Постанова

від 24.06.2008 по справі 52/398-07

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

52/398-07

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 24 червня 2008 р.                                                                                    № 52/398-07  

Вищий господарський суд України у складі:  суддя Селіваненко В.П.- головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Львов Б.Ю.  

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “Солдат”, м. Харків (далі –Товариство)

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.02.2008

зі справи  № 52/398-07

за позовом комунального підприємства “Міський інформаційний центр”,     м. Харків (далі –Підприємство)

до Товариства

про стягнення 46 779, 93 грн.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

позивача –  не з'яв.,

відповідача –Косиневського М.А.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про стягнення суми 46 779, 93 грн. заборгованості, в тому числі: 7 713, 76 грн. –за “щомісячне користування місцями”;                  1 315, 60 грн. пені; 36 500 грн. штрафу; 1 250, 57 грн. “витрат на проведення демонтажу”. Зазначена заборгованість, на думку позивача, утворилася в зв'язку з невиконанням Товариством своїх зобов'язань за укладеним сторонами договором про надання в користування місць (що перебувають у комунальній власності) для розташування спеціальних конструкцій.

Рішенням господарського суду Харківської області від 06.12.2007 (суддя Білоусова Я.О.) у задоволенні позову відмовлено. У прийнятті зазначеного рішення суд виходив з недоведеності та необґрунтованості позовних вимог.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14.02.2008 (колегія суддів у складі: Слюсарева Л.В. –головуючий, судді Білоконь Н.Д. і Сіверін В.І.): апеляційну скаргу Підприємства задоволено частково; згадане рішення місцевого господарського суду скасовано в частині відмови у стягненні: плати за користування місцями в сумі            7 713, 76 грн. та витрат на проведення демонтажу в сумі 1 250, 57 грн. і            36 500 грн. штрафу; в цій частині прийнято нове рішення, згідно з яким з Товариства стягнуто на користь Підприємства відповідні суми; в іншій частині рішення залишено без змін. У прийнятті зазначеної постанови суд з посиланням, зокрема, на статті 257, 267 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України), статті 232 Господарського кодексу України виходив з обґрунтованості позовних вимог у цих сумах та невідповідності законові вимог позивача стосовно стягнення суми пені 1 315, 60 грн.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просить скасувати оскаржувану постанову апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду з даної справи залишити в силі. Скаргу мотивовано прийняттям згаданої постанови з порушенням норм матеріального і процесуального права, в тому числі приписів статей 538, 762, 766 ЦК України, статті 101 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Відзив на касаційну скаргу на час розгляду останньої в судовому засіданні 24.06.2008 об 11 год. 20 хв. не надходив.

Сторони відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час та місце розгляду касаційної скарги.

За результатами такого розгляду Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судом першої інстанції у справі встановлено, що:

- сторонами було укладено договір від 02.12.2004 № 309 про надання в користування місць, які перебувають у комунальній власності, для розташування спеціальних конструкцій (далі –Договір № 309);

- відповідно до Договору № 309 та акта приймання-передачі від 01.01.2005 Товариству було подано в експлуатацію місця, що знаходяться у комунальній власності, для розміщення спеціальних конструкцій –щит стаціонарний (3, 00 х 6, 00 х 1) за адресою: м. Харків, вул. Клочківська х         вул. О. Яроша і щит стаціонарний (1, 20 х 1, 80 х 2) за адресою: м. Харків,    пр. Леніна, 14 строком з 01.01.2005 по 31.12.2005 (пункт 1.4 Договору            № 309);

- згідно з умовами Договору № 309 (пункти 3.4.6, 4.1, 4.5) та додатку    № 1 до цього договору Товариство зобов'язане щомісяця здійснювати оплату за користування наданими йому місцями авансом до 25 числа місяця, що передує місяцеві, за який здійснюється оплата, в розмірі 964, 22 грн. (з ПДВ);

