Рішення

від 18.01.2012 по справі 19/262

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 19/262 18.01.12

За позовомВійськового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України доТовариства з обмеженою відповідальністю "Проект Інвест" провизнання договору недійсним Суддя Шаптала Є.Ю.

Представники учасників судового процесу:

від прокуратури: Погорєлов А.А.

від позивача : Мартянова Н.В.за довіреністю № 220/6/д від 03.01.2012 р.;

від відповідача : не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Військовий прокурор Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Проект Інвест" про визнання недійсною з моменту укладення договору № 217/УПБ-1Д від 26.05.2004 р. про будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін з моменту її укладення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вказаний договір суперечить вимогам чинного законодавства, зокрема: ст. ст. 77, 84 Земельного кодексу України, ст. ст. 1, 4 Закону України "Про використання земель оборони", а також Указу Президента України "Про інвестування будівництва та придбання житла військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей" № 240/93 від 01.07.1993 р. Крім цього, прокурор просив поновити строк позовної давності про визнання оспорюваної угоди № 217/УПБ-1Д від 26.05.2004 р. про будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін недійсною, оскільки його пропущено з поважних причин, а саме, про вказані обставини стало відомо в ході проведення прокуратурою перевірки в лютому 2011 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 28.11.2011 р. порушено провадження у справі № 19/262, розгляд справи призначено на 19.12.2011 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.12.11 р. розгляд справи відкладено на підставі ст. 77 ГПК України на 18.01.2012 р.

В судовому засіданні 18.01.2012 р. представник прокуратури просив позов задовольнити в повному обсязі.

Представник позивача позовні вимоги підтримала та просила визнати договір недійсним.

Представник відповідача в судові засідання не з'явився, незважаючи на належне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи, документи витребувані ухвалами суду не надано, повідомлень про причини неявки чи клопотань про відкладення розгляду справи не надіслано, отже, суд вважав за можливе справу розглянути за його відсутності за наявними матеріалами на підставі ст. 75 ГПК України.

При цьому, судом враховано, що п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. № 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Слід також зазначити, що вищезгаданий інформаційний лист відправляє до пункту 4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 р. № 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" (із змінами від 08.04.2008 р.), в якому зазначається, що примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду її судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (роз'яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.07.1997 р. № 02-5/289 із змінами "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України").

Відомості про місцезнаходження відповідачів є правомірними, оскільки підтверджені наявними в матеріалах справи витягами з ЄДРПОУ.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника прокуратури та позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

26.05.2004 р. між Міністерством оборони України (Замовник) та ТОВ «Проект Інвест»(Пайовик) укладено договір № 217/УПБ-1Д про будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін, за умовами п. 2.1 якого предметом цієї угоди стало співробітництво сторін щодо здійснення будівництва об'єкту, який буде розташований на земельній ділянці загальною площею 1,0 га на території військового містечка № 29 по Повітрофлотському проспекту, 30 (забудова по вул.. Антонова) в м. Києві для забезпечення житлом військовослужбовців Збройних Сил України ат членів їх сімей у порядку пайової участі сторін у будівництві.

Згідно п. 4.2 Договору Пайовик прийняв на себе зобов'язання у повному обсязі фінансувати проектування та будівництво об'єкту, а також всі інші витрати, пов'язані з будівництвом, введенням в експлуатацію і здачею об'єкту експлуатаційним організаціям.

Замовник передає земельну ділянку (або її відповідну частину) визначеному пайовиком Генпідряднику під забудову об'єкту.

Відповідно до п. 3.1 Договору визначення часток сторін та порядку розподілу загальної площі Об'єкту узгоджується Сторонами в розмірі :

Замовнику - 25% загальної житлової площі Об'єкту.

Пайовику - 75% загальної житлової площі Об'єкту. 100% нежитлових вбудованих приміщень соціального -побутового, торгівельного та адміністративного призначення, підземний паркінг, інженерні мережі загальною площею згідно «Проекту», які входять до складу об'єкту і будуть побудовані на території військового містечка № 29 по Повітрофлотському проспекту, 30 (забудова по вул.. Антонова) у м. Києві, на земельній ділянці загальною площею 1,0 га.

