Постанова

від 11.08.2011 по справі 19/152

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 "11" серпня 2011 р.                                                                                    

Справа № 19/152  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого

Добролюбової Т.В.,

суддів

Гоголь Т.Г., Осетинського А.Й.

розглянувши  у відкритому судовому засіданні за участю представників сторін за первісним позовом

позивача

відповідачів і третіх осіб

прокуратури

матеріали касаційної скарги

ОСОБА_1 –дов. від 07.08.11,

не з'явились, повідомлені належно,

Попенко О.С. –прокурор ГПУ, посв. 203

Львівської міської ради

на постанову

Львівського апеляційного господарського суду від 23.02.11

у справі

№19/152 Господарського суду Львівської області

за позовом

до

Житлово-будівельного кооперативу№63

1.Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, Відділ приватизації державного житлового фонду

2.Львівської міської ради          

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів

за участю

про

1.ЛОКП "БТІ та ЕО"

2. Колективного підприємства "Львів'янка-стиль"

3.Департамент економічної політики управління комунальної власності м. Львову

4. Регіональне відділення фонду державного майна України по Львівській області

Прокуратури Львівської області

визнання права власності на приміщення

за зустрічним позовом

Львівської міської ради

до

про

Житлово-будівельного кооперативу№63

визнання права комунальної власності

Розпорядженням Заступника секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 09.08.11 для розгляду касаційної скарги у цій справі призначено колегію суддів у складі: Добролюбової Т.В. - головуючого, Гоголь Т.Г., Осетинського А.Й.

                 Житлово-будівельний кооператив №63 звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, Відділу приватизації державного житлового фонду, Львівської міської ради про: 1) визнання права власності на нежитлове приміщення, площею 93,6  кв.м, яке знаходиться на першому поверсі будинку №102 на вул. Люблінській, позначеного на поверхневому плані літерами №193-1, 193-2, 193-3, 193-4, 193-5, 193-6, та 2) зобов'язання Відділу приватизації державного житлового фонду Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради оформити свідоцтво про право власності на зазначене приміщення. Позовні вимоги обґрунтовані безпідставною відмовою відповідачів у оформленні права власності на спірне майно та видачі відповідного свідоцтва, що на думку позивача, свідчить про невизнання та оспорення його права власності на спірне нежитлове приміщення. При цьому, позивач посилався на приписи статті  392 Цивільного кодексу України.

                    Водночас до Господарського суду Львівської області з зустрічним позовом до Житлово-будівельного кооперативу№63 звернулася Львівська міська рада, в якому просила визнати право комунальної власності територіальної громади м. Львова на нежитлове приміщення, площею 93,6  кв.м, яке знаходиться на першому поверсі будинку №102 на вул. Люблінській, з індексами №193-1, 193-2, 193-3, 193-4, 193-5, 193-6. Рада посилалася на те, що спірне приміщення було державною власністю, а з 1991 року перейшло до комунальної власності. Зустрічний позов обґрунтований приписами статті 143 Конституції України, статей 319, 392 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 27.05.10 (суддя Левицька Н.Г.) первісний позов задоволено частково. Визнано за позивачем право власності на нежитлове приміщення, площею 93,6  кв.м, яке знаходиться на першому поверсі будинку №102 на вул. Люблінській, позначеного на поверхневому плані літерами №193-1, 193-2, 193-3, 193-4, 193-5, 193-6. Господарський суд установив, що фінансування будівництва спірного нежитлового приміщення відбувалося за кошти позивача. Суд керувався приписами статетй 328, 384 Цивільного кодексу України. У задоволенні решти первісного позову відмовлено через його необґрунтованість. У задоволенні вимог зустрічного позову відмовлено. Відмовляючи у зустрічному позові, господарський суд виходив з недоведеності матеріалами справи факту приналежності спірного приміщення до комунальної власності.

       Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23.02.11 (судді Скрипчук О.С., Дубник О.П., Процик Т.С.) перевірене рішення господарського суду залишено без змін з тих же підстав.  

До Вищого господарського суду України з касаційною скаргою звернулася Львівська міська рада, в якій просить скасувати  судові акти у справі та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову і задовольнити вимоги зустрічного позову. Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, скаржник  посилається на порушення судами приписів статті 143 Конституції України, статей 86, 871, 91 Цивільного кодексу УРСР, статей 10, 31 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 102 Господарського процесуального кодексу України. Міська рада наголошує на тому, що спірне нежитлове приміщення було державною власністю та до 1980 року використовувалося СРБУ "Львівліфт" , а згодом Комбінатом "Юність". Крім того, як стверджує скаржник, при прийнятті в експлуатацію будинку на вул. Любінській, 102 у м. Львові, цей будинок був зданий в експлуатацію в 1971 році без вбудованих на першому поверсі магазинів та конторського (нежитлового) приміщення.

