.

 Крім цього, позивач не укладав правочинів ні з відповідачем-2, ні з відповідачем-1. Тобто, відповідач-1 в зв`язку з зазначенням в скасованому рішенні  Голосіївського районного суду іншої адреси спірних споруд (гаражів) та, як наслідок, подвійною реєстрацією в органах БТІ права власності на такі гаражі, є лише формальним власником останніх.

 На підставі зазначеного, звернення з віндикаційним позовом про витребування майна з незаконного володіння до відповідача-1, який не володіє спірними спорудами, не є належним способом захисту порушених оспорюваним  договором від 06.03.2006 р. прав позивача.

 Окрім цього, відповідно до ч.ч. 2, 3 п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9  “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.

 Таким чином, положення ч.ч. 2, 3 п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9  передбачають необхідність звернення особи, яка не є стороною правочину, з віндикаційним позовом лише у випадку визнання недійсним правочинів, наступних після недійсного правочину, тоді як в даному випадку відсутній первинний недійсний правочин, оскільки, як вже зазначалося, відповідач 2 набув право власності на спірні споруди не від позивача, а за рішенням Голосіївського районного суду від 24.06.2005р., яке скасоване ухвалою Апеляційного суду м. Києва  від 25.02.2008 р. у справі № 22-9236/2007 р. Отже, в даному випадку позивач звертається до суду з вимогою визнати недійсним не наступний (вчинений після недійсного) правочин, а первинний правочин, який порушує його права та інтереси.

 Відповідно з абз. 5 ч. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9  “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

 На підставі викладеного, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем було вибрано вірний спосіб захисту його порушеного права в порядку ч. 3 ст. 215 ЦК України, якою передбачено, що правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо не тільки сторона правочину, а і інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом.

           На підставі вищезазначеного, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вимога позивача про визнання договору купівлі-продажу від 06.03.2006р. недійсним підлягає задоволенню.

     Доводами апеляційної скарги не спростовано зазначені вище обставини та висновки місцевого господарського суду.

     Враховуючи зазначене вище, судова колегія вважає, що місцевим господарським судом повно і всебічно з’ясовані всі обставини справи та надано їм належну правову оцінку, рішення місцевого господарського суду, яким позов задоволено повністю, відповідає чинному законодавству та матеріалам справи; колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

           На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 99, 103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, –

  ПОСТАНОВИВ:

1.  Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Аларіт Україна” на рішення Господарського суду Київської області від 15.02.2011 р. у справі № 18/082-09/15 – залишити без задоволення.

    2.   Рішення Господарського суду Київської області від 15.02.2011 р. у справі № 18/082-09/15 залишити без змін.

3.     Матеріали справи № 18/082-09/15 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова може бути оскаржена впродовж двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя

  Судді