Ухвала

від 15.05.2012 по справі 2-115

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №2-115 Головуючий у суді у 1 інстанції - Шелєхова Номер провадження 22-ц/1890/816/12 Суддя-доповідач - Ільченко Категорія - 47

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2012 року м.Суми

Колегія суддів з розгляду справ цивільного судочинства Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Ільченко О. Ю.,

суддів - Гагіна М. В., Смирнової Т. В.,

за участю секретаря - Пархоменко А.П.,

розглянула у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 лютого 2012 року

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1

про поділ спільного майна подружжя,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 22 лютого 2012 року позовні вимоги задоволено частково. Розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, зареєстрований 23 липня 2005 року відділом реєстрації актів цивільного стану Сумського міського управління юстиції Сумської області, актовий запис № 1032. В порядку поділу майна подружжя, а саме, грошових коштів на суму 99331 грн. 25 коп. стягнуто з відповідачки на користь позивача 1/2 частину спільних грошових коштів в сумі 49665 грн. 62 коп. В іншій частині позовних вимог було відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить зазначене рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в частині поділу майна подружжя. При цьому посилається на те, що частину знятих з банківських рахунків коштів вона витратила на оздоровлення та утримання спільної з позивачем дитини. Зазначає, що разом сторони проживали до листопада 2009 року, а тому вважає, що депозитні кошти не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки з квітня 2010 року вона проживає з іншим чоловіком та веде спільний сімейний бюджет. Крім того, обґрунтовуючи свої доводи щодо неналежності коштів з банківських рахунків колишньому подружжю ОСОБА_1 посилається на те, що вони працюючи лікарями, не отримували таких доходів, щоб мати у спільній сумісній власності 99331,25 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що подружні стосунки між сторонами фактично припинились в травні 2011 року. Виходячи з того, що депозитні договори на ім'я відповідачки були розірваними та нею було знято грошові кошти, то суд вважав за необхідне стягнути в порядку поділу майна подружжя з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частину спільних грошових коштів.

Заслухавши пояснення апелянта та її представника, які підтримали апеляційну скаргу, заперечення позивача та його представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Із матеріалів справи вбачається, що предметом розподілу майна є грошові кошти, що знаходяться на депозитних рахунках від 23 квітня 2011 року в ПАТ КБ «ПриватБанк»:

1) за № SAMDN01000716001672, сума вкладу склала 9000 доларів США на строк 6 місяців;

2) за № SAMDN01000716001692, сума вкладу складала 2581,11 євро на строк 6 місяців.

28 липня 2011 року кошти в сумі 99 331,25 грн. (за курсом НБУ на дату отримання коштів) були відповідачкою зняті.

Суд вважав, що кошти є спільною сумісною власністю подружжя і кожен із них має право на Ѕ частину, оскільки частиною 1 ст. 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Всупереч нормам сімейного законодавства, відповідачка самостійно, без домовленості із чоловіком зняла кошти з депозитних рахунків та на власний розсуд розпорядилася ними.

Відповідно до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції не взяв до уваги доводи ОСОБА_1 про те, що фактично подружні стосунки сторони припинили в листопаді 2009 року, тому вважав, що кошти, які в цей час, зокрема, 22 жовтня 2010 року були покладені на депозитні рахунки, а 23 квітня 2011 року у зв'язку із закінчення строку депозитного вкладу були переведені на інші рахунки, є спільною сумісною власністю подружжя. (а.с. 34)

Колегія суддів цілком погоджується з таким висновком суду, оскільки з матеріалів справи вбачається, що за двома договорами банківського вкладу від 26 квітня 2011 року: а) № SAMDN01000716001672 на суму 9000,00 доларів США (а.с. 41), б) № SAMDN01000716001692 на суму 2581,11 євро (а.с. 42), відповідачка зазначила у заповідальному розпорядженні особою, яка має право на розпорядження вказаними коштами ОСОБА_2, як чоловіка, що свідчить про те, що станом на кінець квітня 2011 року між сторонами зберігались шлюбні стосунки.

Про те що, шлюбні стосунки у ОСОБА_2 припинились в 2011 році зазначав у позовній заяві ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 3), про це свідчить наявна у матеріалах справи копія позовної заяви відповідачки про розірвання шлюбу та стягнення аліментів від 30 червня 2011 року, в якій вона посилалась на погіршення стосунків з січня 2011 року, тобто сторони фактично підтвердили факт припинення подружніх стосунків станом на час звернення до суду.

Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що на банківських рахунках є тільки її особисті кошти, то колегія суддів не може їх взяти до уваги, оскільки вони не підтверджуються належними доказами. Так, ОСОБА_1 надано договір дарування грошових коштів від 25 грудня 2010 року, укладений між нею та її батьком ОСОБА_3, за яким останній подарував відповідачці на особисті потреби 20 000 грн. (т.1 а.с. 94)

Частиною 5 ст. 719 ЦК України передбачено, що договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

П'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян складає 850 грн. При цьому до валютних цінностей згідно з п. 1 ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року віднесено валюту України (гривню), іноземні валюти (грошові знаки, що перебувають у цивільному обігу та є законними платіжними засобами на території відповідної держави), банківські метали (золото, срібло, платину та інші).

На думку колегії суддів, оскільки під час укладання договору дарування грошових коштів не дотримано передбаченої законом форми, тому він не може вважатися доказом у справі.

Колегія суддів не бере до уваги також розписку від 05 лютого 2011 року, за якою ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 18 000 грн. в якості повернення боргу, взятого у 2004-2005 роках (т. 1 а.с. 95), оскільки нею не доведений факт позики.

Твердження апелянта в тій частині, що у неї та позивача були відсутні кошти в зазначеному розмірі, позивач спростовує тими обставинами, що кошти дарувались на весілля, відкладались із заробітної плати та, що відповідачка працювала в компаніях, а він їй допомагав. Пояснення кожного із сторін не спростовані матеріалами справи.

Факт спільного проживання відповідачки з іншою особою з квітня 2010 року спростовується її позовною заявою до суду від 30 червня 2011 року (а.с. 125), де вона викладає обставини, за яких шлюбні стосунки з позивачем припинились в 2011 році.

Суд першої інстанції критично оцінив пояснення свідків, як з боку позивача, так і з боку відповідачки, дав їх поясненням належну оцінку, з цими висновками колегія суддів погоджується.

Колегія суддів не може взяти до уваги доводи апеляційної скарги в тій частині, що відповідачка має право на більшу частину грошових коштів з підстав несплати аліментів відповідно до ч. 3 ст. 70 Сімейного кодексу України, оскільки вона не надала доказів того, що розмір аліментів, визначений судовим рішенням від 04 листопада 2011 року є недостатнім для повноцінного розвитку сина.

Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідачка не надала належних доказів того, що кошти, які перебували на депозитних рахунках в банках є її особистою власністю і не належать до спільної сумісної власності подружжя та, що фактично шлюб розпався у 2009 році.

За викладених обставин і фактів, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення скарги, оскільки рішення суду першої інстанції постановлене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, є законним та обґрунтованим, і підстав для його зміни чи скасування не вбачається.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 307, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 лютого 2012 року залишити без змін.

Ухвала набрала законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий -

Судді -