Постанова

від 05.11.2008 по справі 42/551

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

42/551

      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 05.11.2008                                                                                           № 42/551

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:          Григоровича О.М.

 суддів:             

 при секретарі:            

 За участю представників:

 від позивача -  Грищенюк Д.І., дов.від 08.07.08 № 2-75,

 від відповідача - свірська Н.П., дов.від 04.12.07 № 2/7815,

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву

 на рішення Господарського суду м.Києва від 08.07.2008

 у справі № 42/551  

 за позовом                               Дочірньої компанії "Укртрансгаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"

 до                                                   Державного комітету України з державного матеріального резерву

 про                                                  стягнення 11278220,68 грн.

ВСТАНОВИВ:

 Дочірня компанія “Укртрансгаз” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного комітету України з державного матеріального резерву про стягнення 11278220,68 грн., у тому числі 7425059,28 грн. заборгованості, 1910824,29 грн. втрат внаслідок інфляції за весь час прострочення, 3% річних у розмірі 582701,13 грн. та 359635,98 грн. штрафу.

          Ухвалою Господарського суду у справі № 42/551 від 15.11.05 позовні вимоги в частині вимог про стягнення 1401280,86 грн. боргу, 227007,49 грн. збитків внаслідок інфляції за час прострочення, 42038,43 грн. – 3% річних та 98089,66 грн. штрафу було залишено без розгляду як помилково нараховані. Ухвала не оскаржувалась і набрала чинності.

          Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.07.08 позов задоволений частково: стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість в розмірі 8316197,43 грн., з яких 6023778,42 грн. – основний борг, 443119,04 грн. – 3% річних та 1849299,97 грн. інфляційних витрат, 24269,44 грн. державного мита та 112,31 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що протягом 2002-2004 років позивач був зобов'язаний приймати на відповідальне безоплатне зберігання матеріальні цінності державного резерву; між сторонами існували правовідносини з договору на зберігання матеріальних цінностей; повноваження щодо регулювання тарифів на зберігання природного газу надані саме Національній комісії регулювання електроенергетики України; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Не погодившись з прийнятим рішення, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати в частині стягнення 3% річних та 1849299,97 грн. інфляційних витрат та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог позивача в цій частині.

В судовому засіданні представник позивача надав відзив, в якому зазначено, що, на його думку, рішення у даній справі є законним, обґрунтованим та прийнятим з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.10.08 Державному комітету України з державного матеріального резерву відновлено строк подання апеляційної скарги, скарга прийнята до провадження з призначенням розгляду справи на 05.11.08.

Згідно ст.101 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні докази, обговоривши доводи скарги, відзиву, колегія суддів встановила наступне:

Статтею 11 Закону України “Про державний матеріальний резерв” встановлено, що запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах і організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву.

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.98 № 747 “Про утворення Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” підприємство позивача є підприємством, яке здійснює діяльність із зберігання природного газу у підземних сховищах газу.

Відносини Держкомрезерву з підприємствами, установами, організаціями у процесі формування і розміщення матеріальних цінностей державного резерву, їх відпуску у зв'язку з освіженням і заміною, у порядку тимчасового позичання... регулюються Порядком  формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.97 № 1129 (далі – Порядок).

Згідно п.4 Порядку розміщення запасів матеріальних цінностей державного резерву здійснюється Держкомрезервом на підприємствах, в установах і організаціях системи державного резерву, а також на інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах. Договори з відповідальними зберігачами укладаються Держкомрезервом на період, не менший за встановлений термін зберігання продукції до її освіження або заміни.  

23.11.01 між ДК “Укртрансгаз” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” (за текстом договору “охоронець”) та Державним комітетом України з державного матеріального резерву (за текстом договору “поклажодавець”) був укладений договір № 3-769 на зберігання природного газу (далі – договір № 3-769).

