Ухвала

від 25.04.2012 по справі 2а-1870/6686/11

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2012 р.Справа № 2а-1870/6686/11 Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Шевцової Н.В.

Суддів: Макаренко Я.М. , Мінаєвої О.М.

за участю секретаря судового засідання Антоненко Н.В.,

представника позивача Сінько О.А.,

представника відповідача Іващенка В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Шосткинської міжрайонної державної податкової інспекції у Сумській області на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 13.12.2011р. по справі № 2а-1870/6686/11

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кедр"

до Шосткинської міжрайонної державної податкової інспекції у Сумській області

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИЛА:

ТОВ «Кедр» (надалі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Шостинської міжрайонної державної податкової інспекції Сумської області (надалі - відповідач, Шостинська МДПІ), в якому, після уточнення позовних вимог, просив суд:

- скасувати податкові повідомлення - рішення № 0000162341/0 від 30.03.2011 року та № 0000192341 від 27.05.2011 року.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 13.12.2011 року зазначений адміністративний позов задоволено в повному обсязі.

Не погодившись з прийнятою постановою, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить постанову суду скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити, мотивуючи скаргу порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, відповідач посилається на порушення судом першої інстанції приписів ч. 1 ст. 203, ст. 215, п. 1 ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України та ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Позивач подав заперечення на апеляційну скаргу, в якому посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, просить суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, пояснення представників сторін, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 21.03.2011 року працівниками Шостинської МДПІ було проведено невиїзну позапланову перевірку підприємства - позивача з питань достовірності нарахування сум бюджетного відшкодування податку на додану вартість на рахунок платника у банку у податковій декларації за липень 2010 року, які виникли за рахунок від'ємного значення з ПДВ, що декларувалось в період з 01.06.2010 року по 30.06.2010 року.

За результатами перевірки складено акт № 319/2350/31368876 від 21.03.2011 року, в якому встановлено порушення позивачем вимог п.п. 7.2.3, п. 7.2, п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» щодо завищення від'ємного значення за червень 2010 року на суму 99 192 грн. та завищення заявленої суми бюджетного відшкодування на розрахунковий рахунок за липень 2011 року на 43 833 грн. та на 4 759 грн.

З посиланням на зазначений акт, контролюючим органом були прийняті податкові повідомлення - рішення № 0000162341/0 від 30.03.2011 року та № 0000192341 від 27.05.2011 року про зменшення бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за липень 2011 року в розмірі 43 833 грн. та 4 759 грн. відповідно.

За доводами відповідача договір постачання аерофотоплівки, укладений позивачем з ТОВ «Аструм ЛТД» є нікчемним. Таку позицію податковий орган обґрунтовує тим, що за наслідками зустрічних перевірок контрагентів позивача по ланцюгу до виробника встановлено відсутність у них трудових ресурсів, складських приміщень, виробничих потужностей для здійснення будь - якого виду діяльності.

Крім того, відповідач зазначив, що вбачається проведення транзитних фінансових потоків, спрямованих на здійснення операцій надання податкової вигоди переважно з контрагентами, які не виконують свої податкові зобов'язання, зокрема, у випадках, коли операції здійснюються через посередників з метою штучного формування валових витрат та податкового кредиту, не мають реального товарного характеру.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з неправомірності оскаржуваних податкових повідомлень - рішень.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи із наступного.

Пункт 1.8 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість» (надалі - Закон) містить загальні норми щодо самого поняття «бюджетне відшкодування» та джерел його формування для подальшого використання та не передбачає, що кошти повертаються платнику податку лише за умови сплати такого податку його контрагентами.

Відповідно пп. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону, податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

За змістом підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 цього Закону, податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду

зокрема у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

При цьому, згідно пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Отже, наявність у платника податку (позивача у справі) виданих йому податкових накладних і сплата вартості отриманих послуг з ПДВ є достатніми підставами для визначення податкового кредиту з урахуванням підтвердження реального здійснення господарської операції.

На підтвердження реальності виконання договору постачання позивачем були надані копії податкових накладних від 08.06.2010 року № 0608, від 11.06.2010 року № 0611 (а. с. 115 - 116). Податкові накладні оформлені згідно вимог п.п. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», підписані та скріплені печаткою підприємства.

Оплата за договорам проводилась у безготівковій формі, що підтверджується копією платіжного доручення № 40 від 02.06.2010 року, наявного у матеріалах справи.

Таким чином, позивачем до матеріалів справи в повному обсязі надані документи первинного податкового та бухгалтерського обліку, на підставі яких сформований склад податкового кредиту, у зв'язку з чим колегія суддів приходить до висновку, що господарські операції позивача з його контрагентом мали реальний характер.

При цьому, колегія судів відхиляє доводи відповідача з приводу нікчемності укладеного позивачем із ТОВ «Аструм ЛТД» правочину, враховуючи наступне.