Від Львівської міської ради і КП "Львівянка-Стиль" отримано клопотання (телеграма) про відкладення розгляду касаційної скарги, яке колегією суддів залишається без задоволення через обмеженість строків розгляду касаційної скарги та те, що явка представників сторін обов'язковою судом не визнавалась.

      Від позивача за первісним позовом судом отримано відзив на касаційну скаргу, в якому кооператив просить залишити без задоволення касаційну скаргу, а судові акти у справі –без змін, з мотивів у них викладених.

    Від відповідачів за первісним позовом відзиву на касаційну скаргу судом не отримано.

Заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г., пояснення присутніх у судовому засіданні учасників процесу, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України відзначає наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій в ході розгляду справи установлено та підтверджено матеріалами справи, що Виконавчим комітетом Львівської міської ради депутатів трудящих 02.09.65 винесено рішення №513 "Про створення житлово-будівельного кооперативу з громадян, які рахуються на черзі в КЖВ Міськвиконкому". Цим рішенням було вирішено створити Житлово-будівельний кооператив №63 та зареєструвати статут ЖБК-63, прийнятий на загальних зборах членів кооперативу 01.09.65. Статут ЖБК № 63, прийнятий на загальних зборах 01.09.65, був зареєстрований у Виконавчому комітеті Львівської міської ради депутатів трудящих. В пункті 7 Статуту ЖБК №63 зазначено, що кооператив утворюється з метою задоволення особистих потреб членів кооперативу та їх сімей у житловій площі шляхом будівництва багатоквартирного житлового будинку за власні кошти кооперативу з допомогою державного кредиту з подальшою експлуатацією і управлінням цим будинком. Разом з тим, пунктом 12 Статуту передбачено, що будівництво жилого будинку здійснюється після внесення кооперативом в банк власних коштів в розмірі не менше 40% вартості будинку і надання житлово-будівельному кооперативу державного кредиту в розмірі до 60% кошторисної вартості будинку. Будівництво спірного житлового будинку Житлово-будівельним кооперативом №63 здійснювалось на підставі договору від 13.06.67 року, за умовами якого ЖБК №63 передав Управлінню капітального будівництва права замовника на будівництво житлового будинку. Договором передбачено, що власні кошти внесені на будівництво становлять не менше 40% вартості будівельних робіт. Після використанням Управлінням капітально будівництва власних коштів кооперативу, останній забезпечує регулярну оплату виконаних робіт з спорудження житлового будинку з коштів позичкового рахунку відкритого у Будбанку. Судами також установлено, що 31.12.71 будинок за адресою: м. Львів. вул. Люблінська, 102, було прийнято в експлуатацію Державною приймальною комісією та складено акт №5/67 прийняття в експлуатацію державною комісією закінченого будівництва 192 квартирного житлового будинку з вбудованими магазинами на вул. Люблінській № 102 (кор. 35) Залізничного району, який затверджений рішенням виконкому Львівської міської ради №11 від 06.01.72. Вказаним рішенням зобов’язано Управління капітального будівництва Львівського міськвиконкому передати на баланс ЖБК №63 зданий до експлуатації 192-х квартирний житловий будинок без вбудованих магазинів на вул. Люблінській, 102. Згідно з АВІЗО № 22 від 31.05.72 Управління капітального будівництва передавало на баланс ЖБК №63 дев’яти поверховий 192-х квартирний житловий будинок, який знаходиться у м. Львів на вул. Люблінській, 102. Водночас установлено судами і те, що спірне приміщення на підставі договорів оренди орендувалося Колективним підприємством "Львів’янка Стиль". Як убачається з матеріалів справи, предметом первісного позову у даній справі є вимоги Житлово-будівельного кооперативу №63 до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, Відділу приватизації державного житлового фонду, Львівської міської ради про: 1) визнання права власності на нежитлове приміщення, площею 93,6  кв.м, яке знаходиться на першому поверсі будинку №102 на вул. Люблінській, позначеного на поверхневому плані літерами №193-1, 193-2, 193-3, 193-4, 193-5, 193-6, та 2)зобов'язання Відділу приватизації державного житлового фонду Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради оформити свідоцтво про право власності на зазначене приміщення. Предметом зустрічного позову є вимога Львівської міської ради заявлена до Житлово-будівельного кооперативу №63 про визнання права комунальної власності територіальної громади м. Львова на це ж нежитлове приміщення, площею 93,6 кв.