- за твердженням Підприємства, Товариство на порушення умов Договору № 309 вносило плату несвоєчасно та не в повному обсязі, в зв'язку з чим виникла заборгованість за період часу з травня по грудень 2005 року в сумі 7 713, 76 грн., на яку відповідно до пункту 6.1 Договору № 309 нараховано пеню в сумі 1 315, 60 грн.;

- Підприємство посилалося також на те, що: неодноразово направляло Товариству повідомлення (від 15.06.2005 № 512, від 02.09.2005 № 998) з вимогою сплатити суму заборгованості й попередженням про те, що в разі незадоволення вимог Підприємства спеціальні конструкції відповідно до пункту 3.1.1 Договору № 309 буде демонтовано; оскільки Товариство не реагувало на повідомлення, Підприємство демонтувало ці конструкції, внаслідок чого понесло збитки в сумі 1 250, 57 грн., про що, на його думку, свідчать акти проведення демонтажу від 16.12.2005 та від 08.12.2005, а також рахунки-фактури від 09.12.2005 № СФД-000133 та від 19.12.2005                       № СФД-000146;

- відповідно до пункту 8.1.7 Договору № 309 дія останнього припинилась 31.12.2005 у зв'язку з закінченням строку, на який його було укладено;

- згідно з пунктом 5.1 Договору № 309 протягом 3-х днів після припинення дії цього договору Товариство зобов'язане звільнити надані йому в користування місця й передати їх Підприємству за актом приймання-передачі;

- Підприємством зазначається, що в зв'язку з неповерненням Товариством місць, наданих йому в користування, відповідно до пункту 6.2 Договору № 309 Товариству було нараховано штраф у розмірі 50 грн. за кожний день затримки повернення кожного з місць, і на день подання позову сума штрафу склала 36 500 грн.;

- Товариство, заперечуючи проти позовних вимог, зазначило, що на його адресу “ніколи не надходили оригінали документів, на які посилається позивач”, про що свідчать відсутність підпису й печатки на додатку № 1 до Договору № 309, на акті приймання-передачі від 01.01.2005, на актах проведення демонтажу спеціальних конструкцій, на актах здачі-приймання робіт від 09.12.2005 № ОУ-051888 та від 19.12.2005 № ОУ-052115, на акті звірки взаємних розрахунків від 01.01.2006;

- на оглянутих судом оригіналах акта приймання-передачі місць від 01.01.2005 та актів здачі-приймання робіт від 09.12.2005 і від 19.12.2005 відсутній “підпис користувача”;

- Підприємством не подано витребувані судом виписки з банківського рахунка, які свідчили б про перерахування Товариством платежів за Договором № 309; подані Підприємством документи на підтвердження того, що Товариство користувалося місцями за Договором № 309, складено до підписання цього договору.

Судом апеляційної інстанції встановлено також, що:

- наявні у матеріалах справи акт приймання-передачі місць від 01.01.2005 та акти здачі-приймання місць від 09.12.2005 дійсно не містять підпису Товариства. Однак, як вбачається з матеріалів справи, до укладення Договору № 309 сторонами 25.12.2003 було укладено договір про надання в експлуатацію місць, які знаходяться в комунальній власності, для розміщення спеціальних конструкцій № 382/4 (далі –Договір № 382/4), предметом якого було надання в користування Товариству тих самих місць та з тією самою метою, що й за Договором № 309;

- строк дії Договору № 382/4 було встановлено сторонами з 01.01.2004 по 31.12.2004; відповідні місця було передано Товариству за актом приймання-передачі від 31.01.2004 до Договору № 382/4;

- отже, сторони уклали Договір № 309 у той час, коли строк дії попереднього Договору № 382/4 ще не закінчився, “тому не було необхідності у поверненні об'єкта договору”;

- Товариством не подано доказів повернення Підприємству місць, тобто доказів демонтажу спеціальних конструкцій, після закінчення дії Договору № 382/4;

- Товариство “підписавши договір № 309 від 02.12.2004р. не вживало заходів щодо його розірвання у зв'язку з непереданням об'єкту цього договору та не зверталося до позивача з вимогами про таку передачу”;

