Постанова

від 20.05.2008 по справі 5/457

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

5/457

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 20 травня 2008 р.                                                                                    № 5/457  

Вищий  господарський суд  України у складі колегії суддів:

В. Овечкін  –головуючого,

Є. ЧерновВ. Цвігун

за участю представників:

Полтавської міської радиГерасименко А.В. –(дор. № 02-17/1/396 від 18.02.2008)

розглянув касаційну скаргуТОВ "Укрінвест-Груп"

на постановуКиївського міжобласного апеляційного господарського суду від 04.02.2008

у справі№ 5/457 господарського суду Полтавської області

за позовомТОВ "Укрінвест-Груп"

доВАТ "Полтавафарфор"

третя особаПолтавська міська рада

провиділення земельної ділянки, визначення меж земельної ділянки

В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду Полтавської області від 27.09.2007 (суддя: Н.Гетя) позов про виділення окремої земельної ділянки та визначення меж земельної ділянки задоволено, позивачу виділено для обслуговування виробничих приміщень окрему земельну ділянку, яка складається з реальної земельної частки під будівлею літ. В-1 та територією, вільною від забудови, площею 1405,40 кв.м. згідно проекту визначення меж земельної ділянки, визначено межі території позивача згідно проекту визначення меж земельної ділянки без погодження з відповідачем для приватизації, отримання в оренду, користування.

Рішення суду мотивовано приписами ст. 120 Земельного кодексу України при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди та тими обставинами, що позивач є власником частини нерухомого майна загальною площею 1212,7кв.м., власником іншої частини є відповідач. За приписами ст. 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Позивачем виготовлено проект визначення меж земельної ділянки згідно якого виконано розподіл території комплексу будівель та споруд і визначені межі земельних ділянок для кожного з власників нерухомого майна. Проект визначення меж земельної ділянки було направлено відповідачу з пропозицією його погодження. Відповідач відповіді не надав. Відмова відповідача від визначення права на земельну ділянку певної площі є порушенням прав позивача, передбачених ст. 377 ЦК України, ст.ст. 120,123 Земельного кодексу України.             

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 04.02.2008 (судді: О.Агрикова, С.Рудченко, Г.Жук) рішення місцевого господарського суду скасовано, в позові відмовлено повністю.  

Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що позовна вимога про виділення земельної ділянки не може бути предметом розгляду господарським судом, оскільки питання виділення земельної ділянки є виключною компетенцію органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади. Крім цього, апеляційна інстанція вказала, що задовольняючи позов в частині визначення меж користування земельною ділянкою, суд не встановив предмет вимог в цій частині, оскільки позов не містив посилань на порушення прав позивача на земельну ділянку, а неузгодження передачі позивачу земельної ділянки не є обставиною визначеною законом, як порушення межі.

Відповідно до частини 6 ст. 93 Земельного кодексу України, відносини пов'язані з орендою землі, регулюються законом. Згідно частини 4 статті 15 Закону України "Про оренду землі" невід'ємною частиною договору оренди є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду, а також акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відносини, щодо встановлення меж земельних ділянок власників, землекористувачів, у тому числі орендарів, а також щодо складання плану земельної ділянки регулюються Законом України «Про землеустрій». Згідно статті 1 зазначеного Закону, план земельної ділянки включає графічне зображення, що відображає місцезнаходження, зовнішні межі земельної ділянки та межі земель, обмежених у використанні і обмежених (обтяжених) правами інших осіб, а також розміщення об'єктів нерухомого майна, природних ресурсів на земельній ділянці. Згідно статті 55 зазначеного Закону, встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Статтею 56 Закону України «Про землеустрій»встановлено, що технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, включає: а) пояснювальну записку; б) технічне завдання на складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку; в) копії заяв фізичних або клопотання юридичних осіб; г) матеріали польових геодезичних робіт і план земельної ділянки, складений за результатами кадастрової зйомки; ґ) рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання або передачу земельної ділянки у власність або надання в користування, у тому числі на умовах оренди; д) акт прийомки-передачі межових знаків на зберігання; є) акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності; є) кадастровий план земельної ділянки; ж) перелік обмежень прав на земельну ділянку і наявні земельні сервітути. Відповідно до ст. 62 Закону, документація із землеустрою підлягає державній експертизі з метою забезпечення її відповідності вихідним даним та технічним умовам, вимогам законів України, іншим нормативно-правовим актам. Як вбачається із матеріалів справи, позивачем не надано до суду жодного із вище перелічених документів. Сам по собі проект визначення меж земельної ділянки без відповідних погоджень та державної експертизи не є підставою для визначення судом меж земельної ділянки.

