Рішення

від 11.08.2011 по справі 40/242

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  40/242

11.08.11

За позовом   Фірми "Т.М.М." - товариство з обмеженою відповідальністю

до                    Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг"    

про              визнання частково недійсним договору фінансового лізингу №1290/04/2008

Суддя  Пукшин Л.Г.  

Представники сторін:

від позивача:     ОСОБА_1 - за довіреністю від 23.06.10;

від відповідача:  ОСОБА_2 - за довіреністю б/н від 20.06.11 р.

В судовому засіданні 11.08.11, в порядку ч. 1 ст. 85 ГПК України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду м. Києва передані позовні вимоги Фірми "Т.М.М." - товариство з обмеженою відповідальністю до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу  № 1290/04/2008.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 11.04.08. р. між сторонами було укладено договір фінансового лізингу  № 1290/04/2008, відповідно до умов якого позивачу було передано наступну техніку: автобетонозмішувач ШЕТТЕР АМ 10 в кількості дві одиниці, вартістю 750811,12 грн. На думку позивача у спірному договорі відсутня така істотна умова договору як ціна. Згідно п. 2.3. договору вартість переданого майна становить 97282,00 у.е виражена в гривнях, тобто договором прямо встановлено, що вартість майна знаходиться своє відображена в гривневому еквіваленті та не може змінюватись, оскільки купівля предмету лізингу відбувалась в національній валюті за фіксованою ціною.

На думку позивача, в результаті завищення лізингового платежу, безпідставно зростає, незмінена у правовідносинах між лізингодавцем та продавцем вартість предмету лізингу, що свідчить про порушення позивачем вимог законодавства під час нарахування розміру лізингового платежу в частині відшкодування вартості предмету лізингу. Позивач вважає, що п. 6.1.2. договору встановлення надання односторонньої неправомірної переваги лізингодавцю на отримання додаткової винагороди, так як положення цього пункту застосовуються лише у разі збільшення курсу іноземної валюти та не передбачає зменшення сплати у разі зменшення курсу та не встановлює максимального значення коефіцієнту для обчислення.

Крім того, позивач вважає, що пункти 12.4., 12.5., 12.6., 12.8. договору не відповідають вимогам законодавства та порушують права позивача, оскільки умови спірного договору в частині положень про неповернення всіх раніше сплачених лізингоодержувачем лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмету лізингу, суперечать ст. 1212 Цивільного кодексу України. З цього слідує, що позивач не набуває права власності на майно у випадку його повернення, тому принаймні, має право на повернення частково сплачених в рахунок відшкодування вартості майна коштів.

Керуючись ст.99 Конституції України, ст.ст. 3, 4, 10, 533, 203, 217, 806 ЦК України, ст.ст. 292, 180 ГК України, ч.2 ст.1,п.2 ч.2 ст.11, ч.2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст. 35  Закону України "Про Національний банк України", позивач просить суд визнати недійсними п. п. 6.1.2, 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору фінансового лізингу №1290/04/2008 від 11.04.08 р. укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" та  Фірмою "Т.М.М." - товариство з обмеженою відповідальністю.

Ухвалою суду від 08.07.11 порушено провадження у справі № 40/242 та призначено до розгляду в судовому засіданні на 26.07.11

У судове засідання 26.07.11 представник відповідача з’явився, вимоги ухвали суду  виконав, надав відзив на позов, в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог виходячи з наступного. Відповідно до загальних норм ЦК України та спеціальних норм Закону України “Про фінансовий лізинг” така умова договору, як ціна не є обов‘язковою для договору лізингу (фінансового лізингу). Навпаки, істотною умовою договору лізингу є розмір лізингових платежів. На виконання цієї законодавчої вимоги відповідачем та позивачем було узгоджено розмір лізингових платежів та дата їх сплати, що знайшло своє відображення у додатку № 1 до договору фінансового лізингу № 1290/04/2008 від 11.04.2008.

