Постанова

від 04.11.2008 по справі 54/06-08

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

54/06-08

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 04 листопада 2008 р.                                                                                    № 54/06-08  

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

Муравйов О. В. –головуючийПолянський А. Г.Фролова Г. М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "Кінотеатр ім. Орджонікідзе"

на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 02.07.2008 року

у справі№ 54/06-08 Господарського суду Харківської області

за позовомХарківської обласної ради

до

Товариства з обмеженою відповідальністю "Кінотеатр ім. Орджонікідзе"

провизнання недійсним договору

За участю представників сторін:від позивача:від відповідача :

Осьмуха Н. Г. –дов. від 23.10.08р.Клімашевська Я. П. –дов. від 03.11.08р.

В С Т А Н О В И В:

Харківська обласна рада звернулась до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кінотеатр ім. Орджонікідзе" про визнання недійсним договору.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12.05.2008 року по справі № 54/06-08 (суддя Хачатрян В. С.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 02.07.2008 року по справі № 54/06-08 (головуючий суддя Бондаренко В. П., судді Лакіза В. В., Камишева Л. М.), позов задоволено: визнано недійсним п. 3.4 договору оренди цілісного майнового комплексу № 118 від 12.07.1994 року в частині права викупу орендованого майна орендарями; визнано недійсною додаткову угоду № 8 від 31.03.2003 року до договору оренди № 118 від 12.07.1994 року. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Кінотеатр ім. Орджонікідзе" на користь Харківської обласної ради 170 грн. державного мита, 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Кінотеатр ім. Орджонікідзе" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Харківської області від 12.05.2008 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 02.07.2008 року, в якій стверджує про порушення місцевим та апеляційним судами норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим просить скасувати оскаржені рішення та постанову і прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

В запереченнях на касаційну скаргу та в судовому засіданні позивач проти доводів та вимог відповідача заперечував, просив залишити оскаржені рішення та постанову без змін.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 04.09.2008 року призначено розгляд касаційної скарги ТОВ "Кінотеатр ім. Орджонікідзе" на 21.10.2008 року.

Розгляд справи № 54/06-08 було перенесено на 24.10.2008 року, про що всі учасники процесу повідомлені заздалегідь телеграмами.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 24.10.2008 року розгляд касаційної скарги ТОВ "Кінотеатр ім. Орджонікідзе" відкладено до 04.11.2008 року об 11 год. 55 хв.

За згодою присутніх в судовому засіданні учасників процесу 04.11.2008 року оголошена вступна та резолютивна частини постанови Вищого господарського суду України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні у даній справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог статей 108, 1117 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевих господарських судів та постанови апеляційних господарських судів та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Підставою для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Місцевим та апеляційним судами встановлено, що 12.07.1994 року Фондом комунального майна Харківської обласної ради народних депутатів та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кінотеатр ім. Орджонікідзе" було укладено договір № 118 оренди цілісного майнового комплексу, розташованого за адресою: м. Харків, проспект Орджонікідзе, 8.

Пункт 3.4 договору оренди цілісного майнового комплексу передбачає, що орендар (відповідач) має право викупити орендоване майно на умовах, в порядку та в строки, відповідно до діючого законодавства.

Згідно п. 3.5 додаткової угоди № 7 від 01.02.2002 року до договору № 118 від 12.07.1994 року відповідач повинен своєчасно здійснювати капітальний ремонт, поточний та інші види ремонтів орендованого майна. Капітальний ремонт здійснювати за письмовою згодою орендодавця.

31.03.2003 року між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду № 8 до договору оренди від 12.07.1994 року про те, що орендар має переважне право на викуп орендованого майна, згідно діючого законодавства у разі збільшення його вартості за рахунок невідокремлюваних поліпшень, зроблених за власні кошти, з дозволу орендодавця, не менш як на 25% від вартості орендованого майна, згідно акту оцінки.

Задоволення позовних вимог суди першої та апеляційної інстанцій мотивували тим, що на час укладення спірного договору діяв Декрет Кабінету Міністрів України "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду", який встановлював суттєві умови для договорів оренди з правом викупу, але сторонами такі умови передбачені не були.

Суд касаційної інстанції вважає, що повно та всебічно встановивши обставини справи, суди першої та апеляційної інстанції допустили помилку при застосуванні норм матеріального права, що потягло прийняття неправильних судових рішень.

Так, в обгрунтування позовної вимоги про недійсність п. 3.4 договору оренди від 12.07.1994р. позивач посилається на Декрет Кабінету Міністрів України від 20.05.1993 року № 57-93 "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду", зокрема на п. 9 цього Декрету.

На момент укладення спірного договору оренди зазначений пункт Декрету передбачав внесення змін до іншого Декрету Кабінету Міністрів України: від 15 грудня 1992 року № 9-92 "Про додаткове регулювання орендних відносин" –шляхом викладення статті 3 в новій редакції.

