Постанова

від 31.05.2012 по справі 2а-11206/11/2670

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-11206/11/2670 (у 3-х томах) Головуючий у 1-й інстанції: Добрянська Я.І.

Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

ПОСТАНОВА

Іменем України

"31" травня 2012 р. м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого-судді: Вівдиченко Т.Р.

Суддів: Бабенка К.А.

Мельничука В.П.

За участю секретаря: Козійчук О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва, Товариства з обмеженою відповідальністю «Арго-торгівельна мережа», Товариства з обмеженою відповідальністю «РТЛ Україна»на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 лютого 2012 року у справі за адміністративним позовом Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва до Товариства з обмеженою відповідальністю «Арго-торгівельна мережа», Товариства з обмеженою відповідальністю «РТЛ Україна» про визнання угоди недійсною та стягнення коштів, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач - Державна податкова інспекція у Печерському районі м. Києва звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Арго-торгівельна мережа», Товариства з обмеженою відповідальністю «РТЛ Україна»про визнання угоди недійсною на підставі ч. 3 ст. 228 ЦК України, стягнення з ТОВ «Арго-торгівельна мережа»в дохід держави вартість товару у розмірі 2 705388,00 грн., а також стягнення з ТОВ «РТЛ Україна»в дохід держави суму коштів у розмірі 2 705388,00 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 лютого 2012 року позов задоволено частково. Визнано договір № 511/1 від 05.11.2010 року між ТОВ «РТЛ Україна»та ТОВ «Арго-торгівельна мережа»недійсним на підставі ч. 3 ст. 228 ЦК України. Стягнуто з ТОВ «РТЛ Україна»код ЄДРПОУ 34480987, адреса: м. Київ, вул. Підвисоцького/Драгомирова, 10/10, оф. 60-61 в дохід держави суму коштів у розмірі 2705388,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеною постановою, позивач - Державна податкова інспекція у Печерському районі м. Києва та відповідачі - Товариство з обмеженою відповідальністю «Арго-торгівельна мережа», Товариство з обмеженою відповідальністю «РТЛ Україна» подали апеляційні скарги.

Так, Державна податкова інспекція у Печерському районі м. Києва просила скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 лютого 2012 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти в цій частині нову, якою задовольнити позовні вимоги повністю.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Арго-торгівельна мережа»просило скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання договору недійсним та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Товариство з обмеженою відповідальністю «РТЛ Україна»просило скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 лютого 2012 року та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 195 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, учасників процесу, які з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню частково, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Державною податковою інспекцією у Печерському районі міста Києва було проведено документальну позапланову невиїзну перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю «Арго-торгівельна мережа»(код ЄДРПОУ 32249009) з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин із Товариством з обмеженою відповідальністю «РТЛ Україна»(код ЄДРПОУ 34480987) за період з 01.10.2010 р. по 30.11.2010 р.

За наслідками зазначеної перевірки, позивачем було складено Акт № 708/23-9/32249009 від 16.06.2011 р., в якому встановлено порушення ТОВ «Арго-торгівельна мережа»вимог п.п. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3, п. 4.1 ст. 4, п.п. 7.3.1 п. 7.3, п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.5 п. 7.4, п.п. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість»із змінами та доповненнями, в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 2750869,00 грн.

Відповідно до даного Акту перевірки, між ТОВ «РТЛ Україна»(Постачальник) та ТОВ «Арго-торгівельна мережа»(Покупець) було укладено договір купівлі-продажу товару (згідно специфікації одяг, взуття, аксесуари) № 511/1 від 05.11.2010 р. на загальну суму 2 705 388,00 грн.

Проте, податковим органом зроблено висновок, що вищезазначену угоду, укладену між відповідачами, слід кваліфікувати як нікчемну угоду. При цьому, позивач посилається на обставини, встановлені Актом перевірки № 708/23-9/32249009 від 16.06.2011 р. та Актами перевірок по ланцюгу контрагентів-постачальників ТОВ «РТЛ Україна», розкриваючи їх фінансово-господарську діяльність, вказуючи на те, що у контрагентів ТОВ «Агропрайд», що в свою чергу був основним постачальником ТОВ «РТЛ Україна», - звітність та вся первинна документація сформована та підписана неуповноваженими особами, а також не встановлено фактичне постачання товару за господарськими угодами.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов'язані діяти лише на підставі Конституції України та законів України.

Порядок визнання правочину недійсним регулюється Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України.

Так, відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно частини 7 статті 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 203 Цивільного Кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Крім того, ч. 1 ст. 228 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

З аналізу зазначених положень вбачається, що необхідними ознаками недійсності господарського зобов'язання та нікчемності правочину є невідповідність вимогам закону, вчинення з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, укладення учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), порушення публічного порядку, спрямованість на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно ч. 3 ст. 228 ЦК України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За правилами ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Хоча положення чинного Податкового кодексу України безпосередньо не містять повноважень податкових органів звертатися до суду за наявності відповідних підстав із позовами про визнання недійсними правочинів (господарських зобов'язань) платників податків і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, проте, залишається чинною стаття 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», зокрема, її пункт 11, відповідно до якого до функцій державних податкових інспекцій віднесено подання до судів позовів до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.