Відповідач звертає увагу суду, на той факт, що вказана у п.2.3 договору лізингу вартість майна є істотною умовою договору купівлі-продажу майна, який укладається між лізингодавцем та продавцем та є виконаним на момент укладання договору лізингу між позивачем (лізингоотримувачем) та відповідачем (лізингодавцем). Таким чином, жодних порушень ст. 632 ЦК України в діях відповідача не вбачається. Відповідач зазначає, що суми лізингових платежів, в тому числі складові лізингових платежів, що йдуть в погашення вартості майна, є визначеними та незмінними протягом дії договору лізингу (додаток № 1 до договору лізингу). Отже, твердження позивача не відповідають дійсності та спростовуються приписами норм чинного законодавства України, жодних підстав для визнання договору частково недійсним не існує.

Позивач не забезпечив явку уповноваженого представника в судове засідання, про причини неявки суд не повідомив.

Керуючись ст. 77, 86  ГПК України, суд відклав розгляд справи на 11.08.11 у зв’язку з неявкою представника позивача.

В судове засідання 11.08.11 представники сторін з’явились, представник позивача позов підтримав, представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав викладених у відзиві на позов.

Судом заслухані пояснення представників сторін, досліджені надані суду докази та матеріали. В результаті дослідження наданих суду доказів та матеріалів, суд встановив:

11.04.2008 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Ласка Лізинг” (лізингодавець) та Фірмою “Т.М.М.”- товариство з обмеженою відповідальністю (лізингоодержувач) був укладений договір фінансового лізингу № 1290/04/2008 (далі –договір фінансового лізингу).

Відповідно до п. 1 договору, лізингодавець (відповідач) зобов’язується придбати у свою власність транспортний засіб (далі - майно) у відповідності до встановленої лізингоодержувачем специфікації:

Тип: Обладнання;

Марка, модель: ШТЕТТЕР –автобетоносмеситель АМ 10 FHC (дві одиниці);

Заводський № : буде встановлений в акті здачі-приймання майна;

Рік випуску: 2008 р.;

Специфікація продавця: додаток до договору купівлі-продажу від 11.04.2008; та передати його без надання послуг з керування та технічної експлуатації лізингоодержувачу  у якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а лізингоодержувач зобов’язується прийняти його на умовах даного договору.

Спір виник внаслідок того, що позивач вважає, що п. 6.1.2. та п.п. 12.4., 12.5., 12.6., 12.8. договору  фінансового лізингу не відповідають вимогам чинного законодавства, а тому є недійсними.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом.

Статтею 2 Закону України “Про фінансовий лізинг” встановлено, що відносини, які виникають у зв‘язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України визначає, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов‘язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов‘язання сторін, що виникли на основі цього договору.

В порядку ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов‘язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 806 ЦК України).

Стаття 6 Закону України “Про фінансовий лізинг” встановлює, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є:

- предмет лізингу;

- строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу);

- розмір лізингових платежів;

- інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

Згідно п. 2.1. договору майно придбається лізингодавцем у продавця майна на умовах договору купівлі-продажу для подальшої передачі його в лізинг.

Відповідно до п. 2.6 договору лізингоодержувач самостійно обрав предмет лізингу та продавця.

Предметом лізингу за даним договором є майно визначене сторонами в п. 1. договору.

Відповідно до п. 2.3. договору вартість майна, яке передається лізингодавцем лізингоодержувачу, складає суму еквівалентну 97282,00 “у.о.”, в тому числі ПДВ у розмірі 20% - 16213,67 “у.о.”, виражена у гривнях України. Вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п. 6.4. договору, загальну  суму платежів  в погашення вартості майна, зазначену в Графі 4 Графіку внесення платежів (додаток № 1 до договору) по Курсу1 та викупну вартість, зазначену в додатку № 1 до договору по Курсу1.

Вартість переданого в лізинг майна, що становить загальну суму платежів  в погашення майна та його викупну вартість погоджено сторонами в додатку № 1 –Графік внесення платежів, який є невід‘ємною частиною договору, тому помилковим є твердження позивача, що сторонами не визначено такої істотної умови як ціна договору.