- Товариством неодноразово було продовжено дію дозволу на розміщення зовнішньої реклами за тією адресою, яку зазначено у згаданих договорах, зокрема востаннє –з 06.12.2004 по 31.12.2005, тобто на строк дії Договору № 309;

- Підприємством подано суду банківські виписки на підтвердження зарахування на рахунок  Підприємства суми оплати за користування місцями: 964, 22 грн. за 12.01.2005, 16.02.2005, 31.03.2005, 28.04.2005; у відповідних документах зазначено період оплати: січень-квітень 2005 року з посиланням на те, що оплата здійснюється за користування місцями за Договором № 309;

- Товариство до прийняття рішення у даній справі не просило суд застосувати позовну давність щодо позовних вимог про стягнення 36 500 грн. штрафу;

- пеня Підприємством нарахована за період з 23.10.2006 по 22.10.2007. З урахуванням умов пунктів 2.1 і 4.5 Договору № 309 зобов'язання Товариства з оплати мало бути виконано до 25.11.2005, тому нарахування пені згідно з частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України припинилося 25.05.2006.

Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 № 11 “Про судове рішення” таке рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процеуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами процесуального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Оскаржувана постанова апеляційної інстанції з відповідними вимогами не узгоджується з огляду на таке.

Причиною спору в даній справі стало питання про наявність чи відсутність заборгованості відповідача перед позивачем за договором про надання в користування місць для розташування спеціальних конструкцій, а відтак і обов'язку відповідача щодо погашення зазначеної заборгованості, сплати сум штрафу й пені та відшкодування витрат, пов'язаних з проведенням демонтажу зазначених конструкцій.

Відтак господарський суд мав вичерпно з'ясувати за допомогою належних засобів доказування усі пов'язані з наведеним обставини.

Товариство заперечує, і заперечувало також в попередніх судових інстанціях, сам факт надання йому Підприємством місць для розташування спеціальних конструкцій і користування Товариством такими місцями.

Відповідні доводи Товариства заслуговують на увагу та підлягають перевірці з огляду, зокрема, на припис частини шостої статті 762 ЦК України, за яким наймач  звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Апеляційний господарський суд, мотивуючи оскаржувану постанову, виходив, крім іншого, з того, що ті місця для розташування спеціальних конструкцій, про які йдеться в даній справі, були передані Підприємством Товариству в оренду ще 31.01.2004 за Договором № 382/4 і доказів їх повернення Підприємству після закінчення дії зазначеного договору Товариство не подало, тобто, на думку суду, продовжувало користуватися ними і в подальшому (у період чинності Договору № 309).

Проте Підприємством у зв'язку з цим зазначається, що по закінченні строку попереднього Договору № 382/4 воно повернуло Підприємству відповідні місця згідно з наявним у матеріалах справи актом повернення місць від 31.12.2004. Акт від зазначеної дати дійсно є в матеріалах даної справи (а. с. 99), однак суд апеляційної інстанції не лише не здійснив його оцінки як доказу зі справи, але й не згадав про нього в оскаржуваній постанові.

Апеляційний господарський суд зазначив також про надсилання Підприємством Товариству двох листів (від 15.06.2005 № 512 і від 02.09.2005 № 998) з вимогами щодо сплати заборгованості за Договором № 309 та з попередженням про можливість демонтажу спеціальних конструкцій і що ці листи залишися без відповіді. Однак Товариство заперечує (і, як вбачається з матеріалів справи, зокрема, відзиву на апеляційну скаргу) заперечувало в суді апеляційної інстанції одержання ним відповідних листів. Тому названий суд повинен був перевірити належними доказами (але не перевірив) обставини, пов'язані з надсиланням Підприємством згаданих письмових повідомлень та з одержанням їх Товариством. Зокрема, з цією метою суду слід було витребувати й дослідити відповідні фіскальні чеки підприємства зв'язку (за їх наявності), журнали (книги) реєстрації обліку вихідної кореспонденції Підприємства та вхідної кореспонденції Товариства або належним чином завірені витяги з таких журналів за відповідний період часу тощо.

