Постанова

від 10.06.2008 по справі 9/39

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

      КИЇВСЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                           

т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 10.06.2008                                                                                          

№ 9/39

 Київський апеляційний господарський суд у

складі колегії суддів:

 головуючого:          Кондес  Л.О.

 суддів:            Куровського  С.В.

     Михальської  Ю.Б.

 при секретарі:           Солонець К.В.

 За участю представників:

 від позивача : ОСОБА_2 -за дов.

Від відповідача: Лисенко Т.М.

-директор

Мусієнко Д.Ю. - за дов.          

 розглянувши апеляційну скаргу СПД - фізична

особа ОСОБА_1

 на рішення Господарського суду м.Києва від

02.04.2008

 у справі № 9/39 (Жирнов С.М.)

 за позовом                               СПД - фізична

особа ОСОБА_1

 до                                                   Товариство

з обмеженою відповіадльністю "Тір"

 про                                                 

стягнення 3777,78 грн.

ВСТАНОВИВ:

           Рішенням Господарського суду міста

Києва від 02.04.2008р. у справі №9/39 відмовлено повністю у позові  Суб”єкта підприємницької діяльності  - фізичної особи ОСОБА_1 до Товариства з

обмеженою відповідальністю „Тір” про стягнення 

3 777,78 грн.( у т.ч. 3 197,66 грн.- основного боргу та  580,00 грн.- пені).

          Позивач, не погодившись з рішенням,

звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду,

в якій просить оскаржуване рішення 

скасувати та прийняти нове рішення про стягнення з відповідача на

користь позивача 3 777,78 грн.- заборгованості за надані  послуги з 

транспортного експедирування , посилаючись  на неповне з'ясування обставин, що мають

значення для справи, порушення норм матеріального права.

          Зокрема, апелянт звертає увагу на те,

що судом першої інстанції не досліджено в повному обсязі та не надано належної

правової оцінки тому факту, що спірні правовідносини між СПД ОСОБА_1 та ТОВ

„Тір” виникли не на підставі договору перевезення, а з приводу зобов'язань з

транспортного експедирування, а отже, нормами чинного законодавства не  встановлено скорочених строків позовної

давності до вимог, що виникли із зобов'язань за договором транспортного

експедирування, а тому в силу  ст.257 ЦК

України , до позовних вимог застосовується загальна давність у три роки.

          У відзиві на апеляційну скаргу

відповідач просить залишити без змін рішення місцевого господарського суду, а

апеляційну скаргу - без задоволення, стверджуючи, що   обидві сторони є суб'єктами господарської

діяльності, які працюють  в транспортній

галузі та виключно над виконанням зобов'язань по перевезенню вантажу і отже

правовідносини між сторонами  виникли

саме на підставі договору перевезення.

          Розглянувши у судовому засіданні

апеляційну  скаргу, дослідивши матеріали

справи, оцінивши зібрані в ній докази, заслухавши пояснення представників

сторін,  колегія суддів установила

наступне:

          Суб'єкт підприємницької діяльності -

фізична особа ОСОБА_1звернувся до суду першої інстанції з позовом до Товариства

з обмеженою відповідальністю „ТІР” про стягнення 3 777,78 грн., з яких: 3

197,66 грн.- основного боргу за надані послуги з транспортного експедирування,

580,12 грн.- пеня  за затримку платежу на

підставі Договору  №а343 від 06.07.2006р.

та Заявки  №а 343 від 06.07.2006р.

          В обґрунтування позовних вимог

позивач посилається на те, що, діючи, як транспортний експедитор, на підставі

Заявки № а343 від 06.07.2006р., надав відповідачу послуги з транспортного

експедирування в міжнародному сполученні в 

складі збірного вантажу за маршрутом Італія-Україна  (м.Київ), розмістивши заявку у перевізника - Товариства

з обмеженою відповідальністю „Сатор ЛТД”, яким було здійснено перевезення

належним чином, що підтверджується печаткою та підписом одержувача в накладній

СМР № 0103026, без жодних зауважень.

          На оплату наданих послуг з

транспортного експедирування позивачем було виставлено відповідачу рахунок №18

від 07.08.2006р. на суму 3 197,66 грн.