Позивач в касаційній скарзі просить апеляційну постанову скасувати з підстав порушення та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

В обґрунтування своїх доводів скаржник посилається на те, що апеляційний господарський суд в порушення вимог ст. 87 ГПК України не направив позивачу ухвалу про час та місце розгляду справи, відповідач не перебуває у договірних відносинах щодо оренди земельної ділянки із органом місцевого самоврядування, а тому не може йти мова про вилучення земельної ділянки, доводи щодо наявності у відповідача державного акту на право постійного користування землею є безпідставними, оскільки право постійного користування землею можуть набувати лише державні або комунальні підприємства, тоді як відповідач був приватизований шляхом акціонування і з дня його приватизації має право на оренду земельної ділянки.      

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги, заслухавши пояснення представника Полтавської міської ради, який проти доводів касаційної скарги заперечив, вважає, що скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Господарським судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач, придбавши частину нежитлових приміщень звернувся до суду з позовом про виділення окремої земельної ділянки та визначення меж земельної ділянки на підставі ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України.

Відповідно до вимог ст. 120 Земельного кодексу України, якщо об'єкт нерухомості розташований на земельній ділянці, перебуває у постійному користуванні, то до набувача об'єкта земельна ділянка переходить на праві постійного користування чи оренди.

Як вбачається із матеріалів справи, спірна земельна ділянка була надана у постійне користування відповідачу рішенням міськвиконкому від 13.05.1993 №186.

Згідно ст. 141 Земельного кодексу України (в редакції від 25.10.2001), підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою, вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим кодексом.

Відповідно до п. 2 ст. 116 Земельного кодексу України, набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Пунктом 5 цієї же статті визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, вадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом. Зі змісту наведених норм вбачається, що для оформлення оренди земельної ділянки, яка перебуває у користуванні, необхідно здійснити заходи для її вилучення.

Стаття 151 Земельного кодексу України визначає порядок погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок. Загальним положенням вказаної статті є обов'язковість погодження питань, пов'язаних із місцем розташування об'єкта, розмір земельної ділянки та умовами її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці та прилеглих  територіях усіх об'єктів. Суб'єктом, який зобов'язаний погоджувати вилучення земельної ділянки, є юридична особа, якій буде надана у власність або користування вилучена (викуплена) земельна ділянка. У даному випадку таким суб'єктом є позивач, який відповідно до вимог ст. 151  Земельного кодексу України зобов'язаний погоджувати питання пов'язані з вилученням земельної ділянки. Суб'єктами, з якими погоджується вилучення земельної ділянки є: власники землі і землекористувачі; сільські, селищні, міські ради, державні адміністрації, Рада міністрів АР Крим, Кабінет Міністрів України; Верховна Рада України. Погодження —це отримання згоди щодо: а) найбільш доцільного місця розташування об'єкта з урахуванням його можливого впливу на стан здоров'я людей, екологічну безпеку, забруднення атмосферного повітря та інших об'єктів природи; б) розмірів намічуваної для вилучення земельної ділянки, якщо вони не визначені безпосередньо у Земельному кодексі України; в) умов вилучення (викупу) земельної ділянки. Перелік суб'єктів, які дають згоду щодо зазначених питань, визначений у п. 8 зазначеної статті. Насамперед, це власники землі або землекористувачі, районні (міські) органи земельних ресурсів, природоохоронні та санітарно-епідеміологічні органи, органи містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини. Якщо власник землі або землекористувач, сільська, селищна, міська рада, органи державної влади не погоджують питання, пов'язані з відведенням земельної ділянки, справа вирішується в судовому порядку (п.16 ст. 151 Земельного кодексу України).

