Постанова

від 24.06.2008 по справі 7/23/08

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ 

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ 

 ПОСТАНОВА         

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ         

 24 червня 2008 р.                                                                                   

№

7/23/08 

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

Дроботової

Т.Б. - головуючого,

Волковицької

Н.О., Рогач Л.І.,

за

участю представників сторін:

позивача

ОСОБА_1,

дов. від 14.01.08р.

відповідача

ОСОБА_3.,

дов. від 17.01.08р.

розглянувши

у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Приватного

підприємця ОСОБА_2

на

постанову

Запорізького

апеляційного господарського суду від 03.04.2008р.

у

справі

№

7/23/08

господарського

суду

Запорізької

області

за

позовом

Приватного

підприємця ОСОБА_4

до

Приватного

підприємця ОСОБА_2

про

стягнення

83549,15грн.

ВСТАНОВИВ:

Приватний

підприємець ОСОБА_4 звернувся до господарського суду з позовом до Приватного

підприємця ОСОБА_2 про стягнення 82240,10грн., в тому числі 5212,50грн.  основного боргу, 65402,97грн. відсотків за

користування грошовими коштами, 11624,63грн. інфляційних втрат (в редакції

уточнення позовних вимог -а.с.46), обґрунтовуючи позовні вимоги простроченням

відповідачем виконання грошового зобов'язання за договором позики, статтями

526, 536, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідач

відхилив позов повністю, зазначивши, що позивач надав позику не в повному

розмірі, передбаченому договором, відтак повернення позики та сплату

відповідних відсотків здійснено відповідачем повністю, виходячи з реально

наданої суми позики, а заборгованість за позикою відсутня; сума 40000грн. за

платіжним дорученням № 26/1 від 28.03.05р. надійшла відповідачу від позивача не

на виконання договору позики, а в компенсацію збитків, заподіяних неналежним

виконанням позивачем зобов'язань за договором позики. Також відповідач вказав

на неправомірність надання позивачем без відповідного дозволу послуг, які

відносяться до фінансових послуг згідно Закону України "Про фінансові

послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Рішенням

господарського суду Запорізької області від 14.02.2008р. (суддя Кутіщева Н.М.)

позов задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача

5212,50грн.  основного боргу,

65402,97грн. відсотків за користування грошовими коштами, 11624,63грн.

інфляційних втрат, 835,50грн. державного мита та 118грн. витрат, пов'язаних з

технічним забезпеченням судового процесу. В іншій частині позову провадження

припинено.

Судове

рішення вмотивовано встановленими обставинами справи щодо належного виконання

позивачем зобов'язань по наданню коштів за договором позики та, натомість,

прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання з повернення

одержаної позики та відсотків за користування коштами, статтями 173, 193

Господарського кодексу України, статтями 526, 625, 762, 1046 Цивільного кодексу

України.

Доводи

відповідача щодо порушення Закону України "Про фінансові послуги та

державне регулювання ринків фінансових послуг" було відхилено з огляду на

відсутність необхідності ліцензування надання позивачем разової позики за рахунок

власних коштів за статтею 34 Закону.

Постановою

апеляційного суду від 03.04.2008р. (судді Коробка Н.Д. -головуючий, Шевченко

Т.М., Юхименко О.В.), рішення господарського суду Запорізької області від

14.02.2008р. скасовано частково, резолютивну частину рішення викладено в

наступній редакції: позов задовольнити частково; стягнути з відповідача на

користь позивача 65402,97грн. відсотків за користування позикою, 10759,36грн.

індексу інфляції, 761,62грн. державного мита та 109,27грн. оплати

інформаційно-технічних послуг по забезпеченню судового процесу; в частині

стягнення 5212,50грн. основного боргу та 865,28грн. інфляційних втрат у позові

відмовити; в решті позову провадження у справі припинити.

При

цьому суд апеляційної інстанції вказав на неповноту висновку місцевого суду про

часткове повернення позики, оскільки відповідач сплатив повністю суму позики,

еквівалентну 26195,54 дол. США, як це передбачено пунктом 3.3 договору;

відповідно підлягає корегуванню сума інфляційних втрат. Водночас апеляційний

суд погодився з застосуванням місцевим господарським судом норм матеріального

права в частині визначення правомірності самого надання позивачем позики під

умову сплати відсотків за користування коштами.

