Рішення

від 25.07.2012 по справі 5020-399/2012

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД М. СЕВАСТОПОЛЯ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 липня 2012 року справа № 5020-399/2012

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

(АДРЕСА_1, 99015)

до приватного підприємства "ЗЕВС"

(вул. Богданова, 10-А, кв. 25, Севастополь, 99016)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Севастопольської міської Ради

(вул. Леніна,3 м. Севастополь, 99011).

про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна ,-

cуддя Щербаков С.О.

за участю:

представника позивача -ОСОБА_2, ордер б/н від 29.05.2012;

представника відповідача - Новикова С.В., довіреність б/н від 15.05.2012;

представника третьої особи -не з`явився;

Суть спору:

Позивач - фізична особа підприємець ОСОБА_1 звернувся до господарського суду міста Севастополя із позовом до Приватного підприємства "ЗЕВС" про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна по АДРЕСА_2, а саме: торговельний павільйон площею 56 кв. м. на торговельних місцях НОМЕР_1 та НОМЕР_2 по АДРЕСА_2 (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1"); торговельний павільйон площею 56 кв.м. на торговельних місцях НОМЕР_4 та НОМЕР_5 по АДРЕСА_2 (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1"); кам`яний торговельний павільйон площею 50 кв. м. на торговому місці НОМЕР_3 по АДРЕСА_2.

Позовні вимоги обґрунтовані із посиланням на ті обставини, що забудова спірних павільйонів здійснювалась позивачем за власний рахунок, відповідно до висновку експерту, зазначені павільйони є об'єктами нерухомості, а також визнані такими, що відповідають будівельним нормам і правилам. Оскільки відповідач запропонував позивачу демонтувати та вивезти зазначені павільйони, позивач вважає за необхідне звернутися до суду із вимогою про визнання права власності на зазначені об'єкти нерухомості відповідно до статей 328, 331, 392 Цивільного кодексу України.

Ухвалою господарського суду міста Севастополя від 13.04.2012 було порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 24.05.2012 (суддя Ребриста С.В.).

Ухвалою господарського суду міста Севастополя від 05.06.2012 справа №5020-399/2012 прийнята до провадження судді Янюк О.С.

На виконання розпорядження голови суду № 116 від НОМЕР_5.06.2012, у зв'язку з закінченням повноважень судді господарського суду міста Севастополя Янюк О.С., відповідно до пункту 3.3 Рішення зборів суддів від 28.12.2010 справу №5020-399/2012 було передано до провадження судді Щербакова С.О.

Ухвалою суду від НОМЕР_5.06.2012 зазначена справа була прийнята до провадження суддею Щербаковим С.О. та призначена до розгляду на 05.07.2012.

У порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 05.07.2012 оголошувалась перерва до 10.07.2012. У судовому засіданні 10.07.2012 було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача -Севастопольську міську Раду.

Представник позивача в судовому засіданні 25.07.2012 наполягав на задоволенні позовних вимог. Також надав копію рішення Нахімовського районного суду м.Севастополя від 10.04.2012 у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ сумісно нажитого майна та зазначив, що вказаним рішенням встановлено, зокрема те, що спірний об'єкт нерухомості -торговельний павільйон по АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_1 Отже, позивач вважає, що згідно зі ст.35 ГПК України даний факт має преюдиційне значення та не повинен доводитись при розгляді цієї справи у господарському суді.

Представник відповідача у судовому засіданні надав відзив на позов, в якому зокрема посилався на те, що він не повинен відповідати за позовом, оскільки не оспорює, не перешкоджає та не міг перешкоджати позивачу у реалізації його права власності на спірні павільйони, а тому не є належним відповідачем у справі. Також зазначив, що має сумніви щодо законності збудованих спірних об'єктів нерухомості.

Представник третьої особи у судове засідання не з'явився, про дату, час і місце судового засідання повідомлений у встановленому законом порядку та своєчасно, про причини неявки не повідомив.