Вказаний Договір набирає чинності з моменту підписання її обома сторонами (п. 8.8 Договору).

Виходячи зі змісту укладеного між сторонами Договору він за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність.

Відповідно до ст. 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Майно, внесене учасниками, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном (ч. ч. 1, 2 ст. 1134 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, дана земельна ділянка відноситься до земель оборони та перебуває у користуванні на обліку Київського КЕУ, отже вона є територією військового містечку № 29 та відведена на підставі рішення Київського міськвиконкому № 1027 від 10.08.1955 р. (належним чином завірена копія наявна в матеріалах справи).

Приписами ст. 77 Земельного кодексу України передбачено - землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.

Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.

Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони" (у відповідній редакції) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України.

Військові частини зобов'язані використовувати надані їм земельні ділянки відповідно до вимог земельного і природоохоронного законодавства та з дотриманням вимог щодо забезпечення безпеки населення у процесі проведення ними постійної діяльності (ч. 1, 4 ст. 2 Закону України "Про використання земель оборони" (у відповідній редакції).

Згідно з ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони" (у відповідній редакції) військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Землі оборони можуть використовуватися для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність на підставі ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України, належать, зокрема: землі оборони.

Таким чином, вищенаведеними імперативними нормами закону встановлено, що землі оборони серед інших категорій земель мають спеціальний статус та призначення для розміщення і постійної дислокації військових частин та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України. Цільове призначення земель оборони та виконання ними специфічних соціально - економічних функцій обумовлює їх перебування виключно у державній власності. При цьому, чинне законодавство виключає їх передачу у приватну власність.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки

Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Судом встановлено, що до передачі за договором відповідачем паю - земельної ділянки орієнтовною площею 1,0 га, на території військового містечка № 29 по Повітрофлотському проспекту, 30 (забудова по вул.. Антонова) в м. Києві її цільове призначення у встановленому законом порядку не змінювалось, а відтак суд вважає, що оспорювана Угода суперечить вищенаведеним вимогам чинного законодавства та підлягає визнанню недійсною. Крім цього, відповідач не є власником та землекористувачем даної земельної ділянки та в порушення вищенаведених положень закону не мав повноважень на передачу даної земельної ділянки в якості пайового внеску за оспорюваним Договором.

Крім цього, Положення про інвестування будівництва та придбання житла військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, яке затверджено Указом Президента України "Про інвестування будівництва та придбання житла військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей" № 240/93 від 01.07.1993 р. (далі-Положення), джерелами інвестування будівництва житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей є:

1) кошти українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (інвесторів), вкладені у будівництво та придбання жилих будинків, у спорудження інженерних комунікацій, зведення споруд соціально-побутового та торговельного призначення;

2) пайові внески інвесторів у будівництво разом з житлом споруд соціально-побутового, торговельного та іншого призначення;

3) кредитні позики під житлове будівництво від українських та іноземних інвесторів;

4) внески або благодійні пожертвування приватних осіб, організацій на житлове будівництво;

5) інші джерела інвестування, встановлені законодавством України.

Взаємовідносини між учасником інвестиційної діяльності (Міністерство оборони України) та інвесторами здійснюються на підставі угод (контрактів).

В угоді (контракті) обумовлюється використання інвестиційних коштів виключно на вирішення житлової проблеми військовослужбовців шляхом: будівництва силами українських або іноземних будівельних організацій (фірм) жилих містечок (кварталів, будинків) на умовах здачі житла "під ключ" у комплексі з інженерними комунікаціями та спорудами соціально-побутової та торговельної інфраструктури; купівлі квартир або будинків у Рад народних депутатів, підприємств і організацій різних форм власності та громадян.

Для управління інвестиціями в угоді може передбачатися створення спеціального органу (п. 2 Положення).