Нова редакція статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про додаткове регулювання орендних відносин" (чинна на момент укладення спірного договору оренди) передбачала, що приватизація орендованого державного майна здійснюється за згодою орендаря в порядку, встановленому законодавчими актами України (ч. 1).

У разі відсутності згоди орендаря на приватизацію орендованого державного майна, в тому числі шляхом його викупу за договором оренди з правом викупу, договір оренди не може бути продовжений на наступний термін після закінчення терміну, на який його було укладено, за ініціативою орендаря (ч. 2).

Приватизація цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду з правом викупу за укладеними до набуття чинності цим Декретом договорами оренди, в яких було визначено умови викупу (ціна, порядок, терміни та засоби платежу), здійснюється на умовах, передбачених договорами (ч. 3).

Якщо в договорах оренди, укладених з правом викупу до набуття чинності цим Декретом, умови викупу не визначено і орендар не дає згоди на приватизацію державного майна, зданого в оренду, сторони договорів оренди, визнані такими відповідно до законодавства України, протягом півтора року з дня набуття чинності цим Декретом вносять до вказаних договорів належні зміни і доповнення. При цьому вартість майна, що підлягає викупу, визначається за методикою оцінки, яка діє на момент внесення цих змін і доповнень. В умовах викупу в договорі оренди обов'язково визначається квота використання майнових приватизаційних сертифікатів організацією орендарів (ч. 4).

У разі невнесення в договір оренди з правом викупу вказаних змін і доповнень у зазначений термін орендар втрачає право на викуп об'єкта оренди (ч. 5).

Організація орендарів для цілей викупу орендованого державного майна має права й обов'язки товариства покупців (ч. 6).

В обгрунтування позовних вимог в цій частині позивач посилався саме на положення частини 4 цієї статті, вважаючи що на момент укладення спірного договору зазначений Декрет № 57-93 вже діяв, він передбачав суттєві умови для договорів оренди майна з правом викупу, але сторонами всупереч чинному законодавству не були передбачені умови викупу орендованого майна. Та й після укладення спірного договору в термін до 20.11.1994 року (останній день півторарічного терміну) до спірного договору не було внесено відповідних змін і доповнень.

З цими ж доводами погодилися місцевий та апеляційний господарські суди.

Суд касаційної інстанції вважає, що ч. 4 ст. 9 Декрету Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року № 9-92 "Про додаткове регулювання орендних відносин" в редакції, яка була чинною на момент укладення спірного договору оренди, не може застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки в гіпотезі цієї норми прямо зазначено, що вона поширює свою дію на договори, які укладені до набуття чинності цим Декретом.

Взагалі безпідставним є посилання позивача на норми Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.1993 року "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду", оскільки норми, на які посилається позивач (стаття 9) стосується внесення змін до іншого нормативно-правового акта: Декрету від 15.02.1992 року № 9-92 "Про додаткове регулювання орендних відносин". Крім того, як зазначено вище, ч. 4 ст. 3 Декрету № 9-92 не поширюється на договір оренди від 12.07.1994 року № 118, оскільки останній укладений пізніше набрання чинності цим Декретом.

Питання недійсності договорів на момент укладення спірного договору оренди регулювалися ст. 48, 49 ЦК УРСР. Оскільки позивач стверджував про недійсність спірних договорів у зв'язку з невідповідністю вимогам закону, до спірних правовідносин слід було застосовувати положення ст. 48 ЦК УРСР з обов'язковою вказівкою на те, яким саме нормам чинного на момент укладення договору законодавства пункти договору суперечили.

Оскільки в спірному п. 3.4 сторони договору зазначили, що орендар має право викупити орендоване майно на умовах, в порядку та в строки, відповідно до діючого законодавства, твердження позивача про невідповідність цього пункту нормам законодавства є безпідставним.

Також поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій залишилося те, що позивач в позовній заяві просив визнати договір оренди недійсним в частині та додаткову угоду до нього на підставі ст. ст. 2, 3, 15, 16, 177, 203 та 215 ЦК України, які не повинні застосовуватися до спірних правовідносин. Натомість суди з власної ініціативи визнали договір недійсним з інших підстав: ст. 48 ЦК УРСР. Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 54 ГПК України позивач в позовній заяві серед іншого повинен зазначити обставини, на яких грунтуються позовні вимоги, а також законодавство, на підставі якого подається позов. До прийняття рішення у справі судом першої інстанції позивач не наводив посилань на інші норми матеріального права, крім зазначених в позові.

Що стосується умов викупу орендованого майна, то редакція спірного п. 3.4 договору оренди від 12.07.1994 року № 118 на думку касаційної інстанції не суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору.

