Ухвала

від 20.09.2012 по справі 2а-3327/12/2670

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-3327/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Висоцький Ю.М

Суддя-доповідач: Шурко О.І.

У Х В А Л А

Іменем України

"20" вересня 2012 р. м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Шурка О.І.,

суддів Василенка Я.М., Степанюка А.Г.,

при секретарі Киричуку Р.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2012 р. у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Люір Пласт" до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби про визнання дій протиправними, скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В:

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2012 р. позов задоволено: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у Святошинському районі міста Києва від 10 лютого 2012 року № 0000442380 про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 45538,75 грн. (в тому числі за основним платежем збільшено суму грошового зобов'язання на 38 031, 00 грн., за штрафними санкціями - на 9 507, 75 грн.); визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у Святошинському районі міста Києва від 10 лютого 2012 року № 0000452380 про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на прибуток на суму 59423,75 грн. (в тому числі за основним платежем збільшено суму грошового зобов'язання на 47 539,00 грн., за штрафними санкціями - на 11 884, 75 грн.); судові витрати в сумі 1070, 19 грн. присуджено на користь ТОВ «Люір Пласт»за рахунок Державного бюджету України.

Не погоджуючись з прийнятою постановою, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню з постановленням нового рішення, яким слід відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що підставою для прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень слугували викладені в акті від 27 січня 2012 року № 36/23-80/34187992 висновки відповідача по результатам документальної позапланової виїзної перевірки ТОВ «Люір Пласт»з питань дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинах з ПП «ПК Техінвест», ТОВ «Луганський торгівельний холдинг»та ТОВ «Строймеханізація»за період з 01 січня 2009 року по 31 грудня 2010 року.

Як висновок проведеної документальної невиїзної перевірки зазначено, що на порушення підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 , пункту 5.1 статті 5 , пункту 11.2.1 статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» , в результаті чого занижено податок на прибуток в періоді, що перевірявся, на загальну суму 47 539 грн., у тому числі за 2009 рік (за IV квартал 2009 року) в сумі 47 539, 00 грн.; підпункту 7.2.3. пункту 7.2., підпункту 7.2.6. пункту 7.2, підпунктів 7.4.1, 7.4.5 п. 7.4 статті 7 Закону України від 03 квітня 1997 року №168/97-ВР «Про податок на додану вартість» , в результаті чого занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся, на загальну суму 38 031,00 грн., в тому числі: за жовтень 2009 у сумі 31 063, 00 грн., за листопад 2009 у сумі 6 968, 00 грн.

На підставі висновків акту відповідачем складені наступні податкові повідомлення-рішення від 10 лютого 2012 року, зокрема: податковим повідомленням-рішенням № 0000442380 збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 45538,75 грн. (в тому числі за основним платежем збільшено суму грошового зобов'язання на 38 031, 00 грн., за штрафними санкціями - на 9 507, 75 грн.); податковим повідомленням-рішенням № 0000452380 збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток на суму 59423,75 грн. (в тому числі за основним платежем збільшено суму грошового зобов'язання на 47 539,00 грн., за штрафними санкціями - на 11 884, 75 грн.).

Відповідач, посилаючись на стан юридичної особи ТОВ «Луганський торгівельний холдинг»«припинено (ліквідовано, закрито)»згідно бази АІС «Співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту на рівні ДПА України»стверджує, що фінансово-господарські операції ТОВ «Люір Пласт»з ТОВ «Луганський торгівельний холдинг»не містять економічних або інших причин систематичного придбання та продажу товарів.

Крім того, посилаючись на положення ст. 215, ст. 203 ЦК України відповідач вважає, що наведені правочини є нікчемними і в силу ст. 216 ЦК України не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю.

Аналогічні доводи відповідач виклав в своїй апеляційній скарзі.

Колегією суддів, як і судом першої інстанції встановлено, 29 жовтня 2009 року між позивачем та ТОВ «Луганський торгівельний холдинг», було укладено, правочин, за умовами якого останній зобов'язувався поставити на користь позивача будівельні матеріали (далі-товар) згідно рахунку-фактури, а позивач мав сплатити грошові кошти на поточний рахунок постачальника за отриманий товар.

Відповідно до пп. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).

Відповідно до пп. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 зазначеного Закону податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту, що і було зроблено позивачем.

У відповідності до абз.1 пп. 7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з пп. 7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Відповідно до п.п.7.5.1 п.7.5 ст.7 вказаного Закону, датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Отже, достатніми підставами для включення позивачем до складу податкового кредиту відповідних сум податку на додану вартість є: придбання ним товарів та послуг; використання зазначених товарів та послуг у межах господарської діяльності; сплата чи нарахування сум податку на додану вартість у зв'язку з таким придбанням.

Відповідно до Рахунку - фактури № 2910-4 від 29 жовтня 2009 року та податкової накладної № 697 від 29 жовтня 2009 року, копії яких містяться в матеріалах справи, ТОВ «Луганський торгівельний холдинг»поставлено позивачу товар на загальну суму 228 188,81 грн. з ПДВ.

29 жовтня 2009 року позивачем було оплачено шляхом перерахування зазначеної у Рахунку - фактури № 2910-4 від 29 жовтня 2009 року суми на поточний рахунок контрагента та 30 жовтня 2009 року було отримано товар, що підтверджується видатковою накладною № 443 від 30 жовтня 2009 року, копія якої додана до матеріалів справи.