07.08.2006р. позивач направив

відповідачу для проведення розрахунків оригінали наступних документів: рахунок

№18 від 07.08.2006р., акт виконаних робіт -два примірники, накладну СМР

№0103026 ( копія поштового повідомлення 

№364559 про одержання відповідачем зазначених документів 08.08.2006р.

додана позивачем до позовної заяви), однак відповідач в належні строки платежу

не здійснив, тому позивач 01.09.2006р. направив відповідачу претензію №14 від

01.09.2006р. про сплату вартості транспортних послуг, але на день звернення

позивача з позовом  відповідач так і  не погасив у добровільному порядку  існуючу заборгованість у сумі  3 197,66 грн.

Посилаючись помилково на ст.214

ЦК  України  (в редакції 1963 року) „Прострочення

виконання боржником грошового зобов'язання”, 

який вже не був чинний станом на день звернення позивача з позовом  ( 03.03.2008р.), оскільки з 01.01.2004р.

набрав чинності новий Цивільний кодекс України, 

позивач  нарахував пеню на

прострочену заборгованість у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен

день прострочення платежу за 392 дні за період із серпня 2006р. по травень

2007р.

Відповідач заперечує проти позовних

вимог та стверджує, що між сторонами 

виникли спірні правовідносини на підставі договору перевезення , а тому

до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, відповідно до ч.3

ст.925 ЦК України, застосовується 

позовна давність в один рік, що визначається відповідно до  транспортних кодексів ( статутів).

Судова колегія не погоджується з

висновком суду першої інстанції і вважає його помилковим стосовно того, що між

сторонами  виникли спірні правовідносини

саме на підставі договору перевезення (а не транспортного експедирування),

внаслідок чого відмовив у задоволенні позову у зв'язку із пропуском  спеціальної позовної давності  в один рік , посилаючись при цьому на  пункт 6 ч.2 ст.258 Цивільного кодексу

України, якою передбачено спеціальну 

позовну давність в один рік, що застосовується до вимог у зв'язку з

перевезенням вантажу, пошти, з огляду на наступне:

Як вбачається з матеріалів справи,

згідно Заявки відповідача № а343 від 06.07.2006р., позивач надав відповідачу

послуги з транспортного експедирування по перевезенню вантажу автомобільним

транспортом  у міжнародному сполученні за

маршрутом Італія - Україна в складі збірного вантажу.

Оскільки відповідач та позивач є

експедиторськими підприємствами, між ними був підписаний Договір № а343 від

06.07.06р. з транспортного експедирування , як між Експедитором-1 (відповідач)

та Експедитором-2 (позивач).

Вартість перевезення згідно заявки

становить 5006 Євро, що за курсом НБУ  на

день розвантаження становило 3 197,66 грн., які згідно з умовами Заявки ( п.6)

підлягали  сплаті протягом п'яти

банківських днів після одержання відповідачем оригіналів рахунку, акта

виконаних робіт, накладних СМР, заявки та договору.

Позивач, як транспортний

експедитор, розмістив заявку у 

Перевізника -  Товариства з

обмеженою відповідальністю „Сатор ЛТД”. Перевезення вантажу згідно Заявки №

а343 від 06.07.2006р. було виконано 

належним чином та без зауважень в накладній - CMR  0103026 гр.24. Виставлений відповідачу

рахунок №18 від 07.08.2006р. на суму 3 197,66 грн. за надані послуги з

транспортного експедирування останнім не був сплачений.

Позивач 07.08.2006р. направив

відповідачу для проведення розрахунків оригінали наступних документів: рахунок

№18 від 07.08.2006р. , акт виконаних робіт - два примірники, накладну СМР

№0103026 , що підтверджується наданим відповідачем копією поштового

повідомлення №364559 про одержання документів 08.08.2006р.

Надіслана позивачем на адресу

відповідача претензія №14 від 01.09.2006р., 

факт одержання якої підтверджується повідомленням про вручення поштового

відправлення №423997 від 04.09.2006р., залишена відповідачем без відповіді і

задоволення, тому  позивач  правомірно звернувся до суду першої інстанції

за примусовим стягненням заборгованості.