На підставі ст.85 ГПК України в судовому засіданні 25.07.2012 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та приватним підприємством «ЗЕВС»були укладені договори №23-0705 від 14.07.2005 про розміщення павільйону для торгівлі на ринку оптово-роздрібної торгівлі та користування послугами ринку, №42-0108 від 01.01.2008, №94-0909 від 01.09.2009, №96-1009 від НОМЕР_4.10.2009 про розміщення павільйону та користування послугами ринку та №64-0110 від 01.09.2010 про розміщення магазину та користування послугами ринку. За умовами зазначених договорів, відповідач надав позивачу місця під розміщення торгівельних павільйонів на території ринку, що розташований по АДРЕСА_2. Так, зокрема були надані 5 місць під розміщення павільйонів, а саме торгівельні місця НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_4, НОМЕР_5 та НОМЕР_3.

Позивач здійснив на торгівельних місцях НОМЕР_1, НОМЕР_2 забудову павільйону, площею 56 кв.м., на торгівельних місцях НОМЕР_4, НОМЕР_5 -павільйону, площею 56 кв.м. (а.с.9 -14). Торгівельний кам'яний павільйон, площею 50 кв.м., що розташований на місці НОМЕР_3 був придбаний позивачем на підставі договору купівлі-продажу від та добудований самостійно за власні кошти, вартість якого склала 50000,0 грн.

Згідно наданого позивачем висновку експертного будівельно-технічного дослідження №1153 від 12.12.2011, проведеного Харківським науково-дослідницьким інститутом судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса встановлено, що досліджувані об'єкти - павільйони, загальною площею 56 кв.м. (місця НОМЕР_1,НОМЕР_2), 56 кв.м. (місця НОМЕР_2,НОМЕР_4) і 50 кв.м. (місце НОМЕР_3), розташовані на території ринку ПП «ЗЕВС»по АДРЕСА_2 і є об'єктами нерухомості, завершені будівництвом та відповідають будівельним нормам та правилам.

В подальшому, були укладені договори №23-0412, №24-0412, №25-0412 від 01.04.2012 про розміщення та користування послугами ринку, згідно яких останній дає згоду позивачу на розміщення торгівельного об'єкту -павільйону НОМЕР_3, площею від 49,25 до 50 кв.м., з метою здійснення торгівлі не продтоварами, магазину НОМЕР_1,НОМЕР_2, площею 56 кв.м. та магазину-кафетерію НОМЕР_4, НОМЕР_5, площею 56 кв.м. з метою здійснення торгівлі продуктами харчування, на земельній ділянці території ринку «ЗЕВС», що розташована по АДРЕСА_2 (а.с.85-102).

У пункті 2.4.7 зазначених договорів сторони передбачили, що у рази припинення Договору або дострокового розірвання Договору позивач зобов'язаний вивезти павільйони з території ринку.

Згідно пунктів 7.1. зазначених договорів, вони діють з 01.04.2012 до 31.12.2012, строком на дев`ять місяців. Де також зазначено, що строк дії договору встановлюється адміністрацією підприємства та є тимчасовим, на визначений строк, виходячи з можливостей надання торгівельних місць.

Листом за №32 від 20.03.2012, ПП «ЗЕВС»повідомив позивача про те, що договір №107-0411 від 01.04.2011 буде продовжений тимчасово на один місяць, а договори №148-0411 та №130-0411 від 01.04.2011 продовжуватися не будуть, у зв'язку із тим, що їде реконструкція ринку за робочим проектом. Також відповідач повідомив про необхідність здійснення демонтування та вивезення позивачем своїх павільйонів з території ринку ПП «ЗЕВС»у зв'язку із тим, що на зазначених місцях за календарним графіком будівництва, буде йти будівництво торгівельного комплексу.

На думку позивача, оскільки забудова спірних павільйонів здійснювалась за його рахунок, у зазначених павільйонах ведеться підприємницька діяльність з торгівлі продуктами харчування, висновком експерта встановлено що вони є об'єктами нерухомості та відповідають будівельним нормам і правилам, а тому він вважає, що є фактичним власником вказаних павільйонів. Оскільки відповідачем було запропоновано демонтувати та вивезти вказані павільйони, позивач вважає, що з метою захисту його цивільного права, за ним може бути визнано право власності на зазначені об'єкти, як на об'єкти нерухомості, що і стало підставою для звернення із відповідним позовом до суду.

