Рішення

від 15.03.2012 по справі 2-6522/11

ДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 2-6522/11

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

"15" березня 2012 р.Дніпровський районний суд м. Києва у складі:

Головуючого -судді САВЛУК Т.В.

при секретарі Кир'янчук Б.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1, звертаючись з позовом до суду, просить визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 10 лютого 2011 року, укладеного між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарований), посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстрований в реєстрі за номером №128, що є предметом позову.

Представник позивача ОСОБА_5 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві, пояснив, що 14 березня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до якого позивач надав в борг ОСОБА_2 кошти в розмірі 145000,00 грн., при цьому відповідач ОСОБА_2 позичав кошти для погашення боргу перед ТОВ «Житло-буд»за квартиру АДРЕСА_1. Однак, у визначений договором строк, відповідач ОСОБА_2 кошти не повернув, у зв'язку з чим 13 грудня 2010 року позивач звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. 12 січня 2011 року Дніпровським районним судом міста Києва винесено ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. 01 липня 2011 року в межах розгляду зазначеної цивільної справи судом винесено ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1, яка до звернення позивача з позовом до суду належала на праві приватної власності ОСОБА_2 В подальшому, ухвалу про забезпечення позову від 01 липня 2011 року скасовано Апеляційним судом міста Києва, оскільки з'ясувалось, що 10 лютого 2011 року ОСОБА_2 уклав договір дарування квартири, відповідно до якого подарував своєму синові ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1. На думку позивача, відповідачі уклали договір дарування квартири від 10 лютого 2011 року лише з однією метою - приховати це майно та не допустити звернення стягнення на зазначену квартиру в разі задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 боргу за договором позики, що є підставою для визнання даного договору дарування квартири недійсним на підставі ч.1 ст.230 та ст.234 Цивільного кодексу України.

Представник відповідачів ОСОБА_6 в судовому засіданні проти позову заперечувала, просила в позові відмовити з підстав, викладених у запереченнях на позов, які приєднано до матеріалів справи (а.с. 36-38), пояснила, що 10 лютого 2011 року ОСОБА_2 подарував своєму сину ОСОБА_3 належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, як зазначила в договорі дарування приватний нотаріус, на момент відчуження квартири, відомостей про накладення заборони на відчуження даного нерухомого майна не було. Відповідач ОСОБА_3 прийняв дарунок за договором дарування, зареєстрував право власності на цю квартиру за собою. На даний час, в провадженні Дніпровського районного суду міста Києва перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, відповідач ОСОБА_2 цей позов не визнає, оскільки вважає заявлені вимоги не обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, однак остаточного рішення по даній справі не прийнято, у зв'язку з призначенням судом у даній справі судової почеркознавчої експертизи, провадження у справі зупинено. Відповідачі вважають, що позивачем безпідставно заявлені вимоги про визнання недійсним договору дарування квартири, який укладено між відповідачами у справі, при цьому позивач не є стороною даного договору, факт наявності заборгованості по договору позики, який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, заперечується відповідачем ОСОБА_2, ці обставини мають бути встановлені в рамках іншої цивільної справи, тому ОСОБА_2 мав всі законні підстави для реалізації свого права власності на квартиру, яка, серед іншого, не була предметом забезпечення виконання зобов'язань по договору позики.

Третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 в судове засідання не з'явилась, про час та місце слухання справи повідомлялась належним чином, подала до суду письмові пояснення по суті предмету спору разом з клопотанням про розгляд справи у її відсутність. (а.с.56)

Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_5, представника відповідачів ОСОБА_6, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази, наведені сторонами доводи та заперечення з приводу заявлених позовних вимог, суд приходить до наступного.

Відповідно до ст.627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як зазначено у частині першій статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої ст.717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За нормою частини першої ст.722 Цивільного кодексу України право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Судом встановлено, що 10 лютого 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири, за умовами договору Дарувальник ( ОСОБА_2.) передав нерухоме майно у власність Обдарованому (ОСОБА_3.) безоплатно. Предметом договору -є квартира АДРЕСА_1.

Як зазначено у п. 1.3 Договору дарування, вказана квартира належить Дарувальнику на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 13 липня 2004 року за реєстровим №6374, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 20 липня 2004 року у реєстрову книгу №д845-120 за реєстровим № 5482, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 10 лютого 2011 року за №32861404. (а.с.9)

Як вбачається з Витягу про державну реєстрацію прав, який виданий Комунальним підприємством Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна за №29152451 від 28 лютого 2011 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3. (а.с.10)

Відповідно до положень ст. 204 Цивільного кодексу України правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.

Згідно положень ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Загальними вимогами чинності правочину є такі: зміст правочину не може суперечити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вичинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; не може суперечити правам та інтересам осіб. Правочин може визнаватись недійсним за наявності дефектів у будь- якому елементі правочину.

