Постанова

від 16.05.2012 по справі 11/267

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" травня 2012 р. Справа № 11/267

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого суддіМирошниченка С.В., суддівБарицької Т.Л., Хрипуна О.О. (доповідача), розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВіЕйБі Лізинг" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2012 у справі господарського суду№ 11/267 міста Києва за позовомЗакритого акціонерного товариства науково-виробничого об'єднання "Чернігівеліткартопля" доТовариства з обмеженою відповідальністю "ВіЕйБі Лізинг" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Дочірнє підприємство "Коропський Сирзавод" товариства з обмеженою відповідальністю "СИЛ" провизнання недійсними додаткових угод, договору в частині та стягнення 252048,98 грн. за участю представників позивачане з'явилися, відповідачаМихайловський І.В., третьої особине з'явилися,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду міста Києва від 19.12.2011 у справі № 11/267 (суддя Смирнова Ю.М.) відмовлено в позові ЗАТ НВО "Чернігівеліткартопля" до ТОВ "ВіЕйБі Лізинг" про визнання недійсними договору фінансового лізингу в частині, додаткових угод до нього та стягнення 252048,98 грн. надмірно сплачених коштів.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2012 (головуючий суддя Агрикова О.В., судді Суховий В.Г., Чорногуз М.Г.) рішення господарського суду міста Києва від 19.12.2011 скасовано, позов задоволено повністю, визнано недійсними пункт 3.4.1, пункт 3.4.2, пункт 3.4.3, пункт 3.4.4, пункт 3.4.5, статтю 11 договору фінансового лізингу від 16.04.2008 № 080415-49/ФЛ-Ю-С, додаткові угоди від 21.05.2009 та від 25.10.2010 до договору фінансового лізингу від 16.04.2008 № 080415-49/ФЛ-Ю-С, присуджено до стягнення з відповідача 252 048,98 грн. надмірно сплачених грошових коштів, 5 125,98 грн. державного мита за подання позову, 2 990,99 грн. судового збору за подання апеляційної скарги та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись з вищезазначеним судовим рішенням, ТОВ "ВіЕйБі Лізинг" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2012 у справі № 11/267, залишивши в силі рішення господарського суду міста Києва від 19.12.2011.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані порушенням та неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ч. 3 ст. 762, ч. 2 ст. 632, ч. 2 ст. 524, ч. 2 ст. 533, ч. 2 ст. 806 ЦК України, ст. 292 ГК України, ч. 1 ст. 43, ст. 4-1 ГПК України.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

В судове засідання 16.05.2012 представники позивача та третьої особи не з'явились.

Від представника позивача надійшла телеграма з клопотанням про відкладення розгляду справи у зв'язку із хворобою представника.

Беручи до уваги, що позивач є юридичною особою, з огляду на суть спору та матеріали справи, а також встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, колегія суддів відхилила клопотання представника позивача та визнала за можливе розглянути справу за відсутності представника позивача.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку її обставин та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Отже, вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону; додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Предметом даного спору є визнання недійсним положень договору фінансового лізингу в частині коригування лізингових платежів на зміну курсу гривні до долара США та встановлення відповідальності з мотивів їх невідповідності нормам законодавства, принципу справедливості, оскільки передбачають додатковий, ніж встановлений п. 3.3 та графіком сплати лізингових платежів, вид платежу, вимагають від відповідача сплати непропорційно великих штрафних санкцій і не встановлюють аналогічних санкцій для позивача.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 16.04.2008 між ТОВ "ВіЕйБі Лізинг" (лізингодавець) та ЗАТ НВО "Чернігівеліткартопля" (лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу № 080145-49/ФЛ-Ю-С, предметом якого є надання лізингодавцем в платне володіння та користування на умовах фінансового лізингу лізингоодержувачу майна, найменування, модель, ціна одиниці, кількість і загальна вартість на момент укладання договору якого наведена в специфікаціях (додаток № 2 до договору) для підприємницьких цілей у власній господарській діяльності на визначений строк, за умови сплати останнім періодичних лізингових платежів.

Пунктом 3.1 договору встановлено, що лізингоодержувач виплачує лізингодавцю лізингові платежі відповідно до графіку сплати лізингових платежів (додаток № 1 до договору) та пунктів 3.4.1-3.4.5 договору. Лізингові платежі включають: платежі, які відшкодовують (компенсують) частину вартості майна; винагороду (комісію) лізингодавцю за отримане у лізинг майно з врахуванням коригування на зміну курсу гривні до долару США, вказаного в пунктах 3.4.1 - 3.4.5 договору.