Проаналізувавши обставини справи суд дійшов до висновку що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України встановлено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 392 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідності до ч.2 ст.331 Цивільного кодексу України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до п.1.6. Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року N7/5, реєстрації підлягають права власності тільки на об'єкти нерухомого майна, які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461 затверджено Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, яким визначено основні вимоги та умови прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів незалежно від джерел фінансування їх будівництва. Так, зокрема у пункті 2 визначено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів здійснюється на підставі сертифіката відповідності, що видається Держархбудінспекцією та її територіальними органами.

Позивач не надав суду доказів введення спірних об'єктів нерухомості до експлуатації.

Крім цього, як вбачається з матеріалів справи та з наданої відповідачем копії договору оренди земельної ділянки від 26.10.2005, спірні об'єкти нерухомості, зокрема торговельний павільйон площею 56 кв. м. на торговельних місцях НОМЕР_1 та НОМЕР_2 (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1"); торговельний павільйон площею 56 кв.м. на торговельних місцях НОМЕР_4 та НОМЕР_5 (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1"); кам`яний торговельний павільйон площею 50 кв. м. на торговому місці НОМЕР_3 розташовані на земельній ділянці по АДРЕСА_2. Зазначена земельна ділянка належить Севастопольській міській Раді та була передана в оренду приватному підприємству «Зевс».

Відповідно до частин 1 та 2 статті 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Частинами 3, 4, 5 ст. 376 ЦК України передбачено, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Позивачем не було надано суду доказів відведення йому у встановленому законом порядку земельної ділянки її власником під розміщення вищевказаних об'єктів нерухомості.

Таким чином, судом встановлено що спірні об'єкти нерухомого майна є самочинним будівництвом в розумінні статей 331, 376 Цивільного кодексу України, а оскільки позивачем не надано доказів в підтвердження прийняття спірних об'єктів до експлуатації відповідно до порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461 про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, а також відведення земельної ділянки у встановленому законом порядку у суду відсутні підстави для визнання за позивачем права власності на спірні торгівельні павільйони, оскільки це суперечить змісту як частини третьої статті 376, так і статті 331 ЦК.

Крім цього, суд зазначає таке.

Приписами ч. 1 ст. 1 ГПК України передбачено, що підприємства, установи, організації мають право звернутися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Отже, право на судовий захист виникає в особи у випадку порушення її цивільного права, його невизнання або оспорення. Аналогічне положення міститься і у ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України), згідно якої кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання наявності або відсутності прав.

Частина 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплює за кожною особою право на захист свого цивільного права. Підставою для захисту є порушення, невизнання або оспорювання цивільного права. Вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен з'ясувати наявність чи відсутність факту порушення або оспорення прав особи, яка звернулася до суду з позовом. Якщо суд при розгляді справи встановить, що право позивача не є порушеним (оспореним, невизнаним), він відмовляє у задоволенні позову, адже судовому захисту підлягає тільки порушене право.

Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб.

Відповідачем у позові про визнання права власності може бути особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майно, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Позивач повинен надати докази вчинення відповідачем відповідних дій, а також докази, що підтверджують його право власності на спірне майно. Такими доказами відповідно до ст. 32 ГПК України є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність обставин, на яких ґрунтуються вимоги позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач не є власником земельної ділянки на якій розташовані павільйони та не брав участі у будівництві спірних об'єктів нерухомості. Навпаки, між сторонами виникли договірні відносини, згідно яких відповідач лише надає згоду на розміщення павільйонів. При цьому, відповідач не оспорює право власності позивача на зазначені павільйони, а лише вимагає їх вивезення у зв'язку із реконструкцією ринку.

Отже, позивачем не наведено обставин оспорення, порушення або невизнання відповідачами його права на спірне майно, у зв'язку із чим суд дійшов висновку про те що відповідач ПП «Зевс»у даному спорі є неналежним.

При цьому суд зауважує, що визнання права власності на спірні об'єкти нерухомості порушують права інспекції ДАБК, оскільки позивачем не дотримано порядок набуття права власності на об'єкти нерухомого майна, при тому, що повноваженнями по встановленню відповідності будівельним нормам та правилами наділений лише державний орган - інспекція ДАБК.