Згідно з п. 6.1. договору сторони погодили, що валютою договору є умовна одиниця. Під умовною одиницею розуміється сума, відображена в гривнях та дорівнює одному Євро по курсу згідно пункту 6.1.1. договору.

Пунктом 6.1.1. договору визначені такі поняття:

-  Курс1 - курс, встановлений НБУ для одного Євро станом на 15.08.2008;

- Курс2 - курс, встановлений НБУ для одного Євро, на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів (додаток № 1) до даного договору.

Відповідно до п. 6.1.2. договору поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу відображеної в “у.о.” згідно Графи 3 додатку № 1 на відповідну дату проведення платежу та Курсу 2. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, відображена в гривнях та розрахована як додаток відповідної суми в “у.о.”, зазначеної в Графі 4 додатка № 1 та Курсу1.

Різниця загальної суми поточного лізингового платежу, вираженого у гривнях та суми платежу, який відноситься в погашення вартості майна, вираженого в гривнях, вважається комісією лізингодавця.

В разі якщо сума поточного лізингового платежу розрахована у відповідності до абзацу першого цього пункту менша або дорівнює добутку відповідної суми в “у.е.” зазначеної в Графі 4 додатку № 1 на відповідну дату та Курсу1, то поточний лізинговий платіж, що підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток відповідної суми в “у.е.” зазначеної в Графі 4 додатку № 1 на відповідну дату і Курсу1 та 20,00 грн. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, що виражена у гривнях та розрахована як добуток відповідної суми в “у.е.” зазначеної в Графі 4 додатку № 1 і Курсу1. а різниця –в комісію лізингодавця.

Сторони домовились що комісія лізингодавця, розрахована у відповідності з правилами, зазначеними вище, протягом 2 періоду (-ів) починаючи з 2 періоду збільшується на 1/2 грошової суми, яка у відповідності з умовами даного договору повинна бути внесена лізингоодержувачем як аванс комісії.

Комісія лізингодавця за кожний період лізингу розрахована у відповідності з даним пунктом договору, нараховується на відповідну дату, зазначену в Графі 2 додатку № 1 даного договору.

Таким чином, судом встановлено, що згідно умов спірного договору сторонами було погоджено певний порядок розрахунків, який передбачає проведення коригування усіх лізингових платежів, які будуть перераховані позивачем саме на час здійснення відповідних розрахунків, таким чином момент коригування лізингового платежу пов‘язаний з моментом фактичного перерахування відповідачем грошових коштів на рахунок відповідача.

Твердження позивача, що здійснення конвертації на умовах п. 6.1.2. договору сум відшкодування вартості предмета лізингу виражених в “у.е.” по Курсу2 в гривню у відповідності до курсових коливань призводить до зміни вартості предмета лізингу за договором не відповідає фактичним обставинам справи, виходячи з наступного.

Згідно ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці, а саме - зміна курсу гривні по відношенню до Євро, прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України, що підтверджується наступними нормами.

Згідно ч. 1 ст. 524 Цивільного кодексу України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України –гривні.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті (ч. 2 ст. 524 Цивільного кодексу України).

Відповідно д ч. 1 ст. 533 Цивільного кодексу України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 2 ст. 533 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 189 Господарського кодексу України ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання.

Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна визначається в договорі у гривнях (ч. 2 ст. 189 Господарського кодексу України).

Пунктом 1 Постанови Кабінету міністрів України “Про удосконалення порядку формування цін” від 18.12.1998 № 1998 встановлено, що формування, встановлення та застосування суб’єктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці. Вважати під час формування цін обґрунтованим врахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частині імпортної складової структури ціни.

Згідно п. 1 Класифікатора іноземних валют та банківських металів, затверджених постановою Правління Національного Банку України від 04.02.1998 № 34, валюта Євро, віднесена до вільно конвертованої валюти, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу і дозволяється для здійснення інвестицій в Україну, та банківські метали (1 група).

Водночас, жодних обмежень можливості використовувати співвідношення курсу іноземної валюти при проведенні індексації плати за надання майна в користування ані вказаною постановою, ані іншими нормами законодавства, не передбачено.