Статтею 11 договору сторони передбачили відповідальність лізингоодержувача у вигляді пені, неустойки, штрафу в разі невиконання або неналежного виконання умов цього договору.

Судами також встановлено, що 21.05.2009 між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду до договору, в якій сторони погодили графік погашення лізингових платежів, а в п. 1 цієї додаткової угоди позивач визнавав, що станом на 21.05.2009 позивач має перед відповідачем прострочену заборгованість за нарахованими та несплаченими лізинговими платежами за договором в розмірі 70078,47 грн., що включає в себе: прострочену заборгованість по відшкодуванню (компенсації) частини вартості майна в розмірі 42189,71 грн.; прострочену винагороду (комісію) відповідачеві за отримане в лізинг майно в розмірі 27888,76 грн. з урахуванням коригування, передбаченого п.п. 3.4.1-3.4.4 договору, в тому числі податок на додану вартість, нарахований згідно п. 3.4.3 договору, в розмірі 2369,59 грн.

25.10.2009 між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду до договору, в якій сторони погодили графік погашення лізингових платежів. Згідно з п. 1 цієї додаткової угоди позивач визнавав, що станом на 11.10.2010 позивач має перед відповідачем прострочену заборгованість за нарахованими та несплаченими лізинговими платежами за договором в розмірі 105227,72 грн., що включає в себе: прострочену заборгованість по відшкодуванню (компенсації) частини вартості майна в розмірі 5378060 грн.; прострочену винагороду (комісію) відповідачеві за отримане в лізинг майно в розмірі 51447,12 грн. з урахуванням коригування, передбаченого п.п. 3.4.1-3.4.4 договору, в тому числі податок на додану вартість, нарахований згідно п. 3.4.3 договору, в розмірі 2195,22 грн.

Також сторони вказаної додаткової угоди погодили викласти статтю 3 договору в наступній редакції:

"п. 3.1 договору -лізингоодержувач виплачує лізингодавцю лізингові платежі відповідно до графіку сплати лізингових платежів (додаток №1 до договору) та пунктів 3.4.3 договору. Лізингові платежі включають: платежі, які відшкодовують (компенсують) частину вартості майна; винагороду (комісію) лізингодавцю за отримане у лізинг майно з врахуванням коригування, вказаного в пунктах 3.4.3 договору.

п. 3.4 договору -платежі за договорами здійснюються в національній валюті України (гривнях). Всі платежі здійснюються шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок лізингодавцю у наступному порядку:

п. 3.4.1 договору -лізингоодержувач здійснює платежі за цим договором відповідно до графіку сплати лізингових платежів (додаток№1);

п. 3.4.2 договору -якщо строк сплати будь-якого лізингового платежу припадає на неробочий день, то лізингоодержувач зобов'язаний сплатити такий платіж не пізніше дня, який передує останньому робочому дню, за яким настає такий неробочий день;

п. 3.4.3 договору -в разі, якщо на момент нарахування лізингового платежу (в тому числі додаткової винагороди (комісії) у відповідності до пунктів 7.10 та п.17.3. цього договору) розмір винагороди (комісії) лізингодавцю за отримане в лізинг майно у складі такого лізингового платежу буде становити суму, що перевищує подвійну облікову ставку Національного Банку України, встановлену на день нарахування такої винагороди (комісії) за період, який минув з дня нарахування попереднього лізингового платежу за цим договором, розраховану від загальної вартості майна, то сума такого перевищення є об'єктом оподаткування ПДВ, при цьому лізингоодержувач повинен самостійно збільшити розмір винагороди (комісії) лізингодавцю за отримане в лізинг майно на суму, яка дорівнює ПДВ, нарахованому на такий об'єкт оподаткування, а сторони самостійно здійснюють дні, передбачені чинним податковим законодавством України, щодо проведення оподаткування такої операції;

п. 3.4.4 договору -коригування розмірів лізингових платежів згідно з п. 3.4.3 договору не призводить до збільшення загальної вартості майна, відповідно, не збільшується і частина лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості майна. Таке коригування збільшує частину лізингових платежів - винагороду (комісію) лізингодавцю за отримане в лізинг майно;

п. 3.4.5 договору -лізингоодержувач зобов'язується здійснювати погашення заборгованості перед лізингодавцем у поряду визначеному цим пунктом".

