Ухвала

від 16.07.2012 по справі 2а-1670/1093/12

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2012 р.Справа № 2а-1670/1093/12 Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Шевцової Н.В.

Суддів: Макаренко Я.М. , Мінаєвої О.М.

за участю секретаря судового засідання Шалаєвої І.Т. Шала

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача Близнюка В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області Державної податкової служби на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 29.03.2012р. по справі № 2а-1670/1093/12

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області Державної податкової служби

про скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИЛА:

24 лютого 2012 року позивач Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (надалі по тексту -ОСОБА_1, позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції (Кременчуцька ОДПІ, відповідач) в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції в Полтавській області № 0035031702/44 від 19 лютого 2012 року.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 29.03.2012р. позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції в Полтавській області № 0035031702/44 від 19 лютого 2012 року.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а саме вимог п. 198.1, 198.3, 198.6 Податкового кодексу України, ст.. 203, 215, 216, 228 Цивільного кодексу України, ст. 9, ст. 86, ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи сторін, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до наказу № 6564 від 21.12.2011 року та повідомлення від 20.12.2011 року № 13252/Г/17-315 фахівцями Кременчуцької ОДПІ проведено невиїзну документальну перевірку дотримання вимог податкового, законодавства при здійсненні господарської діяльності та з питань взаємовідносин суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 з ПП "Шале" (код 31194373) за період з 01.09.2011 року по 30.09.2011 року.

В ході перевірки встановлено порушення: ч.1 ст.203,ч.1 ст.207, ст.215, п.1 ст.216, ст.228 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених ПП "Шале" з постачальниками та покупцями; п.198.3, п.198.4, ст.198 Податкового кодексу України в результаті чого було занижено податок на додану вартість на суму у розмірі 40493 грн.

За результатами перевірки складено акт 8818/17-311/НОМЕР_1 від 30.12.2011 року, на підставі якого податковим органом прийнято податкове повідомлення - рішення від 19.02.2012 року № 0035031702/44 про визначення податкового зобов`язання з податку на додану вартість з них за основним платежем - 40493 грн., штрафні (фінансові) санкції 10123,25 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того що, оскаржуване податкове повідомлення-рішення, яким позивачу донараховано суму податкового зобов`язання з податку на додану вартість з них за основним платежем - 40493 грн., штрафні (фінансові) санкції 10123,25 грн. винесене Кременчуцькою ОДПІ необґрунтовано та прийнято всупереч положенням Податкового кодексу України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Відповідно до п.п. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу;

Згідно з п. 198.1. ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною. (п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України)

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.(п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України)

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.(п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України)

Відповідно до п. 201.4 ст. 201 Податкового кодексу податкова накладна складається у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Один примірник видається покупцю, а другий залишається у продавця. У разі складання податкової накладної у паперовому вигляді покупцю видається оригінал, а копія залишається у продавця.

Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця (п. 201.6 ст. 201 Податкового кодексу України)

У відповідності з п.п.201.10 ст.201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

З матеріалів справи вбачається, що передумовою для віднесення сум ПДВ до податкового кредиту в перевіряємому періоді стали фінансово-господарські взаємовідносини позивача з ПП "Шале".

Так, між ФОП ОСОБА_1 та ПП "Шале" (код 35825746) укладено договір на постачання №26 від 27 серпня 2011 року, відповідно до якого постачальник ПП "Шале" зобов'язується поставити покупцю ФОП ОСОБА_1 товар (лісо продукцію в асортименті), а покупець зобов'язується прийняти та оплатити товар. Документи на товар, які постачальник зобов'язаний передати покупцю: рахунок, видаткова накладна, товарно-транспортна накладна, податкова накладна. (а.с.52).

Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами визначена п.п.1.2 п.1, п.п.2.1 п.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88 зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 05.1995 року № 168/704 первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення.

Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" встановлені вимоги до первинних документів, відповідно до яких підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарських операцій, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Колегією суддів встановлено, що на підтвердження реальності виконання договору №26 від 27 серпня 2011 р. позивачем надано податкові накладні, видаткові накладні, рахунки, квитанції до прибуткових ордерів, товарно-транспортні накладні.