Отже, чинне законодавство обмежує застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резидентами і не містить приписів щодо заборони на вираження грошових зобов’язань і визначення ціни продукції, робіт чи послуг в іноземній валюті.

Таким чином, положення договору фінансового лізингу та Графіки сплати лізингових платежів повністю відповідають вимогам наведених вище норм чинного законодавства, оскільки визначають розмір лізингових платежів в гривнях та передбачають, що платежі мають сплачуватись в гривнях.

Пунктом 6.1.2. договору передбачено, що сума зазначена у графі 4 Графіку, виражена у гривнях розраховується на Курс1 - станом на 15.08.2008, та є сумою що сплачується в погашення вартості майна, а отже є незмінною і не свідчить про зростання вартості майна. Таким чином, посилання позивача на зростання вартості майна переданого в лізинг не підтверджується фактичними обставинами справи.

Згідно п. 12.4. договору вилучення майна із володіння та користування лізингоодержувача не тягне за собою припинення платіжних зобов‘язань лізингоодержувача, визначених умовами договору.

Відповідно до п. 12.5. договору якщо порушення зобов‘язань, що стали підставою для  вилучення майна не усуваються в строк, встановлений лізингодавцем, або у визначений строк лізингоодержувач не передав майно лізингодавцю, то лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, в письмовому вигляді повідомивши про це лізингоодержувача, продати майно за розумною ціною. Протягом 15 календарних днів з моменту розірвання договору лізингоодержувач має переважне право придбання майна.

Згідно п. 12.6. договору отримана від продажу майна грошова сума направляється в погашення суми припинення договору, що включає поточний борг лізингоодержувача, несплачені лізингові платежі, строк оплати яких згідно графіку внесення платежів настав, штрафи та/або пені, що підлягають оплаті лізингоодержувачем на умовах договору станом на день розірвання договору, а також суми необхідної для покриття витрат та збитків лізингодавця, пов‘язаних з вилученням та реалізацією майна та погашенням можливих зобов‘язань лізингодавця перед третіми особами, що виникли внаслідок виконання договору. В разі якщо отримана від продажу майна грошова сума менше ніж сума припинення договору, то лізингодавець вправі вимагати від лізингоодержувача відшкодування цієї різниці.

Згідно п. 12.8. договору в разі якщо договір порушується лізингоодержувачем, в тому числі у випадках, зазначених в п. 13.1. договору, лізингодавець має право в односторонньому порядку припинити права володіння та користування будь-яким майном, переданим лізингоодержувачу за будь-яким з договорів, укладених сторонами без виплати будь-яких компенсацій.

Стосовно тверджень позивача, що вказані пункти договору суперечать чинному законодавству, суд зазначає наступне

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов‘язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов‘язання внаслідок односторонньої відмови від зобов‘язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов‘язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про фінансовий лізинг” лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.

Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Згідно п. 3, 4 ст. 10  Закону України “Про фінансовий лізинг” лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом та вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

Таким чином, суд приходить до висновку, що умови пунктів 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 договору не суперечать вимогам чинного законодавства України.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Договір було підписано та скріплено печаткою позивача без жодних застережень з його боку, що свідчить про розуміння останнім на момент укладення договору про можливі наслідки виконання та порушення зобов‘язань.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, скориставшись при цьому належним способом захисту, зокрема, наведеними статтею 16 ЦК України: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право та ін.

Згідно роз’яснення Вищого господарського суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 “Про  деякі питання практики вирішення спорів, пов‘язаних з визнанням угод недійсними” вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

З огляду на викладене, судом встановлено, що правові підстави для визнання пунктів 6.1.2., 12.4., 12.5., 12.6., 12.8. договору фінансового лізингу № 1290/04/2008 від 11.04.2008 недійсними відсутні.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Обов’язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Вказаний обов’язок покладається на позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.      

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Фірми “Т.М.М.”- товариство з обмеженою відповідальністю є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись  ст. ст. 49, 82-85 ГПК України,-

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя                                                                                                                        Пукшин Л.Г.

дата підписання рішення 17.08.2011 р.