При цьому саме відмова вище перелічених суб'єктів погодити питання вилучення земельної ділянки. Як вбачається із матеріалів справи, позивач не звертався до вище перелічених суб'єктів, з якими погоджується вилучення земельної ділянки, з відповідними заявами про погодження питань, пов'язаних із вилученням спірної земельної ділянки.

Таким чином, касаційна інстанція вважає, що позивачем не дотримано порядок вилучення земельних ділянок, встановлений Земельним кодексом України, а відтак відсутнє і порушення   прав   позивача,   що   є   обов'язковою умовою для подання позову.

Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають   право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю   господарських  справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно з ч.2 ст.21 ГПК України позивачами є підприємства та організації, що подали позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Отже, вирішуючи спір суд повинен з'ясувати наявність чи відсутність факту порушення або оспорення прав особи, яка звернулася до суду з позовом, а також наявність спору між сторонами, оскільки в силу ст. 12 ГПК України господарським судом підвідомчі справи саме у спорах, шо виникають між сторонами з тих або інших підстав, і, відповідно, ухвалити рішення про захист порушеного права або відмову позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Касаційна інстанція погоджується і з висновком про те, що позовна вимога про виділення земельної ділянки в загалі не може бути предметом розгляду в господарських судах, оскільки питання виділення земельної ділянки є виключною компетенцію органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади.

Відносини, щодо встановлення меж земельних ділянок власників, землекористувачів, у тому числі орендарів, а також щодо складання плану земельної ділянки регулюються Законом України «Про землеустрій». Згідно статті 1 зазначеного Закону, план земельної ділянки включає графічне зображення, що відображає місцезнаходження, зовнішні межі земельної ділянки та межі земель, обмежених у використанні і обмежених (обтяжених) правами інших осіб, а також розміщення об'єктів нерухомого майна, природних ресурсів на земельній ділянці. Згідно статті 55 зазначеного Закону, встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Статтею 56 Закону України «Про землеустрій»встановлено, що технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, включає: а) пояснювальну записку; б) технічне завдання на складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку; в) копії заяв фізичних або клопотання юридичних осіб; г) матеріали польових геодезичних робіт і план земельної ділянки, складений за результатами кадастрової зйомки; ґ) рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання або передачу земельної ділянки у власність або надання в користування, у тому числі на умовах оренди; д) акт прийомки-передачі межових знаків на зберігання; є) акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності; є) кадастровий план земельної ділянки; ж) перелік обмежень прав на земельну ділянку і наявні земельні сервітути. Відповідно до ст. 62 Закону, документація із землеустрою підлягає державній експертизі з метою забезпечення її відповідності вихідним даним та технічним умовам, вимогам законів України, іншим нормативно-правовим актам. Як вбачається із матеріалів справи, позивачем не надано до суду жодного із вище перелічених документів. Сам по собі проект визначення меж земельної ділянки  без відповідних погоджень та державної експертизи не є підставою для визначення судом меж земельної ділянки.

Касаційна інстанція зазначає, що виходячи з приписів ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 152 Земельного кодексу України, ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, відповідач не має відповідного кореспондуючого праву позивача обов'язку (у даному випадку вчинити дії з погодження меж земельної ділянки) щодо якого позивач просить постановити відповідне рішення, обраний позивачем спосіб захисту свого права не є передбаченим законом чи договором, а тому зазначена позовна вимога не може бути задоволена.

Виходячи з викладеного, керуючись  ст.ст. 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 04.02.2008 у справі № 5/457 господарського суду Полтавської області залишити без зміни, а касаційну скаргу –без задоволення.

Головуючий                                                                                                                 В. Овечкін          

судді                                                                                                                             Є. Чернов

                                                 В. Цвігун