Так, істотні умови договору оренди визначалися на той час статтею 11 Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій". Серед таких умов частиною 1 цієї статті визначалися: об'єкт оренди (склад і вартість майна), строк, на який укладається договір оренди, орендна плата, порядок використання амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його повернення, виконання зобов'язань.

Відповідно до ч. 2 цієї ж статті за згодою сторін у договорі оренди можуть бути й інші умови.

Чинний на момент укладення спірного договору Цивільний кодекс Української РСР передбачав, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах (ч. 1 ст. 153); істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди (ч. 2 ст. 153).

З наведеного вбачається, що умови викупу об'єкта оренди в силу чинного на момент укладення спірного договору законодавства були факультативними, а оскільки сторони зазначили такі умови в договорі –істотними.

Закон України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" в чинній на момент укладення спірного договору редакції визначав, що орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо це передбачено договором відповідно до законодавства України (ч. 1 ст. 28).

Частиною 3 цієї ж статті Закону передбачалося, що умови викупу (ціна, порядок, строки та засоби платежу) визначаються у договорі оренди відповідно до законодавчих актів України про приватизацію. Отже, ці умови були визначені законодавчо і договірному регулюванню не підлягали. Тому зазначення в спірному пункті 3.4 договору умови про реалізацію орендарем права на викуп приміщення згідно з умовами законодавства не суперечить закону.

Що стосується додаткової угоди № 8 від 31.03.2003 року, то як встановлено судами першої і апеляційної інстанцій, вона стосується умов реалізації позивачем права на викуп орендованого майна.

Оскільки зазначена додаткова угода укладена 31.03.2003 року, то вона також не може бути визнана недійсною на підставі ст. 203, 215 ЦК України, як про це просив позивач в позовній заяві.

Крім того, необгрунтованими є твердження позивача про те, що додаткова угода укладена всупереч законодавства про приватизацію.

Так, доводи позивача, з якими погодилися місцевий та апеляційний господарський суди, зводяться до неможливості продажу орендованого майна шляхом викупу.

Однак, такий висновок не грунтується на законодавстві, оскільки приписи п. п. 95, 96, 97 Державної програми приватизації на 200-2002 роки, затвердженої Законом України "Про Державну програму приватизації",  лише зазначають переважний спосіб приватизації як некомерційний конкурс, але не містять заборони щодо застосовування інших способів приватизації, у тому числі і шляхом викупу.

Встановлення місцевим господарським судом обставин, пов'язаних з виконанням спірного договору, зокрема листування з приводу реалізації права на викуп, не стосується предмету спору по цій справі. Так, в разі розгляду спору про недійсність договору підлягає встановленню факт укладення договору та оцінка його відповідності чинному на момент укладення законодавству. Подальше виконання договору не може вплинути на дійсність чи недійсність договору.

Також суд касаційної інстанції вважає, що умовами спірного договору не порушуються права позивача, оскільки як вірно зазначено в рішенні місцевого суду з посиланням на рішення Конституційного Суду України від 13.12.2000 року № 14-рп включення підприємства до іншого, ніж пропонує покупець, переліку об'єктів приватизації не може розглядатися як відмова у приватизації.

За змістом додаткової угоди № 8 від 31.03.2003 року, чинна редакція договору оренди № 118 від 12.07.1994 року передбачає лише переважне право відповідача на викуп орендованого майна за певних умов.

Однак переважне право позивач має тільки перед іншими особами в тому разі, коли компетентним органом буде прийняте рішення про приватизацію об'єкта оренди саме шляхом викупу. Разом з тим, вибір способу приватизації входить до компетенції позивача, і тому існування в спірному договорі оренди застереження про переважне право орендаря на викуп об'єкта оренди не є перешкодою власнику майна в реалізації його повноважень по визначенню способу приватизації і обранні іншого, ніж викуп, способу приватизації в межах, передбачених законодавством.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, рішенням Харківської обласної ради від 03.04.2007 року цілісний майновий комплекс "Кінотеатр ім.  Орджонікідзе" був включений до переліку об'єктів, які підлягають відчуженню в 2007 році шляхом продажу за конкурсом.

Зазначена обставина свідчить про реалізацію позивачем своїх прав відносно розпорядження об'єктом оренди, однак не свідчить про недійсність спірних умов договору оренди.

Враховуючи викладене, па підставі ч. 1 ст. 11110 ГПК України рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду підлягають скасуванню. Суд касаційної інстанції приймає нове рішення про відмову в позові, у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає задоволенню.

Керуючись ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кінотеатр ім. Орджонікідзе" задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 02.07.2008 року по справі № 54/06-08 та рішення Господарського суду Харківської області від 12.05.2008 року по справі № 54/06-08 скасувати.

Прийняти нове рішення.

В позові відмовити.

Головуючий   суддя                                                  О. В. Муравйов  

Судді                                                                          А. Г. Полянський

                                                                                   Г. М. Фролова