Апеляційним господарським судом у процесі перегляду справи було прийнято як додаткові докази (на підтвердження “користування відповідачем спірними місцями”) банківські виписки щодо зарахування на рахунок Підприємства сум оплати за користування цими місцями у січні-квітні            2005 року за Договором № 309. Водночас названий суд мотивує свою постанову, зокрема, тим, що Товариством не подано доказів того, що воно не здійснювало відповідної оплати.

Однак Товариством здійснення ним зазначеної оплати заперечується з посиланням на те, що:

- з матеріалів, поданих до апеляційного господарського суду як банківські виписки, не вбачається, хто саме здійснював оплату: на одній сторінці цих матеріалів зазначено, що особою, яка її здійснювала, є Денисенко Т.О. (хоча вона не є ні працівником, ані представником Товариства); на другій сторінці номер договору дописано від руки й не зазначено, через кого здійснювався платіж; на третій сторінці зазначено особою, яка здійснювала оплату, Денисенко Т.В. (не є працівником або представником Товариства); на четвертій сторінці також  не вказано, через кого здійснювався платіж;

- з іншого боку, Товариством подано у справі письмове пояснення (за підписом його керівника) про те, що Товариством не здійснювалися жодні розрахунки за Договором № 309 у зв'язку з непередачею Підприємством в користування місць для розташування спеціальних конструкцій.

За таких обставин суду апеляційної інстанції з огляду на приписи статті 36 ГПК України необхідно було витребувати оригінали або принаймні належним чином засвідчені копії платіжних документів, згідно з якими здійснювалися (якщо справді здійснювалися) розрахунки за Договором              № 309. Тим часом наявні у справі матеріали з цього приводу (а. с. 80 - 83) є незасвідченими копіями невідомо якого документа (чи документів).

Стосовно оскаржуваної постанови в частині “стягнення витрат на проведення демонтажу у розмірі 1 250, 57 грн.” слід зазначити таке. Відповідна позовна вимога, задоволена апеляційним господарським судом у даній справі, за своєю правовою природою є вимогою про відшкодування збитків. За приписами статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування; збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За наведеною нормою матеріального права умовою відшкодування збитків є наявність складу цивільного правопорушення: порушення цивільного права чи інтересу; завдання збитків; причинний зв'язок між порушенням права і збитками; наявність вини заподіювача збитків. Проте суд апеляційної інстанції відповідну норму ЦК України до спірних правовідносин не застосував і відтак наявності жодного з названих елементів складу цивільного правопорушення не з'ясував. До того ж названим судом не встановлено й не перевірено належними доказами, чи належали демонтовані спеціальні конструкції на праві власності або користування саме Товариству.

З огляду на все наведене суд апеляційної інстанції у розгляді даної справи:

- не застосував норми матеріального і процесуального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин –статтю 22, частину шосту статті 762 ЦК України, статтю 36 ГПК України;

- у зв'язку з цим не встановив та не перевірив належними доказами усі обставини справи, що входять до предмету доказування в ній (в тому числі за додатково поданими до апеляційної інстанції доказами), а відтак припустився неправильного застосування вимог частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Вищий господарський суд України бере до уваги, що відповідні порушення та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права допущено саме апеляційним господарським судом, і тому з урахуванням припису частини першої статті 11110 ГПК України оскаржувана постанова підлягає скасуванню, а справу слід передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У новому розгляді справи суду слід врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати та перевірити всі зазначені в цій постанові обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, встановити дійсні права і обов'язки сторін, дати належну правову оцінку доводам останніх і в залежності від встановленого правильно застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та прийняти законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 1117 –11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “Солдат” задовольнити частково.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.02.2008 зі справи № 52/398-07 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду.

Суддя                                                                                              В. Селіваненко

Суддя                                                                                              І. Бенедисюк

Суддя                                                                                              Б. Львов