          Як вбачається з відзиву на позовну

заяву, відповідач не оспорює розмір заборгованості, а  звертає 

увагу лише на позовну давність в один рік, про застосування якої ним

було подано  заяву і з чим погодився суд

першої інстанції, однак позовна давність не може бути застосована господарським

судом, оскільки спірні правовідносини сторін за даним позовом виникли не  з договору перевезення,  оскільки відповідач не є власником вантажу, а

взяв його на експедирування у ДП „Колві Сервіс”, а Позивач для виконання даного

перевезення залучив перевізника - ТОВ „Сатор ЛТД”.

          Оскільки необхідною умовою для

вирішення господарського спору є визначення правової природи відносин, що

склалися між сторонами,  тому

дослідивши  правовідносини сторін у

даному спорі, колегія суддів  дійшла

висновку , що спірні правовідносини сторін виникли з договору транспортного

експедирування, а не з договору перевезення, 

з таких підстав:

          Відповідно до ч.6 ст.315

Господарського кодексу України щодо спорів, пов'язаних з міждержавними

перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної  давності встановлюються транспортними

кодексами чи статутами або міждержавними договорами, згоду на обов'язковість

яких надано Верховною Радою України.

          Відповідно до ст.926 ЦК України

позовна давність, порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з

перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами

України, транспортними кодексами ( статутами).

          Згідно п.11 Статуту автомобільного

транспорту УРСР, який є чинний на даний час на території України відповідно до

Постанови Верховної Ради України „Про порядок тимчасової дії на території

України окремих актів законодавства Союзу РСР” № 1545-ХП від 12.09.1991

року,   міжнародні перевезення вантажів,

пасажирів і багажу автомобільним транспортом здійснюються у порядку,

встановленому законодавством Союзу РСР.

          Відповідно до Закону України „Про

приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного

перевезення вантажів” Верховна Рада України постановила приєднатися до

Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів, вчиненої 19 травня

1956 року в м.Женеві, а 16.05.2007р. Міністерство закордонних справ України

листом № 72/14 - 612/1-1559         

проінформувало, що зазначена Конвенція набирає чинності для України лише

17 травня 2007 року.

Отже, на момент виникнення між сторонами спірних правовідносин ( серпень

2006р.) законодавством України не були встановлені норми регулювання з

міжнародного перевезення.

          Відповідно до статті 8 ЦК України,

якщо цивільні відносин не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного

законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього

Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом

цивільні відносини ( аналогія закону).

          У разі неможливості використати

аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно

до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

          Відповідно до ст.316 ГК України та

відповідної статті ЦК України ( ст.929 ЦК ) за договором транспортного

експедирування одна сторона ( експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок

другої сторони ( клієнта) виконати або організувати виконання визначених

договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

          Згідно  пункту 45 Статуту автомобільного транспорту

УРСР, за договором перевезення вантажів автотранспорте підприємство  чи організація зобов'язуються доставити  ввірений їм вантажовідправником вантаж в

пункт призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу  особі ( вантажоодержувачу), а

вантажоодержувач зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену

плату.

          Відповідно до частини 2 статті 306 ГК

України суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники,

вантажовідправники та вантажоодержувачі.

          Отже, 

між сторонами виникли спірні правовідносини за договором транспортного

експедирування, а тому, в силу ст.257 ЦК України до вимог за даним позовом

встановлюється загальна позовна давність тривалістю у три роки , в межах якої

позивач і звернувся до суду першої інстанції за захистом свого порушено

права.          

          Відповідно до вимог ст..526 ЦК

України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов

договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за

відсутності таких  умов та вимог -

відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

          Приймаючи до уваги визначення

позивачем термінів виконання зобов'язань , зважаючи на те, що відповідач після

їх спливу не розрахувався з позивачем у добровільному порядку, тому позовні

вимоги в частині стягнення з відповідача 3 197,66 грн. - боргу є правомірними,

доведеними матеріалами справи і підлягають задоволенню.