Пунктом 1.1 договору сторони визначили, що охоронець зобов'язується за винагороду зберігати в підземних сховищах газу природний газ, переданий йому поклажодавцем, і повернути останньому рівну кількість газу, зазначеної в договорі якості, а поклажодавець зобов'язується прийняти газ та оплатити охоронцеві винагороду у встановлені договором строки.  

Сторонами був підписаний протокол узгодження розбіжностей до договору  № 3-769, згідно якого на кінець завершення сезону зберігання 2000-2001 років у охоронця залишалася невикористана частина (залишок) газу поклажодавця в обсязі 556421694,0 куб.м, яку поклажодавець залишає за собою на подальше зберігання в сезоні 2001-2002 років (п.2.1); договір № 3-769 поширює свою дію на відносини сторін, які склалися з 15 квітня 2001 року і діє до 15 квітня 2002 року.

Учасники договору також домовились, що поклажодавець зобов'язується оплатити послуги по зберіганню в сезоні 2001-2002 років залишки газу в ПСГ та до 31.05.02  укласти з охоронцем договір на його подальше зберігання. (п.2.11).

Матеріали справи свідчать, що після спливу строку договору № 3-769 позивач продовжував надавати відповідачеві послуги по зберіганню природного газу, однак, без укладання відповідних договорів, що підтверджується актами від 15.02.02 № 305 (05), від 10.04.02 № 307 (05), актом контрольної перевірки наявності, якісного стану, умов зберігання, обліку та звітності природного газу держрезерву 11.02.04. Також, факт знаходження природного газу на зберіганні у позивача встановлено господарським судом у справі № 4/9, стороною у якій виступав Держкомрезерв (постанова Верховного Суду України від 22.02.05)

Такі обставини підтверджені також в судовому засіданні представниками сторін.

Як вбачається з листів від 29.04.05 № 33ДСК-4282/11-04, від 14.07.05 № 6945/04, доданих до позовної заяви, позивач неодноразово звертався до відповідача щодо належного оформлення відносин по зберіганню природного газу (укладення відповідних договорів зберігання природного газу Держкомрезерву в сезонах 1999/2000, 2002/2003 та 2003/2004 років). Однак, такої  згоди відповідач не надав.

Таким чином, між сторонами відповідно до ст.153 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) виникли правовідносини з договору схову.

Статтею 417 ЦК УРСР встановлено, що в разі безоплатного схову той, хто здав майно на схов, зобов'язаний відшкодувати охоронцеві витрати, необхідні для збереження майна.

Згідно п.5 ст.11 Закону України “Про державний матеріальний резерв” відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання,... провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.  

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.02 № 532 був затверджений Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву (далі – Порядок відшкодування).

Відповідно до п. 7 зазначеного Порядку відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держкомрезервом та відповідальним зберігачем, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.

Оскільки відповідні договори сторонами не укладалися, то в силу ст. 161 ЦК УРСР застосовуються загальні умови виконання зобов'язань.

Статтею 161 ЦК УРСР встановлено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установленим строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок – відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Звичайною вимогою у даному спорі є строк виконання зобов'язання.

Як зазначається в ст.165 ЦК УРСР, якщо строк виконання зобов'язання не встановлений,  кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час.

Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором.

21.07.05 листом-вимогою № 7178/6 позивач звертався до відповідача з вимогою сплатити заборгованість за надані ним протягом сезонів зберігання 2001-2004рр. послуги по зберіганню природного газу.

Однак, протягом семиденного строку відповідач не виконав своїх зобов'язань перед позивачем.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідно до  Указу Президента України від 21.04.98 № 335/98 “Питання Національної комісії регулювання електроенергетики України” та постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.96 № 1548 “Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)” повноваження по встановленню та регулюванню тарифів на зберігання природного газу надані саме Національній комісії регулювання електроенергетики України.

Ціни (тарифи) на послуги позивача у період 2001-2004 роки встановлені постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 27.04.2000 № 447.