Погашення інвестицій інвесторам, зазначеним у підпункті 1 пункту I цього Положення, виконується шляхом набуття ними у власність до 35 відсотків від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла, а також збудованих за їх кошти споруд соціально-побутового і торговельного призначення.

У разі передачі інвестором у власність місцевих Рад народних депутатів безкоштовно споруд освітніх, дитячих та медичних закладів частка житла, яку він набуває у власність, може бути підвищена до 40 відсотків.

Порядок погашення інвестицій іншим інвесторам обумовлюється угодою (контрактом) (п. 3 Положення).

Згідно з п. 4 Положення оформлення права власності інвестора на житло, споруди соціально-побутового та торговельного призначення провадиться в установленому порядку.

Надання інвесторам земельних ділянок, зайнятих під зазначені споруди , здійснюється відповідно до земельного законодавства України. Інвестори - іноземні громадяни в разі передачі їм у власність житла, споруд соціально-побутового та торговельного призначення одержують земельні ділянки, зайняті цими спорудами, у довгострокове користування в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Житло, побудоване за рахунок інвестицій, крім житла, переданого інвесторам відповідно до пункту 3 цього Положення, становить загальнодержавну власність і перебуває у віданні Міністерства оборони України (п. 5 Положення).

В подальшому до Указу внесено зміни (Указ Президента № 136/94 від 05.04.1994 р.) й п. 3 доповнено ч. 4, в силу якої дозволено замовникам будівництва - міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади, які мають військові формування, в окремих випадках збільшувати частку житла, яка передається у власність інвестора до 50 відсотків.

Таким чином, судом також встановлено, що при укладенні договору сторонами не було дотримано вимог наведеного Положення.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

У відповідності до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Суд вважає, що прокурором та позивачем у справі доведено належними засобами доказування свої позовні вимоги.

Крім цього, згідно з ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Згідно вимог ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як вбачається з позовних матеріалів, прокурор звернувся до суду з позовною заявою 25.11.2011 р., натомість сторонами укладено та підписано оспорюваний Договір 26.05.2004 р.

При цьому, прокурор просив поновити строк позовної давності, з огляду на те, що дізнався про укладений Договір під час проведення прокуратурою перевірки в лютому 2011 р., що підтверджується листом Військового прокурора Центрального регіону України № 11/354 від 24.01.2011 р., яким надано завдання провести перевірку використання земельних ділянок, збереження військового майна й додержання вимог Законів України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", "Про використання земель оборони" тощо. При цьому, з наявного в матеріалах справи листа Військового прокурора Київського гарнізону № 867 від 03.03.2011 р. вбачається, що перевірку на виконання згаданого завдання проведено в лютому 2011 р.

З огляду на наведене, суд, врахувавши, що військовій прокуратурі стало відомо про обставини укладення оспореного договору в лютому 2011 р., вважає, що строк позовної давності при зверненні до суду прокурором пропущено не було.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, а також враховуючи, що прокурором та позивачами доведено обґрунтованість позовних вимог -недійсність оспорюваної Угоди, а відповідачами в установленому порядку обставини, які повідомлені позивачем, не спростовано, господарський суд дійшов висновку, що позов в частині визнання недійсним оспорюваного правочину з моменту укладення підлягає задоволенню, відтак останній -визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Враховуючи викладене та вимоги ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідачів у справі.

На підставі викладеного та керуючись статтями 32, 34, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним з моменту укладення Договір № 217/УПБ-1Д від 26.05.2004 р. про будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін, який укладено між Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Проект Інвест".

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Інвест»(01010, м. Київ, вул. Андрія Івановича, 10, код ЄДРПОУ 32917419) до Державного бюджету України 85 (вісімдесят п'ять) грн. 00 коп. державного мита та 236 (двісті тридцять шість) грн. 00 коп. витрат по сплаті на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу за розгляд справи судом першої інстанції.

4. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя Є.Ю. Шаптала

Повне рішення складено 23.01.2012 р.