          Щодо вимог про стягнення пені  у зв'язку з простроченням платежу , то  вона задоволенню не підлягає  , виходячи з наступного:

          Відповідно до ч.1 ст.546 ЦК  України виконання зобов'язання може

забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, при триманням,

завдатком,а відповідно до ч.1 ст.548 ЦК України виконання зобов'язання (

основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або

законом.

          Згідно  ч.1, ч.3 ст.549 ЦК України неустойкою (

штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати

кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що

обчислюється у відсотках від суми 

несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення

зобов'язання.

          Відповідно до ч.4 ст.231 ГК України у

разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються

в розмірі, передбаченому договором.

          У відповідності до спеціального

Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових

зобов'язань” розмір пені за прострочення платежу повинен встановлюватися за

згодою сторін, тобто в договорі ( стаття 1 Закону).

          Якщо сторони у відповідному договорі

не встановили конкретного розміру відповідальності, передбаченої статтями 1 та

2 Закону, пеня стягненню не підлягає.

          Як вбачається із Заявки №а343 від

06.07.2006р.            та Договору №

а343 від 06.07.2006р. з транспортного експедирування , то ні в Заявці, ні в

Договорі сторони не встановили конкретного розміру пені за прострочення

платежу.

          Крім того, є помилковим посилання позивача

на ст.214 Цивільного кодексу України  (в

старій редакції 1963р.), який з 01.01.2004р. втратив  чинність. З 01.01.2004р. набрав чинності

новий Цивільний кодекс України. 

Відповідно до норм даної статті був передбачений обов'язок боржника

сплатити кредиторові  суму боргу з

урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також

три проценти річних з простроченої суми ( відповідна  норма міститься у ст. 625 ЦК України в новій

редакції), але норма зазначеної статті не містила конкретного виду

відповідальності у вигляді сплати пені за прострочення платежу, та її розміру,

який сторони мали обумовити у договорі.

          Враховуючи зазначене, колегія суддів

дійшла висновку, що рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню,

як таке, що ухвалене без повного з'ясування обставин, що мають значення для

справи, та з порушенням норм матеріального права з прийняттям нового рішення,

яким позов   задовольнити  в частині стягнення  3 197,66 грн.-  основного боргу, а  в 

частині стягнення пені - в позові слід відмовити.

          Відповідно до ст.101 ГПК України

апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги

(подання) і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого

господарського суду  у повному

обсязі  і відповідно до ч.2 ст.99 ГПК

України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному

порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.         

          З огляду на викладене, апеляційна

скарга Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1, як

обґрунтована, підлягає задоволенню частково.

          Сплачене позивачем державне мито за

подання позовної заяви та за подання апеляційної скарги покладається на

відповідача  відповідно до ст.49 ГПК

України.

          Керуючись ст..ст.49,99, 101,103-105

Господарського процесуального кодексу України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

           1.Апеляційну скаргу Суб'єкта

підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 задовольнити частково.

          2.Рішення господарського суду міста

Києва від 02.04.2008р. у справі № 9/39 скасувати повністю.

          Позов задовольнити частково.

          Стягнути з Товариства з обмеженою

відповідальністю „ТІР” ( 04127, м.Київ, пр-т 40-річчя Жовтня, 120, Код ЄДРПОУ

30110051 ) на користь Суб”єкта підприємницької діяльності  - фізичної особи ОСОБА_1 (АДРЕСА_1;  ідентифікаційний код НОМЕР_1 )  3 197,66 грн.- основного боргу, 102,00 грн.-

держмита за подання позовної заяви, 118,00 грн.- витрат на інформаційно-технічне

забезпечення судового процесу, 51,00 грн.- держмита за подання апеляційної

скарги. Видати наказ.

          Видачу наказу доручити господарському

суду міста Києва

          В частині стягнення пені  в сумі 580,12 грн.- в позові відмовити”.

          3.Матеріали справи № 9/39 повернути до

господарського суду міста Києва.

 Головуючий суддя                                                                     

Кондес  Л.О.

 Судді                                                                       

                  Куровський  С.В

Михальська  Ю.Б.