Так, викладені в акті перевірки висновки про порушення позивачем вимог ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України зроблені відповідачем з перевищенням компетенції органів державної податкової служби, оскільки ПК України та Закону України «Про державну податкову службу в Україні» не надають податковим органам повноважень на встановлення фактів порушення платниками податків норм цивільного або господарського законодавства. За загальним визначенням компетенцією є сукупність повноважень, прав та обов'язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов'язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань.

Порядок дій органів ДПС під час реалізації владної управлінської функції контролю за правильністю та повнотою справляння податкових зобов'язань, у тому числі щодо спірних зобов'язань, визначається Законом України «Про державну податкову службу в Україні» та ПК України. Зазначені нормативно - правові акти не містили і не містять норм, які б наділяли відповідача повноваженнями на визнання правочинів нікчемними або такими, що не відповідають вимогам законодавства та повноваженнями на оцінку відповідності будь-якого правочину вимогам ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України.

Відповідно ст. 228 ЦК України (в редакції, що діяла з 01.01.11 р.): 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Тобто, законодавець з 01.01.2011 року виключив правочини, які були укладені з метою суперечною інтересам держави та суспільства, з кола нікчемних правочинів і відніс такі правочини до оспорюваних. Таким чином, повноваження на встановлення законності правочинів, вчинених позивачем за тими критеріями ознак, що містяться в складеному відповідачем акті, належать виключно до компетенції судових органів.

Крім того, відповідно п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема, правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу -землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України обов'язково має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. При цьому, доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Проте відповідачем під час судового розгляду справи не надано допустимих та належних доказів того, що фактична господарська діяльність позивача та вчинювані ним правочини містять наявність обставин, що перелічені у ч. 1 ст. 228 ЦК України.

Крім того, відповідно ч. 1 та ч. 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно висновків акту перевірки правочини, вчинені позивачем, відповідач кваліфікує як такі, що не направлені на реальне настання правових наслідків, а отже визнає їх нікчемними. Проте, за приписами ст. 234 ЦК України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається недійсним судом. Між тим, відповідачем не наведено посилань на судові рішення щодо недійсності вчинених позивачем правочинів як фіктивних або інших доказів щодо фіктивності здійснюваної позивачем діяльності. Таким чином, відповідач невірно застосовує норми чинного законодавства України в частині кваліфікації вчинених позивачем правочинів.

Послання відповідача на передчасність здійснення бюджетного відшкодування заявленої позивачем суми, у з в'язку з тим, що за наслідками зустрічних перевірок контрагентів позивача по ланцюгу до виробника встановлено відсутність у них трудових ресурсів, складських приміщень, виробничих потужностей для здійснення будь - якого виду діяльності, що ставить під сумнів факт належного декларування ними податків по здійснюваних операціях, колегією суддів відхиляються, враховуючи наступне.

Згідно ст. 61 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Тому несплата контрагентами позивача до бюджету сум ПДВ не може впливати на результати діяльності підприємства - позивача і не може бути підставою для притягнення позивача до відповідальності у вигляді зменшення бюджетного відшкодування з ПДВ.

Відповідно до ст. 67 Конституції України, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ч. 1 ст. 19 Конституції України). Чинне законодавство, зокрема, Закон "Про податок на додану вартість", не встановлює обов'язки покупця сплачувати ПДВ ще й до бюджету, якщо такий податок не буде сплачено продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця у складі ціни товару (послуг).

Отже, сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі в разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця та суму бюджетного відшкодування.

Так, відповідно в п.57 Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Булвес» АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року судом було зазначено, що оскільки компанія-заявник у повному обсязі та вчасно виконала обов'язки з дотримання встановлених Державою-членом Конвенції норм стосовно ПДВ та не мала засобів для забезпечення виконання податкових зобов'язань постачальником і не знала про невиконання останнім своїх обов'язків, вона могла правомірно очікувати отримання вигоди від застосування одного із основних правил системи оподаткування ПДВ, а саме від визнання права на податковий кредит щодо суми ПДВ, яка була сплачена постачальнику. Більше того, лише після подачі декларації із віднесенням відповідних сум до складу податкового кредиту та проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника могло бути встановлено, чи виконав постачальник свій обов'язок подання звітності з ПДВ у повному обсязі.

Відповідачем не доведено обізнаності позивача щодо недобросовісного декларування своїх зобов'язань його контрагентами. Таким чином, позивач не може нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку. Такі вимоги, відповідно до зазначеного рішення Європейського суду з прав людини є надмірним тягарем для платника податку, що порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог.

Таким чином, колегія суддів, підтверджує, що при прийнятті судового рішення у справі суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, п.1 ч.1 ст. 198, 200, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Шосткинської міжрайонної державної податкової інспекції у Сумській області залишити без задоволення.

Постанову Сумського окружного адміністративного суду від 13.12.2011р. по справі № 2а-1870/6686/11 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя (підпис)Шевцова Н.В. Судді (підпис) (підпис) Макаренко Я.М. Мінаєва О.М. ЗГІДНО З ОРИГІНАЛОМ: Шевцова Н.В.

Повний текст ухвали виготовлений 30.04.2012 р.