Не

погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся до

Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення

та постанову в даній справі скасувати та 

прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю.

Обґрунтовуючи

касаційну скаргу, відповідач посилається на неправильне застосування судами

норм матеріального права, а саме статей 51, 203, 536, 625 Цивільного кодексу

України, статей 5, 6, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне

регулювання ринків фінансових послуг". Зокрема, скаржник вважає, що позивач

надавав йому фінансову послугу в розумінні Закону України "Про фінансові

послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", за відсутності

відповідної ліцензії, в зв'язку з чим зміст укладеного сторонами правочину

суперечить закону; неправомірним є нарахування інфляційних втрат на грошові

зобов'язання, які виражені в іноземній валюті.

Позивач

у відзиві на касаційну скаргу та усно в судовому засіданні заперечив її доводи.

Заслухавши

доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, присутніх в

судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності

юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях,

колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких

підстав.

Відповідно

до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України,

переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на

підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом

першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна

інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не

були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним,

вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних

доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Як

встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, 21.03.2005р. між

Приватним підприємцем ОСОБА_4 

(позикодавець) та Приватним підприємцем ОСОБА_2 (позичальник) було

укладено договір № 22 позики грошей, відповідно до умов якого позивач

зобов'язався надати відповідачу грошову суму в розмірі 137500грн., що

еквівалентно 26190 дол. США, а відповідач зобов'язався повернути йому таку саме

суму грошей у строк, вказаний у п.3.4 договору (протягом трьох днів за вимогою

позикодавця).

Умовами

договору передбачено платність користування позикою та встановлено відсотки в

розмірі 3% на місяць від суми позики.

Також

судами встановлено, що позивач перерахував позику відповідачу в повному обсязі

за платіжними дорученнями № 21 від 21.03.05р., № 26 від 23.03.05р., № 26/1 від

28.03.05р., а 24.01.2006р. направив відповідачу вимогу про повернення позики,

яку останній отримав 16.02.2006р.

Відповідач

перерахував позивачу 132287,50грн. (що еквівалентно 26195,54 дол. США) за

платіжними дорученнями № 19 від 02.03.06р., № 30 від 30.03.06р., від

14.12.2006р.

Прийнявши

всі сплачені відповідачем кошти як такі, що є поверненням суми позики (позивач

не заперечує та не оскаржує рішення суду в цій частині), апеляційний

господарський суд дійшов висновку про наявну заборгованість відповідача за

передбаченими умовами договору відсотками та також стягнув втрати від

знецінення грошових коштів за період прострочення повернення позики.

Статтею

536 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування чужими грошовими

коштами боржник зобов'язаний сплачувати відсотки, якщо інше не встановлено

договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими

грошовими коштами встановлюється договором, 

законом, іншим актом цивільного законодавства.

Положення

статті 536 Цивільного кодексу України поширюються на правовідносини з надання

позики, однак при цьому переважному застосуванню підлягають спеціальні правила,

встановлені статтями 1046-1053 Цивільного кодексу України.

Статтями

1046 та 1048 Цивільного кодексу України передбачено укладення договору позики,

за яким одна сторона передає іншій стороні у власність грошові кошти, з умовою

їх повернення, та право позикодавця на отримання від позичальника процентів від

суми позики, якщо інше не встановлено законом або договором.

Водночас

надання коштів у позику за статтею 4 Закону України "Про фінансові послуги

та державне регулювання ринків фінансових послуг" визнається різновидом

фінансових послуг та передбачає спеціальний суб'єктний склад надавача таких

послуг; визначальною ознакою надання позики, як фінансової позики є здійснення

її з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості активів.

За

статтею 5 цього Закону фінансові послуги надаються фінансовими установами, а

також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами -суб'єктами

підприємницької діяльності.