Органи державної податкової служби можуть у судовому порядку на підставі частини 3 статті 228 ЦК України чи статті 207 Господарського кодексу України доводити недійсність правочинів (господарських зобов'язань), що, на їх думку, укладені платниками податку з метою, яка завідомо суперечна інтересам держави та суспільства і полягає в ухиленні від оподаткування.

Разом із тим, колегія суддів зазначає, що позовна вимога щодо визнання угоди недійсною, у даному випадку, договору купівлі-продажу товару № 511/1 від 05.11.2010 р., укладеного між відповідачами, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності встановлює Господарський кодекс України.

Так, відповідно до ст. 1 ГК України, цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Згідно п. 1 ст. 12 ГПК України, господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що провадження у справі щодо позовної вимоги про визнання договору № 511/1 від 05.11.2010 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «РТЛ Україна»та Товариством з обмеженою відповідальністю «Арго-торгівельна мережа», недійсним підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України, відповідно до якої суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідачів в доход держави грошових коштів в сумі вартості товару, переданого за договором, колегія суддів приходить до наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін у разі виконання зобов'язання обома сторонами в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

З аналізу вищенаведеної норми слідує, що наслідком визнання правочину недійсним як підстави фінансово-правової відповідальності є стягнення в доход держави коштів за рішенням суду, який за своєю природою є заходом державного примусу, що застосовується до порушників.

Основною групою заходів державного примусу, які застосовують до суб'єктів фінансового права у випадку вчинення протиправних діянь, є юридичні санкції передбачені нормою права заходи державного примусу, які застосовуються залежно від виду юридичної відповідальності, що покладається на суб'єктів правовідносин. За галузевою належністю вони поділяються на фінансово-правові санкції та санкції інших галузей права.

Як вже було зазначено вище, санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Разом із тим, за змістом частини 1 статті 208 ГК України, застосування цих санкцій можливе не за сам факт укладення зазначеної угоди, а лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Для застосування санкцій, передбачених частиною 1 статті 208 цього Кодексу , необхідним є умисел на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Застосування приписів указаної норми можливе лише при встановленні судом обґрунтованості доводів податкового органу про наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов'язання (правочину, договору, угоди), що є підставою для задоволення позову про застосування санкцій.

Отже, для встановлення умислу та мети в діях юридичної особи, необхідно довести наявність умислу та мети в діях фізичних осіб, що діяли від імені відповідної юридичної особи, на укладення угоди з метою, завідомо суперечної інтересам держави.

Враховуючи, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи (частина 1 статті 92 Цивільного кодексу України ), то виявлення умислу в діях учасників правочину передбачає обов'язкове встановлення персоналій посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставин, за яких такий умисел виник. Без з'ясування наведених фактичних даних саме по собі порушення юридичною особою правил здійснення господарської діяльності та несплата податків і зборів не може бути підставою для висновку про укладення правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства.

У матеріалах даної справи відсутні докази на підтвердження відповідних обставин, як-от притягнення винної особи (носія умислу) до кримінальної або адміністративної відповідальності за завідоме укладення протиправного правочину з метою ухилитися від сплати податків або отримати безпідставну податкову вигоду з бюджету. Недотримання ж відповідачами податкової дисципліни є підставою для притягнення їх до відповідальності за порушення податкового законодавства.

Матеріали справи свідчать, що зміст спірного договору не суперечить актам цивільного законодавства, а на час укладення договору та його виконання відповідачі були належним чином зареєстровані як юридичні особи та як платники податку на додану вартість. Податковим органом не доведено належними засобами доказування того, що господарська операція між відповідачами не мала реального, товарного характеру, тобто укладення угоди без наміру створення цивільно-правових наслідків, лише з метою отримання певної преференції, зокрема права на податковий кредит та відшкодування податку на додану вартість з бюджету.

Крім того, колегія суддів критично ставиться до посилань податкового органу про те, що факт нікчемності угоди між відповідачами слідує з Актів перевірок по ланцюгу контрагентів-постачальників ТОВ «РТЛ Україна», розкриваючи їх фінансово-господарську діяльність.

Правова позиція по даному питанню висловлена Вищим адміністративним судом України в листі № 742/11/13-11 від 02.06.2011 року «Щодо однакового застосування адміністративними судами окремих приписів Податкового кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України», за змістом якого не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом, а також в ухвалі від 08.11.2011 року в справі № К/9991/37163/11.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про обґрунтованість позовних вимог та часткове їх задоволення.

Відповідно до ст. 159 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам по справі, допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, а тому оскаржувана постанова підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення.

Згідно ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Керуючись ст. ст. 157, 160, 195, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційні скарги Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва, Товариства з обмеженою відповідальністю «Арго-торгівельна мережа», Товариства з обмеженою відповідальністю «РТЛ Україна»задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 лютого 2012 року скасувати та в частині визнання договору № 511/1 від 05.11.2010 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «РТЛ Україна»та Товариством з обмеженою відповідальністю «Арго-торгівельна мережа», недійсним на підставі ч. 3 ст. 228 ЦК України провадження в адміністративній справі закрити.

Роз'яснити позивачеві його право на звернення з позовом в цій частині до господарського суду в порядку господарського судочинства.

В іншій частині ухвалити нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Вівдиченко Т.Р.

Судді: Бабенко К.А

Мельничук В.П.

Повний текст постанови виготовлено 07 червня 2012 року