Крім цього, дані правовідносини також зачіпають права Севастопольської міської Ради, оскільки спірні самочинні об'єкти нерухомості знаходяться на земельній ділянці, яка належить третій особі саме третій особі.

Втім, раніше в судових засіданнях обговорювалось питання про можливість заміни неналежного відповідача, однак представник позивача заперечував проти такої заміни та наполягав на тому що саме ПП «Зевс»є юридичною особою до якої можливо пред'явити даний позов .

Згідно частини 2 статті 24 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Аналогічна позиція викладена у пункті 1.3. Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 за №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судам першої інстанції», де також зазначено, що заміна первісного відповідача належним відповідачем допускається лише зі згодою позивача, яка має бути викладена в його письмовій заяві чи зафіксована в протоколі судового засідання. Якщо ж такої згоди не надано, то господарський суд у залежності від конкретних обставин справи вчиняє одну з таких дій: розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і відмовляє в позові, оскільки відповідач не є належним; залучає до участі у справі з власної ініціативи іншого відповідача згідно з частиною першою статті 24 ГПК.

Отже, оскільки позивач заперечував проти заміни первісного відповідача, відповідно до частини 2 статті 24 Господарського процесуального кодексу України, у суду не має права на заміну первісного відповідача, оскільки можливість заміни первісного відповідача належним відповідачем допускається лише зі згоди позивача.

Враховуючи викладене позов не підлягає задоволенню і у зв'язку із тим, що ПП «Зевс» не є належним відповідачем у даній справі.

Що стосується посилання позивача на факт, встановлений рішенням Нахімовського районного суду м.Севастополя від 10.04.2012 у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ сумісно нажитого майна, як на підставу для задоволення позовних вимог у справі №5020-399/2012, суд зазначає таке.

Дійсно, відповідно до ч.4 ст.35 Господарського процесуального кодексу України рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

З позовної заяви вбачається, що предметом спору у даній справі є право власності позивача на об'єкти нерухомого майна по АДРЕСА_2, а саме: торговельний павільйон площею 56 кв. м. на торговельних місцях НОМЕР_1 та НОМЕР_2 по АДРЕСА_2 (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1"); торговельний павільйон площею 56 кв.м. на торговельних місцях НОМЕР_4 та НОМЕР_5 по АДРЕСА_2 (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1"); кам`яний торговельний павільйон площею 50 кв. м. на торговому місці НОМЕР_3 по АДРЕСА_2.

В мотивувальній частині рішення Нахімовського районного суду міста Севастополя від 10.04.2012 зазначено: «Що стосується торгівельного павільйону по АДРЕСА_2, то його законним власником являється 3-я особа ОСОБА_1, яким надані докази.». При цьому, Нахімовським районним судом міста Севастополя не зазначено, який саме торговий павільйон є власністю позивача, які в нього характеристики та чи є він об'єктом нерухомого майна.

З зазначеного вище, суд не може зробити висновок, що Нахімовським районним судом міста Севастополя у рішенні від 10.04.2012 у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ сумісно нажитого майна встановлено факт наявності у позивача права власності саме на об'єкти нерухомого майна по АДРЕСА_2, а саме: торговельний павільйон площею 56 кв. м. на торговельних місцях НОМЕР_1 та НОМЕР_2 по АДРЕСА_2 (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1"); торговельний павільйон площею 56 кв.м. на торговельних місцях НОМЕР_4 та НОМЕР_5 по АДРЕСА_2 (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1"); кам`яний торговельний павільйон площею 50 кв. м. на торговому місці НОМЕР_3 по АДРЕСА_2.

З урахуванням викладеного у суду відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, а отже у задоволенні позову необхідно відмовити повністю.

За правилами статті 49 Господарського процесуального кодексу України при відмові в задоволенні позову витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Керуючись ст. 22, 49, 58, 82-85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні позову відмовити повністю .

Рішення складено відповідно до вимог

статті 84 Господарського процесуального

кодексу України та підписано 30.07.2012.

Суддя С.О. Щербаков