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем підстав для визнання недійсними спірних пунктів договору.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції вказав, що зарахування курсової різниці між національною та іноземними валютами до складу винагороди суперечить правовій природі договору фінансового лізингу, оскільки положеннями пунктів 3.4.1.-3.4.5 договору фінансового лізингу визначено платіж, який не передбачений ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" - винагороду, яка виникає у відповідача виключно внаслідок збільшення курсу долара США по відношенню до гривні.

Суд апеляційної інстанції також визнав статтю 11 договору, якою передбачена відповідальність лізингоодержувача у вигляді пені, неустойки, штрафу в разі невиконання або неналежного виконання умов цього договору, недійсною на підставі ч. 2 ст. 207 ГК України.

Відповідно ч. 2 ст. 207 ГК України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Аналіз норми ч. 2 ст. 207 ГК України щодо нікчемності умов господарського зобов'язання у разі встановлення непропорційно великого розміру санкцій застосовуються лише у випадку, коли підписання таких умов договору не в повній мірі залежало від волі сторони, а саме у разі укладання типового договору або договору приєднання. В інших випадках, за висновком колегії суддів, слід керуватися положеннями ст.ст. 6, 627 ЦК України щодо свободи договору, згідно з якими сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Оскільки спірний договір не є типовим, судами попередніх інстанцій не встановлено обставин укладання договору фінансового лізингу з боку позивача внаслідок приєднання до договору відповідача без можливості внесення до нього змін, суд апеляційної інстанції необґрунтовано застосував до даних правовідносин положення ч. 2 ст. 207 ГК України.

Колегія суддів також вказує на невірність висновку апеляційного суду про недійсність положень договору про сплату винагороди (комісію) лізингодавцю за отримане у лізинг майно з врахуванням коригування на зміну курсу гривні до долару США з огляду на таке.

Відповідно до статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Тобто стаття 16 вказаного Закону не містить приписів щодо вичерпного переліку зазначених у ній платежів та дозволяє сторонам вільно визначатися з іншими витратами лізингодавця, які, на їх розсуд, мають бути включені до складу лізингових платежів, оскільки безпосередньо пов'язані з виконанням певного договору.

Зазначені положення ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" стосовно визначення порядку сплати лізингових платежів договором та щодо права сторін визначати склад лізингових платежів узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Водночас відповідно до положень ч. 1 та ч. 2 ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін; зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Частинами першою та другою статті 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Отже, положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 26.12.2011 у справі № 16/23пд/2011.

Визначення (обчислення) лізингових платежів у іноземній валюті та з урахуванням "коефіцієнту корегування", в основу якого покладено курс гривні стосовно долара США, не суперечать ні чинним приписам ЦК України, а ні положенням постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.1998 № 1998 "Про удосконалення порядку формування цін", оскільки Закон України "Про ціни та ціноутворення" не дає підстав для висновку про державне регулювання винагороди (комісії) лізингодавцю за отримане у лізинг майно.

Відповідно до статті 190 ГК України вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг) за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах -також за рішенням суб'єкта господарювання.

Частиною 2 статті 632 ЦК України допускається можливість зміни ціни після укладення договору у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, тобто, сторони мають право узгодити в договорі як розмір ціни (плати, винагороди тощо), так і спосіб її визначення чи подальшої зміни.

Розподілення сторонами у договорі фінансового лізингу ціни (винагороди) на складові частини та розміщення їх у різних пунктах договору, не суперечить вимогам чинного законодавства. Такої ж правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постановах № 4/426 від 11.04.2012, № 30/289 від 04.04.2012.

Ураховуючи те, що вищезазначені положення договору фінансового лізингу узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать ним, при укладенні договору фінансового лізингу позивач не заперечував проти його умов, тому висновок місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для визнання недійсними спірних пунктів договору є обґрунтованим.

На підставі зазначеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання спірних пунктів договору, додаткових угод до нього недійсним з наведених позивачем мотивів та для стягнення суми сплачених лізингових платежів.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

На думку колегії суддів, висновок місцевого суду про відсутність правових підстав для задоволення позову відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що постанова апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення місцевого суду -залишенню в силі.

Керуючись ст.ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВіЕйБі Лізинг" задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2012 у справі № 11/267 скасувати.

Рішенням господарського суду міста Києва від 19.12.2011 у справі № 11/267 залишити в силі.

Головуючий суддя С.В. Мирошниченко Судді Т.Л. Барицька О.О. Хрипун