Крім того, позивачем надано договір оренди № 2/10 від 10.12.2009 року та додаткову угоду від 28 грудня 2010 року № 1 до договору оренди № 2/10, додаткову угоду від 25 лютого 2011 року № 2 до договору оренди № 2/10 відповідно до яких Відкрите акціонерне товариство "Кременчуцький колісний завод" (орендодавець) передає, а ФОП ОСОБА_1 приймає в оренду приміщення дільниці виготовлення деревяних виробів для пакування коліс площею 360 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 виробниче обладнання, складська територія біля дільниці виготовлення деревяних виробів для пакування коліс площею 300 кв.м. На підтвердження даного договору позивачем надано акт прийому - передачі №1 від 04.01.2010 року (а.с.101 а.с. 102), накладні та рахунки (а.с. 103 а.с.106).

Відповідно до даного договору метою оренди площі та обладнання є використання в господарській діяльності для виготовлення продукції згідно договору поставки № 1/10 від 10.12.2009 року.

Таким чином, позивачем підтверджено реальність здійснення господарських операцій з ПП «Шале» та використання придбаних товарів у власній господарській діяльності.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками першої інстанції, що позивач, маючи від постачальника належно оформлені податкові накладні, з урахуванням підтвердження реального здійснення господарських операцій, правомірно відніс до податкового кредиту суми ПДВ за ними у відповідний звітній період.

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи відповідача про щодо нікчемності угоди, укладеної між позивачем та ПП «Шале», враховуючи наступне.

Викладені в акті перевірки висновки про порушення позивачем вимог ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України зроблені відповідачем з перевищенням компетенції органів державної податкової служби, оскільки Податковий кодекс України та Закон України «Про державну податкову службу в Україні»не надають податковим органам повноважень на встановлення фактів порушення платниками податків норм цивільного або господарського законодавства. За загальним визначенням компетенцією є сукупність повноважень, прав та обов'язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов'язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань.

Порядок дій органів ДПС під час реалізації владної управлінської функції контролю за правильністю та повнотою справляння податкових зобов'язань, у тому числі щодо спірних зобов'язань, визначається Законом України «Про державну податкову службу в Україні»та Податковим кодексом України. Зазначені нормативно -правові акти не містили і не містять норм, які б наділяли відповідача повноваженнями на визнання правочинів нікчемними або такими, що не відповідають вимогам законодавства та повноваженнями на оцінку відповідності будь-якого правочину вимогам ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України.

Відповідно ст. 228 ЦК України (в редакції, що діяла з 01.01.11 р.): 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Тобто, законодавець з 01.01.2011 року виключив правочини, які були укладені з метою суперечною інтересам держави та суспільства, з кола нікчемних правочинів і відніс такі правочини до оспорюваних. Таким чином, повноваження на встановлення законності правочинів, вчинених позивачем за тими критеріями ознак, що містяться в складеному відповідачем акті, належать виключно до компетенції судових органів.

Крім того, відповідно п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема, правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу -землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України обов'язково має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. При цьому, доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Проте відповідачем під час судового розгляду справи не надано допустимих та належних доказів того, що фактична господарська діяльність позивача та вчинювані ним правочини містять наявність обставин, що перелічені у ч. 1 ст. 228 ЦК України.

Крім того, відповідно ч. 1 та ч. 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно висновків акту перевірки правочини, вчинені позивачем, відповідач кваліфікує як такі, що не направлені на реальне настання правових наслідків, а отже визнає їх нікчемними. Проте, за приписами ст. 234 ЦК України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається недійсним судом. Між тим, відповідачем не наведено посилань на судові рішення щодо недійсності вчинених позивачем правочинів як фіктивних або інших доказів щодо фіктивності здійснюваної позивачем діяльності.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним податкового повідомлення-рішення.

Таким чином, колегія суддів, підтверджує, що при прийнятті судового рішення у справі суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, п. 1 ч. 1 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області Державної податкової служби залишити без задоволення.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 29.03.2012р. по справі № 2а-1670/1093/12 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Шевцова Н.В. Судді Макаренко Я.М. Мінаєва О.М.

Повний текст ухвали виготовлений 23.07.2012р.