Позивач, звертаючись з вимогою про визнання недійсним договору дарування квартири від 10 лютого 2011 року, який укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посилається як на підставу визнання недійсним договору дарування на положення ч.1 ст.230 та ст.234 Цивільного кодексу України, мотивуючи тим, що відповідач ОСОБА_2, будучи обізнаним про те, що на підставі ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 12 січня 2011 року відкрите провадження по цивільні справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, з метою уникнути відповідальність за виконання прийнятого в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів, у зв'язку з неналежним виконання договірних зобов'язань, уклав договір дарування від 10 лютого 2011 року, яким передав у дар своєму сину ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1, чим фактично позбавив суд вжити заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на цю квартиру, та робить неможливим виконання в майбутньому рішення суду по іншій справі.

Згідно частини першої ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визначається судом недійсним.

Відповідно до статі 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Як роз'яснено у п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійними», відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної

домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

А у пункті 24 цієї Постанови роз'яснюється, що для визнання правочинну фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно положень ст. 334 Цивільного кодексу України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Таким чином, право власності на майно, яке має власник, може бути придбане іншою особою на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування та/або іншого договору про відчуження майна.

Враховуючи викладе, суд приходить до висновку, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли договірні відносини, пов'язані з укладенням договору позики від 14 березня 2008 року, за умовами якого передбачено виконання зобов'язальною стороною ОСОБА_2 грошових зобов'язань, пов'язаних з поверненням грошових коштів в розмірі 145000,00 грн., з визначеним строком дії договору до 14 березня 2009 року, при цьому договором позики не передбачено альтернативного зобов'язання, яке було б пов'язане з передачею права власності на об'єкт нерухомого майна, яке належало на праві приватної власності ОСОБА_2, у разі неналежного виконання договірних зобов'язань, як і не визначені види забезпечення виконання зобов'язання, що зумовлювало б накладення заборони на відчуження конкретного об'єкту нерухомого майна, яке належало позичальнику ОСОБА_2 на момент укладення договору позики.

Разом з тим, позивачем по справі не доведено факт наявності заборгованості по договору позики від 14 березня 2008 року, який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки в межах розгляду іншої судової справи, яка перебуває в провадженні Дніпровського районного суду міста Києва за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, не винесено судового рішення, в той же час позичальник має право оспорювати договір позики в порядку визначеному статтею 1051 Цивільного кодексу України.

Аналізуючи укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування квартири від 10 лютого 2011 року, обсяг та зміст прав і обов'язків сторін, які передбачені зазначеним договором, суд вважає, що правова природа договору та визначені в договорі істотні умови договору не суперечать вимогам цивільного законодавства, які регламентують порядок укладення даного виду договору, в даному випадку обдарований, тобто відповідач ОСОБА_3 набув права власності на дарунок, тобто квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується реєстрацію права власності за даною особою на зазначений об'єкт нерухомого майна, який на момент укладення договору дарування під забороною не перебував, ці обставини підтверджується відомостями зазначеними в тексті договору дарування та письмовими поясненнями приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, яка посвідчувала спірний договір дарування.

Разом з тим, в порядку статті 60 Цивільного процесуального кодексу України, позивач не надав суду доказів, які мали підтвердити обставини, що свідчили б про наявність порушень прав позивача з боку відповідачів по справі при укладенні договору дарування від 10 лютого 2011 року, які слугували б підставою для визнання недійсним укладеного між ними договору на підставі ч.1 ст.230 та ст.234 Цивільного кодексу України , оскільки звернення позивача з позовом до суду про стягнення за рахунок відповідача ОСОБА_2 заборгованості по договору позики, який укладено 14 березня 2008 року, не може слугувати підставою для визнання недійсним оспорюваного договору дарування, враховуючи той факт, що між сторонами даного спору ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли відносини, які пов'язані з укладенням договору позики, виходячи зі змісту якого не міститься застереження щодо обмеження прав відповідача ОСОБА_2 на час дії договору у реалізації його прав як власника майна, в тому числі на відчуження наявного нерухомого майна, яке набуте до укладення договору позики, що суперечить природі укладеного між сторонами правочину та зобов'язань, які виникають з цього договору.

Згідно положень ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має права на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. ( ст. 16 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст.1 Цивільного процесуального кодексу України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтереси юридичних осіб, інтересів держави.

За нормою статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ст.88 Цивільного процесуального кодексу України суд не розглядає питання про розподіл судових витрат, у зв'язку з відмовою в задоволенні позовних в повному обсязі.

Враховуючи наведене та керуючись ст.55 Конституції України, ст.ст. 15, 203, 204, 215, 230, 234, 328. 334, 627, 628, 638, 717, 722, 1046-1049, 1051 Цивільного кодексу України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійними», ст.ст. 1, 4, 10, 11, 58, 59, 60, 88, 208, 212-215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

в и р і ш и в:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги через Дніпровський районний суд міста Києва, яка подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення суду , можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення суду.

С у д д я