Таким

чином, судова колегія погоджується з доводами касаційної скарги про

необхідність застосування до даних правовідносин статей 5, 6 Закону України

"Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових

послуг", однак вказує про правомірне застосування судами статей 1046 та

1048 Цивільного кодексу України, як положень законодавства, які передбачають

надання коштів у позику на платній основі.

Доводи

скаржника про необхідність ліцензування таких послуг для позивача є

помилковими, оскільки стаття 34 Закону, на яку він покликається, передбачає

ліцензування діяльності саме фінансових установ (в розумінні статті 1

Закону), а не всіх учасників ринків фінансових послуг.

Також

судова колегія відхиляє доводи скаржника про помилковість стягнення інфляційних

втрат щодо грошових зобов'язань, виражених у іноземній валюті, оскільки за

статтями 6 та 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні

договору, виборі контрагента та визначенні умов договору; сторони в договорі

можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати

свої відносини на власний розсуд.

Відтак

висновок судів попередніх інстанцій про стягнення з відповідача інфляційних

втрат відповідає умовам договору позики (пункт 3.7) та статті 625 Цивільного

кодексу України, що було належно встановлено судами.

Водночас

судова колегія зазначає по те, що положеннями статті 215 Цивільного кодексу

України розмежовано поняття нікчемного та оспорюваного правочину; відтак, якщо

положеннями закону безпосередньо не встановлено нікчемність правочину, то він є

правомірним до прийняття відповідного судового рішення про його недійсність

(стаття 204 Цивільного кодексу України).

Матеріали

справи не містять документальних доказів про те, що відповідач звертався до

суду з вимогою про недійсність договору позики; також у його запереченнях не

міститься клопотання про визнання договору позики частково недійсним судом в

порядку частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України.

За

приписами статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має

виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу,

інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог

-відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно

ставляться; одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається,

якщо інше не встановлено законом або договором.

Порушенням

зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених

змістом зобов'язання.

Відповідно

до статей 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона

повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх

вимог та заперечень, належними та допустимими у справі доказами.

Відповідно

до статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд

оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному,

повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх

сукупності, керуючись законом.

Задовольняючи

позовні вимоги, місцевий господарський суд з'ясував, що між сторонами виникли

зобов'язання відповідно до підстав, визначених чинним законодавством, встановив

їх суть та правову природу, ступінь виконання кожною із сторін. Судом

перевірено наведені сторонами доводи та заперечення з огляду на підтвердження

їх належними та допустимими доказами відповідно до статей 33, 34 Господарського

процесуального кодексу  України.

Апеляційний

господарський суд переглянув справу в повному обсязі відповідно до вимог статті

101 Господарського процесуального кодексу України та перевірив викладені ним у

апеляційній скарзі доводи щодо допущених місцевим господарським судом порушень

норм матеріального та процесуального права.

Таким

чином, перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111 5  Господарського процесуального кодексу

України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні

місцевого та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла

висновків про те, що місцевий та апеляційний господарські суди всебічно, повно

та об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх

сукупності; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та

заперечень докази; належним чином проаналізували  правовідносини, що виникли та існували між

сторонами, та дійшли законних та обґрунтованих висновків за наслідками розгляду

позовної заяви та апеляційної скарги.

Висновки

апеляційного суду, якими відхилено доводи апеляційної скарги, ґрунтуються на

належних та допустимих доказах та аналізі норм матеріального та процесуального

права, наведених у постанові суду.

Як

наслідок, прийнята апеляційним судом постанова відповідає вимогам статті 105

Господарського процесуального кодексу України та Постанови Пленуму Верховного

суду України № 11 від 29.12.76 р. "Про судове рішення" зі змінами та

доповненнями.

Твердження

заявника про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій

норм матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження, у

зв'язку з чим підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.

Враховуючи

викладене, керуючись статтями 1115, 1117, пунктом 1

частини 1 статті 1119, статтею 11111 Господарського

процесуального кодексу України, Вищий 

господарський  суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну

скаргу Приватного підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову

Запорізького апеляційного господарського суду від 03.04.2008р. у справі №

7/23/08 господарського суду Запорізької області залишити без змін.

Головуючий                                                                               

Т.Дроботова

Судді                                                                                                   

Н.Волковицька

Л.Рогач