Отже, Господарським судом міста Києва обґрунтовано  застосовані норми матеріального права щодо встановлення вартості послуг позивача по зберіганню природного газу державного матеріального резерву.

Необхідно також зазначити, що в судовому засіданні апеляційної інстанції  апелянт не заперечував проти наявності та суми основного боргу.

Таким чином, обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про законність і обґрунтованість вимог щодо стягнення з відповідача суми основного боргу в сумі 6023778,42 грн.

Що стосується стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних витрат, необхідно зазначити наступне.

Оскільки сторонами не надано доказів проведення розрахунків за послуги по зберіганню природного газу до набрання чинності нового Цивільного кодексу України, колегією суддів вбачається, що відносини продовжують існувати після набрання ним чинності,  і щодо спірних правовідносин мають застосовуватись норми цього кодексу (далі – ЦК України).

Матеріалами справи встановлено, що відповідач порушив зобов'язання, за надані послуги не розрахувався.

Згідно узгодженої редакції п.5.3 договору № 3-769, викладеної в протоколі узгодження розбіжностей, за несвоєчасну оплату послуг поклажодавець несе відповідальність згідно з нормами чинного законодавства України.

Відповідно до ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

В силу ч.2 ст.20 Господарського кодексу України захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання здійснюється, зокрема, шляхом застосування до особи, яка порушила право, штрафних санкцій, а також іншими способами, передбаченими законом.

До інших способів відносять передбачені ст.625 ЦК України інфляційні втрати та річні, як плата по грошовому зобов'язанню, правова природа яких є самостійним способом захисту прав і забезпечення виконання зобов'язань.

В апеляційній скарзі відповідач стверджує, що нарахування інфляційних втрат  в даному випадку є неправомірним, оскільки витрати за відповідальне зберігання матеріальних цінностей, понесені позивачем, не підпадають під поняття збитки.

Однак, аналіз чинного законодавства свідчить, що сплата основного грошового боргу з урахуванням індексу інфляції – це один із видів збитків, які виникли у кредитора за час прострочення виконання боржником грошового зобов'язання.

Колегією суддів не приймаються також до уваги висновки апелянта про те, що положеннями Закону України “Про державний матеріальний резерв” та постановою КМУ від 12.04.02 № 532 не передбачена сплата 3% річних з боку державного органу.

Відповідно до Положення про Державний комітет України з державного матеріального резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.06 № 810, Держкомрезерв у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України, наказами Мінекономіки, а також цим Положенням.

В свою чергу, позивач також здійснює свою діяльність на основі і відповідно до чинного законодавства та статуту компанії.

Оскільки розмір процентів річних у даному спорі  не встановлений ні договором, ні  законом, підлягають сплаті річні  у розмірі, встановленому ст.625 ЦК України, як різновид санкцій (відповідальності) за порушення грошового зобов'язання.

Аналогічну правову позицію займають Вищий господарський суд України та Верховний Суд України (постанова від 08.09.08 № 15/743,  постанова від 22.05.07 № 42/95-6/463,  постанова від 06.06.06 № 24/738).

Враховуючи викладене вище, Господарський суд міста Києва обґрунтовано дійшов висновку про стягнення з відповідача суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також трьох процентів річних від простроченої суми.

Отже, при прийнятті рішення судом першої  інстанції  повно з'ясовано  обставини,  які   мають  значення  для  справи, висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а рішення прийняте з  дотриманням  норм матеріального права, що  дає  підстави  для  залишення  його  без  змін.

Керуючись ст.ст.99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський  суд

ПОСТАНОВИВ:

 1. Рішення Господарського суду міста Києва від 08.07.08 у справі № 42/551 залишити  без  змін, а апеляційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву України  –  без  задоволення.

2. Матеріали справи № 42/551 повернути до Господарського суду міста Києва.

 Головуючий суддя                                                                      

 Судді                                                                                          

 10.11.08 (відправлено)