м, яке знаходиться на першому поверсі будинку №102 на вул. Люблінській, з індексами №193-1, 193-2, 193-3, 193-4, 193-5, 193-6. Ухвалюючи судові акти у справі, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для часткового задоволення первісного позову та необґрунтованість зустрічного позову. Відповідно до пункту  2 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Статтею 16 цього ж Кодексу унормовано, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Главою 24 Цивільного кодексу України встановлені способи набуття права власності, зокрема, відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Частиною 1 статті 386 Цивільного кодексу України унормовано, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Стаття 316 Цивільного кодексу України визначає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги котрого звернені до суду який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об’єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою ж позову, є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачеві спірного майна. Приписами статті 32 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд, у визначеному законом порядку, встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об‘єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Дослідивши усі обставини та зібрані у справі докази, господарські суди установили, що будівництво житлового будинку у місті Львові, на вулиці Люблінській, 102, здійснювалося за кошти Житлово-будівельного кооперативу №63 (членів кооперативу). Водночас судами установлено і те, що Львівською міською радою (позивачем за зустрічним позовом) не надано, і відповідно, матеріали справи не містять правовстановлюючих документів, інших доказів (зокрема, фінансування будівництва спірного приміщення за рахунок державних коштів, прийняття його до комунальної власності у встановленому законом порядку), які б свідчили про наявність підстав для визнання права комунальної власності на спірне приміщення. Між тим, Примірним статутом Житлово-будівельного кооперативу, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 30.04.85 №186 визначено, що житлово-будівельний кооператив організується з метою забезпечення житлом членів кооперативу і членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будинку (будинків), а у випадках, передбачених законодавством, -одно- і двоквартирних жилих будинків садибного типу або багатоквартирного блокованого жилого будинку (будинків) з надвірними будівлями за власні кошти кооперативу з допомогою банківського кредиту, а також для наступної експлуатації та управління цим будинком (будинками). Жилий будинок (будинки) і надвірні будівлі належать житлово-будівельному кооперативу на праві кооперативної власності (крім квартир у цьому будинку, за які громадянами повністю внесено пайові внески) і не можуть бути у нього вилучені, продані або передані ним як у цілому, так і частинами (квартири, кімнати) ні організаціям, ні окремим особам, за винятком передачі, здійснюваної при ліквідації кооперативу. Житлово-будівельний кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним йому майном, на яке згідно з законом може бути звернене стягнення. Згідно зі Статутом ЖБК №63 (прийнятого на загальних зборах 01.07.75 та зареєстрованого рішенням Виконкому Львівської міської Ради депутатів трудящих від 19.09.75) жилі будинки і споруди, збудовані житлово-будівельним кооперативом належать йому на правах кооперативної власності і не можуть бути продані або передані як в цілому, так і частинами (квартири, кімнати) ні організаціям, ні окремим особам, за винятком передачі, що здійснюється в установленому порядку при ліквідації кооперативу. Разом з тим, за приписами статті 384 Цивільного кодексу України будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, є його власністю. Відповідно до приписів статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.  Враховуючи те, що господарськими судами попередніх інстанцій в ході розгляду справи установлено наявність обставин, що підтверджують право власності позивача за первісним позовом на спірне приміщення, та те, що це право оспорює Львівська міська рада (відповідач за первісним позовом), колегія суддів погоджується з висновком судів про підставність визнання за ЖБК №63 права власності на спірне приміщення, а відтак і необґрунтованість вимог зустрічного позову. Відповідно до частини 1 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судами норм матеріального і процесуального права. Згідно з приписами частини 2 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Доводи касаційної скарги визнаються неспроможними, оскільки спростовуються обставинами встановленими господарськими судами та стосуються оцінки доказів, яка за приписами статті 1117 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції. В частині відмови у задоволенні вимоги первісного позову про зобов'язання Відділу приватизації державного житлового фонду Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про оформлення свідоцтва про право власності на спірне приміщення судові акти у справі скаржником не оскаржені, а тому колегію суддів не переглядається.  

З огляду на зазначене, відсутні правові підстави для скасування постанови у справі та задоволення касаційної скарги.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

               Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23.02.11 у справі №19/152 залишити без змін.

      Касаційну скаргу Львівської міської ради - без задоволення.

Головуючий                                                                                  Т.Добролюбова

       Судді                                                                                         Т.Гоголь

                                                                                                     А.Осетинського