В матеріалах справи міститься копія виписки з банківського рахунку ТОВ «Люір Пласт»та копія платіжного доручення № 188 від 29 жовтня 2009 року, з яких вбачається, що 29 жовтня 2009 року позивачем перераховано на користь ТОВ «Луганський торгівельний холдинг»(призначення платежу зазначено «оплата за труби та фасонні частини згідно Рахунку - фактури № 2910-4 від 29 жовтня 2009 року») грошову суму 228 188, 81 грн.

У разі якщо на час здійснення господарських операцій, за якими податковий орган не визнає обґрунтованим віднесення позивачем до податкового кредиту сум податку на додану вартість, постачальники були включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також мали свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість , покупець не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.

При цьому, слід враховувати вимоги статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», згідно з якою відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, були внесені до нього, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Колегія суддів звертає увагу, що під час розгляду справи відповідачем не надано доказів про те, що ТОВ «Луганський торгівельний холдинг»ліквідовано або припинило підприємницьку діяльність, а посилання представника відповідача на те, що згідно бази АІС «Співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту на рівні ДПА України»ТОВ «Луганський торгівельний холдинг»має стан «припинено (ліквідовано, закрито)», свідоцтво платника ПДВ від 23 грудня 2008 року № 100156742 якого анульовано 19 серпня 2010 року, колегія суддів, як і суд першої інстанції, не буре до уваги, оскільки поставка товару та оплата була здійснена 29-30 жовтня 2009 року, тобто до анулювання свідоцтва платника ПДВ ТОВ «Луганський торгівельний холдинг».

Таким чином, викладене підтверджує, що господарські операції позивача з контрагентом є реальними та підтверджуються необхідними документами, а товари, що придбавалися позивачем у контрагента, придбавалися з метою використання у власній господарській діяльності та з метою отримання прибутку.

Відповідно до п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»(чинного на момент виникнення спірних правовідносин (далі -Закон) валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Продаж товарів - будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію, незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів (п.1.31 ст.1 Закону).

Відповідно до п.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону до складу валових витрат включаються: с будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

Абзацом 4 п.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону визначено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Так, єдиною умовою не включення до складу валових витрат згідно пп. 5.3.9 цього Закону є не підтвердження будь-яких витрат відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами. Жодних інших підстав Закон не передбачає.

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів, як і суд першої інстанції, приходить до висновку про правомірність віднесення позивачем до складу валових витрат сум по взаємовідносинах з вищезазначеним контрагентом.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» , підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про податок на додану вартість» та статей 1 і 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» , ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Чинним законодавством України на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку з перевірки відповідності законодавству установчих документів іншого учасника правовідносин та дотримання ним вимог податкового законодавства.

У зв'язку з викладеним, колегія суддів вважає, що незнаходження контрагента за місцем державної реєстрації, порушення під час реєстрації такого контрагента, чи порушення таким контрагентом вимог законодавства про оподаткування не може призводити до недійсності всіх угод, укладених ним з моменту державної реєстрації такої юридичної особи до моменту виключення її з державного реєстру, та не позбавляє правового значення видані за цими господарськими операціями податкові накладні.

Судом першої інстанції також вірно було зазначено, що позивач, як покупець, не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.

Що ж стосується твердження апелянта про нікчемність фінансово-господарських операцій між позивачем та його контрагентом в силу норм ст.ст. 203, 216 ЦК України та про те, що підприємцем перераховувались кошти без мети реального настання правових наслідків, з метою заниження об'єкту оподаткування, несплати податків, у зв'язку з чим це призвело до втрат дохідної частини Державного бюджету України, то колегія суддів вважає їх безпідставними з огляду на наступне.

Відповідно до положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Визнання правочину недійсним судом не вимагається лише у тому випадку, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно положень ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Інших підстав для визнання правочину нікчемним чинним законодавством України не передбачено.

Колегія суддів зауважує, що згідно ст. 216 ЦК України до моменту визнання правочину недійсним або нікчемним правові наслідки, а саме те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю - не настають.

Однак, податковим органом не наведено жодної підстави та не надано належних доказів вважати укладену позивачем угоду -нікчемним правочином.

До того ж, колегія суддів не приймає до уваги наявність кримінальної справи порушеної по ТОВ «Луганський торгівельний холдинг» за фактом здійснення фіктивного підприємництва, з огляду на таке.

За п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» :… при кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі.

Однак, відповідачем не було надано доказів наявності вироку суду відносно контрагента позивача, а договори, укладені з ТОВ «Луганський торгівельний холдинг»до теперішнього часу у судовому порядку не визнаний недійсним.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд першої інстанції дав ґрунтовний аналіз нормам матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, що об'єктивно виклав в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Згідно із ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтується її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч.2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач, в свою чергу, не спростував доводи позивача та не довів правомірності своїх рішень.

Зокрема, колегія суддів не приймає до уваги матеріали досудового слідства по кримінальні справі № 49-3296, які покладені в основу акта перевірки, оскільки відповідачем не було надано до суду належним чином засвідченої копії вироку у кримінальній справі (або відомості щодо існування такого), в якому були б встановлені факти, що мали б значення для всебічного та повного вирішення даної справи, відповідно до частини 4 статті 72 КАС України.

Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом першої інстанції обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду.

Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206 КАС України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Солом'янському районі міста Києва -залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2012 р. -без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя Шурко О.І.

Судді: Василенко Я.М

Степанюк А.Г.

Повний текст ухвали виготовлено 25.09.2012.